Впродовж 1740–1760-х рр. за межами Запорозьких Вольностей діяло три центри запорозької еміграції – на Кримському півострові (Бахчисарай та його найближчі околиці), в околицях Кам’янного Затону та на Прогноях (нижня течія Дніпра, Лиман), а також на території північно-східного Едисану (Очаківський степ, правобережжя нижньої течії Південного Бугу).

Кримський осередок був залишком гетьмансько-запорозької еміграції 1709 р. Після повернення більшості запорожців під російську протекцію він не спромігся значно зрости кількісно та організаційно оформитися у якості антитези Запорозькій Січі. Приєднання до нього, впродовж 1740–1750-х рр. незначної кількості перебіжчиків не вирішило проблеми. У військово-політичній системі Кримського ханства він також не відіграв помітної ролі.

Щодо запорозького анклаву на Кримському півострові можна стверджувати, що він був нічим іншим, як залишком козацької колонізації попереднього періоду. Впродовж 1709–1734 рр. сприятливі кліматичні та ландшафтні умови гірського та південнобережного Криму звабили чимало запорожців, більше схильних до господарських занять, а не до військових виправ. На другу декаду XVIII ст. припадає купівля ними земель та хуторів у околицях Гезлева, Кафи та Бахчисараю. Особливо охоче козаки осідали у грецьких (румейських і татських) селищах, обзаводилися млинами, садками, виноградниками. Після 1734 р. чимало подібних хуторян залишилося на нажитих місцях, не бажаючи вкотре починати все з нуля.

Однак не ці "гніздюки" визначали "фізіономію" запорозької колонії у Криму. Не повернулася на батьківщину й частина запорожців-січовиків. Згідно з донесеннями російських конфідентів, частина їх мешкала у самому Криму, частина ж оселилася на Кубані, спільно з некрасівцями.

Ядро козацької громади, що стало мешкала у ханській столиці – Бахчисараї, та його околицях, становили нежонаті запорожці, які не побажали перейти під російську протекцію. Історія цієї групи козаків під час російсько-турецької війни 1735–1739 рр., на жаль поки що залишається недослідженою через брак джерел. Однак можна стверджувати, що їхня кількість значно зросла після закінчення війни за рахунок доплину людності з Запорожжя та Гетьманщини. До кримських запорожців охоче приставали чумаки-наймити, січові молодики, козаки-лисичники – всі ті, кому життя у Криму могло дати трохи більше можливостей для самореалізації. Необхідність здобуття коштів для прохарчування штовхала частину з них шукати праці у наймах, що, зрештою, позначилося на тих специфічних назвах, під якими вони фігурують у російських та турецько-татарських документах того часу – "аргати" (наймити) та "ренджипери" (поденні робітники).

Слід відзначити, що кримська влада, чудово відчуваючи з одного боку, небезпеку перебуваня у своїх володіннях такого неспокійного елементу, а з іншого, його користність з огляду на перспективи притягнення інших груп запорозьких та українських ренегатів, робила спроби взяти його під свій контроль. Зокрема, над ними, за особистим сприянням ханського перекладача Гасана (який сам був запорожцем, що прийняв іслам), було поставлено атаманом запорожця Андрія Щербину. Значним впливом користувалися також козацькі старшини з оточення І. Мазепи та К. Гордієнка, які оселилися у Криму. До найближчих планів ханського уряду входило щонайшвидше переселення козаків з Криму до Буджаку та заснування там ними власного Кошу.

Проблема існування центрів запорозької "діаспори" у Криму не була вирішена й протягом наступних років, незважаючи на те, що стала предметом спеціальних переговорів російських посланців у Константинополі з Портою. Для успішного виконання цієї важливої для імперії місії російська дипломатія наполягала на відновленні резидентури в Бахчисараї, однак Порта була категорично проти. Відтак, продовжували існувати й осередки запорозької еміграції. Від цього часу запорожці – мешканці Кримського ханства активно залучаються до участі у військових акціях. 1755 рік відзначився активізацією кримських запорожців у справі притягнення на свій бік козаків з Січі: так, вони намагалися передавати на Січ листи, в яких закликали запорожців вийти з російського підданства. Канали обміну інформацією між Січчю та Кримом таки існували, оскільки подібна агітація все ж таки досягла своєї мети.

Відомості про кримських запорожців вкрай уривчасті та неповні. Останню звістку датовано 1758 р., і стосується вона бажання кубанських запорожців переселитися на Кримський півострів. Після цього – велика біла пляма. Складається враження про втрату цією групою запорозької еміграції рушійної сили, яка надихала її до життя, живила ідеями та штовхала до активних дій.

Впродовж 1734–1775 рр. Порта використовувала наявність на території Криму окремих груп запорозької опозиції як предмет для торгу у справі викоренення інших запорозьких поселень, непідконтрольних ханові, на кримському степу. У світлі нововинайдених джерел можна впевнено твердити, що на території ханства існували ще два регіони, контрольовані вихідцями з Запорожжя. На відміну від запорозьких громад Криму, Кубані та Бессарабії, вони не підлягали ані російській, ані турецькій та кримській владі.

За матеріалами статті Володимира Мільчева "У пошуках "Антисічі": запорозькі осередки за межами Вольностей (1740 – 1760-і рр.)"

 ЧАСТИНА 1 ЧАСТИНА 2

Тісні зв’язки запорожців з емігрантами-мазепинцями перериваються після повернення в російську протекцію в 1734 р. і обмеження зовнішньополітичних функцій Коша Нової Січі. Після смерті гетьмана в екзилі Пилипа Орлика 1742 р. центр української еміграції перемістився з турецької території до Парижу, де перебував його син Григор. Останній відігравав певну роль в широких антиросійських комбінаціях французької дипломатії, значне місце в яких відводилося Криму і Запорожжю.

В Бахчисараї приблизно з 1738 р. по 1758 р., можливо з перервами, перебували емігранти-мазепинці Іван Іванович Мирович до смерті у 1753 р., а потім з Польщі до Криму приїхали його брат Федір Іванович Мирович та Федір Іванович Нахимовський. Вони відносяться до проводу української політичної еміграції і безумовно в Криму виконували політичну місію. Хоча діяльність Мировичів і Нахимовського як значний «подразнювальний чинник» в зовнішній політиці Російської держави неодноразово згадувалася дослідниками (С. Соловйов, М. Костомаров, Б. Крупницький, І. Борщак, О. Субтельний та ін.), документально не підтверджено їх зв’язки під час перебування в Криму 1738-1758 рр. з Орликами і іншими центрами української політичної еміграції.

Постаті братів І. та Ф. Мировичів та Ф. Нахимовського цікавили дослідників переважно з точки зору трагічної долі українських старшинських родів через участь в «мазепиній зраді», розглядалися заходи імперії по «полюванню на мазепинців». Зв’язки Мировичів та Нахимовського з запорожцями стали предметом уваги через публікацію А. Скальковським фрагменту свідчення козака Василя Романовського від 6 грудня 1755 р., що Ф. Мирович агітував прийняти кримську протекцію і промовляв: «військо Запорозьке все в мішок забрано, а як ще отой мішок зав’язати, росіяни способу не вибрали». Цитування дослідниками цієї фрази на доказ приреченості запорозької Нової Січі в складі Російської імперії і сьогодні досить поширене, але таким чином не розкривається питання зовнішньополітичних аспектів діяльності Коша в умовах російської протекції та вплив української політичної еміграції на запорозько-кримські зв’язки.

В науковій літературі закріпилося кілька тенденцій до визначення ролі емігрантів-мазепинців в історії Нової Січі. А. Скальковський та О. Рябінін-Скляревський вважали, що вони не відіграли взагалі політичної ролі. Сучасний дослідник В. Мільчев намагається поєднати діяльність мазепинців із спробами організаційного оформлення в якості антитези Новій Січі в межах ханства та в Очаківському степу залишків запорозько-гетьманської еміграції 1709 р. з приєднаними до них перебіжчиками протягом 1740-1750-х років. На наш погляд, висновок про значення діяльності мазепинців в Криму в середині і другій половині 1750-х років можна зробити, враховуючи загальний стан запорозько-кримських взаємин в цей період і саме їх вплив на формування позиції ханів та політики Коша.

Розвідування і міркування навколо Мировичів і Нахимовського в свій час породило лаву листування між Колегією іноземних справ (далі – КІС), Воєнною колегією, російськими резидентами в Стамбулі, київською генерал-губернаторською канцелярією, Генеральною військовою канцелярією, воєнним командуванням на Україні та Кошем, дійшло до Сенату. Матеріали Архіву Нової Січі та київського генерал-губернатора не дають повної картини діяльності мазепинців в Криму і потребують залучення архівів центральних відомств Російської імперії, з яких вже актуалізовано ряд матеріалів з Центрального державного архіву давніх актів (ЦДАДА) Росії (м.Москва) – так звану справу «О малороссиянах Иване Мировиче и Нахимовском …», яка є систематизацією документів з різних відомств імперії щодо означених українських емігрантів (фонд 13 Малоросійські справи) та ряд згадок в документах Секретної експедиції Сенату (фонд 248). Деякі справи Секретної експедиції Воєнної колегії також присвячені спостереженням за діяльністю Мировичів і Нахимовського.

Перебування мазепинців-емігрантів в Криму реконструюється лише фрагментарно і в основному за даними російської і запорозької розвідки, в яких іноді плутають Івана і Федора Мировичів, викладають неперевірені дані. Тому наявна джерельна база дозволяє лише в загальних рисах окреслити офіційні контакти емігрантів з запорожцями, а в подальшому співвіднести їх з політичними акціями Коша та імперських структур.

Брати Мировичі та Нахимовський як найкраще підходили для місії в Крим. Наведемо деякі епізоди їх попередньої біографії, які демонструють досвід зв’язків із запорожцями і кримською та турецькою владою. 1709 р. Ф.Мирович від імені Мазепи вів переговори з Запорожжям, які закінчилися переходом запорожців на бік Швеції, і з Кримським ханством. Нахимовський неодноразово возив листи Орлика в Олешківську Січ. 1722 р. Хотинський сераскір Абді-паша заарештував і вислав до Польщі Нахимовського під приводом, що він «баламут», зробив своїм ремеслом шпіонаж і порушення миру між «великими імперіями». Ф. Мирович, Ф.Нахимовський надалі здійснювали координацію української еміграції з поляками – прихильниками профранцузького претендента на польський престол С.Лещинсього та Кримом і Запорожжям. 1734 р. Орлик на турецькі і французькі гроші зібрав тисячне військо для інтервенції в Польщу, але через матеріальні проблеми змушений був відмовитися від цього заходу. В складі цього формування було багато запорожців, а також Мировичи і Нахимовський. І.Мирович був учасником російсько-турецької війни 1735-1739 рр. в складі татарського загону. Під час війни він також супроводжував хана в дипломатичних місіях.

1744-1745 рр. російська воєнна розвідка спостерігала за І.Мировичем в Криму. В поле зору службовців КІС І.Мирович потрапив також 1744-1746 рр., коли, начебто, через шведського дипломата в Стамбулі виявив бажання повернутися в Росію.

1749 р. Іван Мирович перебував в Бахчисараї. За результатами розвідування КІС 1749 р. в Криму, Мирович перебував на турецьких землях як резидент польської профранцузької партії С.Лещинського, а російська воєнна розвідка вважала його призначеним королем Польщі резидентом в Бахчисарай. Російська сторона планувала виманити його з Криму, пообіцявши амністію, а якщо цей план зірветься, то вимагати від Порти його видачі як перебіжчика на підставі мирного трактату 1739 р. До нього було відправлено київського гарнізону капітана М.Миронова із завданням зацікавити долею родичів і схилити на російський бік. При зустрічі за себе Мирович повідомив, що жив на утриманні Туреччини де забажає, в Криму перебуває з 1738 р. і в Росію ніколи не повернеться. М.Миронов доносив, що Мирович буває у хана кожного дня і дає йому поради.

Надалі було уточнено, що І.Мирович втік ще 1731 р. і офіційно не підлягає видачі. Але російська сторона вже мала великий досвід «полювання за мазепинцями», в тому числі і за межами імперії, тому не виключала застосування і неофіційних заходів проти представників української еміграції в Криму.

1750 р. російська розвідка повідомила про приїзд до Берліну якогось Мустафи-аги, який можливо є Мировичем (бо він “по разговору казак”) і можливим об’єднанням Франції, Криму, Прусії проти Росії.

Наступні кілька років І.Мирович випав з поля зору російської розвідки, але за нього не забували запорожці. В листопаді 1752 р. з Микитинської застави Слідча комісія повідомляла Кіш про розшук винних у викрадені у татар коней. В повідомленні згадувалося про втікачів з Перекопу, один з яких – «Мировичев родственник». Укладачі коментарів до другого тому Архіву Коша Нової Запорозької Січі вважають, що це міг бути родич Івана чи Федора Мировичів.

Про смерть І.Мировича в Криму 1753 р. терміново було повідомлено із Криму вахмістром П.Фотієвим, який виконував там доручення київського генерал-губернатора. 1754 р. Ф.Мирович після аудієнції у польського гетьмана виїздить в Бахчисарай і отримує майно і пенсію брата. Ф.Нахимовський, який також перебрався в Крим з Польщі, існував за рахунок Мировича.

Навесні 1755 р. відправлений в Крим в інших справах перекладач з Микитиного Ф.Семенов сповіщав, що мазепинці мають зв’язки з поляками, поляки засилають своїх агітаторів на Січ, а в цілому планується схилити Запорожжя в кримську протекцію. У рапорті київському віце-губернатору І.Костюріну Семенов вказує, що інформацію про емігрантів серед запорожців поширили запорозькі товмачі, яких залучали раніше в офіційні поїздки, і тому для “сохранения таких секретов” надалі треба брати в Крим київських перекладачів.

У серпні 1755 р. секунд-майор М.Миронов був відправлений від І.Костюріна в Крим з листами до хана і розвідав, що Мирович і Нахимовський перебувають там для підбурювання татар до нападу на російські кордони і хочуть залучити до цього запорожців, про що мають намір писати на Січ.

Восени 1755 р. було поширено загрозливу для російської влади інформацію, що 119 запорожців втекли з Січі і просилися в протекцію хана жити на татарській землі. А відправлений в Польщу для розвідування священик Даміан Васильєв повідомляв про аналогічні наміри ще 400 запорожців і що може вся Січ в кримське підданство віддасться через тих злодіїв. Ці відомості російські урядовці піддали сумніву і перевіряли, особливо щодо зв’язків з мазепинцями в Криму. Кошу було рекомендовано відряджати в кримську сторону людей і намовляти тих втікачів мирно повернутися. Хоча інформація надійшла до Сенату, офіційному Кошу вдалося відхреститися від перебіжчиків.

У жовтні 1755 р. разом з М.Мироновим в Криму в якості охорони і перекладачів перебували запорожці Іван Орловський і Ємельян Черевський. Запорожці мали зустріч з Ф.Мировичем, який представився акредитованим від Польщі і повідомив їм, що готується війна Франції, Польщі, Прусії, Порти проти Росії і він збирається писати до старих запорожців, що ще були під Кримом. Хоча Орловський і Черевський присягнули мазепинцям на образах, потім повідомили Миронову. За це клятвопорушникам в нагороду було видано кожному по 10 крб.

За наказом Костюріна та командуючого Українською укріпленою лінією генерал-аншефа П.С.Салтикова Кіш змушений був вступити у зв’язки з емігрантами, безпосередньо їх контролював і давав поради перебуваючий в Новосіченському ретраштаменті секунд-майор В.Федцов. Кошовий Лантух відправив в спеціальну посилку до Криму під виглядом купця значного товариша козака Канівського куреня Василя Романовського, брата військового писаря Дмитра Романовсього. Про виконання доручення Кіш рапортував у Київ 4 жовтня 1755 р., а також з Коша листом писаря І.Я.Глоби повідомлено Салтикова та інші інстанції. Докладно про свою подорож і зустрічі з емігрантами В.Романовський виклав в Коші 6 грудня 1755 р. 16 січня 1756 р. гетьман Кирило Розумовський переслав до імператриці агентурну «сказку» В.Романовського і копію з листа Мировича до запорожців.

Романовський привіз Мировичу подарунки і прийняв від нього ще замовлення на гостинці, разом вони були на полюванні. Романовський, як його навчили, сказав Мировичу, що віз йому листи від військового писаря і від якогось його родича, але листи було втрачено в дорозі при пограбуванні гайдамаками. За себе Мирович сказав, що за згодою від Польщі і Порти мав утримання від молдавського господаря. Коли останній перестав давати утримання, він перебрався в Крим звернувся до Порти призначити жалування як раніше. Мирович просив передати кошовому і отаманам про небезпеку союзу з Москвою, а також що він бажає привернути Запорожжя на бік Криму і чекає в разі згоди лист від кошового. Положення Січі в складі Росії та перспективи виражено було в образній формі: Військо вже все “в мешок убрано”, тільки ще москалі не знайшли спосіб той мішок зав’язати. У листі до Коша Мирович просив передати йому через Перекоп масла, риби, горілки. Цікаво, що він нагадує запорожцям, якщо будуть писати до нього, то писати “характером хорошим малоросійським, а не московським”.

Черговим рапортом від 21 жовтня 1755 р. Семенов повідомив Костюріна, що знов бачив в Криму Мировича і Нахимовського в церкві, розпитував про них у архієрея та волоського резидента.

28 жовтня КІС видала серію настанов різним інстанціям, основний зміст яких зводиться до вказівки шпигувати всім за всіма і “кошту не жалеть”. КІС дійшла висновку, що основна мета емігрантів – схилити Запорожжя в протекцію кримського хана. Також КІС турбувала агітація поляків профранцузької партії, про факти якої на Січі повідомлялося раніше.

 Надалі виявилося, що Мирович і Нахимовський тільки видавали себе акредитованими в Криму від Польщі, що не знайшло підтверджень. 22 січня 1756 р. на нараді в КІС було прийнято рішення залишити мазепинців в спокої («в презрении»), в основному з двох причин – по-перше, вони не мали великого впливу, і відтак, не становили значної загрози, по-друге, вони перебували в Бахчисараї явно з відома Порти, а з нею Росія не бажала мати зайвих приводів для незадоволення. Було прийнято рішення припинити зв’язки з мазепинцями: “корреспонденцию с ними иметь весьма опасно ибо тое к немалой важности касается”. Кіш отримав наказ П.Салтикова припинити листування з емігрантами, а в разі отримання листів не розкриваючи відправляти їх в Київ. За будь-який зв’язок з мазепинцями запорожцям загрожував арешт.

Тому пропозицію запорожців братів Романовських і російського офіцера Федцова виманити мазепинців з Криму начебто для зустрічі з родичами, орієнтовно в Кременец, і там схопити, було відхилено.

Але в березні 1756 р. КІС знов доручає київському генерал-губернатору виманити “зрадників” з Криму, тільки вже через російських купців за легендою: були в торгових справах в Малоросії, зустріли родичів Мировича і т.д.

За дослідженням О.Путра, насправді вищі посадовці імперії продовжували розробляти плани знешкодження і фізичного знищення Ф.Мировича і Ф.Нахимовського. До цього причетні канцлер М.Воронцов, брати К. та О.Розумовські, Імператриця Єлизавета тощо.

Остання згадка про політичну діяльність українських емігрантів в Криму – влітку 1757 р. вони разом з татарськими старшинами, а саме Ширін-беями виступали проти прийняття російського консула. 1758 р. один за одним Мирович і Нахимовський померли в Криму.

Таким чином, не маємо свідчень про безпосередні зв’язки І. та Ф. Мировичів і Ф.Нахимовського з іншими представниками української еміграції, Г.Орликом чи високопосадовцями союзних держав, найбільш близько вони спілкувалися з кримськими ханами. Також представляють інтерес їх контакти з французькими резидентами в Бахчисараї, які виконували переважно функції політичні і реалізовували загальну лінію французької дипломатії на послаблення Росії. Маємо свідчення контактів мазепинців з консулом Ш.Пейсонелем (1753-1758 рр.), особою доволі відомою як своєю дипломатичною, так і літературною і науковою діяльністю. 1755 р. Пейсонель подав своєму уряду записку у двох частинах “Memoire sur l’etat civil, politique et militaire de la Petit Tartarie” (Криму – С.А.) (Ч.1. Про торгівлю ханства, Ч.2. Про торгівлю турецьких провінцій), яка пізніше складе основу його великої праці Traite sur le commerce de la Mer Noir (вперше видано 1787 р.). Інформацію щодо запорозько-кримської торгівлі та торгівлі запорожців з Очаковом Пейсонель отримував з власних спостережень, із матеріалів батька (який в свій час був консулом в Смирні), від Мировича та запорожців, що з різних справ відвідували Крим.

Пік політичної активності мазепинців припадається на 1755 р., але з їх діяльністю в Криму можна пов’язати деякі епізоди політичних аспектів запорозько-кримських зв’язків та активність в запорозько-кримських відносинах і протягом всього періоду Нової Запорозької Січі.

Двоїстий характер зовнішньополітичних інтересів Запорожжя в умовах російської протекції зумовили велику увагу імперських структур до можливих таємних політичних контактів з Кримом і Туреччиною. В доступних документальних свідченнях є натяки на зраду кошового Сича. Василь Ігнатович Сич був тричі кошовим – 1745 р., 1746 р., 1750 р. і був відомий знавець кримських справ. В січні 1745 р. спостерігач від КІС на Січі капітан Колюбакін доносив про настрої запорожців, що товариство згадує життя під кримською протекцією “тогда своевольных добычей много имели”. 1749 р. перебуваючий на Січі секунд-майор О.Нікіфоров пропонував закликати Сича в склад Комісії по розслідуванню татарських скарг, бо він добре знає Крим. 1750 р. обозний миргородський Ф.Москов доповідав, що Сич “найден во взятии от гайдамаков разграбленных в тех татар вещей и денег прилично и потому оной Сыч отправлен в киевскую генерал-губернаторскую канцелярию под караул, где он и умер”. Справа ж Київської губернської канцелярії каже про “измену кошового Сича”. Таке формулювання і за описом справ секретної експедиції Сенату. В Архіві зовнішньої політики Російської імперії за описом №1 Фонду “Московской конторы КИД“ числиться справа по доносу козака Титоренка на кошового Сича, яка реально відсутня, що може свідчити про серйозність звинувачень (адже звинувачення в потуранні гайдамакам і пограбуванням татар були і до інших кошових – Ігнатовича, Лантуха, але не мали таких серйозних наслідків).

Час від часу внутрішні протиріччя Січі та опозиційні настрої запорожців виливалися у бажання цілком розірвати з Російською імперією. На наш погляд. такі тенденції посилювалися із наближенням війни з Туреччиною, адже вона не відповідала основним тенденціям господарського розвитку Вольностей. Так, 1755-1756 рр. у зв’язку із зміною султана Росія не виключала можливість війни з Туречиною, хоча запорожці не підтверджували таких очікувань. Переломним в житті Запорожжя Н.Василенкові-Полонська вважає 1756 р., коли за попередньою домовленістю кошового Лантуха, військового писаря Романовського та значних старшин, капітана Федцова з Новосіченського ретраштаменту та ієромонаха Теодоліта не відбулися перевибори старшини на новорічній раді. Серед іншого Лантух пішов на це, бо побоювався помсти за видачу Криму пограбованих запорожцями 300 татарських коней.

В такій складній політичній ситуації на літній раді 1756 р. відбувся бунт. Від “верстви дрібного зимівника і січового базару” на кошовство хотіли висунути минського отамана Шкуру, а на суддівство Kишенського, особу економічно пов’язану з транзитною торгівлею. Бунт подавлено, але Лантух на кошовство не повернувся, бо 1756-1758 рр. був під вартою в Києві в справі розслідування його причетності до потуранняі гайдамакам.

Цікаві свідчення містяться в “Історії” Н.-Г. Леклерка, француза за походженням, який перебував деякий час лікарем останнього гетьмана Розумовського, мешкав в його палаці в Глухові, користувався його бібліотекою, спілкувався з українською старшиною і запорожцями, можливо навіть відвідав Січ. За Леклерком, запорожці використовували як важіль тиску на уряд загрозу переходу до своїх “братів-татар”. Про це сказав на аудієнції імператриці поважний старик, який очолював депутацію до двору. Н.Полянська-Василенко припускає, що це міг бути колишній кошовий Лантух, який приймав участь в депутаціях 1758, 1761, 1763 рр. Але дослідниця вважає, що Леклерк лише передає загальний настрій запорожців, що “не можна припустити, щоб він міг загрожувати відходом запорожців до татар, але можливо, що розмови про це велися”.

Можливо, у Леклерка йдеться про виступ Калнишевського, згаданий в проекті генерал-майора Штофельна по ліквідації запорозького устрою і утворенню на запорозьких землях Дніпровської губернії (1765 р.). Як аргумент за знищення Січі високопоставлений сановник нагадує, що Калнишевський, ще перебуваючи старшиною в депутації щодо повернення земель та митних пільг в Петербурзі в Сенаті казав, що в разі незадоволення їх вимог, запорожці підуть до татар і Сенат почав “балансувати”. Про такі речі доведено було до відома імператриці Єлизавети і уряд змушений був піти щодо деяких вимог запорожців. Штофельн підкреслює, що ці слова він сам чув. Взагалі він вважає, що якщо запорожці “такие сумнительные речи при всех случаях несут, с которых точно видно, ежели хотя немного не по их воле что сделается, злое намерение имеют” Тобто, маємо підтвердження, що такі слова в Сенаті говорив Калнишевський під час депутацій за правління Єлизавети (1755-1756 рр. або 1758-1761 рр.). За сформульованими Штофельном вимогами запорозької Депутації, промову Калнишевського треба віднести на 1756 р.

Цей епізод доповнює політичний портрет П.Калнишевського і ув’язується з звинуваченнями його в 1767 р. в замаху на зраду (відомий донос старшини Савицького) та звинуваченнями у зв’язках з противником напередодні російсько-турецької війни 1768-1774 рр.

Хоча наведені прояви прокримської орієнтації запорозької політичної еліти і їх синхронізація з діяльністю мазепинців в Криму є непевними, вони дозволяють розширити розуміння зовнішньополітичних аспектів діяльності Коша в умовах російської протекції.

Таким чином, діяльність І. та Ф.Мировичів та Ф.Нахимовського в Криму не мала суттєвих результатів, що можна пов’язати з несприятливою міжнародною ситуацією для поширення ідей української незалежності і широкого антиросійського фронту великих держав в умовах посилення Російської імперії і тривалого російсько-турецького миру. Українські емігранти Ф.Мирович і Ф.Нахимовський існували за рахунок Польщі, молдавського господаря, турецької сторони і можливо діяли в згоді із представниками Франції в Бахчисараї. Вони не мали визначеної політичної програми і матеріальної бази, перебуваючи в Криму вони мали за мету підтримку відносин з ханом, а також контакти з Запорожжям і Гетьманщиною. Не відомо, які статус і повноваження вони мали при хані, але явно діяли з його відома. Щодо Запорожжя, вони проводили агітацію за повернення в кримську протекцію, але у прямі офіційні зносини з Кошем їм ввійти не вдалося.

Сам факт їх агітації у зв’язку із коливаннями зовнішньополітичного курсу Коша становив загрозу Російській імперії в її утвердженні в Північному Причорномор’ї і зумовлював велику увагу посадовців різних рангів до запорозько-кримських зв’язків і врахування цього фактору в політиці уряду щодо Січі.

Світлана Андрєєва (Херсон). Зв’язки емігрантів-мазепинців в Криму (1738-1758 рр.) із запорожцями