Водолажченко Ольга Гаврилівна

Народилася 28 травня 1888 року в Севастополі, в родині офіцера російської царської армії, «полковника по адміралтейству Чорноморського флоту» та гувернантки, доньки французького фермера.

З дитинства рідними вважала російську й французьку мови, виявляючи неабиякі здібності в оволодінні іншими: англійською, німецькою, польською, сербською, латиною. Вільно володіла французькою, німецькою, англійською мовами. Однак при заповненні в анкетах відомостей про національність називала себе українкою.

У 1896–1905 рр. навчалася у Севастопольській жіночій гімназії. Спеціалізувалася з історії та географії, цікавилася політикою. На початку 1906 року, одразу після закінчення восьмикласного гімназичного курсу, була вислана за межі Севастопольського градоначальства за участь у пропаганді серед матросів. Виїхала до Харкова, де заробляла на життя приватними уроками і співпрацювала з групою українських соціалістів-демократів. У 1907–1912 рр. належала до УСДРП.

У 1907 році вступила на історичне відділення Вищих жіночих курсів, згодом – на історико-філологічний факультет Харківського університету, була обрана старостою курсу. У 1908 році під час навчання активно відвідувала студентський гурток «аматорів економічної науки», на одному із занять якого виступила з рефератом «Аграрна реформа соціал-демократів».

У 1909 році вийшла заміж за студента-технолога Трохима Водолажченка, за рік стала матір'ю.

Після складання державних іспитів та захисту дипломної роботи на тему «Селяни Правобережної України», у 1912 році отримала диплом першого ступеня та була направлена у грудні до Карасубазара (нині Білогірськ, АР Крим). Незабаром вступила на словесне відділення історико-філологічного факультету Харківського університету, згодом стала слухачкою педагогічних курсів; навчалася заочно, у році екстерном склала педагогічні іспити.

У Карасубазарі викладала російську мову та історію в чоловічій гімназії, де створила гурток старшокласників, під час занять якого бесіди з політекономії. Організувала спілку садових працівників Карасубазара й була членом її правління, працювала у місцевому виконкомі, була членом продовольчого комітету. На початку 1917 року була обрана до міської думи Карасубазара. Того ж року екстерном склала державні іспити, отримала диплом першого ступеня. У листопаді 1917 року повернулася з дітьми до Харкова, де мешкав її чоловік.

Після закінчення курсів українознавства, організованих Харківським губернським земством, отримала місце учительки української мови Першого реального училища, де викладала українознавство, російську мову та історію. З 1919 року працювала в архівній секції Харківського губернського комітету охорони пам'яток мистецтва та старовини. У 1920 році була запрошена на посаду вченого архівіста (за сумісництвом) Харківського центрального історичного архіву. До травня 1921 року працювала заступником директора початкової школи №8 у Харкові. З вересня 1921 року виконувала обов'язки секретаря колегії та вченого секретаря експертного відділу Укрцентрархіву.

Навесні 1922 року вступила до аспірантури щойно створеної при Харківському інституті народної освіти Науково-дослідної кафедри історії України під керівництвом Д. І. Багалія, обравши тему дослідження «Шкільна справа в Лівобережній і Слобідській Україні XVII–XVIII ст.».

У середині 1920-х рр. вийшла заміж за професора-мовознавця Володимира Гавриленка.

У 1936 році стала доцентом Харківського інституту інженерів залізничного транспорту. З 1937 року викладала в Харківському Інституті Держторгівлі.

2 серпня 1937 року була заарештована як «активна учасниця антирадянської української повстанської організації "Український національний центр", за завданням якої проводила антирадянську діяльність», а також «антирадянської партії УСДРП». Перебувала під арештом у Холодногірській в'язниці спецкорпусу №2 в Харкові. Незабаром був заарештований її перший чоловік Трохим Водолажченко, який згодом помер у в'язниці. Після арешту Ольги та Трохима Водолажченків їхній син Всеволод, якого відрахували з університету і ніде не приймали на роботу, звів рахунки з життям, а донька Галина виїхала на Далекий Схід. 11 березня 1938 року був страчений Володимир Гавриленко.

Наприкінці січня 1940 року Ольга Водолажченко була відправлена на заслання до Казахстану. З березня 1941 року працювала рахівником Дорвідділу станції Джусали селища Кармакчі Оренбурзької області. Після закінчення терміну покарання в серпні 1942 року перейшла на роботу до середньої школи, викладала російську мову та літературу, англійську мову, історію. Була позбавлена права на проживання в містах і викладання в інститутах чи технікумах. Восени 1945 року добилася можливості викладати мовознавство, історичну граматику російської мови та старослов'янську мову в Кзил-Ординському педагогічному інституті на основному і заочному відділеннях і читати лекції з мовознавства у Вечірньому університеті марксизму-ленінізму. В серпні 1952 ррку, незважаючи на численні подяки, була звільнена з роботи без пояснення причин.

У 1954 році Ольга Водолажченко переїхала до Миколаєва, де проживала молодша сестра. До 1966 року працювала на громадських засадах у Миколаївській обласній науковій бібліотеці. У березні 1964 року добилася реабілітації та компенсації 1778 руб. 25 коп. за конфісковане майно та 205 крб. не виплаченої через арешт заробітної платні від Автодорожного інституту.

Ольга Водолажченко померла 30 жовтня 1972 року вдома в Миколаєві від «хвороби серця».