У першій половині листопада 1917 року Рада Чорноморської Української Громади міста Севастополя (ЧУГС) отримала з Генерального секретаріату військових справ Української Центральної Ради (УЦР) повідомлення за підписом Симона Петлюри про те, що збольшевичений полк донських козаків прямує до Києва з метою повалення УЦР. У відповідь Рада ЧУГС за погодженням із представниками рад військових громад і впливовими членами Севастопольської Ради депутатів армії, флоту та робітників надіслала до президії та Генерального секретаріату військових справ УЦР телеграму з повідомленням про те, що Чорноморський флот висилає до Києва корпус озброєних моряків. Ця телеграма, опублікована у київських часописах, стала частиною «провокаційного виступу», оскільки про відправку моряків до Києва на той час не йшлося. Пізніше на вимогу Ради ЧУГС та її місцевих осередків Севастопольська Рада депутатів армії, флоту та робітників дала згоду на похід моряків на Київ для «охорони УЦР» – у тому числі й за наполяганнями української фракції.

15 листопада 1917 року в Севастополі відбулися збори матросів, вояків і робітників екіпажів, понад 5 тисяч учасників яких ухвалили «вітати УЦР, бажаючи їй успіху в боротьбі за національні ідеали і вбачаючи у ній єдину захисницю інтересів демократії в Україні». Приблизно в той же час у місті у прискореному порядку було сформовано Чорноморський (у деяких джерелах – Морський) курінь імені гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного (далі – Чорноморський курінь). Бойовий підрозділ у складі 612 матросів, старшин і підстаршин флоту та морської піхоти, озброєних 600 рушницями і 10 кулеметами «Люїс» із відповідною кількістю набоїв та споряджених зимовою амуніцією, увечері 18 листопада 1917 року вирушив на Київ ешелоном з 30 товарних вагонів, що формувався три дні. Перед від’їздом було організовано провід куреня в наступному складі: підполковник Плещук (ім’я невідоме) – комендант, мічман Д. (?) Дежур – писар, боцман Іван Прокопович – «господар» (ймовірно, завідувач господарської частини), штурман Іван Усенко – скарбник, мічман Яким Христич – комісар (у деяких дослідженнях йому приписується роль командира куреня).

Чорноморський курінь прибув до Києва 23 або 24 листопада 1917 року: на станції Київ-пасажирський моряків зустрів член Ради ЧУГС Володимир Савченко-Більський, на той час – представник Української генеральної морської ради. Він допоміг бійцям облаштуватися в приміщенні «колишньої юнацької школи» на Тимофіївській вулиці (нині – вулиця Михайла Коцюбинського): ймовірно, це був будинок №12 – історична будівля колишньої гімназії Ґотліба Валькера, в якій пізніше розташовувалося Друге реальне училище (в наші дні – спеціалізована школа №135). Преса також фіксувала іншу адресу розташування Чорноморського куреня – будинок №51 на вулиці Фундуклеївській (нині – Богдана Хмельницького), колишня садиба Г. Міхельсон, у якій до 1913 року діяли Вищі жіночі курси. За пропозицією Української генеральної морської ради, яку озвучив Савченко-Більський, вояки Чорноморського куреня зі зброєю та прапорами промаршували вулицями Києва до будівлі УЦР, де їхній парад прийняли голова УЦР Михайло Грушевський, голова Генерального військового комітету Симон Петлюра, прем’єр-міністр уряду Володимир Винниченко та інші члени УЦР. Того дня відбувалося засідання Малої Ради УЦР, під час якого Христич привітав його учасників від імені українців-моряків Чорноморського флоту та бійців Чорноморського куреня і повідомив, що загін, який прибув до Києва з Севастополя, віддає себе до послуг УЦР і боронитиме її всіма засобами. Тоді ж бійці куреня внесли пропозицію «розстріляти» герб Російської імперії, який зберігався на фронтоні будівлі УЦР, однак не отримали дозволу командування, аби не спричинити паніки в місті.

На початку свого перебування в Києві, у ніч із 24 на 25 листопада 1917 року, Чорноморський курінь під час патрулювання Подолу зазнав перших втрат: двох матросів унаслідок бандитського нападу було поранено, одного – Олександра Костюка – вбито. Про його загибель під час чергового засідання Малої Ради УЦР за матеріалами позачергової заяви комісара куреня Якима Христича повідомив Михайло Грушевський, після чого присутні вшанували пам’ять полеглого чорноморця вставанням та ухвалили оформити вінок на його могилу. Олександра Костюка поховали 27 листопада 1917 року на кладовищі Флорівського жіночого монастиря.

Після оголошення III Універсалу, 3 грудня 1917 року до Києва прибули представники військових місій Англії, Франції, Італії, Японії, Румунії, Сербії та Бельгії; на залізничному вокзалі Києва їх зустрічав комендант міста генерал Олександр Цицович із почесною вартою, до складу якої входив у тому числі Чорноморський курінь.

Для матросів-чорноморців, що перебували у Києві, у відділі позашкільної освіти при секретаріаті освітніх справ було заплановано організувати загальноосвітні курси, що мали тривати 25 днів – з 3 по 28 грудня 1917 року. Очікувалося проведення систематичних занять з наступних дисциплін: 1) національне питання, 2) історія України, 3) історія української літератури, 4) політична економія, 5) географія України, 6) українська мова. Крім систематичних курсів, планувалася організація деяких епізодичних лекцій.

У другій половині січня 1918 року, коли до Києва підходили більшовицькі збройні формування під командуванням Міхаіла Муравйова, Рада ЧУГС отримала з Києва від коменданта Чорноморського куреня підполковника Плещука повідомлення про те, що місцеві збольшевичені робітники підняли повстання проти уряду УНР і що Чорноморський курінь «проголосив себе нейтральним». Христич, що мав обов’язки комісара Чорноморського куреня, прибув із Севастополя до Києва, де застав підрозділ «здекомплектованим і байдужим до всього, що діється в Києві». За словами Плещука, частину бійців куреня охопила паніка через большевицьку антиукраїнську пропаганду та перспективу повстання в Києві, внаслідок чого більш ніж половина матросів «самовільно кудись зникла». Під час таємної наради проводу куреня було прийнято рішення «відпустити в безтермінову відпустку «рожево-почервонілих» матросів, унаслідок чого курінь зменшився до 225 бійців, беззастережно вірних командуванню. У цьому складі моряки ліквідували «примітивне» повстання збольшевичених робітничих організацій Києва на Єврейському базарі та на Подолі: в боях курінь здобув два кулемети «Максим» та кілька десятків рушниць, але втратив ще трьох бійців – Гната Ониська, Трохима Муху та Якова Перейму, які були поховані з військовими почестями на цвинтарі Флорівського жіночого монастиря.

Складовою тижневого заколоту в столиці був загальний страйк робітників у Києві, внаслідок якого припинили роботу електростанція, водогін, пекарня та трамваї. Після наради в коменданта міста Михайла Ковенка провідник Чорноморського куреня Плещук на чолі 50 моряків вирушив до міського водогону, де застав чергове засідання 12 членів «страйкового комітету»: всі вони були роззброєні та обшукані, після чого ухвалили рішення про припинення страйку та довели його телефонним зв’язком до відома районних комітетів. Керівника страйкарів Тімофєя Волобуєва було взято в заручники і відпущено лише тоді, коли в Києві було відновлено електро- та водопостачання.

На початку лютого 1918 року до бійців Чорноморського куреня звернувся Симон Петлюра з проханням про допомогу зі знешкодженням збройних банд грабіжників на станціях Київ-пасажирський і Київ-товарний. Комендант куреня Плещук сформував два відділи по 50 моряків; на обох станціях бійці куреня спочатку дали попереджувальні постріли в повітря, після чого, не домігшись результатів, за наказом командира відкрили вогонь по мародерах, які розбіглися без опору, покинувши вбитих і поранених. Акція допомогла повернути спокій і порядок на обох станціях на кілька днів, проте обставини її проведення викликали роздратування Петлюри, оскільки бійці куреня, всупереч його поглядам, «не по-людськи поступили, забиваючи збаламучених людей». За деякий час большевицькі збройні формування під керівництвом Міхаіла Муравйова захопили станцію Київ-товарний і з неї безперервно обстрілювали місто запальними та фугасними снарядами з важкої артилерії.

У ніч на 8 лютого комендант Києва Михайло Ковенко оголосив евакуацію з міста. Уряд і міністерства УНР, військова залога та міська міліція евакуювалися до Житомира, не повідомивши про це деяким не лише військовим одиницям, а й членам уряду. Вдень столицею оволоділи большевики. Незабаром червоні оточили місце розташування бійців Чорноморського куреня і заарештували їх; одиницям вдалося вибратися. Большевики скинули з будівлі прапори куреня та затоптали їх у багно: серед них був і прапор із жіночою постаттю, що уособлювала Україну, та написом «Не плач, Мамо, не журися, Твої сини на морі добувають Тобі Волю – усміхнися», який піднімався на дредноуті «Воля» і який у деяких дослідженнях помилково вказувався як «прапор куреня». Заарештовані моряки були ув’язнені в будівлі Оперного театру: тієї ж ночі близько півтора десятка з них було розстріляно, решту вивезено у невідомому напрямку, і їхня подальша доля невідома, як і їхні імена та біографії. Тим не менше, наявна інформація про долю куреня суперечить твердженням, які часом трапляються в історичних дослідженнях, про те, що його бійці в січні 1918 року «майже всі загинули на вулицях Києва у нерівній боротьбі з військами Муравйова та арсенальськими повстанцями».

15 лютого 1918 року комісар страченого куреня Яким Христич дістався Житомира, де на засіданні Малої Ради УЦР під проводом Михайла Грушевського повідомив про події в Києві, у тому числі про долю своїх полонених та розстріляних бійців, та обвинуватив у їхній трагічній долі комендатури міліції та військової залоги, а також членів Народного міністерства морських справ УНР. Його доповідь «вислухали з видимим зворушенням та вписали до протоколу засідання». Так закінчилася історія Чорноморського куреня імені гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного.

За матеріалами сайту «Український інтерес»