...Пройшли ми Арабатську Косу понад 112 кілометрів довгу за дві доби, бо ночували лише одну ніч у якомусь хуторі, де було декілька хат, переповнених військом. (...) Перейшли ми степову Таврію, перейшли Арабатську Косу й на власні очі бачили частину нашого краю, це була найдосконаліша лекція з українського краєзнавства! Місцями, там, де найвужча Коса, ми не раз бачили води Озівського моря й Сивашу.

 Зі сходу стало дули вітри, але не такі вже холодні, як були в Таврії, можна було витримати й ми поступово наблизилися до станції Володиславівки на лінії Джанкой-Керч з відгалуженням на Феодосію. У Володиславівці ми догнали деяких наших старшин, знову стали відділом з старшинами. Поїздом під'їхали до Феодосії й затрималися на деякий час у селі Комиші. Що діялося в світі й особливо на фронті, ми нічого не знали.

 Правдоподібно, що врангелівці ще були на материку, бо щоб здобути Перекоп, то на те большевики не могли мати сили. Серед оборонців Перекопу був мій товариш із школи й Самокатної Сотні Микола Фокин, який оповідав, що Перекоп був укріплений як найдосконаліше, як на той час і озброєний тяжкою артилерією, легкою артилерією й кулеметними гніздами, що здобути Перекоп "лобовою атакою" було большевикам не по силі! День у день большевики клали перед Перекоп масу війська, навіть посилали "еліту" свого війська, тих латишів, які 1918 року врятували Кремль і цілу совєтську владу від повстання російських есерів.

 Часом так буває, що чужинці в певних історичних моментах виконують рішаючу ролю, як латиші в Москві, а мароканці в Еспанії! Тільки нам українцям не везе з кликанням варягів!

 Так Перекоп ніхто й не здобув, бо Махно перейшов Сиваш і запілля оборонців Перекопу стало загрожене, а тим самим і Крим, як "вирій", в якому ми всі збиралися перезимувати й на весну вернутися в Україну, перестав існувати!

 ...З материка України в Крим ми переправилися майже всі. Але майже всі, бо в дійсності якісь із нас зневірилися в дальшій боротьбі, були такі одиниці, й намагалися затриматися ще перед Кримом з тим, щоб використати різні можливості й повернутися додому. Може комусь із них і повезло повернутися додому! Для цього треба було мати тільки звичайного собі селянського батога! Так, батога й нічого більше! Далі розігравати долю селянина, якого військо забрало в обоз, вже було не так тяжко.

 ...Поміж нами, які скупчилися в Комишах, перебувало ще багато артистів аматорів, з них головний сотник Лепський. Він знюхався з українською трупою Я.І. Тарасенка в Феодосії й за пару днів перед 29 жовтня в місті Феодосії були розліплені невеличкі 12x12 цм. афішки з таким текстом (подаю із усіма недоліками із-за браку українських черенків у тамошній друкарні): "Театр "Иллюзії". У четвер 29 жовтня (октября) сього року Драматичними силами Українського Куріня отамана Чорна Хмара під орудою відомого українського артиста Я.І. Тарасенка улаштовується вистава на користь молодої організації куріня — виставлено буде: Наталка Полтавка, оперети на 2 дії і 3 одміни Котляревського. Девертісмент. Перед початком вистави буде улаштована жива картина "Слава України". Хором буде виконано "Український народний Гімн і Заповіт Шевченка. В Антракті — Аукціон. Продається мішок борошна (муки)".

 Крім того була видана й програмка з таким текстом: "Театр "Иллюзіи". Сегодня на користь Українського Куріня Чорна Хмара виставлено буде: Наталка Полтавка, оперетта на 3 дії.

 Приймають участь:

 Наталка — Рутковская

 Терпелиха, її мати — Коганова

 Виборний — Хомаза (з куріня)

 Петро — Курочка (з куріня)

 Возний — Тарасенко

 Микола — Лепський (з куріня)

 (В дужках ( ) мої додатки)

 ІІ.Девертисмент, буде виконано хором козаків Укр. Куріня: 1. Ще не вмерла Україна; 2. Заповіт; 3. Ревуть стогнуть хори хвилі і др.ном. (Оте "хори", а не "гори", так було в оригіналі) III. в Атракті Аукціон".

 Програмка була розміром 24x9 цм.

 На тій виставі був і я. Вистава мала успіх і, як на той час, виконана була добре. Театр був переповнений, бо такі події часто не стаються. Отже, ми, насичені "театральним комплексом" і покидаючи рідні землі, вже востаннє, ще пописалися на театральній сцені!

 Мов той Акрополь над Атенами, над Феодосією пишається музей з творами Айвазовського. Цей мистець своїми морськими краєвидами був досить популярний і відомий широким колам громадянства, себто й багатьом із нас. Тому ми поспішили його відвідати. Хоч нічого з того не вийшло, бо з огляду на воєнні дії музей був закритий.

 Оглянули ми місто, прогулявши по його вийнятково гарній набережній з оригінальними будинками різних консулятів. Не можна не згадати пишний, величавий і більшістю із нас доти небаченого стилю мавританського будинок тютюнового фабриканта Стамболі. Це прізвище було нам добре відоме бо ми ласували й виробами із його фабрики.

 ...В середині листопада в нашому "ірію" так уже починала горіти нам земля під ногами, що треба було евакуватися далі на південь, поближче до справжнього ірію!

 Недалеко на північ від Феодосії був величезний склад амуніції, як до гармат, так і для рушниць та кулеметів. Одної прекрасної ночі там вибухла пожежа й почали вибухати гарматні стрільна та тріщати мільйони рушничних набоїв. Такий вийнятковий концерт тривав мабуть дві доби. Вранґелівці казали, що це вони знищили амуніцію, щоб не попала ворогові в руки! Большевики пізніше хвалилися, що то їм удався аж такий великий саботаж! Хто його знає на чийому боці правда, знаю лише, що був заклик самого генерала Врангеля, щоб нічого не нищити, бо все належить "русскому народу"!

 Порт у Феодосії був огороджений колючим дротом. Кораблів було небагато. До двох із них ще тепер у поспіхові ладували ячмінь. Кандидатів на евакуацію було багато: врангелівські війська, цивільні утікачі й нас понад сотку людей, союзників, які вже нікому не були потрібні!

 Офіційно заладуватися на корабель нам не було жодної надії, тому й були різні думки. Одна із них прорватися в гори, де перебувають якісь легендарні "зелені", які в дійсності не були ніякими зеленими, а справжніми червоними! В цьому не могло бути жодного сумніву. Тому нам, висловлюючись "кольоровою" термінологією, "жовтоблакитним", з "зеленими" було не по дорозі!

 Єдиний вихід був дістатися на пароплав! І тут знову наші старшини, наш провід, нас козаків, покинув!! Нам не сказали ані слова на прощання, не порадили нічого, ніяких натяків не дали! Одним словом: "розбігайся братва"! Але "куди"? То цього ніхто в тих умовах не міг нам ані натякнути! Лишалася єдина дорога: на пароплав!

 Була вже ніч, мабуть 15-го листопада, на трапові на кораблі "Володимир" стояли два врангелівські старшини й перевіряли всіх, хто хотів іти на корабель. Пропускали кожний своїх вояків, яких знали особисто й так частина за частиною виходили на пароплав. Ніхто із наших легально на корабель не дістався, хіба лиш один Антін Гребеник, який мав при собі документи врангелівського старшини. Про декого оповідали, що пробрався на корабель при помочі хабаря, якого, чим, то ніхто не міг пояснити!

 Перші з наших, які опинилися вже на пароплаві, якимсь канатом витягли пару своїх ближчих товаришів. Це були переважно старшини. Не треба, очевидно, й пригадувати, що наші шлики ми поховали в шапки! Перед північчю, коли я прибув на пристань, то наші козаки вже прорвали дротяні перешкоди й ми могли наблизитися до самісінького пароплава, який стояв упритул до берега.

 Канатом нас ніхто не хотів витягувати на палубу, та нам пощастило найти велику, грубу й довгу дошку. Ми її поставили й приперли до борту корабля і давай по ній вилазити на палубу. На третій четвертині дошки був невеликий вилом, у який доводилося упиратися, передихнути й далі вже зробити останній рух на палубу.

 Коли я вилазив по дошці на палубу, то я мав у кишені кусник хліба, може, в 150 грамів, повну торбу набоїв, може, з двісті, а, може, й більше, бож ми були свято переконані, що ми їдемо до Румунії, а далі до української регулярної армії, яка десь там в Україні ще боролася з большевиками! Рушницю мою я мав на ремені за спиною, яка мені й завадила вибратися через перила на палубу. Та, на щастя, хтось із наших козаків мені поміг і я опинився на палубі "Володимира".

 Цікаво, що операція з канатом і ота дошка були недалеко від трапа, по якому ладувалися утікачі офіційно, але нікому в голову не прийшло відігнати нас від нелегальщини! Так ми всі вояки й старшини "Чорної Хмари", хто хотів евакуватися, заладувалися на пароплав. На ньому ми опанували праву половину кормової палуби. Удень ми побачили, що ліву половину опанували кубанські козаки, які були нам добрими сусідами.

 По півночі наш корабель відплив на рейд, на якому ми й стояли цілий день. Казали, що ще не було наказу від ген. Врангеля вирушати в путь доріженьку. Перед нами востаннє красувалися береги Криму. Мальовничо розкинулася Феодосія на прибережній терасі, далі синіли гори, які, хоч і не були "наші", бо ми вперше їх побачили, але спільною приналежністю до російської держави нас і тих гір, вони таки ставали нашими, поки й справді не стали "нашими"! Маю на увазі рік 1954, коли їх і формально прилучено до України, за яку ми боролися і яку ми оце примушені покидати!

 Все наше "чорнохмарівське воїнство" мали такі самі харчові запаси, як і їхній бунчужний! По шматкові хліба ми з'їли милуючися красою Криму, а далі виявилося, що хтось із нас здобув у пристаневих складах маленьку бочку оселедців, отих смачних, одних із найкращих оселедців, керченських. Бочечка була невеличка, тому її й витягли на палубу й тепер, коли не було що їсти, згадали про неї й давай ласувати отими найкращими керченськими оселедцями!

 Та незабаром оті найкращі почали вилазити нам боком, бо води до пиття не було! На нашій кормі з-під підйомного крана капала брудна масна вода й ми збирали її краплини й марно намагалися втамувати спрагу! Аж такі ми були недосвідчені нащадки запорожців, які на чайках перепливали Чорне море!

 Коли пізнім вечором 16-го листопада наш та й інші кораблі знялися з якорів і рушили у світ, то ще й тоді ми вірили, що нас українців завезуть у Констацу, висадять нас там, а самі вже вони попливуть у Туреччину. Та так не сталося!

 Коли ми вже відплили від берегів Криму й нам не грозила ніяка небезпека, що нас могли б завернути назад на берег, ми перебувши ніч, на ранок знову стали військовою частиною, знову між нами появилися наші старшини, всі ми знову одігнули шлики, які пишно залопотіли під промінням золотого сонця над нашим Чорним морем!

 З книги спогадів Гаврила Гордієнка, бунчужного повстанського куреня "Чорна Хмара" Союзу "Молода Україна", двоюрідного брата отамана куреня, Івана Хмари (Марківа) "Під щитом Марса. Спогади. Том І" (Філадельфія, 1976)