Кримські Українці
Крим - реґіон України, в якому питання функціонування державної української мови є чи не найскладнішим. (...) Здебільшого досі українська культура в Криму являє собою декоративний елемент. Згідно статистики, чверть населення на кримському півострові складають українці. Однак тенденція спілкування в українських сім'ях російською мовою продовжує домінувати, позаяк таку ситуацію диктує відсутність затребування української мови. Ялта не є винятком у загальній кримській картині, хоча за останні роки запрограмованість на асиміляцію тут значно втратила свої позиції. Нині у місті, що з часу свого заснування відтворювало своєрідний букет націй, помітно розширились перспективи рівноправного функціонування різних мов, повернення чисельних жителів до криниці рідного слова. Таке явище не можна не вітати, оскільки захист культурного розмаїття світу на початку нового тисячоліття є найважливішим засобом протистояння культурній ентропії.
...На жаль, необізнаність з минулим дозволяє деяким сучасникам розцінювати спроби ренесансу українського слова та культури в Криму як політику українізації, що не відповідає дійсності. Сьогодні є незаперечною життєва необхідність вивчати державну мову, але слід поглянути на цю проблему в іншому ракурсі. Об"єктивний погляд у глибину століть дозволяє легко розвінчати войовничі псевдоаргументи і міфи політиканів, котрі заявляють в унісон з Валуєвським циркуляром, що в Криму української мови "не было, нет и быть не может". Навпаки, незважаючи на імперську політику щодо української мови, всупереч Валуєвському циркуляру та Емському указу, українська мова знаходила шляхи проникнення на кримські терени, і, зокрема, - парадокс (!) - на межі ХІХ та ХХ століть почувала себе тут інколи впевненіше, ніж зараз, через 100 років, в умовах української держави.
Така ситуація пояснюється дуже просто: у Криму проживали численні українці, яким було не байдуже рідне слово, разом з тим до української культури тягнулись і представники інших етносів, для яких Крим став рідною домівкою. Щоб довести цю тезу, доцільно оперувати даними населення Криму, що є проблематичним, оскільки українців, як правило, не виділяли в окрему націю, а записували їх православними, козаками, пізніше переважно росіянами, або ж разом з росіянами. (...) Впадає в око, що багато ялтинців родом зі споконвічно українських земель, як-от: з Київщини, Полтавщини, Чернігівщини, Поділля і т. д. Безсумнівно, значна частина цих переселенців були українцями за походженням.
Такий висновок підтверджує неабиякий інтерес ялтинців до української культури на межі ХІХ та ХХ століть. Особливою любов"ю у Ялті і Криму взагалі користувався український театр корифеїв. Артисти охоче приїжджали сюди на гастролі (на відміну від сьогодення). Тут працювали Іван Карпенко-Карий і Марко Кропивницький, Марія Азовська і Микола Садовський, Микола Старицький і Панас Саксаганський. Причому відомі непоодинокі випадки, коли українська трупа законтрактовувала театр на цілий місяць, і майже щовечора пропонувала до уваги глядачів нову виставу. (...) Як сприймала публіка українських артистів? Вельми тепло. (...) Рецензенти проявляють стосовно українського мистецтва щиру симпатію, нерідко демонструючи в своїх дописах тонке розуміння задуму і толерантність, якою далеко не завжди можуть похвалитись сучасні журналісти.
...Ялтинський український театр проіснував з 1905 по 1918 роки, але і в 20-і, і в 30-і роки його традиції відроджувались, хоч не знайшли належної державної підтримки. Разом з тим український репертуар був характерний і для інших аматорських колективів у Ялті, навіть армійських. Власне, українське художнє слово на ту пору було популярним наскільки, що інколи ставало засобом для збору коштів на російський флот, допомогу голодуючим та інші благочинні цілі.
...Леся Українка в одному зі своїх листів до матері за 1897 рік пише: "… на бога, пришли в тутешню народну читальню "Кобзаря", люди просять дуже, на таку адресу: Ялта, Народная библиотека, Почтовая ул., Сергею Васильевичу Стаханову. Се справді слід зробити". В епістолярній спадщині поетеси знаходимо факти про передплату українських видань у Ялті. Скажімо, квартирна господиня Лесі Українки пані Терещенко передплачувала український щотижневий громадський і літературно-науковий журнал "Рідний край", редактором котрого була Олена Пчілка. Додамо ще і поодинокі випадки виходу українських друкованих видань у ялтинських типографіях: зокрема в друкарні Н. В. Вахтіна побачив світ третій том "Творів" Олександра Кониського-Перебенді.
Звісно, минуле не варт змальовувати у фальшивому рожевому світлі. Адже Певні здобутки української культури в Криму того часу досягнуто в противагу пресу антиукраїнської національної політики царської Росії. І тому прикре усвідомлення загубленості було притаманне багатьом творчим особистостям, котрих доля приводила в богоданний кримський край. О. Кониський переселяється до Алупки, щоб бути поближче до М. Коцюбинського. Леся Українка просить матір допомогти в Ялті знайти українців, бо "таки сумно без земляків", що слід розуміти - бракує мовного середовища, спілкування з національною інтелігенцією. Кількох осіб вона згадує, правда, не без іронії. Ось що пише вона, наприклад, про мову свого оточення: "Вона [служниця] вже звикла, що з нами можна говорити по-простому, і вже не мучить мені вух тим "новорусским жаргоном", що панує в нашому дворі. Наші хазяї полтавці і вся двірня з України, але мова така, що аж жаль слухати…"
...Олександр Олесь 1906 року приїхав до Ялти молодим, майже нікому не відомим початківцем. У колі нових ялтинських знайомих він зачитав кілька своїх віршів. І що ж далі? "Всі почали мені говорити, що необхідно видати книжку, що вони самі вжиють усіх заходів, щоб книжка була видана". І це були не порожні слова. Наступного року вся Україна вітала вихід в світ книги О. Олеся "З журбою радість обнялась".
Ялта кінця ХІХ - поч. ХХ століття стала притулком, а подекуди і домівкою для низки українських письменників, серед них ще не згадувані Амвросій Метлинський, Микола Костомаров, Яків Щоголев, Христя Алчевська, Дніпрова Чайка, Агатангел Кримський, Микола Чернявський, а майстри слова з вдячністю і захопленням змалювали наш дивовижний край у своїх творах. Першим подарував поетичні шати місту-перлині південного берегу Криму українець Яків Щоголів, автор віршу "Ялта", що започаткував напрочуд плідну традицію вітчизняного письменства.
..."В Ялті є кому і є для кого працювати". Цей девіз не отримав очікуваного втілення у ХХ столітті, але він не втратив свого значення і нині, на початку ХХІ.
Світлана Кочерга
