Михайло Зубченко

Народився у 1906 році у Феодосії.

У 1920 році 14-річним підлітком залишив рідне місто під час обстрілу військами Антона Дєнікіна. Долучився до команди кінних розвідників совєтської дивізії, розбитої під Катеринославом (сучасний Дніпро). Був інтернований до дєнікінського кавалерійського полку.

Незабаром був полонений вояками 4-ї Київської дивізії Армії УНР, став ординарцем лікаря Василя Грунтенка, в якого служив до відступу дивізії до Польщі 20 листопада 1920 року. Після цього був інтернований із козаками дивізії до табору Вадовиці, потім утримувався в Олександрові-Куявському.

Навесні 1921 року був переведений начальником Таємної частини Генштабу УНР підполковником Леонідом Ступницьким – «Чайкою» до дивізійного штабу табору, після чого разом з іншими 10 підлітками було доправлений до Тарнова. У Генштабі група протягом двох тижнів займалась зі Ступницьким питаннями, пов’язаними з переходом українського кордону та пересуванням Україною у справах підпільних організацій.

Михайло Зубченко отримав завдання вирушити до сотника Олександра Нестеренка, що був у Катеринославі; для цього у Львові отримав від начальника Повстансько-партизанського штабу підполковника Олександра Кузьмінського документи для перетину кордону, після чого успішно виконав завдання.

Повернувшись до Львова, залишився при Кузьмінському у штабі; незабаром до міста було переведено Генштаб УНР, при якому Зубченко перебував. У серпні 1921 року був слухачем лекцій поручниці Польської армії Стефанії-Ядвіги Кудельської – «Ганни» про організацію большевицьких військових і адміністративних структур та розвідувальну службу.

Невдовзі Зубченко за наказом Ступницького – «Чайки», від якого отримав на дорогу 100 тисяч совєтських грошових знаків, знову вирушив у Катеринослав до сотника Нестеренка, який керував міською підпільною організацією.

24 жовтня 1921 року був скерований Ступницьким до командувача Подільської групи повстанців Михайла Палія-Сидорянського, який призначив його у розпорядження давнього знайомого – полкового лікаря Грунтенка. Після розгрому групи большевиками під Авратином Михайло Зубченко, Василь Грунтенко, Микола Длугопольський та Максим Чміль дісталися села Трощі на Житомирщині, де проводили підготовку до повстання та вербування молоді, займалися ліквідацією большевиків і їхніх посіпак. Навесні 1922 року в у Трощі було створено повстанський штаб, який очолив Тимофій Мельник-Тарган.

У травні 1922 року Михайло Зубченко на пропозицію Василя Грунтенка вирушив пішки на підконтрольну Польщі територію, щоб доповісти підполковнику Леоніду Ступницькому про трощанський повстанчий комітет і отримати директиви для подальшої праці; у Львові був затриманий поляками та під вартою доправлений до табору для інтернованих, де зустрівся з командиром 6-ї Січової дивізії Марком Безручком. Отримавши від нього адресу Ступницького в Рівному та гроші на дорогу, Зубченко відшукав підполковника, після чого потрапив на підконтрольну большевикам територію і дістався Трощі, де передав Миколі Длугопольському директиву – «Не робити ніяких нападів, утримуватися від вербування в Трощанську організацію селян, очікувати розпоряджень центру». Після загибелі 23 липня 1922 року Тимофія Мельника-Таргана керівництво Трощанською підпільною організацією, що була з’єднана зі штабом Волинської повстанської армії, перебрав Микола Длугопольський; попри успішну діяльність обох структур, до їхніх лав просочувалася большевицька агентура.

Після виконання чергового завдання Михайло Зубченко у Славуті разом із головою «Просвіти» Кирилом Онищуком зустрівся з двома сексотами, легендованими як «підпільники», і був заарештований; тієї ж ночі було «знято» верхівку Трощанської підпільної організації.

Після кількамісячного слідства 17-річний Михайло Зубченко 18 березня 1923 року був засуджений до найвищої міри покарання з заміною на 10 років виправно-трудових робіт із суворою ізоляцією та конфіскацією майна. Його подальша доля невідома.