Пекарчук Харитина (Тіна) Антонівна

Народилася 14 жовтня 1894 року в Сімферополі у заможній русифікованій польській родині Ізбицьких. Рано втратила батька. Дід по матері був учасником польського повстання 1863 року.

У дитинстві переймала від українських робітників мову та пісні, відтоді відчувала себе частиною українського народу. Пізніше відвідувала українські вистави у театрі, попри суворі заборони з боку вчителів гімназії та батьків. У підлітковому віці Тіні випадково потрапив до рук "Кобзар" Шевченка: вона вивчала вірші зі збірки та читала їх подругам у школі, після чого отримала сувору догану та була на деякий час відсторонена від занять.

У 15 років вийшла заміж за полтавця Адріана Книшенка; коли той у 1914 році був мобілізований на фронти І світової війни, повернулася до матері.

У 1915 році Тіна Книшенко вступила на службу до Таврійської губернської земської управи, познайомилася з діячем української громади Криму, службовцем Сімферопольської земської повітової управи Петром Близнюком, який ознайомлював дівчину з українською літературою. Обидва увійшли до УПСР.

У 1916 році скінчила курси сестер милосердя.

Після революції 1917 року Петро Близнюк із дружиною, Тіна Книшенко та ще кілька осіб заснували в Сімферополі "Просвіту", на базі якої було організовано український хор та аматорський театральний гурток, влаштовувалися літературні вечори, спільно з діячами кримськотатарського руху видавалася газета (назва видання невідома; редактором української частини був чоловік на прізвище Бень). Серед іншого, сімферопольська "Просвіта" займалася українізацією бійців сухопутних частин, дислокованих у місті.

У 1917 році вийшла з Криму у складі українізованої військової формації, до якої долучилася як рядова. Восени того ж року приїхала до важкохворої матері у Сімферополь; на початку 1918 року була змушена рятуватися втечею, перед тим знищивши списки сімферопольської "Просвіти", аби ті не потрапили до рук большевиків. Була заарештована большевиками у Кременчуці та звільнена союзними німецькими військами.

У добу Української Держави працювала у Кропивницькому друкаркою в повітовій комендатурі та Союзі кооперативів. Присягу на вірність гетьману Павлу Скоропадському не складала, оскільки присягала на вірність УНР. Згодом у новосформованому полку отримала посаду старшини для доручень. Під час повстання в листопаді 1918 року долучилася до полку імені Івана Богуна, у складі якого брала участь у боях проти большевиків, видаючи себе за хлопця (називалася "Степаном Книшенком"). Була заарештована большевиками, звільнена товаришами по зброї.

Під час боїв виконувала працю медсестри. Під час відступу українських військ з Кропивницького сформувала санітарний потяг для поранених і хворих, начальницею якого кілька місяців працювала у важких умовах. Невдовзі Тіна Книшенко очолила санітарний потяг Запорозької Січі отамана Юхима Божка, приймала під свою опіку поранених та хворих з інших частин.

Після хвороби зі своєю частиною пройшла від Збруча до Жмеринки зі зброєю в руках у першій лінії, в одному з боїв була легко поранена в ліву ногу. Після розформування Запорозької Січі воювала у частині Юрія Тютюнника та в Гуцульському полку морської піхоти.

22 липня 1919 року повінчалася зі старшиною Армії УНР Іваном Пекарчуком, після чого вони розійшлися по своїх частинах.

19 жовтня 1919 року в бою проти денікінців під Тиманівкою була поранена в живіт; за три тижні з незагоєною раною повернулася до полку.

6 грудня 1919 року в складі 1-ї сотні кінного Мазепинського полку Армії УНР, командиром якої був її чоловік, виступила в Зимовий похід, за який була нагороджена жетоном ордена Залізного хреста, а за визвольні змагання – Хрестом Симона Петлюри.

У травні 1920 року під селом Вербкою на Вінниччині дістала тяжку контузію, внаслідок якої ліва сторона тіла була майже паралізована; після цього медсестра у званні хорунжого була змушена залишити військову службу.

В листопаді 1920 року була інтернована польськими військами, перебувала у таборах. Наприкінці 1921 року втекла в Карпати до чоловіка, який втік з табору раніше і хворів; мусила тяжко заробляти на життя на двох. Подружжя жило нелегально, переховуючись від поліції. У червні 1922 року Харитина нелегально перейшла чеський кордон, влаштувалася посудомийкою в українській їдальні, пізніше – офіціанткою.

В січні 1924 року вступила на "матуральні курси", які скінчила в березні 1925 року. У травні 1924 року склала в Празі іспит за 6 класів реальної школи і була зарахована до Української господарської академії в Подєбрадах вільною слухачкою (без стипендії). Через туберкульоз легень була змушена залишити навчання. У 1929 році переїхала до Польщі з чоловіком, який працював інженером.

У грудні 1941 року подружжя переїхало до Вінниці, де Харитина Пекарчук організувала й очолила організацію "Жіноча служба Україні". У 1943 році разом із чоловіком була заарештована гестапо за зв'язки з партизанами; через брак доказів за кілька місяців обидва були звільнені, після чого втекли на захід і поневірялися по таборах для переміщених осіб у злиднях і хворобах. У 1958 році Іван Пекарчук помер.

Від часу заснування Об'єднання Українських Жінок у Німеччині Харитина Пекарчук поставилася прихильно до організації і увійшла до її складу, згодом стала головою представництва.

Померла після важких хвороб 11 березня 1973 року в будинку для людей похилого віку в Дорнштадті (Німеччина).

У вересні 2022 року на честь Харитини Пекарчук було названо вулицю в Кременчуці.