Ялтинська українська трупа

Pасновник і головний режисер - П. Делявський (у центрі)

1922 рік

У 1842 році в Севастополі постав перший стаціонарний міський театр із професійною трупою, відкритий у приміщенні, спеціально збудованому Данилом Журахівським (Жураковським, 1799–1867) – уродженцем Ромен, що до приїзду в Севастополь набув на українських теренах чималого досвіду в організації театральної справи, зокрема в антрепренерстві, і сам мав пересувну трупу, що ставила українські та російські п’єси. Трупа Журахівського успішно гастролювала на півдні України (Миколаїв, Одеса, Сімферополь, Херсон та ін.), в ній брали участь відомі на той час актор Іван Дрейсіг та бас Йосип Петров. У 1846 році на сцені севастопольського театру Михайло Щепкін грав ролі з «Наталки Полтавки» та «Москаля-чарівника». Вдячного українського глядача та слухача мав актор і на Чорноморському флоті.

У Ялті ще в 1860-х рр. існував задум створення професійного українського музично-драматичного театру, проте він не був вчасно здійснений через появу Валуєвського циркуляра (1863) та Емського акта (1876). На той час у місті було 53 будинки і 1112 мешканців. Є свідчення про те, що величезну допомогу ялтинським гурткам до своєї смерті у 1873 році надавав відомий український поет Степан Руданський.

Крім Ялти та Севастополя, аматорські гуртки у другій половині XIX століття існували у Сімферополі, Алушті, Феодосії, Армянську. Аматори часто ставили п’єси українських авторів. У цей період у Криму побували маловідомі колективи Андріїва-Бурлака, Деркача, Португалова, Ванченка, Сагайдачного; їхні виступи були не надто успішними, хоча в складі труп перебувало немало неабияких виконавців. Кримська преса повідомляла, що концертні вечори часто влаштовувалися у різних містах, із виконанням українських пісень і декламацією творів.

Найбільш плідний етап розвитку самодіяльного сценічного мистецтва Криму припадає на 80-ті роки XIX – початок XX століть. У цей час до театрального аматорства залучаються широкі кола населення. Головними центрами цього руху були Сімферополь, Ялта, Севастополь.

Першим з професійних артистів у Криму побував Марко Кропивницький у зимовому сезоні 1876-1877 рр. у складі російського театрального колективу. У квітні–червні 1885 року в Сімферополі виступала трупа Михайла Старицького, що дала також кілька вистав у Севастополі та Ялті. За рік трупа Старицького знову побувала в Криму: в Сімферополі були показані «Наталка Полтавка», «Сватання на Гончарівці», «Назар Стодоля»; найбільш вдало колектив виступив у Севастополі, за сприяння Л. Розумного. Восени 1886 року трупа Старицького знову виступала у Севастополі, маючи у складі Марка Кропивницького, якому приділялася особлива увага як провідному і найдосвідченішому актору – зокрема, у ролі Шпоньки в комедії «Як ковбаса та чарка, то минеться й сварка».

У жовтні 1889 року Марко Кропивницький виступав у Криму вже з власною трупою, до якої входило багато відомих українських артистів; у листопаді того ж року в Сімферополі було організовано концерт за участі М. Кропивницького, Ф. Левицького і Г. Затиркевич-Карпинської. У січні 1890 року на гастролях у Сімферополі перебувала трупа Михайла Старицького, яку потім запросив до Севастополя інспектор міського театру Л. Розумний. У червні 1890 року в Сімферополі відбулися виступи трупи Панаса Саксаганського, які пройшли з величезним успіхом; були поставлені «Безталанна», «Мартин Боруля», «Запорожець за Дунаєм», «Сто тисяч». Свої виступи трупа продовжила у Керчі.

З 1881 року в Севастополі діяв драмгурток під керівництвом повіреного у судових справах Л. Я. Розумного; у 1898 році, з деяким послабленням урядових гонінь, Севастопольське товариство ім. Т. Г. Шевченка здійснило постановку п’єси Г. Квітки-Основ’яненка «Сватання на Гончарівці», збір з якої було передано на зміцнення Чорноморського флоту – ймовірно, щоб приспати пильність царських чиновників. Також у місті існували драмколективи на залізничній станції та при клубі рибалок: перший, під керівництвом вчителя судномеханіків Миколи Дяченка, ставив вистави «Назар Стодоля», «Запорожець за Дунаєм», «Наталка Полтавка», в яких у ролях Одарки та Наталки виступала юна уродженка Балаклави Ксенія Бородавкіна – майбутня народна артистка Оксана Петрусенко, у складі хору під керівництвом Григорія Заголи. Тоді ж у Севастополі виник самодіяльний сценічний гурток ремісників під керівництвом Палліса; у репертуарі цього колективу теж було багато українських драм.

Л. Я. Розумний (ініціали не розшифровані), обдарований артист-аматор, був справжнім пропагандистом української сценічної культури в Севастополі у 1880–90-ті роки. був Крім артистичного таланту, він був наділений неабиякими організаційними здібностями. Саме він організовував родинно-драматичні вечори в міському зібранні в сезонах 1882, 1883 і 1884 рр. Він вмів дуже вдало підбирати як головних виконавців, так і самі вистави для цих вечорів, добираючи кращі п’єси українських драматургів. У квітні 1885 р. Л. Розумний керував ремонтом літнього театру у Севастополі перед виступами відомої української трупи Михайла Старицького, яка в цей час із величезним успіхом грала у Сімферополі. Аматор був щирим шанувальником творчості українських театральних корифеїв: під час перебування їхніх труп у Севастополі він тісно спілкувався з ними, уважно вивчав їхню творчу лабораторію, переймав їхні режисерські й акторські прийоми, які потім використовував у співпраці з місцевими любителями, організовуючи самодіяльні вистави.

З ХІХ століття у Масандрі діяли драмколектив та хор під керівництвом Павла Воскового (загинув у 1918 році разом зі старшим сином); найактивнішими учасниками колективу було подружжя Степана та Марії Радзивілів, що мали українську бібліотеку та систематично передплачували українські видання.

У Севастополі та Феодосії наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття українські вистави давалися силами Чорноморського флоту та місцевих гарнізонів, причому більшість з них були благодійними: зібрані кошти скеровивувалися на допомогу військовим інвалідам, постраждалим від неврожаю, малозабезпеченим школярам тощо.

Наприкінці ХІХ – на початку ХХ століть українські аматорські гуртки існували у Сімферополі (під керівництвом Пшеборовського і М. Щербини) та Феодосії (під керівництвом А. А. Білого). У Сімферополі у грудні 1898 року аматори під керівництвом режисера Котова вдало поставили благодійну виставу «Вечорниці», «Київський ярмарок» і «Бувальщину», а на початку 1899 року – «Наталку Полтавку». Небайдужими до сценічного мистецтва виявилися і гімназисти, що під час канікул організовували вистави, серед яких були й українські. В лютому 1901 року сімферопольський гурток для першої вистави обрав постановку комедії «Мартин Боруля» І. Карпенка-Карого; також аматори влаштували вечір пам’яті Т. Шевченка. Аматорський театр при міському зібранні ставив «Катерину» М. Аркаса, «Пошились у дурні» М. Кропивницького, «Казку старого млина» та «Про що тирса говорила» С. Черкасенка. 

У 1890-ті роки аматорський гурток виник у 51-у піхотному Литовському полку, який розташувався поблизу Сімферополя: колектив ставив як російські, так і українські драми. Цій справі сприяв командир полку Мягков. Величезний успіх мала одноактівка за мотивами українського фольклору «Барабан не свій брат» і вистава «Кум-мірошник» у 1899 році. Солдатський самодіяльний гурток виник у другій половині XIX століття і в Бахчисарайському резервному батальйоні: він також доволі успішно ставив українські п’єси. У лютому 1901 року солдатський гурток Литовського полку поставив «Гайдамаків» і «Бувальщину».

Блискуче пройшла в Алушті оперета «Вечорниці», підготована місцевими аматорами. У Керчі діяла дитяча оперна студія, що з оперою Миколи Лисенка «Коза-дереза» гастролювала Кримом. У Ялті ставилися опера М. Лисенка за «Наталкою Полтавкою» І. Котляревського та комедія М. Кропивницького «По ревізії» під режисурою місцевого актора Ф. Н. Пєтухова; на сцені грали як аматори, так і професіонали. Виник самодіяльний гурток і в ялтинській жіночий гімназії. Гімназистки були небайдужими і до української драматургії. У грудні 1908 року вони поставили п’єсу І. Карпенка-Карого «Суєта», на завершення якої відбувся дивертисмент «Українські співи».

Після революції 1905 року в Ялті було створено Український стаціонарний напівпрофесійний народний театр, що проіснував до 1918 року. Вперше гурток виступив на сцені народного дому в Кореїзі 26 червня 1905 року з виставою М. Кропивницького «Дай серцю волю, заведе в неволю». Протягом 1905 року гурток поставив «Наталку Полтавку», «Бувальщину», «Сватання на Гончарівці» та ін. – однак на вимогу тогочасного законодавства доводилося ставити й вистави на кшталт «Слушаю, Ваше благородіє!». Колектив виступав у Гурзуфі, Алупці, Алушті. З часом його режисером став Петро Націлевич. Активісткою театру була Марія Азовська, артистка трьох труп Марка Кропивницького і його учениця.

Плідною була сценічна діяльність «Ялтинського товариства малоросійських акторів-любителів», створеного у 1909 р. під керівництвом режисерів І. Панька та М. Альбіковського. Декілька українських вистав ялтинські аматори поставили разом із професійною актрисою Полтавкою.

Учасники ялтинського українського драмхоргуртка

під керівництвом Прокопа Сапсая (стоїть у центрі)

1923 рік

Після большевицької окупації Криму в Лівадії існував український хордрамгурток під керівництвом Михайла Купченка; на той час національні колективи засновувалися в оздоровницях, у промкооперації, в клубах тощо. Працівники української сцени в Ялті були на обліку в Українському трудовому колективі при Ялтинській районній біржі праці: з його членів склався професійний музично-драматичний театр «Українська трупа», ініціатором створення якого була Наталя Метницька. На посаду головного режисера з Олександрії прибув Павло Делявський.

З 1922 року при профспілковому клубі імені Інтернаціоналу працював драматично-хоровий гурток під керівництвом Прокопа Сапсая (згодом професійний камерний хор при Ялтинській державній філармонії): його учасники були запрошені до «Української трупи», а Сапсай разом із Марком Згодою (справжнє прізвище невідоме) та Віталієм Захаржевським стали співрежисерами. Директором-адміністратором було призначено ялтинця Олександра Борисенка. Провідними акторами стали Валентина Долинська (Харченко), Олександра Росіч, Оксана Ряска (Рясна), Валентина Томашевська, Катерина і Микита Харченки, Іван Гай, Яким Малюженко, Борис Радченко.

Брати Микита, Федір і Григорій Харченки до революції були підприємцями середньої руки, відомими в Ялті та Криму активістами української ідеї і культури. Федір і Микита грали на українській сцені. Микита мав театральну освіту і приємний голос, у його творчому доробку – десятки ролей і сольних партій. Після Ївги Лапи став головою комісії зі впорядкування могили Степана Руданського. Під його керівництвом постійно здійснювалися численні культурні імпрези – зокрема, відзначалися ювілейні дати Тараса Шевченка, Степана Руданського та інших діячів української культури. У 1920-х рр. Микита Харченко, постійно переслідуваний органами безпеки, після однієї зустрічі з чекістами повернувся додому особливо пригніченим, нікому нічого не сказав, випив склянку чаю і помер за столом.

Дружина Микити Харченка Катерина, з дому Анциферових, – дружина Федора, племінниця і вихованка відомого ялтинського мецената Павла Дзеульського. У Ялті працювала вчителькою в татарському училищі, викладачкою жіночої гімназії імені А. П. Чехова. На українській сцені працювала не лише як акторка та співачка: створювала також вишивки та національні костюми. Була самобутньою художницею, колекціонувала оригінали Айвазовського, Куїнджі, Васильківського та інших митців, збирала рідкісні світлини і сама гарно фотографувала, мала літературно-мистецький салон, відомий далеко за межами міста. Все це зникло з приходом большевиків. По смерті чоловіка Катерину Харченко разом із хворою на сухоти донькою ув’язнювали. Після тиску та репресій вона відійшла від театральної справи, не прийняла запрошення брата, священика російської церкви Василя Анциферова переїхати до Америки, померла у 1958 році.

В складі трупи були художник-декоратор, гример, перукар, костюмер, касир, працівники сцени. Протягом майже шести років «Українська трупа» поставила 40 п’єс 20 українських авторів; твори з класичного українського репертуару не дозволялися до вистави без затвердженого цензором вступного слова російською та українською мовами, в якому б глядачам розтлумачувався зміст твору і подавалися характеристики персонажів з «революційної» точки зору. На підготовку п’єси до вистави необхідно було мати дозвіл біржі праці, до якої приписувалася трупа.

«Українська трупа» в Ялті мала постійне приміщення у Новому народному Домі (згодом кінотеатр «Спартак»), змішаний хор, танцювальну групу, малий симфонічний оркестр. Вистави відбувалися у новому та старому народних Домах, у міському театрі, курортній залі, профспілкових клубах та оздоровницях, Нікітському ботанічному саду; були виїзди на гастролі до Північної Таврії. Склад трупи за етнічним походженням акторів був розмаїтим.

Не одержавши підтримки від місцевої влади та уряду Кримської АРСР у перетворенні на державний театр, у лютому 1927 року Ялтинська Українська трупа самоліквідувалася; переважна більшість акторів виїхала з Криму і надалі працювала в українських театрах, кіностудіях і філармоніях, решта ж – у колективах місцевої художньої самодіяльності.

У 1927 році в Сімферополі було відкрито українську середню школу, український клуб та бібліотеку з читальною залою в центральній частині міста (вул. Гоголя, 7). Клуб мав декілька секцій (гуртків): драматичну, хорову, танцювальну, кобзарську (перша з відомих капела бандуристів Криму), вишивання, крою та шиття, виготовлення українських народних костюмів тощо. Ці культурно-освітні заклади успішно пропрацювали до ІІ світової війни.

У 1920-30-х роках у Криму активно діяли колективи української художньої самодіяльності. Наприклад, у Керчі при клубі інженерно-технічних працівників металургійного заводу ім. Войкова був драмхортеатр, який здійснив постановку п’єси М. Старицького «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці», опер «Запорожець за Дунаєм» та «Наталка Полтавка». Клуб промкооперації та держторгівлі (директор Василь Кулинич) мав 152 актори-аматори, що утворювали змішаний хор, і драматичний колектив, який ставив п’єси «Дай серцю волю, заведе в неволю» та «Невольник» М. Кропивницького, «Мартин Боруля» І. Карпенка-Карого, «Наталка Полтавка» І. Котляревського — М. Лисенка.

У 1930-ті роки на базі «Української трупи» та хору Сапсая в Ялті було створено українську драматично-хорову трупу під керівництвом Андрія Цемка. У 1942 році колектив за наказом німецької окупаційної влади під назвою «Ялта» був вивезений до Німеччини для виступів у невільницьких таборах на території Європи майже до кінця ІІ світової війни. Після повернення на територію СССР актори трупи зазнавали репресій.

Учасники драматичного та хорового гуртків клубу металістів Севастополя

У третьому ряду в центрі — хормейстер Г. Загола

1928 рік

Джерела:

1. Валентина Галацька. Український театр на Кримському півострові.

2. Валентина Коротя-Ковальська. Український театр у Криму на зламі ХІХ - ХХ ст.

3. Олексій Нирко. Ялтинська "Українська трупа".

4. Н. А. Шкода. Самодіяльні театральні гуртки Криму у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст.