Коробань Андрій Михайлович

Народився 16 лютого 1930 року в Алтайському краї (Рубцовський зернорадгосп, станція Поспєлиха; зараз місто Рубцовськ, РФ), звідки родина переїхала до Дніпропетровської, потім до Херсонської області, згодом працюючи у радгоспі.

У 1935 році батьки Андрія розлучилися, матір переїхала з ним до Василькова під Києвом, побралася з льотчиком Олександром Вороніним, який у травні 1942 року загинув.

У 1939 році, після першого класу, Андрій приїжджав до батька, який мешкав у Сімферополі й направив сина до піонерського табору «Кастель» під Алуштою. У 1941 році скінчив 3 класи школи №1 у Василькові і поїхав на канікули до батька в Сімферополь, де був змушений перебути майже всю ІІ світову війну. Батько, кандидат у члени Комуністичної партії, не встиг евакуюватися, став активним учасником підпільної організації «Кримські соколи».

У 1942 році батько й син Коробані встановили знайомства з членами ОУН-М. Після цього Андрій засумнівався у своїх піонерських поглядах і схилявся до української ідеї, зростаючи, за власним свідченням, «стихійним українцем»; натомість його батько залишився при своїх поглядах, вважаючи українську національну ідею «непоганою, але неперспективною».

Наприкінці листопада 1943 року гестапо розгромило підпільну організацію; Михайло Коробань переховувався, його дружина була розстріляна. 13-річним хлопцем Андрій Коробань зв'язався з партизанами і вивів батька у Зуйське з'єднання під командуванням Петра Ямпольського, деякий час виконував обов`язки зв'язківця у третьому загоні. Діставши обмороження, батько й син були переправлені на лікування до Сочі.

У 1944 році Андрій склав у Сімферополі іспити за втрачені роки, повернувся до матері у Васильків і пішов до 6-го класу. 1948 року скінчив десятирічку зі срібною медаллю і вступив на український відділ мовно-літературного факультету Київського педінституту ім. М. Горького. Заради цього вступив до комсомолу, вказуючи у документах загиблого вітчима Вороніна, оскільки рідний батько у 1946 році був ув'язнений на 10 років за фальшивими звинуваченнями у співпраці з німецькими окупантами.

Влітку 1950 року поїхав до Криму, де написав працю на 64 сторінки у вигляді листа шкільному другові Дмитрові Букалу, в якій Коробань критикував колгоспний лад, виборчу систему, Сталіна, наголошував на необхідності створення організації для боротьби. 20 вересня був заарештований у Києві міліціянтами; після виявлення рукопису був переданий до управління КДБ. Перебував під ув'язненням у Харкові та Києві. У серпні 1951 року був засуджений до 10 років ув'язнення у виправно-трудових колоніях за «антирадянську агітацію» та «спробу створення антирадянської організації» разом із Дмитром Букалом: обох виказав Володимир Горбатюк після ознайомлення з рукописом Коробаня.

Після перебування у «Мінераллазі» (Комі АРСР) Андрій Коробань захворів у шахті на сухий плеврит і в лікарні домігся переведення до табору, в якому половину в'язнів становили українці. Познайомився з артисткою Марією Федоряк із Дрогобича, яка мала 25 років ув'язнення, але була амністована 1954 року і їздила по зонах з концертами.

31 серпня 1956 року був звільнений зі зняттям судимості, повернувся до Василькова, відновився на навчанні в педінституті, одружився з Марією Федоряк, разом із нею домігся повернення незаконно конфіскованого в її родини будинку в Дрогобичі. Навчався заочно у Дрогобицькому педінституті імені Івана Франка, де у 1958 році отримав диплом. Листувався з колишніми співв'язнями. У 1957 році почав писати працю «До питання про національну незалежність України», над якою працював три роки; тим часом народилася дитина, тож дружина намагалася стримувати чоловіка від небезпечної діяльності.

Восени 1959 року Андрій Коробань влаштувався вчителем німецької та англійської мов, музики та співів у селі Дружня Бородянського району на Київщині; працював із друкаркою Ольгою Звір, з якою згодом одружився. У грудні 1960 року за доносом однокурсника з Дрогобицького педінституту був затриманий кадебістами; під час обшуку машинопис на 400 сторінок було вилучено. В обласному управлінні КДБ Андрію Коробаню влаштували зустріч із батьком, який був реабілітований після 9-річного ув'язнення і докоряв синові.

«Батько казав, що його так вимучили, що він підписав і за націоналістів, і те, що й не снилося – бо його довели до того, що він готовий був і смертний вирок підписати, аби тільки дали поспати», – згадував політв'язень.

З Андрія Коробаня узяли письмове зобов'язання не вести антирадянської діяльності. У 1966 році він залишив учителювання, влаштувався носієм-відкатником у шахтоуправлінні ім. Кірова в селищі Ханжонкове поблизу Макіївки на Донеччині. За кілька місяців повернувся до Василькова, влаштувався завклубом у селі Петрушки, де написав працю «Пропаганда і агітація в системі російського псевдосоціалізму, або більшовизму», почав писати програму «Національно-визвольної партії пролетаріату України». Перебрався до Києва, працював формувальником у ливарному цеху на заводі «Ленінська кузня»; згодом влаштувався перекладачем у бюро, обслуговував сільськогосподарську делегацію з НДР і мав у вересні 1969 року їхати з нею до Німеччини. Щоб забезпечити діяльність майбутньої партії, готувався до створення друкарні.

У вересні 1969 року Андрій Коробань після виявлення його рукописів прийшов до обласного управління КДБ; його справу вели впродовж 8 місяців, влатувавши 66 допитів, понад 20 слідчих процедур і 6 очних ставок. У 1970 році він був засуджений за «антирадянську агітацію і пропаганду» та «зберігання зброї» до 6 років таборів суворого режиму та 3 років заслання. У 1972 році з Мордовії був етапований на Урал, у вересні 1975 року – до Томської області.

В липні 1978 року після звільнення повернувся до Василькова, працював художником у районній художній майстерні, згодом – провідником поштових вагонів. Отримав категоричну відмову у виїзді за кордон. На час Олімпіади-80 на вимогу міліції виїхав за межі Київської області. Пізніше він влаштувався у Василькові кочегаром котельні, познайомився з друкаркою Євгенією Гойдак, з якою в липні 1981 року одружився. З осені 1982 року перейшов до котельні «Київметробуду», де працював 12 років, до виходу на пенсію у 1994 році.

У 1989 році брав активну участь у створенні Товариства політв'язнів і репресованих. Був членом Народного Руху України, з якого з часом вийшов.

У кінці травня 1990 року брав участь у роботі міжнародного конгресу жертв політичних репресій.

Восени 1994 року балотувався до Верховної Ради Криму у Київському виборчому окрузі Сімферополя, програвши Леву Миримському.

Згодом мешкав у Києві. Помер 2 грудня 2018 року. Похований на Байковому кладовищі.