На початку ХХ століття "руськими" у Криму називали приїжджих з Київщини та Полтавщини "Я спрашиваю почтенного старика-татарина из Отуз, моего близкого знакомого, правда ли, что у них в деревне русские сильно пьют; он удивился и ответил: - Нет, русские у нас не пьют.

 - Как же я слышал, что в канавах пьяные валяются?

 Он был очень удивлен и долго думал, сомнительно качая головой, и потом оживленно выговорил: - Да это кацапы!

 И прибавил:

 - Русские наш обычай приняли.

 Весь обычай... И не только те, которые разумеются здесь русскими из Киевщины и Полтавщины, но и "кацапы", когда обживаются, принимают отузскую манеру жизни. Бросают чай, переходят к кофе, отказываются от щей и гречневой каши и приемлют катыки, и "помадоры", и каурму, и масаку, и чебурек, и все бесконечные манеры отузского использования барашка. Приемлют давно выработанное татарское обычное право, - и в пользовании водой в рыбацких артелях, в соседских деревенских конфликтах. И если пьют, то переходят от водки к вину, от которого медленнее и труднее переходят в канаву".

 (Елпатьевский С.Я. Крымские очерки. Год 1913. - Феодосия, 1998. - с. 62-63) "РУСЬКІ ЛЮДИ" КРИМУ

 Було це у перші роки відновлення української незалежності. У пошуках сонця та моря опинилися ми у західному Криму, точніше — у невеличкому містечку Чорноморське. Вийшовши з автобуса, були раді побачити на зупинці літню жінку, що торгувала насінням і сливками у пакуночках з газети. З дороги хотілося їсти, тож сливки і запашне підсмажене насіння були цілком доречними. Вона ж, продавчиня смакоти, і підказала нам — хорошою українською мовою — у якому напрямку рушити, щоб швидше знайти житло. Добірна українська у Криму нас зацікавила, хотілося познайомитися ближче, та на розмову часу не було, адже треба якось облаштовуватися з житлом. Так сталося, що вже другого дня ми знову побачили нову знайому: вона виявилася нашою сусідкою. Частенько заходила в гості до хазяїв, привітна, усміхнена. Але особливо привертало увагу те, що спілкувалася вона з російськомовними сусідами українською, жодних суржиків чи русизмів.

 Довгі літні вечори проходили у розмовах з господарями помешкання, яке ми винаймали, та з місцевими. Від них же ми й почули тоді, що "украинцев в Крьіму практически нет. Язьїка никто не знает и о чем там в парламенте в Киеве говорят — мьі понять не можем. Понимаем только, что депутат Иван Заяц за народ. А ничего больше понять не можем". Та я нагадала про їхню українськомовну сусідку. "Она русская, а что на украинском говорит, так, наверное, когда-то долго среди украинцев жила", — відповіла з упевненістю господиня обійстя.

 Із чоловіком господині розмова була цікавішою. Заговоривши з нами українською, він сказав, що не говорив цією мовою років вісімдесят. Розповів, що сам він із великого села на Волзі, десь біля Астрахані. Довге село, кілометрів п'ять. Усі українці. Та коли його батька взяли на роботу машиністом на залізницю, він у перший же день, прийшовши додому, сказав дітям, що "відсьогодні я вам не тато, а тятя". Його робота вважалася державною службою, і службовець свою родину в один день "декретом" перевів на державну мову, "відтоді я цією мовою і не говорив". Ці сентименти, правда, не завадили нашому землякові з Волги наприкінці нашого відпочинку підсумувати чи то гнівно, чи то ображено: "Меня ваша мова раздражает! Ни к чему все зто!"

 Та найбільшу цікавість викликала у нас та літня жінка, що насіння на вокзалі продавала. скільки про неї нам сказали, що вона "русская", то кортіло від неї почути, як сталося, що вона так добре вивчила мову, спілкується нею. Погодьтеся, випадок нетиповий.

 - Звідки Ви до Криму приїхали? — питаю її.

 - Нізвідки. Я тут народилася.

 - Ну, а Ваш батько звідки приїхав?

 - І батько тут народився, і дід, а звідки був діда дід — не знаю. Та знаю, що ще за цариці Катерини наша сім'я сюди попала. Ми люди руські, піддані її величності імператриці.

 - Ну, які ж ви руські? Росіяни хіба так говорять? — і переходжу на київський діалект російської мови.

 - Ну, то це як по-культурному, а ми люди прості, то ми по-простому, виходить — не по-культурному чи що. — і, зніяковівши, посміхнулась.

 - Так чому ви думаєте, що ви руські? Та, може, ви таки не руські?

 - А хто ми? Не татари ж.

 - І багато вас тут таких руських?

 - Уся ця вулиця. А інших вулиць тут і не було. А там у степу, — показує рукою, — татари жили. А ми таки люди руські. Добре нам тут жилося колись, городи хороші мали, овечок тримали. А тепер нема життя. Наїхало люду, набудували будинків он яких! Овечок уже немає де випасати. Тепер тут погано. А колись ми тут добре жили.

 - А українці тут живуть?

 - Живуть. Он на тій вулиці нові їх хати — то їхні. Там їх багато. Після того, як Хрущов Крим віддав, багато приїхало. А то тут жили тільки руські, бо татар же вивезли.

 Ось така вийшла розмова. Тож цілком природно, що ми вирішили поцікавитись історією заселення західного Криму. В нагоді став краєзнавчий музей міста.

 Документи свідчать, що у IV сторіччі до нашої ери на землях сучасного Чорноморського греки заклали місто Калос Лімен. У ті часи там панував іонійський діалект грецької мови та мова вихідців із місцевого етнічного середовища — землеробського населення Нижнього Побужжя. Російською Калос Лімен перекладається як "Прекрасная гавань", а так зрозуміло і без перекладу — "колосальний" або "прекрасний лиман". У III ст. до н. е. ці землі входили до складу Херсонеської держави. Цікаво, що громадяни Херсонесу присягали на вірність Державі. Ось деякі пункти з присяги: "Я не буду давати або приймати дари на шкоду Державі або громадянам". "Хліб, що вивезено з рівнини, я не буду ні продавати, ні вивозити з рівнини у будь-яке інше місце, а лиш у Херсонес", — хліборобська цивілізація.

 Далі на півострів потрапляють скіфи, за ними гуни. До IV ст. н. е. у цих землях зникають останні сліди античної цивілізації. За Хазарським Каганатом приходить влада Візантії, брали участь у військових діях проти Візантії і дружини київського князя Володимира. Далі — половці. 340 років (1443—1783) — Кримське Ханство.

 Внаслідок військових дій російської армії вже 1783 року турецькі війська залишили Крим, і почалася його російська колонізація. За документами 18 64 року у Євпаторійському повіті (західний Крим) налічувалося вже 1046 дворів переселенців. Серед перших переселенців в Ак-Мечеті (остання перед Чорноморськом назва міста), зазначають документи музею, були Іван Григорович Шарпило та родина Перетятьків. У музеї є фотографія однієї з перших хат переселенців — біла мазанка родини Іхно.

 Вже у XVIII—ХІХ ст. у Криму розвивається поміщицьке землеволодіння. Помістя Попова та графа Воронцова давали на ринок до десяти тисяч смушок по 2,5-3 рублі сріблом кожна. Коли пишуть, що "помістя давало на ринок", читаємо: "кріпаки, зокрема із переселенців, доклали до того і своєї праці". Не ясновельможний же князь ті смушки вичиняв. Окрасу південного берега Криму — Воронцовський палац в Алупці — збудовано й за овечі смушки з поміщицьких помість.

 Радянська влада принесла на кримські землі нову форму господарювання — колгоспи. Серед музейних експонатів є відомість здачі хліба державі селянами Чорноморського з колгоспу ім. Жовтневої революції, датована 1940 роком, тобто до передачі Криму Україні: Оверчук, Мирончук, Тиховод, Воронка, Мількевич, Коваленко, Романюта, Лупинос, Алещенко, Порода, Оболєнцев, Лукашевич, Пасічник, Колпак, Власюк, Ждан, Ярмоленко, Карєв, Стадник, Чернявський, Алтухов, Бутов, Філіпенко, Мєдвєдєв, Каленич, Бабич — от такий інтернаціональний хліборобський контингент. Схоже, що серед колгоспників Чорноморського українці таки були.

 За 25 кілометрів від Чорноморського є село Оленівка. Можливо, ця назва утворена від імені на кшталт Іванівки, Василькова, Петрівки, Мар'янівки. Так-от, у цій Оленівці до війни 1941-1945 років діяв український самодіяльний театр. Експонат музею — фото з вистави, під фото — слова з п'єси: "Усе позбував, усе попропивав, звівся нінащо..." (п'єса Григорія Федоровича Квітки-Основ'яненка "Сватання на Гончарівці"). Може, й театр той заснували руські люди, а може, й такі, що вже знали, що вони — українці? Заплутала історія земляків наших.

 У списках чорноморців, що не повернулися з фронту Другої світової, бачимо Білоцерковських і Богацьких, Берка, Геращенків і Ковалів, Гудиму, Герасименків, Горбенка, Денищенка, Карася та Кобзаря, Капелюшних, Нудьгу та Приходька, Пересилка, Шинкарюка, Якименка, Мелешка, Целуйка. У цьому ж списку і нащадки перших переселенців — Шарпила та Перетятька. Мабуть, більшість із тих чорноморців, хто не повернувся з війни, вважали себе саме руськими людьми.

 В історичних джерелах можна побачити мапи, на яких Чорне море зовсім не Чорне, а Руське море. Історичний факт: у Переяслав на Раду їхали посли від народу руського до царя московського. Може, варто таки повернути собі назву України-Руси? Не погрішивши проти істини, декому з земляків допомогли б визначитися.

 Ольга Пугач, КМО "Просвіта" ім. Т. Шевченка