Нерідко можна натрапити на твердження, що на теренах Кримського півострова не було католицької церкви східного обряду (або православної церкви в єдності з Апостольським Престолом) аж до кінця 1980-х рр., коли в Криму з’явилися громади Української Греко-Католицької Церкви. Однак існування греко-католицьких храмів у Криму фіксується у виданнях початку ХХ століття. Наприклад, польський дослідник Станіслав Бендлєвіч у своїй праці "З подорожі Кримом і Україною" згадує один такий у Євпаторії [1]; на його місці зараз, вірогідно, розташований Свято-Миколаївський собор.

У своїх працях історик Олександр Бертьє-Делагард зазначає, що в середині XV – на початку XVІ ст. Херсонською єпархією керував митрополит-"уніат". При цьому до єпархії на той час входило тільки місто Херсонес, яке стало безлюдним. Митрополит же мешкав у навколишніх селах, що належали генуезцям. У XV столітті Херсонська єпархія з огляду на занепад злилася з Готською. Також вчений згадує у дослідженнях дві Фульські єпархії – православну та "уніатську". Письмова згадка про першу з'являється наприкінці IX ст.; близько 1156 р. вона була об'єднана з Сугдейською, після чого обидві були піднесені до статусу митрополії [2].

У XII–XV ст. населення генуезьких поселень у Криму, особливо Кафи (сучасної Феодосії), було переважно вірменським (цей етнос переважав кількісно) і грецьким. Влада, з огляду на малочисельність прибульців з Італії та економічну доцільність, намагалася бути поблажливою до релігійних почуттів греків і вірмен, при цьому застерігаючи католицьких єпископів від втручання в їхні справи. Місцева православна ієрархія зберігала свої титули і залежність від константинопольського престолу. Однак внаслідок тривалого співжиття панівний католицизм був чим м'якішим, тим впливовішим. В результаті значна частина місцевих вірмен визнала примат Папи (поза Кафою вірменський патріарх визнавав це вже у 1141 р.), а серед греків спроби церковної унії між Римом і Константинополем знаходили підготований і сприятливий ґрунт.

Останні намагання занепадаючого Візантійського царства за будь-яку ціну заручитися підтримкою Європи проти турків, бодай через визнання першості Папи, далися взнаки у Криму. 12 грудня 1452 р. у соборі Святої Софії було підтверджено Флорентійську унію, проголошену ще 6 червня 1439 р., проте це не врятувало Константинополь, який турки захопили 29 травня 1453 р. Ця унія розв'язала генуезцям руки для впливу на православне населення у кримських володіннях, де вона була сприйнята поблажливо.

Невдовзі до Кафи, що номінально входила до Сугдейської єпархії, для православних греків почали призначати єпископа східного обряду, висвяченого Папою. Це призначення було започатковане за прямим посередництвом ініціатора Флорентійської унії – кардинала Віссаріона, який до того був православним архієпископом Нікеї: народжений у Трапезунті (сучасний Трабзон), він був пов'язаний зі своєю батьківщиною. На той час Кафа неохоче підпорядковувалася церковним ієрархам зубожілої Сугдеї (сучасного Судака) де разом з усіма селами православних було значно менше.

Перший унійний єпископ Кафи згадується без імені у 1464–1465 рр., після того, як Віссаріон став титулярним латинським Константинопольським патріархом. По смерті цього єпископа у 1468 р. нового ієрарха мав обрати клір і народ, проте цю справу доручили Папі Павлу II, який походив з Венеції. Понтифік до Кафи призначив Пахомія, колишнього архієпископа Амасії (Туреччина). Новий ієрарх був вбитий розбійниками, прямуючи з Риму до Кафи суходолом (прибуття морем унеможливив контроль турків над Босфорською протокою). 6 липня 1472 р. Папа Сикст IV, наступник Павла II, своєю буллою на престол єпископа Кафи призначив колишнього тамтешнього священика Миколая; до міста той прибув наприкінці 1474 р.

У 1475 р. Кафу захопили турки, зробивши її головним містом своїх володінь на півострові. Останній уніатський єпископ Кафи, обраний населенням для греків Кафи і Солдаї (Судака), як було зазначено у буллі Папи Сикста IV, мав титул Фульського; вочевидь, таку назву було надано задля уникнення ототожнення з Кафським і Солдайським римо-католицькими єпископами. Такий титул уніатського єпископа фіксується ще у 1484 р., коли у Константинополі відбувся собор проти унії. Відтоді у Кафі функціонування вірменських і католицьких релігійних громад та ієрархів унеможливлюється через адміністративне домінування православ'я. Протягом XVI–XVIII ст. католицька церква намагалася повернути колишній вплив у Криму через місіонерів та торгівельних консулів; у цей час титул Кафських єпископів зберігався (за період 1493–1664 рр. їх змінилося вісім), проте без впливу чи значення у самій Кафі. При цьому уніати міста зберігали підтримувані турками права на церковне і парафіяльне майно.

В архівних документах можна знайти беззаперечні докази існування не лише католицького єпископату в Кримському ханстві у середині та другій половині XVII ст., а й українські сліди в Криму – зокрема, якщо згадати унійного священнослужителя Лукаша Токаревського (Токажевського) [3].

На початку ХІХ століття серед документів, прийнятих з Новоросійського губернського правління комісією, заснованою для розбору суперечок щодо земель та визначення повинностей на Кримському півострові, перебувала справа про відведення землі для церков та поселень, сформована за клопотаннями католицького архієпископа-митрополита Могильовського Станіслава Богуша-Сестренцевича та греко-католицького архієпископа Полоцького (з 1783 р.) Іраклія Лісовського. Ймовірно, прохання були подані у період 1783–1791 рр. – від анексії Кримського ханства Російською імперією до смерті князя Ґріґорія Потьомкіна, що титулувався «таврійським генерал-губернатором» і чий підпис стояв на справі. У 1795–1798 рр. Іраклій Лісовський був адміністратором унійної церкви в Литві, Білорусі та Україні, з липня 1806 року до своєї смерті у 1809 році мав титул унійного митрополита Київського, Галицького і всієї Русі. Про поширення духовної влади Лісовського на Кримський півострів достеменно невідомо, однак у публіцистиці початку ХХ століття (зокрема, у працях Миколи Родзевича) йдеться про те, що на початку ХІХ століття значну частину землі в місті Старий Крим і його околицях «було віддано католикам та уніатам» [4].

17 вересня 1939 року, відповідно до пакту Ріббентропа-Молотова, західні землі України були приєднані до УССР. Того ж дня митрополит Андрей Шептицький призначив екзархів на території СССР і негайно звернувся до Святого Престолу з проханням про затвердження нових призначень. Через совєтську окупацію Галичини контакти з Апостольською Столицею були унеможливлені. Лише 22 грудня 1941 р., під час окупації України військами нацистської Німеччини, митрополит Шептицький отримав з Конгрегації Східної Церкви інформацію про те, що Папа Пій XII підтвердив призначення екзархів. Зокрема, згідно з декретом Святого Престолу, єпископ Йосиф Сліпий був призначений екзархом Великої України. Після арешту в квітні 1945 р., він, а також єпископ Миколай Чарнецький під час допитів свідчили, що до душпастирської території Йосифа Сліпого як екзарха, крім Великої України, належали також Кавказ та Крим; у документах Конгрегації ця інформація відсутня [5].

1. Stanisław Bendlewicz. Z podróży po Krymie i Ukrainie. Poznan, 1910-1920 (?). S. 22.

2. А. Л. Бертье-Делагард. Православные и униатские епархии, их пределы. Известия Таврической Ученой Архивной Комиссии. №57 Симферополь: Типография Таврического губернского земства, 1920. С. 35–66.

3. Юрій Мицик. З дипломатичного листування уряду Кримського ханства (друга половина XVI – початок XVIII століть). Записки наукового товариства імені Шевченка. Том CCXL. Праці Комісії спеціальних (допоміжних) історичних дисциплін. Львів, 2000. 742 с. С. 484–488.

4. Антон Божук. Як редемптористи в Криму землі шукали: історія з багатьма невідомими. Релігійно-інформаційна служба України. 17.10.2023. URL: https://risu.ua/yak-redemptoristi-v-krimu-zemli-shukali-istoriya-z-bagatma-nevidomimi_n143187.

5. О. Василь Говера. Подпольная душпастырская деятельность отца Алексия Зарицкого в свете послания Митрополита Иосифа Слипого «Основные правила современного душпастырства». Католики византийского обряда в России. 17.12.2013. URL: http://www.rkcvo.ru/node/574

 *

Становлення Української Греко-Католицької Церкви в Криму від кінця ХХ ст. було і є досить нелегким. Головною проблемою до сьогодні залишається відсутність храмів і перешкоди в їхній побудові. Літургії для кримських греко-католиків наразі доводиться відправляти або в храмах інших конфесій (як це було в Ялті та Керчі, де греко-католики збиралися на Служби Божі в римо-католицьких костелах), або в помешканнях священиків (Сімферополь) чи спеціально пристосованих приміщеннях (Євпаторія, Севастополь).

Рішенням Синоду єпископів УГКЦ в 2002 році було утворено Одесько-Кримський Екзархат УГКЦ, територія якого охопила чотири області (Одеську, Миколаївську, Херсонську, Кіровоградську) та АР Крим. Екзархат очолив екзарх Одесько-Кримський Василь (Івасюк), хіротонізований тогочасним Отцем і Главою УГКЦ Блаженнійшим Любомиром Кардиналом Гузаром у Свято-Юрському храмі міста Львова 28 вересня 2003 року.

У липні 2004 року під час зустрічі з вірянами в Севастополі владика Василь, зважаючи на велике поле праці і необхідність більш тісного контакту з віруючими, які потребують духовної опіки і душпастирства, оприлюднив плани зі створення в Криму деканату, залишивши в Криму з цією метою трьох священиків.

На початку 2000-х років у Криму діяли три громади – перенесення мощів Миколая Чудотворця (Ялта), Успіння Пресвятої Богородиці, Св. Андрія Первозванного (Севастополь). Після утворення екзархату громади увійшли до його складу.

13 лютого 2014 р. сталася знаменна подія в житті кримських греко-католиків: Блаженніший Святослав (Шевчук), Верховний Архієпископ Києво-Галицький, за згодою Синоду єпископів УГКЦ та порадившись з Апостольською Столицею, створив Кримський екзархат УГКЦ, виокремивши його з дотеперішнього Одесько-Кримського екзархату УГКЦ, а дотеперішнього екзарха Одесько-Кримського владику Василія (Івасюка) призначив єпархом Коломийсько-Чернівецьким УГКЦ.

Теоретично Кримський Верховноархиєпископський екзархат охоплює територію Кримського півострова і має осідок у Сімферополі. Адміністратором Кримського екзархату став владика Михайло (Бубній), екзарх Одеський.

До цього Кримський деканат УГКЦ налічував дев’ять громад: в Сімферополі (+ с. Софіївка та с. Маленьке), Севастополі (+ с. Гончарне), Ялті (+ смт. Паркове), Євпаторії, Керчі, Алушті. Громадами опікувалися п’ятеро священиків.

Відсутність власних релігійних споруд призводила до того, що багато вірян греко-католицької церкви, які мешкають в цих населених пунктах або відвідують їх, просто не знали не лише про місця перебування релігійних громад, а й взагалі про їх існування, відвідуючи храми інших конфесій. Різним конфесіям інших національностей землі під будівництво церков давали легко, греко-католикам же доводилося довго боротися, зносячи ідеологічні напади та хуліганські шовіністичні прояви ворожості.

Чималих потрясінь і гонінь УГКЦ в Криму зазнала на початку весни 2014 року, після початку російсько-української війни. Впродовж березня 2014 року священики Кримського екзархату УГКЦ отримували усні та письмові погрози з вимогами залишити територію Криму, проте не залишали своїх вірних у ці складні часи; за вказівкою ієрархії УГКЦ кримські священики евакуювали своїх дружин і дітей на материкову частину України, після чого повернулися на парафії, щоб підтримати вірян під час кризи, а також моральної та фізичної небезпеки. За цей час на їхні помешкання нападали, залишали записки або написи на стінах, на кшталт "Забирайтеся геть, ватиканські шпигуни".

15 березня в храмі Успіння Матері Божої (Севастополь) посеред Служби Божої шестеро озброєних чоловіків захопили о. Миколу Квича, пароха місцевої громади й головного військового капелана УГКЦ, та вивезли в невідомому напрямку. В цей час у помешканні о. Миколи було залишено записку, в якій було вказано, що викрадення панотця є попередженням для всіх "агентів Ватикану" в Криму. Надвечір учасники "самооборони Криму" відпустили отця Миколу, після чого він залишив Крим.

Станом на кінець березня 2014 р. всі греко-католицькі священики були змушені виїхати з Криму. Згодом повернувся о. Богдан Костецький, який згодом виконував функції декана. На інші парафії приїздили служити ієромонахи з материкової України. У 2016 році громади УГКЦ в Криму перереєструвалися за російським законодавством як парафії "католицької церкви візантійського обряду".

ЯЛТА

Після легалізації Української Греко-Католицької Церкви в СРСР наприкінці 80-х років українська громада м. Ялта попервах складалася з вузького кола мешканців Ялти, що згуртувались у новоутворену організацію „Просвіта”. На одній із зустрічей кількома членами Просвіти було обговорено питання організації у м. Ялта громади Української Греко-Католицької Церкви та її офіційної реєстрації. За цю відповідальну справу взялася Бучинська Лідія.

На зібранні 25 жовтня 1990 року було прийнято рішення про утворення релігійної громади Української Греко-Католицької Церкви. Новоутворена релігійна громада набула назви "Храм перенесення мощів Миколая Чудотворця". Першою головою громади було обрано Матуляк Наталю Василівну (протокол зібрання від 25.10.1990 р., з архіву громади).

У Ялті в кінці 19-го століття громадою римо-католицької церкви був побудований храм (костел), який після 1920-го року радянською владою був закритий. За часів Радянського союзу тут був склад, спортзал, органний зал, краєзнавчий музей. На початку 90-х у м. Ялта також було зареєстровано громаду Римо-Католицької Церкви, першим парохом якої був о. Роман Дердзяк. Отож дві громади разом спільно боролися за повернення храму. На початку люди купляли квитки до музею, що розташовувався у храмі, і таким чином служили Літургію. На прохання греко-католицької громади був направлений перший священик о. Микола Шевчук зі Львівської Єпархії. Після повернення храму Римо-католицькій громаді у храмі за спільною домовленістю почала проводити богослужіння також і громада Української Греко-Католицької Церкви, вірні якої надали посильну фізичну допомогу в ремонтних роботах.

Офіційну реєстрацію громада як юридична особа отримала 24 квітня 1992 року у виконавчому комітеті Ялтинської міської Ради АР Крим. На початку свого існування релігійна громада була малочисельною (за різними даними від 6-ти до 25-ти чоловік) і в основному була сформована вихідцями з західних областей України. Але згодом, розповсюджуючи інформацію про себе через радіо та місцеві газети, громада стрімко збільшувалась. На сьогодні є близько 70-ти родин, які є практикуючими християнами ялтинської громади УГКЦ. Кількість тих, що себе відносять до неї, але з різних причин не є активними її членами, є аналогічною (а можливо й вищою). 1995 року адміністратором громади був призначений другий священик – о. Валерій Лозинський, що служив до 1997 року; в 1997 році був призначений о. Назарій Лех, який провадив служіння до 2000 року. З 15-го жовтня 2000 року й до окупації Криму Росією в березні 2014 року посаду адміністратора громади займав протопресвітер о. Ігор Гаврилів.

Майже 19 років від початку своєї реєстрації ялтинська громада Перенесення мощей святого Миколая Чудотворця в судовому порядку добивалася виділення земельної ділянки для будівництва власної церкви. 22 травня 2005 року, після позитивного рішення Ялтинської міськради з цього приводу, екзарх Одесько-Кримський УГКЦ владика Василь (Івасюк) освятив землю під будівництво храму – надану ділянку на сейсмічно нестабільному ґрунті під опорною стіною. Проте вже за деякий час надія громади на довгоочікуване будівництво омріяної святині пригасла через низку судових позовів щодо легітимності рішення Ялтинської міськради стосовно надання землі греко-католикам. Судові процеси з цього приводу було спровоковано через відкритий лист мешканців Ялти з різкими висловлюваннями "проти виділення земельної ділянки і будівництва греко-католицьких (уніатських) культових споруд на території Великої Ялти". Відтак до Ялтинського суду Автономної республіки Крим було подано позовну заяву (позивач – Мельников О. П.) із вимогою про визнання недійсним рішення Ялтинської міської ради. Внаслідок цього 9 листопада 2005 року суддя Ялтинського міського суду Переверзєва Г. С. відкрила провадження в адміністративній справі. 14 грудня 2005 року відбулося слухання в першій інстанції, і у підсумку було прийнято рішення про відмову у позові Мельникову О. На цей вердикт суду позивач Мельников подав апеляцію. По суті подібні акції стали не лише проявом нетерпимості стосовно парафіян УГКЦ, а й відвертим декларуванням небажання присутності українців у Криму.

Напередодні 22-ї річниці Незалежності України на земельну ділянку, запроектовану під будівництво греко-католицького храму в Ялті, проникли невідомі зловмисники, які незаконно змінили замок на вхідних воротах (старий було зірвано й кинуто на землю), позрізували окремі дерева, що росли на території ділянки, вирвали та викинули на смітник хрест, встановлений в пам’ять освячення місця. На виклик пароха приїхала оперативна група та зафіксувала акт вандалізму. За свідченнями очевидців, якісь незнайомі їм люди "господарювали" на ділянці кілька днів, скориставшись відсутністю священика. Себе вони назвали новими господарями цієї ділянки. 24 серпня хрест був відновлений і встановлений на місце.

13 червня 2011 року в районі пансіонату "Прибережний" (м. Ялта, АР Крим) відбулося освячення невеликого, дещо схожого на зменшену копію Собору Святої Софії в Римі, храму на честь Пресвятої Трійці, який будувався 10 місяців. Cвяту Архиєрейську Літургію та освячення храму здійснили куріальний єпископ владика Богдан (Дзюрах), Секретар Синоду Єпископів УГКЦ, та владика Василь (Івасюк), екзарх Одесько-Кримський, у співслужінні з парохом ялтинської громади, деканом Кримського деканату отцем протопресвітером Ігором Гаврилівим, а також іншими священиками екзархату та священиками римо-католицької церкви з Ялти та Євпаторії.

На святкування знакової для кримських греко-католиків події у дворі невеликого храму, окрім місцевих парафіян, також зібралися численні гості – не лише з різних куточків України, а і з Білорусі, Польщі та Молдови. Урочиста Літургія супроводжувалася незабутньо колоритним співом учасників Галицького камерного хору "Євшан", які спеціально прибули зі Львова до Ялти з нагоди освячення першої на території Криму греко-католицької святині. Невеликий за розмірами храм не міг вмістити всіх бажаючих бути присутніми на Службі Божій, проте люди, які перебували надворі, мали змогу чути трансляцію Літургії через гучномовець.

Церкву Пресвятої Трійці було збудовано зусиллями родини Петра та Оксани Токачів, які, перейнявшись проблемами ялтинських греко-католиків, використали приватну земельну ділянку для того, щоби власним коштом побудувати на ній храм у подарунок вірянам-землякам. Благородний та достойний найвищої похвали вчинок мецената не міг бути залишений непоміченим та невіддяченим, родина Токачів отримала грамоту подяки з апостольським благословенням Папи Римського Бенедикта XVI. Також родина меценатів була нагороджена подячною грамотою від Глави УГКЦ Блаженнійшого Святослава, а від кир Богдана особисто – списком ікони св. Климента, Папи Римського.

Поява на півдні Криму на той час єдиного в регіоні греко-католицького храму стала приємною несподіванкою для багатьох вірян УГКЦ та інших конфесій, а також для людей доброї волі з огляду на умови функціонування кримських греко-католицьких громад, яким місцева влада відмовляє в праві на зведення власного храму в силу тих чи інших обставин. Зокрема через чималу кількість ялтинських греко-католиків не втрачає актуальності питання будівництва додаткового храму безпосередньо в Ялті.

22 липня 2012 року Блаженніший Святослав, Отець і Глава УГКЦ, передав до храму Пресвятої Трійці мощі свщмч. Климента Папи Римського, виставивши їх для публічного почитання у співслужінні з владикою Ігорем (Возьняком), Архієпископом і Митрополитом Львівським, владикою Володимиром (Війтишиним), Архієпископом і Митрополитом Івано-Франківським, владикою Миколою (Сімкайлом), єпархом Коломийсько-Чернівецьким, владикою Василем (Івасюком), екзархом Одесько-Кримським.

10 вересня 2012 року вклонитися мощам святого Климента до Ялти прибули перші прочани з Тернопільщини; очолив паломництво о. Василь Брона.

8 грудня 2012 року, в день пам‘яті священномученика Климента Папи Римського, відбулася проща до його святих мощів у храмі Пресвятої Трійці. Урочисті богослужіння очолив владика Василь (Івасюк), екзарх Одесько-Кримський. Найголовнішим моментом урочистостей стало надання архиєрейським благословенням владики Василя храмові Пресвятої Трійці в Ялті статусу паломницького центру.

У цій прощі взяло участь більше ніж 300 вірних та 27 священиків і представників монашества. Такого масового зібрання в Одесько-Кримському Екзархаті до того часу ще не було.

Того ж дня владика Василь благословив мініатюру ялтинського храму Пресвятої Трійці в парку "Крим в мініатюрі" (м. Алушта), який має колекцію моделей видатних архітектурних пам’яток Криму.

АЛУШТА

В Алушті діяла невелика греко-католицька громада, якою опікувався декан Кримського деканату УГКЦ о. протопресвітер Ігор Гаврилів. Через брак коштів на оренду приміщення або побудову культової споруди Служби Божі проходили в приватному помешканні.

СЕВАСТОПОЛЬ

У Севастополі у 1990-х роках п’яту частину населення міста складали українці, яких було тут 70 тисяч. Українські релігійні громади в Севастополі існували попри шалений спротив антиукраїнської міської ради та тісно пов’язану із цією нехристиянською позицією депутатів відсутність храмів.

До створення громади УГКЦ в Севастополі значною мірою спричинилася місцева організація "Союз українок" і зокрема п. Богдана Процак, голова цієї організації, яка стала засновницею і першою головою громади УГКЦ в Севастополі. 24 березня 1991 року відбулася зустріч п. Богдани в Храмі Св. Юрія у Львові на прийомі у преосвященного Митрополита Володимира Стернюка, Містоблюстителя Глави Помісної УГКЦ, яку зорганізував Отець Студит Йосиф Мілян, для отримання документів на реєстрацію громади УГКЦ в Севастополі. Допомогу в реєстрації громади УГКЦ в Севастополі надавав Ігор Тенюх, командувач ВМС України (2006–2010), який на той час був депутатом Севастопольської міської держадміністрації й очолював депутатську групу "Україна".

Ще 19 серпня 1991 року, в день початку державного заколоту в колишньому СРСР, у Севастополі була офіційно зареєстрована греко-католицька громада; посприяв цьому тодішній голова Севастопольської міської державної адміністрації Іван Єрмаков, незважаючи на шалений спротив місцевих комуністів. Втім, за іншими даними, громада, яка увійшла до Києво-Вишгородського екзархату УГКЦ, отримала реєстрацію в Гагарінській районній державній адміністрації Севастополя 27 серпня 1991 року. На той час у Севастополі вже існувала "Просвіта", котра об’єднувала національно свідоме українство міста. Разом з Богданою Процак перші підписи поставили родини Миколи Гука, Ігора Тенюха, Володимира Холодюка, Володимира Притули, Стефанії Садчук, Заторської-Топіліної, Яковенків, та Микола Кічмар. Добре знаючи політичну обстановку в Криму, значну підтримку УГКЦ в Севастополі організував Михайло Бучинський – перший голова "Просвіти" м. Сімферополя, учитель географії, що вчив дітей цьому предмету, обходивши з ними кримські гори і печери, згодом протоієрей в Трускавці, редактор газети "Жива вода", іконописець.

На свого першого священика севастопольська громада чекала два роки; за цей час Львівська духовна семінарія Святого Духа присилала до Севастополя на свята Різдвяні, Великодні, Пресвятої Трійці семінаристів і священиків.

Не маючи свого храму, греко-католики перші богослужіння проводили на території Херсонеського історичного заповідника, з поради Миколи Кічмара (загинув у Нагірному Карабаху 9 травня 1992 р.).

Приміщення для Богослужінь також надавав Севастопольський військово-морський інститут ім. Нахімова. Тривалий час богослужіння відбувалися в однокімнатному помешканні світлої пам’яті о. Анатолія Мазурика, яке він винаймав за власний кошт. Іноді Богослужіння відбувалися в приміщенні Б. Процак; зокрема перше хрещення дітям з українських родин там уділив о. Роман Мірчук, син відомого знавця історії УПА Петра Мірчука.

Коли голова місцевої "Просвіти" Микола Гук отримав приміщення для організації, з’явилася можливість проводити Богослужіння вже в більшій залі.

У 2001 р. на Різдво Христове відбулося відкриття храму в приміщенні колишнього занедбаного магазину на 10-му кілометрі Балаклавського шосе, наданого в оренду за символічну платню. До цього чималих зусиль доклала працівниця агрофірми "Золота балка" Марія Гукова, яка в Балаклаві вперше зареєструвала громаду УГКЦ на честь Андрія Первозванного, бувши її дієвим функціонером.

Перший священик севастопольської громади о. Анатолій Мазурик завоював авторитет серед місцевої інтелігенції. Маючи філологічну освіту, міг спілкуватися кількома мовами, його запрошували на різні заходи, що відбувалися в місті. На відзначення 140-річчя героїчної оборони Севастополя у Кримській війні до Севастополя прибули делегації Великої Британії, Італії, Туреччини. Серед них були і представники церков. Від Католицької Церкви делегацією Італії був запрошений о. Анатолій Мазурик. Єпископ Англіканської Церкви подарував йому срібний хрест з прикрасами. Він був запрошений на перші установчі збори Асоціації національно-культурних товариств Севастополя. Там його промова так захопила весь великий зал в готелі "Крим", що до нього підійшов мер міста Семенов і запропонував свою допомогу. О. Анатолій почав робити все для будівництва храму, але з екрану місцевого телебачення став виступати Георгій Поляков від православної Церкви Московського Патріархату проти УГКЦ, підбурювати місцеве населення; навіть в технічному університеті студентам роздавали листівки з текстом: "Надвігаєтся чорная туча греко-католіков". Міська, на той час комуністична рада, очолювана Василем Пархоменком, відібрала від громади землю на користь церкви Московського патріархату. Досі там нічого не побудовано, а громадські кошти пропали. На засіданні міської ради був присутній єпископ Лазар з Московського патріархату. В його присутності греко-католикам кричали: "Убірайтесь отсюда, ето не наша церковь". Віряни УГКЦ навіть боялися за життя свого настоятеля, котрий зазнав звинувачень зі сторони УПЦ Московського Патріархату просто за те, що ходить по "священной севастопольской земле"… Копітка душпастирська праця отця Анатолія, його щире слово, вроджена аристократична толерантність та інтелігентність дали свої плоди: жителі міста, незалежно від національності та віросповідання, потягнулася до "незвичайного батюшки", як називали його севастопольці. Після трьох років перебування у Севастополі (1993–1996) о. Анатолій Мазурик залишив за собою живу й досить зорганізовану греко-католицьку спільноту.

Після душпастирювання в Севастополі, повернувшись до Галичини, о. Анатолій служив у парафії Успіння Пресвятої Богородиці села Тростянець Золочівського району та в парафії св. влкмч. Димитрія села Луки Золочівського району у 1996-2000 роках. Згодом перебрав служіння в парафії Різдва Пресвятої Богородиці с. Сокільники Пустомитівського району. У 2000 р. повернувся на Золочівщину й обслуговував село Нестюки Золочівського району. Останнього часу служив для парафіян церкви св. Миколая села Зарваниця та парафіян церкви св. мучениці Параскевії в с. Плугів Золочівського району. Упокоївся в Господі після важкої хвороби дня 29 вересня 2011 року на 59 році життя.

Другим священиком був о. Микола Бердник, котрий допомагав місцевим пластунам під час літніх таборів. Він їм залишив про себе добрі враження.

Коли приїхав третій священик – о. Петро Кам’янський, від "Просвіти" забирали приміщення і громада УГКЦ знов позбулася притулку; богослужіння відбувалися в помешканні о. Петра. Потім жителі Балаклавського р-ну, парафіяни зареєстрованої ще отцем Анатолієм Мазуриком громади Андрія Первозванного, запропонували взяти в оренду напівзруйноване приміщення на 10-му кілометрі Балаклавського шосе, яке о. Петро з парафіянами, місцевими родинами та парафіянами громади Успіння Пресвятої Богородиці відремонтували. Окрім того, о. Петро зумів добитися виділення землі під будівництво храму Успіння Пресвятої Богородиці.

Незадовільним вважав релігійний стан українців Севастополя о. Микола Квич, парох громад Успення Пресвятої Богородиці, Св. апостола Андрія Первозванного, Св. Василія Великого, капелан ВМС ЗСУ, якому довелося пережити чимало перешкод в оформленні документів. УГКЦ мала капличку, кілька громад, місце під забудову храму. Каплиця щонеділі була повна, у великі свята на вулиці збиралося до 200 чоловік за будь-якої погоди. На проект храму були витрачені дуже великі кошти; до того ж виникли проблеми із земельною ділянкою. За 15 років севастопольська громада УГКЦ була першою в юридичній реєстрації; за той час безліч різних конфесій отримали землю й побудувалися, крім українських церков.

У квітні 2011 року севастопольські парафіяни УГКЦ звернулися до Генеральної прокуратури України з приводу того, що влада міста виділила земельну ділянку для храму в такому місці, де з одного боку пам’ятник (братська могила воїнів Приморської армії), що за законодавством має 15-метрову охоронну зону, з другого боку закінчується Камишовське шосе, на котрому саме в цьому місці запроектовано спорудити дорожню розв’язку, а посередині ділянки проходить кабель зв’язку. Релігійна громада УГКЦ Севастополя розцінила це як знущання над їхньою церквою; більше того, невдовзі поряд із цією ділянкою влада виділила землю для храму УПЦ МП.

Ще 2002 року парафіяни УГКЦ в місті Севастополі на законних підставах отримали земельну ділянку 10 соток для будівництва храму. Але розташування цієї ділянки призвело до того, що з 10 на папері виділених соток для забудови придатні ледве чотири сотки. Парафіяни зауважують, що вони витратили роки на збір технічних умов, проведення геолого-вишукувальних робіт, проектування, в результаті виявилось, що запроектований храм через межування та обтяження земельної ділянки на виділеному місці розташувати реально неможливо. Після цього віруючі звернулися до місцевої влади з проханням виділити додатково п’ять соток, щоб розташувати храм. Міськрада дала дозвіл на збір документів для відводу земельної ділянки в натурі. Парафіяни знову витрачають на це час, гроші, але питання не потрапляє на сесію Міської ради.

У той же час відповідні комісії Севастопольської міської ради без проведення громадських слухань розглядають документи і погоджують для розгляду на сесії міської ради питання про відведення в цьому ж місці земельної ділянки, тільки втричі більшої, і саме тієї, на яку збирають документи віруючі УГКЦ, громаді УПЦ Московського Патріархату.

СІМФЕРОПОЛЬ

У Сімферополі діяла парафія свщмч. Йосафата, зареєстрована 19 травня 1992 року у виконавчому комітеті Сімферопольської міської Ради АР Крим. Громада не мала навіть каплички. Служби Божі проходили щодня в маленькій, затісній для парафіян вітальні старого будинку, в якому мешкав парох громади. Надання землі під побудову каплички громада домагалася з 2005 року.

В березні 2008 року газета Кримська світлиця" оприлюднила звернення о. Віктора Гуменюка до всіх людей доброї волі з проханням "скинутися всім світом" на купівлю через аукціон земельної ділянки під будівництво храму Божого для громади УГКЦ в м. Сімферополі. У своєму зверненні отець Віктор з гіркотою відзначий, що "людина в очах властей може бути нижчою за достоїнством від… собак! Бо влада, у тому числі і м. Сімферополя, наприклад, виділяє кошти на закупівлю землі під будівництво притулку для собак і котів, а для бідного пенсіонера місця для духовного єднання з Богом немає". Оприлюднивши ціну питання – "від двох мільйонів американських доларів" – о. Віктор закликав "долучитися до акції багатих пенсіонерів, а також "бідних" депутатів Верховної Ради України і АРК. "Хто заплатить повну суму грошей на аукціоні, того ми після закінчення земного життя постараємось (коли буде згода родичів) поховати під мурами храму", – оголошує о. Віктор.

2010 року сімферопольським греко-католикам було надано ділянку площею 0,34 га за НВК "Українська гімназія". Було оформлено документи, будівництво релігійної споруди впроваджено до міського генерального плану. Проте неабияким був подив парафіян, коли ті, приїхавши на надану територію, завважили там самовільно зведені забудови, які належали родинам репатрійованих кримських татар.

У міській раді Сімферополя громаді вказали, що будівництво каплиці є можливим після знесення нелегальних будівель, проте о. Віктор Гуменюк рішуче відкинув цей варіант, оскільки після цього він би не зміг на цьому місці, за власними словами, проповідувати людям про любов. У неформальній бесіді з урядовцями о. Вікторові порадили домовитися з… Меджлісом кримськотатарського народу. Що й було, до речі, зроблено. В Меджлісі на запит греко-католиків офіційної відповіді не дали.

Реакція вірян була мирною; демонструючи щире християнське терпіння, греко-католики до останнього, за словами о. Віктора, вірили, що "всі ми – люди, тому, коли попросити, самозахоплювачі самі звільнять територію, коли дізнаються, на яку високу мету її призначено". Заручниками цього становища стали й віряни, й самі представники влади.

Показовим є той факт, що в вересні 2010 року сімферопольська міськрада відмовилася надати земельну ділянку для побудови в місті собору Української православної церкви Київського патріархату. – начебто на тій підставі, що ця церква винна у… "підтримці бандерівців та розколі православ’я" (!). Ці звинувачення було кинуто в обличчя присутньому на засіданні міськради Архієпископові Сімферопольському і Кримському Климентові (УПЦ КП).

Перед голосуванням з цього питання мер Сімферополя звернувся до депутатів з такими словами: "Якщо будь-яка церква, будь-яка мечеть, собор або храм працюють, значить, там є люди, які приходять туди здійснювати обряди. У нас є і адвентисти сьомого дня, і мормони, й інші громади. Навіть тим, які заборонені в більшості країн, ви видавали землю для будівництва культових споруд. Давайте приймати рішення голосуванням". Проте сам мер участі в голосуванні з цього питання не брав.

Навесні 2012 року Комітет Верховної Ради України з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин звернувся з проханням до Глави держави Віктора Януковича сприяти будівництву в Сімферополі кафедрального собору Української православної церкви Київського патріархату; ініціатором такого звернення до Президента став голова Меджлісу, член комітету ВР з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин Мустафа Джемілєв. 15 лютого 2011 року Сімферопольська міська рада надала Духовному управлінню мусульман Криму земельну ділянку для побудови Соборної мечеті на вулиці Ялтинській, 22, де кримські мусульмани давно прохали дати їм землю. Сподівання місцевої громади УГКЦ на те, що наступними в черзі на виділення земельної ділянки під побудову своєї релігійної споруди будуть вони, виявились марними…

ЄВПАТОРІЯ

Парафію Покрови Пресвятої Богородиці УГКЦ в Євпаторії було зареєстровано 20 травня 2005 року виконавчим комітетом міської ради. У 2006 році громада перейшла до практичної та публічної праці.

Від самого заснування до російської агресії в Криму парохом громади був о. Богдан Костецький. Розповідаючи про заснування своєї громади, о. Богдан любить говорити так: "На початку парафія Покрову Пресвятої Богородиці в м. Євпаторія нараховувала 5 осіб: священик, п. Віра Ковальчук та Господь Бог у Трьох Особах". Не маючи власного храму, громада орендувала приміщення спочатку в єдиній у місті українській бібліотеці. Як розповідає о. Богдан, за півроку існування громада зросла в кілька разів (нині парафія нараховує близько вісімдесяти осіб, щонедільну Службу Божу відвідують півсотні вірян). Під час Йорданських свят 2006 року о. Богдан з членами громади був запрошений освятити приміщення школи №13. А на другий день директора – Ольгу Олексіївну Тимошенко – викликали у міськвно і попередили: якщо вона ще хоча би раз запросить до школи "уніатського" священика, то буде звільнена з роботи. З гіркотою отець Богдан розповідав також про те, що всі оголошення про діяльність УГКЦ у місті зривали.

Щоб полегшити сприйняття богослужінь, неукраїномовним вірним у храмі служили літургію російською мовою.

На парафії діяв невеликий хор, що складався з кількох жінок, які вели все Богослужіння; після Служби Божої учасниці хору вивчали нові богослужбові твори українських композиторів. За короткий час церковний хор своїм співом виріс до міського рівня. Невеличкий хор греко-католицької громади запрошували на святкування різних державних та релігійних свят у міський центр дозвілля. Хор став візитною карткою греко-католицької церкви в Євпаторії.

При церкві діяла недільна школа, велася катехизація дітей та молоді. Станом на 2012-2013 рік катехизаційні заняття відвідували 14 дітей віком від чотирьох до п’ятнадцяти років.

Також для бажаючих прийняти Святу Тайну Подружжя парохом громади було розроблено передшлюбний протокол, положення якого запозичено з практики єпархій заходу України. Для наречених проводилася передшлюбна катехизація.

Віряни УГКЦ в Євпаторії збиралися в орендованій кімнатці на набережній ім. Горького, в приміщенні бібліотеки центральної курортної поліклініки.

У 2012 році часто відвідувались вірні греко-католицького віровизнання у селищах міського типу Новоозерне та Чорноморське (50 і 70 км від Євпаторії відповідно). У цих селищах проводились різні церковні таїнства та треби. У перспективі була можливість відкриття релігійних громад у м. Саки, селище Мирний, а також інших навколишніх селах.

О. Богдан Костецький також ніс капеланське служіння для військової частини В/Ч А-4519 (зенітно-ракетний полк Повітряних Сил України). Після низки відмов місцевої влади надавати землю під будівництво храму УГКЦ безкоштовно для цієї мети спільними зусиллями Преосвященного Владики Василія, пароха о. Богдана, місцевих парафіян та жертводавців було придбано земельну ділянку. Парафіяни брали активну участь у будівництві Свято-Покровського храму; чи буде він добудований, і ким – невідомо…

КЕРЧ

Головною проблемою керченських українців був брак уваги до них з боку Української держави: на 160-тисячне місто не було жодної української школи, жодного українського садка, жодної української громадської організації, жодного українського часопису і т. д. Українці жили в своїй державі, немов чужі.

Єдиним місцем у Керчі, де свідомий українець міг почути рідну мову, Боже Слово рідною мовою, поспілкуватися нею, стала парафія рівноапостольних св. Володимира і св. Ольги УГКЦ, заснована з ініціативи двох місцевих українців і зареєстрована 30 серпня 2004 року виконавчим комітетом Керченської міської Ради АР Крим. Починати довелося практично з нуля. Станом на 2010 рік громада УГКЦ в Керчі налічувала близько 20 вірних, за рік ця кількість зросла до 50. Громада складалася з вихідців із Галичини. Кіровоградщини, Одещини, Черкащини. Їх об’єднала одна мова, культура, традиції, церковний східний обряд.

З 2006 по 2010 роки Служби Божі відправлялися в римо-католицькому храмі по вул. Театральна, 32 (біля театру ім. Пушкіна).

З 2007 року віряни безрезультатно добивалися в місцевої влади земельної ділянки для будівництва свого храму. Довелося писати до президента. В результаті на аукціоні було придбано приміщення площею 130 кв. м (без вікон, дверей, всередині без підлоги і т. д.), з якого планувалося зробити каплицю для проведення богослужінь. За рік, завдяки пожертвам, поставлено двоскатний дах, купол з хрестом, вікна, двері. Через бідність коштів на реставрацію парафія не мала.

З вересня 2006 року на парафії служив о. Валерій Сембрат. Завдяки його старанням від 16 січня 2011 року в Керчі біля залізничного вокзалу (Вокзальне шосе 49-а, зупинка АТП) з’явився храм св. рівноап. Володимира і Ольги. Перша Служба Божа в цьому храмі відбулася 19 грудня 2010 року на свято св.Миколая Чудотворця; 16 січня 2011 року екзарх Одесько-Кримський кир Василь (Івасюк) освятив храм.

18 квітня [1993 року], на Великдень, в Херсонесі на руїнах древнього християнського храму, де, за переказом, прийняв хрещення київський князь Володимир, відбулася урочиста літургія за участі жителів міста і військовослужбовців ВМС України. Були присутні командувач ВМС України контр-адмірал Борис Кожин і голова спілки офіцерів ВМС України капітан першого рангу Євген Лупаков. Відслужив літургію священик Української греко-католицької церкви отець Нестор і група семінаристів Львівської духовної семінарії Святого Духа. Того ж дня в актовій залі Херсонеського музею відкрилася виставка української християнської вишивки, пасок і писанок, організована Севастопольським і Тернопільським відділеннями товариства "Просвіта".

("Кримська світлиця" № 16, 24 квітня 1993 р.)