16 жовтня 2024 року в Таврійському національному університеті імені В. І. Вернадського (м. Київ) відбулася презентація видання «Формування модерної національної свідомості українців Криму: тенденції, перспективи та асиміляційні загрози (кінець ХІХ – початок XXІ ст.)».

Участь у заході взяв авторський колектив: доктор історичних наук Павло Гай-Нижник, що виступив упорядником і науковим редактором видання, кандидати історичних наук Ірина Краснодемська, Андрій Іванець та Олена Газізова, кандидат філологічних наук Антон Божук, Сергій Губський. Окремо було відзначено, що половина авторів колективної монографії є вихідцями з Криму: Андрій Іванець – уродженець Сімферополя, Олена Газізова та Антон Божук – родом з Ялти, тож підготовка цієї праці стала для них особистою справою.

Видання «Формування модерної національної свідомості українців Криму», випущене видавництвом «Самміт-Книга» обмеженим накладом у 500 примірників, побачило світ за сприяння державної установи «Український інститут книги» коштом державного бюджету України і призначене передусім для поповнення бібліотечних фондів. Праця є комплексним дослідженням процесів становлення та розвитку української громади в Криму з кінця ХІХ століття до наших днів. Особливу увагу в дослідженні було приділено формуванню національної свідомості українців Криму у вказаний період, політиці незалежної України щодо кримських українців у 1991–2014 рр. та наслідкам окупаційної політики РФ після 2014 року, що призвела до дискримінації кримських українців та загрози асиміляції частини з них. Серед іншого, у монографії проаналізовано загрози асиміляції українців в окупованому Криму та запропоновано шляхи оптимізації системи державного управління та національної безпеки України в плані деокупації та реінтеграції тимчасово окупованих територій.

Монографія «Формування модерної національної свідомості українців Криму» складається зі вступу, дев'яти розділів (5 з них мають особисте авторство, 4 написані у співавторстві) та висновків. Під час презентації видання автори коротко ознайомили присутніх зі змістом розроблених ними розділів. За словами Павла Гай-Нижника, автори не лише впровадили у науковий обіг раніше не відомі документи та дані, а й намагалися оформлювати текст видання так, щоб він був науковим, однак «щоб його було цікаво читати»; таким чином було створено «гарну суміш академізму з популярним стилем».

На початку заходу Андрій Іванець відзначив, що база знань про історію української громади Криму тривалий час була відсутньою. Окремо науковець наголосив на тому, що українське життя в Криму було організоване ще на початку ХX століття, коли на півострові виникали структури самоорганізації українських громад. Говорячи про сьогодення, він підкреслив, що в окупованому Криму українська громада перебуває у кризовому стані через геноцидну, дискримінаційну та шовіністичну політику російського режиму, і відтак презентоване видання наразі має характер елемента інформаційного спротиву наявному стану речей. Ідея створення монографії виникла ще у 2016 році під час Всесвітнього форуму українців, однак роботу над нею вдалося розпочати лише у 2020 році на базі Науково-дослідного інституту українознавства за підтримки Міністерства освіти і науки України. На думку Андрія Іванця, результат роботи авторського колективу є проміжним, оскільки наразі є чимало речей, про які не можна говорити вголос, аби не нашкодити тим, хто наразі перебуває під російською окупацією в Криму; також недоступними для дослідників є документи, що перебувають в архівах окупованого півострова. Проте оскільки чекати на сприятливу ситуацію не доводиться, то потрібно використовувати наявні можливості, щоб довершити роботу після звільнення Криму.

Презентуючи розділ «Українська "прекрасна епоха" в Криму, її світанок і післясмак», Антон Божук пояснив, що термін, який увійшов до назви, є дослівним перекладом французького терміна «La Belle Époque», що позначає період 1890–1914 рр., коли європейський континент не знав воєнних дій і користувався здобутками наукового, технічного та культурного поступу. За словами дослідника, на його наукові інтереси значною мірою вплинув його вчитель – нині покійний професор ТНУ Петро Киричок, який досліджував культурне життя українців Криму ХІХ – початку ХХ ст.: цей період позначився візитами на півострів представників «театру корифеїв», спробами впровадження української мови у місцеву пресу, активними зборами коштів на встановлення пам'ятника Шевченкові в Києві тощо. На завершення свого виступу дослідник висловив думку, що історія українців Криму ще не має періоду, який можна було б назвати «прекрасною епохою» для них, і висловив сподівання, що цей період настане в майбутньому.

Окремий розділ монографії було присвячено діяльності уряду гетьмана Павла Скоропадського щодо приєднання Криму до Української Держави у 1918 році: його автор Павло Гай-Нижник провів паралелі між цими діями та пізнішим Актом Злуки УНР і ЗУНР на початку 1919 року. Дослідник нагадав, що в ІІІ Універсалі УЦР, який проголошував утворення УНР, до складу нової держави не було включено Крим; наступний IV Універсал підтвердив відсутність територіальних претензій УНР на півострів, і відтак могло скластися враження, що українці відмовляються від Криму. Після встановлення гетьманату Скоропадського посилювалася думка, що Крим поза межами України стане її «підребер'ям», і рано чи пізно Україна буде змушена буде воювати за цей регіон. На ворожу до Української Держави політику Кримського крайового уряду настала відповідь у вигляді митної, економічної та торгівельної блокади півострова, за який точилася геополітична боротьба між різними силами. підсумки І світової війни фактично знівелювали перспективу входження Криму до Української Держави на правах автономії – однак, за словами дослідника, цих перспектив не було б взагалі, якби на півострові не було української громади.

Продовжуючи думку попереднього промовця, Андрій Іванець під час презентації розділу «Самоорганізація українців Криму в період війн і революцій (1917–1920 рр.)» наголосив на тому, що у вказаний проміжок часу в Криму змінилося 8 політичних режимів, жоден з яких не був прихильним до кримських українців, проте вони навіть у скрутних умовах змогли заснувати громади та осередки політичних організацій у великих містах і селищах півострова та скеровувати представників до місцевих органів влади, становлячи при цьому третьою за чисельністю етнічну спільноту регіону. Окремо дослідник наголосив на тому, що українці становили більшість моряків Чорноморського флоту. Окремо було згадано про організаційні структури біженців з Волині та Холмщини, що були примусово депортовані до Криму під час відступу російської армії в роки І світової війни. Значною віхою тогочасного українського життя на півострові стало заснування Крайової Української Ради в Криму; після встановлення дєнікінської диктатури на півострові місцеві українці під час з'їзду висунули пропозицію надати очільникові цієї організації Павлу Горянському права консула УНР у Криму задля захисту прав української громади регіону. Наостанок Андрій Іванець зазначив, що Крайова Рада українців Криму сьогодні діє в Києві і висловив сподівання, що ця організація працюватиме на звільненому півострові.

Найбільш непростим і неоднозначним у житті українців Криму Ірина Краснодемська назвала міжвоєнний період 1921–1939 рр. Презентуючи розділ «Кримські українці в умовах становлення і розквіту тоталітарного режиму в РСФРР і СРСР», дослідниця нагадала, що в Кримській автономній совєтській соціалістичній республіці, створеній у 1921 році, українці практично не отримали жодних прав, однак змогли організувати певні культурно-освітні осередки, діяльність яких було згорнуто наприкінці 1930-х рр.

Після цього Сергій Губський у загальних рисах окреслив ситуацію з українським підпіллям у Криму в роки ІІ світової війни, презентувавши тематичний розділ. За словами дослідника, на той час півострів не входив до кордонів УССР, однак був був постійно в центрі уваги організованого українського націоналістичного руху. Дослідник нагадав, що в 1941 році ОУН організувала похідні групи, члени яких дісталися півострова і розпочали там у складних умовах наполегливу працю з відродження та розбудови українського життя. Окремо Сергій Губський нагадав, що багато українських підпільників у Криму було розстріляно німцями: цей факт нівелює совєтсько-російський міф про те, що українські націоналісти буцімто були «нацистськими посіпаками».

У розділі «Формування та розвиток української громади в Кримській області УРСР в 1950–1980 роках: шлях від розвитку до занепаду» Олена Газізова спільно з Іриною Краснодемською висвітлила період від передачі Криму до складу УССР у 1954 році до відновлення української незалежності у 1991 році. Дослідниця зазначила, що переселенський рух до Криму з материкових українських земель активізувався у 1950-х рр. після проведення відповідної агітаційної роботи. За її словами, викликана тогочасними умовами передача Криму до України не була ніяким «подарунком», як це намагається подати російська пропаганда, і фактично зберегла півострів від гуманітарної та соціально-економічної катастрофи. Завдяки матеріальним ресурсам УССР та масовому переселенню українців до Криму відбулося повоєнне відновлення регіону. При цьому не всі українці, що прибували на півострів, визнавали себе такими, згодом ідентифікуючи себе як росіян. У 1955 році було розпочато активне впровадження української мови в Криму – зокрема в царині освіти та мистецтва, проте вже за кілька років з'явилися різноманітні постанови про посилення викладання російської мови і розпочалося фактичне згортання вивчення української, внаслідок чого вже в 1970-х рр. українських шкіл у Криму не лишилося.

Говорячи про період становлення незалежної України, Олена Газізова зауважила, що українці Криму в своїй державі не мали від неї підтримки. Детальніше про цю добу йдеться в розділі «Кримські українці в незалежній Україні: самоорганізація спільноти, індиферентність офіційного Києва до її проблем і виклики російського реваншизму» у співавторстві Андрія Іванця та Антона Божука. Під час презентації розділу Андрій Іванець зауважив, що Крим є «найбільш специфічним регіоном української держави в етнічному сенсі», оскільки етнічні українці на його теренах не становили більшості, і відтак він потребував особливої етнополітики з боку України. Втім, правильна та ефективна політика в цьому напрямку у 1991–2014 рр., на жаль, не проводилася. В кризових умовах відновлення незалежності України в Криму спостерігався сплеск української активності в 1-й половині 1990-х рр.: у цей час проводилися конгреси українців Криму, закладалися українські політичні, громадські та культурні організації, проте їхні досягнення були обмеженими, особливо з урахуванням відсутності освітньої інфраструктури. Створений у 2013 році рух «Євромайдан-Крим» наступного року фактично перетворився на рух спротиву російській окупації Криму, якій українська громада намагалася протидіяти, проте її сил у тогочасних умовах виявилося недостатньо. Ситуація для української громади Криму кардинально погіршилася після окупації, коли було знищено всі українські громадські політичні структури та систему україномовної освіти, запроваджено постійну пропаганду з дегуманізацією українців та жорстким інформаційно-психологічним терором, який супроводжується позасудовим тиском. Разом з тим ведуться маніпуляції з даними «переписів населення», покликаними засвідчити, що українців у Криму буцімто практично не існує. Про це детальніше йдеться в розділі «Українська громада в окупованому Криму: дискримінаційна політика Росії, загроза асиміляції та спротив окупантам» у співавторстві Андрія Іванця з Іриною Краснодемською.

Загалом дослідники констатують, що на сьогодні в окупованому Криму українська громада вже понад десятиліття перебуває у вкрай драматичному стані й під загрозою асиміляції та необхідністю приховування ідентичності, проте держава на сьогодні, на жаль, не бачить цієї проблеми на стратегічному рівні, не роблячи висновків з попередніх історичних етапів. Презентоване видання «Формування модерної національної свідомості українців Криму» є одним з елементів інформаційної роботи не лише з суспільством, а й з органами влади: в найближчому майбутньому очікується презентація книги з залученням представників державних керівних органів задля напрацювання цілеспрямованої політики консолідації української етнічної спільноти Криму і задоволення її політичних, культурних та інших потреб. Окремо Павло Гай-Нижник наголосив на тому, що монографія була написана «не в комплементарному стилі щодо українства, а з точки зору реальних висновків», і додав, що відповідальність за ситуацію української громади в Криму покладається не лише на кремлівський режим та російські впливи, а й на українську владу, яка навіть сьогодні самоусувається від політичних рішень щодо Криму.

Ознайомитися з монографією «Формування модерної національної свідомості українців Криму: тенденції, перспективи та асиміляційні загрози (кінець ХІХ – початок XXІ ст.)». можна за цим посиланням.