4 серпня (22 липня за старим стилем) 1920 року в Севастополі було підписано "Угоду між правителем і головнокомандувачем збройними силами Півдня Росії та отаманами і урядами Дону, Кубані, Тереку та Астрахані". Цю угоду підписали вищі чини російської армії та очільники козацьких військ і урядів півдня Росії. У ній проголошувалася незалежність зазначених державних утворень як в управлінні, так і у внутрішньому устрої. За головнокомандувачем визнавалася вся повнота влади над збройними силами в оперативному та організаційному відношеннях, право здійснювати різноманітні зносини з іноземними державами, а також право встановлення єдиної грошової і митної системи та провадження зовнішньої торгівлі. По суті за цією угодою створювався антибільшовицький альянс згаданих державних утворень. Козацькі війська за умовами угоди мали зайняти весь Північний Кавказ і Закавказзя, відокремивши їх від Радянської Росії. Угода мала силу "до повного завершення громадянської війни", не передбачаючи механізму її зміни чи денонсації.

 Від Кубанської народної республіки угоду підписав на той час виконувач обов'язків Кубанського військового отамана Василь Іванис та член військового уряду Кубані Захаров. На той час у Криму була дивізія кубанських козаків (4,5 - 5 тисяч), які не мали ніяких зносин з Україною, незважаючи на відправлення на материк делегації з метою встановлення контактів.

 За великим рахунком угода мала декларативний характер, оскільки козаки воювали далеко від власних земель, а самоврядування могло бути порушене з огляду на військову необхідність. Документ не був визнаний "тифліською" групою Кубанської Ради та іншими депутатами. Згодом сам Іванис у своїх спогадах визнавав, що це був лише паперовий неконституційний акт, згадуючи про ту недовіру, яка була між ним і Врангелем. Після підписання угоди Іванис продовжував проводити самостійницьку політичну лінію. У жовтні він добився дозволу на приїзд до Криму своїх однодумців з Кубанської Ради, які переховувался у Грузії, однак вони вирішили не приїжджати після попередження з боку Врангеля про неприпустимість "зрадницької праці" у Криму з їхнього боку.

 За три місяці перед тим у Севастополі було укладено звернення очільників Кубані до предствників військових провідних місій з метою добитися від них посередництва у вирішенні конфлікту між Кубанською республікою та радянською Росією мирним шляхом: "Військовий Отаман Кубанського Козачого Війська. М. Севастопіль, 30 квітня 1920 р.

 До Британської Королівської місії — ген. Персі; Французької Воєнної Місії — ген. Мантену; Американської Воєнної місії — адм. МакКолі; Японської Воєнної місії — майорові Такахасі.

 Маю честь просити Вашу Вельможність передати Вашому Урядові нижчеподане наше повідомлення.

 Кубанський Край у більшій своїй масі заселений козаками, що вийшли із Запорозької Січі на Дніпрі (Україна) наприкінці XVIII віку, бо вони жили вільно і не захотіли підпорядкуватися укладові життя, який імператриця Катерина друга мала намір запровадити і на Україні за зразком Росії.

 Запрізькі козаки, предки кубанців, жили вільно, а ними правив представничий орган — Рада і виборний Кошовий Отаман. Не захотівши лишитися без своїх вольностей, запорізькі козаки в 1793 році перейшли за Озівське море і осіли вздовж Чорного моря, де вони понад 60 років провадили боротьбу з гірськими племенами за зайняту територію, на якій кубанські козаки живуть донині.

 І на Кубані козаки застосували. як на Запоріжжі, демократичне правління: Виборна Рада. Виборний Кошовий Отаман, оселі назвали курінями (пізніше назву змінили на станицю), якими правили виборні курінні отамани і виборні ради. Лише наприкінці XVIII століття російський уряд заборонив обирати Військового (колись — Кошового) Отамана й Раду. Але по станицях виборні органи затрималися — отамани, станичні ради й суди. Таким чином, у внутрішньому житті Кубанська область (так її назвав російський уряд) весь час мала свій особливий уклад, не заведений в решті Російської імперії.

 У 1906 році за наказом імператори Миколи ІІ-го знову була скликана на Кубані Рада, щоб переглянути земельне питання, яке при монархічному управлінні не наважувалась центральна влада розв'язувати наказом без участі козаків. На цій Раді козаки домоглися, щоб казенні землі були повернуті в користування козаків. В решті імперії така самоволя була немислима.

 Після Лютневої революції 1917 року кубанські козаки відновили повністю той лад, який історично в них склався — вся адміністрація (отаман, як президент, уряд, парламент — Рада) була вибрана, і встановлена демократична система.

 Наміру цілком відділитися від Росії на початку не було, і кубанські козаки визнали над собою зверхність Тимчасового російського урядуУ, але твердо боронили свої внутрішні демократичні порядки від зазіхання на них центральної влади.

 В жовтні місяці 1917 року відбувся в Росії новий переворот, внаслідок якого на чолі Російської Держави стала політична партія большевиків, принципи управління якої діаметрально протилежні бажанням кубанського населення.

 Насамперед большевики не визнали представницькоого виборного ладу, на якому базувався весь уклад життя кубанського народу. Большевики не визнали інституту приватної власності, хоч усе населення Кубанського Краю складалося з дрібних власників при об'єднаному землеуправліннї. При такому радикальному розладженню кубанський нарід не визнав Совєтську владу і почав боронитися від неї, проголосивши себе самостійним державним утвором до скликання Всеросійських Установчих Зборів — єдиного, на думку кубанців, правосильного органу для визначення політичного ладу Російської Держави.

 Ведучи боротьбу з большевиками, кубанський нарід в особі своїх представників не припиняв творчої роботи по налагодженню мирного життя своїх громадян. На Кубані законодавчим актом всі громадяни зрівняні в політичних правах. Аграрне питання розв'язане згідно з бажанням всього населення. Робітникам Кубанського Краю законодавчим шляхом гарантований 8-годинний робочий день. Видані були закони страхування робітників і т.д. В економічній ділянці життя на Кубані провадилась велика робота по відновленню зруйнованої і створенню нової промисловості краю. Але скрізь кубанськкому народові доводилося стикатися при мирному будівництві з великими перешкодами, що поставали внаслідок безупинної боротьби. Більша частина здорового (особливо чоловіків) населення була на фронті, транспорт виконував у першу чергу вимоги фронту, що гальмувало обслуговування вимог громадського життя.

 Боротьба проти большевиків провадилася кубанськими козаками вже два з половиною роки в союзі з рештою козачих  військ і Добровольчою Армією. Ця боротьба провадилась і провадиться виключно задля бажання козаків улаштувати  внутрішнє життя таж, як вони це робили протягом усього свого життя. Територія Кубані в процесі боротьби була неоднократно ареною цієї боротьби і головною базою постачання харчування всіх армій. Населення Кубанського Краю ради спасіння домівок жертвувало своїх найкращих синів і свій маєток, але воно ніколи не прагнуло нав'язувати свою волю руському народові.

 Ніколи кубанський народ не мав наміру вести завойовницьку політику по відношенню до совєтської Росії, — у всіх актах і заявах Кубанської Ради, Отамана й Уряду в російському питанні завжди говорилось, що кубанці ведуть боротьбу лише за право незалежного улаштування свого життя.

 Тепер же кубанська армія в кількості декількох десятків тисяч чоловік, втративши свою територію, одійшла в район Чорноморської губернії. Армія терпить великі недостачі продовольства і, незважаючи на це, готова в кожний момент перейти в наступ. Кубанський народ готовий завжди до мирної згоди з Совєтською Росією, але коли в 1918 році населення прийняло в себе таке управління, як у Центральній Росії, то вже через два місяці скрізь почалися повстання, які закінчилися звільненням Кубанського Краю від совєтських військ.

 Бажаючи закінчити громадянську війну мирним шляхом і тим дати можливість населенню всієї Росії і нашого Краю приступити до творчої праці, ми від імени Кубанського народу звертаємось до Великих Держав з проханням — в ім'я гуманності, в ім'я спасіння культури, в ім'я власних інтересів взяти на себе посередництво в справі мирного закінчення боротьби, щоб утворити такий мир, який би задовольнив обидві сторони і дав би спокій Росії, що є можливо лише за посередництвом Великих Держав.

 Придатними умовами для переговорів з Совстською Росією можна вважати для Кубані такі:

 Цілковите невтручання Совєтського уряду до внутрішнього життя Кубанського Краю.

 На території Кубанського Краю не повинно бути совєтських військ.

 Зв'язок з Росією повинен бути установлений на підставі особливих домовлень, які повинні мати міжнародні гарантії в дотриманні їх обома сторонами. Для безпосередніх зносин з Верховною Радою і урядами Великих Держав я уповноважую Голову Законодавчої Ради Луку Лаврентійовича Бича.

 Кубанський Військовий Отаман, генерального штабу генерал-майор М. Букретов.

 Голова Кубанського Крайового Уряду В. Іванис"

 У мемуарах Іванис пише: "Слід сказати, що становище козаків у Криму було тяжке — як у поганого тестя в приймах. Навіть найслухняніший і найвідданіший патріот Росії донський отаман генерал Богаєвський не раз казав: "У Криму ми почували себе гістьми, бідними родичами", а один з його міністрів - Шапкін ще виразніше констатував: "Загальне ставлення до донців у Криму з боку Врангеля було дуже не тривке, а часом просто провокаційне. До нас ставилися гірше ніж до бідних родичів. Бідного родича терплять, а в нас же вбачали ворожий табір, вплив і авторитет якого треба було звести нанівець".

 Втім на той час "зрадники" і "авантюристи", як визначалися борці за незалежність України за часів врядування Денікіна, у білому Криму іноді стали іменуватися "братами", "українцями". Замість юридичної заборони вживання слова "Україна" та домінування "Малоросія", "Південно-Західний край", у 1920 році топографічна дискримінація на офіційному рівні припинилася. На півоострові вільно діяли українські об'єднання. 12 жовтня Врангель призначає "радника у справах України при Головнокомандувачі Російською Армією" (цю посаду обійняв І.Н. Леонтович), а 26 жовтня оголосив наступний наказ: "Визнаючи, що українська мова, як і російська, є повноправною мовою України, наказую всім навчальним закладам, як урядовим, так і приватним, у яких викладання проводиться українською мовою, надати всіх прав, встановлених чинним законодавством для навчальних закладів тієї й іншої категорії з загальнодержавною мовою викладання". З метою організації повстань у тилу більшовиків було створено секретаріат у справах України. Один з українських повстанців, який перебував у полоні в білих, повідомляв: "Стало видно по перших кроках роботи Врангеля переміну в політиці і організації контрреволюції. Перш усього, були звільнені всі українці з в'язниць та од відповідальності за державну зраду, за яку притягав Денікін українців, яких обвинувачувано в участи в повстанчім русі, випускали на Україну, а більш відомих запрошували до Штабу Врангеля, де їм пропонували і кошти і зброю, аби вони прийняли активну участь в боротьбі проти комуністів". У військах, що опинилися в Криму, було немало українців. Людина, яка особисто була в Криму навесні 1920 р., у документі "Військові сили Врангеля на 1 травня ц.р.", зокрема, писала про них: "Галичани - 200-300. Останні поповнення мобілізованими полтавцями та харківцями змінили стару окраску корніловців, в національнім відношенню в де-яких частинах 65-85% українців, в 6 сотні першого корніловського полку до 30% бувших гайдамак, настрій українсько-малоруський; з великою охотою перейшли б до Петлюри. Гайдамаки з Донбасу. Як "донецькі" придушили повстання на "Арсеналі". Кубанці - національно-революційні, мають зв'язки з Українською Кримською Краєвою Радою. Екіпаж флоту. На крейсері "Корнілов" та на дредноуті "Генерал Алексеев" сини поміщиків - безумовні контрреволюціонери; решта здебільшого українці-революціонери". За даними УНРівських кіл наприкінці літа-початку осені 1920 р. у врангелiвській армії "cеред солдат 70-80% українського елементу". Навесні 1920 р. українські патріоти в армії мали в Криму свою організацію. У Феодосії збирається підпільний з'їзд представників українських організацій при військових частинах; у липні 1920 року до Севастополя переніс свою діяльність підпільний штаб. Спостерігач українського руху в Криму у 1920 р. якось зауважив, що буває важко розібратись де закінчувалося підпілля, а де починалися легальні українські організації. Очевидно, що підпільний штаб використовував легальні організації.

 За словами члена Кубанського крайового уряду П. Сулятицького, на той час уряд навряд чи міг здійснити волю населення Кубанщини в разі будь-якої співпраці з "білим" Кримом — незалежно від того, переміг би він, чи зазнав поразки. "В першому випадку Крим, з огляду на свою реакційну суть і панівний в ньому дух войовничого національного великоросійського централізму, не стерпить незалежної демократичної, в національному відношенні української Кубанщини, як не стерпів чорноморського самостійництва Денікін. В другому — Кубанщина, не маючи поза Кримом політичних друзів і союзників, — а таких вона, ідучи разом з ним, ніколи не придбає, — повинна буде поділити і фактично, і юридично його долю. Праця разом з Кримом над звільненням Кубанщини дасть большевикам матеріали для агітації проти уряду і відштовхне іногородніх, які особливо ненавидять Добрармію. Совєтська Росія також вступила зараз у стадію розвитку національно-централістичних ідей, і боротьба між нею і півднем провадиться за політично-національне економічне визволення півдня, причім у цій боротьбі першу ролю буде відогравати Україна. В цій боротьбі і Кубанщина мусить знайти собі союзників, найближчих щодо політично-національних і соціяльних ідеалів та шукати допомоги в тих, хто в цій боротьбі підтримає сторону, що рве кайдани поневолення.

 Тому Уряд повинен:

 1. Оголосити недійсною умову Букретова з Вранґелем,

 2. Довести до відома Вранґеля, Англії, Франції та інших держав, що Вранґель не має права розпоряджатися частинами Кубанської армії, які перебувають у Криму, і перешкоджати вивозу їх відтіля, 3. Виступити з деклярацією, основи якої вже намічені урядом,

 4. Приступити до переговорів з Совєтською Росією про мир на підставі визнання самостійности й незалежности Кубанщини,

 5. Приступити до переговорів про утворення союзу з Україною, Польщею та іншими державними формуваннями, що постали на території колишньої Російської імперії, 6. Звернутися по допомогу до Франції, Америки, Італії, 7. Взяти до своїх рук провід визвольного руху на Кубанщині,

 8. Виїхати при першій можливості з Грузії, але не в Крим", — казав Сулятицький.

 Багато з тогочасних діячів Кубанської республіки виступали за об'єднання з Україною, Грузією та іншими країнами. "Особливо ж мальовничо говорилося про користь єднання з Україною, але ніхто не подав реальних даних про те, що зараз діється в цій державі. Точно відомо, що ні одним портом на Чорному й Озівському морі українці не володіють. Генерал Кирій, якого Вранґель призначив вести дипломатичну роботу з українцями, востаннє говорив мені, що слідів української армії не знайдено в цілій Таврії, яка заповнена червоними військами", — згадував Василь Іванис.

 Однак, за його спогадами, в ті часи у Севастополі нерідко можна було зустріти представників українських збройних формувань. Так, наприклад, він згадує свою зустріч з українським полковником "у незвичайній уніформі з жовто-блакитними кольорами", який познайомив його з кількома товаришами, котрі планували домовитися про спільні дії з бароном Врангелем. На питання, з кримських вони українців чи з материкових, Іванис "одержав невиразну відповідь" і зробив висновки, що вони "діють на свою руку, не маючи жодних повноважень і зв'язку з українською владою". Також Іванис у місті зустрів молодика "в європейській уніформі, але з якимись жовто-блакитними нашивками": він відрекомендувався вояком галицької армії (вочевидь, УГА).

 "З Криму вивезти козаків не було куди, — писав Василь Іванис. — Грузія побоялась прийняти їх. На Україну можна було попасти через інші держави — Румунію або Польщу. Але ж, коли б останні навіть дозволили, то де взяти кошти і згоду Вранґеля та самих козаків? Отже, хоч-не-хоч треба було полагоджувати справу в Криму. Насамперед треба було рятувати юнаків, як то робили і в Катеринодарі. Треба здобути згоду Вранґеля на працю юнкерської школи і зберегти кубанців від розпорошення, а для цього треба боєздатних кубанців звести до одного військового з'єднання (дивізіі чи бригади). Якщо Вранґель погодиться, треба мати генерала-кубанця для командування тим з'єднанням. ... Бойове з'єднання — дивізія з 5-6 тисяч козаків є чи не найкращою в Криму, і наївно думати, щоб Вранґель їх відпустив. Інвалідів, біженців з Кубанщини, може, з Криму й випустили б, але куди їх вивезти і де взяти для цього тоннаж? Майже всі зазначали, що Крим — це проказа чи чума, з його кубанців треба вивезти, а як не вдасться це добре бажання виконати, не вивеземо? Слід брати на увагу ще й те, що в Грузії антисовєтські організації не можуть перебувати. Можуть на цій території перебувати лише політичні емігранти. Коли хочемо зберегти інститути, мусимо їх вивезти з Грузії. Куди? Як не в Крим, то десь в якусь державу Західної Європи, полишивши козаків, юнаків напризволяще. Вранґель для своїх цілей безумовно потребуватиме Кубанського Отамана й Уряд і їх матиме, і тоді вже зараз почнеться двовладдя. Це питання дуже важливе і на нього треба дати відповідь". У своїх спогадах він зазначає, що кубанських козаків у 1920 році з Криму евакуювалося 15 тисяч.

 За матеріалами праць:

 Андрій Іванець. Проти "Єдиної і Неділимої". Українське підпілля в армії Врангеля. - http://www.istpravda.com.ua/articles/2011/08/11/51612/view_print/

 В.А. Крупина. Украина в программе государственного строительства П. Врангеля. - http://www.krimoved-library.ru/books/krim-vrangel-1920-god14.html

 В. Іванис. Стежками життя: спогади / Кн. 4: Капітуляція. Сидіння в Криму. Перші кроки вигнання. - Новий Ульм, 1961. - 403 с.