Спогади Кремньова Олександра Єгоровича, 1923 р. н.

 «Наша родина потрапила у Генічеський район під час будівництва Дніпрогесу. Наше село біля міста Орєхов попадало під затоплення водосховищем і всі мешканці були переселені до Таврійського степу цілими родинами. Ми оселились біля залізничної станції Новоолексіївка, заснувавши село Новоукраїнка, а разом з ним і колгосп «Соцперебудова». Зараз це вся західна околиця селища міського типу Новоолексіївка. Всі переселенці були із секти баптистів-євангелістів, запозиченої від колоністів ще часів Катерини II німців менонітів, яких російський уряд оселив на колишніх запорозьких паланках. Місцеві жителі, на новому місці помешкання, називали нас «штундистами». Батько працював у колгоспі - був першим механізатором, а пізніше - в МТС. Навколишні колгоспи займалися більше вирощуванням бавовни та пшениці. У той великий голод дуже хотілось їсти. Їли порубану лободу, збирали насіння трави, яку називали «калачик», мати робила якусь затірку. Постійно підтримувала вогонь та у великому чавунному чані варили лободу ще з якоюсь травою і пили цей навар. Менший брат Микола, 1931 р. н. все питав: «Мамо, воно все вариться, вариться, а що з нього буде?». Родину рятувала єдина годувальниця - корова. Все робили, щоб її нагодувати. Особливо важко стало навесні і на початку літа 1933 року. Шукали кожну травинку. Корову виганяли далеко у степ, здебільшого в сторону Сиваша, і шукали найменший ярочок для випасу. А поруч - достигаючі хліба, які охороняли об’їждчики - «хверти». Щоб не вкрали корову, або й самого (батьки суворо наказували, щоб всі тримались у купі, бо були вже відомі випадки людожерства), нас збиралось 7-10 хлопців-підлітків у невелику череду, кожен із своєю коровою.

 Одного разу, хтось з хлопців не витримав і зірвав, може, ті самі «п’ять колосків», але «хверт», на прізвище Швець, якого вважали своїм, бо був також переселенцем, хоч і був дуже далеко, побачив це, наздогнав нас на двоколці-бідарці і так побив цього хлопця батогом по спині та по пальцях, що пізніше аж нігті позлазили, а потім півроку відростали. Хлопці були по-дитячому обурені і пригрозили «хверту», що як виростуть, то помстяться. А я був найстарший, високий на зріст, та ще й ватаг. І жбурнув у «хверта» каменюку. Той у злобі погнався за мною, але я встиг добігти до ярочка і до ночі там просидів. Хлопці не видали мене і пригнали мою корову додому.

 Через 8 років, коли ми підросли, почалася війна. Усіх хлопців, моїх друзів, разом зі мною призвали на фронт у перші ж дні війни. Залишився живий тільки я. Після війни служив на Західній Україні. Демобілізувався тільки через сім років. Потім одружився і жив у Черкаській області, Христинівському районі, селі Вербувате. Працював у цукровому колгоспі. Під час війни, одразу за мною, на фронт призвали і мого батька. На нього прийшло дві похоронки, але він повернувся живий у 1945 році. Був у полоні з 1943 року. Мав бойові нагороди. Після повернення, батько брав участь у відбудові Донбасу. Потім працював механізатором у Новоолексіївській МТС. За збирання врожаю 1951 року, у березні 1952 року був нагороджений за ударну стахановську працю орденом Трудового Червоного Прапора.

 Молодший брат Микола, разом із батьком працював у МТС. Обидва брали участь у збиранні перших врожаїв на цілині, куди були відряджені разом із технікою від МТС. Тоді це вважалось за честь» (СПГ; ОА - 1.Х).

 1. Спогади Кремньова Миколи Єгоровича, 1931 р. н.

 «Під час Голодомору я був маленький, але цупко пам’ятаю, як про ті часи шепотіли дорослі, коли трохи підріс. Одна з розмов дуже запам’яталась.

 Один із родичів мого батька перед голодом підлягав розкуркуленню, тому щось продав, щось віддав і втік у далеке степове село, майже хутір. Та ще й змінив прізвище з Кремньова на Маленко. Але ми не забували про родичання, і як тільки ситуація після смерті Сталіна змінилась, і трапилась нагода, ми почали спілкуватись, хоч і не часто. Але вони, Маленки прізвище вже не змінювали, не хотіли піднімати, на всяк випадок, цю тему. Пізніше старі Маленки переїхали на станцію Партизани, а дехто з молодих, кого в обличчя ніхто не бачив, повернулися в Новоукраїнку. Побудували гарні хати на межі села і станційного селища. Так поступово Новоукраїнка з’єдналася з Новоолексіївкою. Колись це була межа між колгоспами «Соцперебудова» та «Нове життя» і станцією Новоолексіївка, між вулицями Червонофлотська та Паризької Комуни.

 Зараз нове покоління Маленків - онуки і правнуки - займаються фермерством, не забувши селянське коріння» (СПГ; О А- 2Х).

 2. Спогади Пирогової Лори Сергіївни, 1927 р. н.

 «Голодні часи пам’ятаю погано, бо була малою. Їсти не було чого, хоч батько й працював на елеваторі. Одного разу він захопив жменю зерна, але побачив охоронець. Батько втік додому, добре що жили ми поруч. Забрав мене з матір’ю, документи і на станцію. Якраз відправлявся якийсь порожній «товарняк» у Крим. Де і як їхали - не пам’ятаю. Якось доїхали до Бахчисарая, а потім добрались до села Синапне у глибині гір. Як влаштувались батьки - не знаю. Жили там кілька років серед кримських татар і вижили. Перед війною повернулися додому. Минулося. Батько воював до останніх днів війни. Загинув 4 травня 1945 року при штурмі острова Узедом. (На цьому острові знаходився завод снарядів «ФАУ-2», про це є запис у 4 «Книзі Пам’яті» по Херсонській області - авт.). У жовтні 1943 року фашисти, відступаючи, спалили Новоолексіївський дерев’яний елеватор і дерев’яний вітряк. Я все життя після війни працювала продавцем в Новоолексіївському «Сільпо» (СПГ; ОА- 3 X).

 3. Спогади Турчина Платона Микитовича, 1900 р. н.

 «Жили ми тоді ще в Юзкуях (Юзкуї - зараз село Фрунзе, Генічеського району Херсонської області. А до 1936 року це була територія Дніпропетровської області). Зерна не було. А вдома троє синів. Один одного менший (1924, 1927 та 1930 р. н.). Рятувала риба з Азовського моря. А хліба хочеться. Дізнався, що біля Дніпра, недалеко від Ляпатихи (зараз - Велика Лепетиха), у селах був високий врожай, і можна нишком обміняти рибу на зерно. Загрузив цілого воза рибою і подався у степ. Вважав, що за 2-3 доби справлюсь. Бо туди кілометрів вісімдесят, і все в гору. Там колодязі по 80 метрів глибиною. Знайшов людей, обмінялися. Але на зворотному шляху натрапив на «комсомольський» роз’їзд. Почали гукати, свистіти, а потім і стріляти. Але я не ризикував. Уперіщив батогом коней, і вони понесли мене степом, як вітер. Вершники не змогли догнати. Оце були коні! Кілометрів двадцять за мною гналися. Іноді їхав по ріллі навпростець. А коли відірвались і нарешті зупинились - я цілував і обнімав коней. Та й додому повернувся завчасно, хоч і серед ночі. Бо вночі, знаючи, що мене нема вдома, якісь злодії, може й місцеві, намагалися вдертися в хату. Мене, звичайно, вони не чекали, і хутко зникли у невідомому напрямку».

 У нашому селищі траплялись випадки людожерства і крадіжок. Крали і малих дітей, та ніхто не знаходив навіть їхніх залишків. Казали, що цигани викрали. Та де ж тим циганам було взятись? Бо циганських таборів не було ні проїздом, ні стійбищем.

 Сам я - тесляр. Працював і будівельником. Самотужки для колгоспу побудував вітряк і вже після голоду до війни на вітряку працював мірошником. Призвали на фронт. Замість гвинтівок дали палки. Відступали і тренувались. Одного разу нас оточили німці, а ми - без зброї. Тоді німці нас «поганяли». Дивом врятувався. Після цього мене відправили додому. А вдома старшого сина Миколу у 17 років погнали до Німеччини. Звідти надіслав кілька листів. Але десь у концтаборах і загинув. Деякі хлопці повернулися і розповідали, що він був пов’язаний з «політичними» (тобто був у концтабірному підпіллі). А мені довелось працювати на млині. У жовтні 1943 року, коли визволили, червонопогонники побили і «мобілізували» в саперні війська. Спочатку потрапив на Нікопольський плацдарм між Ляпатихою і Воронцовкою (Нововоронцовка). Йшов у бій разом із десантниками. Наводив мости і переправи. Нас там було багато необізнаних з військовою справою. Дніпро від крові був червоного кольору. Воювали майже врукопашну із «трьохлінійками». Потім усі переправи були мої: Інгулець, Інгул, Дністер, Прут і так до Балатону. У квітні 1945 року, за три тижні до закінчення війни, був контужений біля міста Кепешхепешвар. Втратив око, частину пальців на руці і м’якоть стегна. Але залишився живий. Аж в серпні повернувся додому і в колгосп. Після смерті Сталіна вийшов з колгоспу і переїхав до смт. Новоолексіївки Генічеського району Херсонської області, де працював кустарем-будівельником» (СПГ; ОА-5 X).

 4. Спогади Крайкіної (Нікобенко) Ніни Пилипівни, 1924 р. н.

 «Під час голоду ми жили в селі Терпіння біля Мелітополя тоді - Дніпропетровська, а зараз - це Запорізька область, а село знаходиться біля знаменитої Кам’яної Могили - пам’ятки природи та орійської доби. Орії - найдавніші мешканці України, перші відомі землероби Приазов’я ще з ІІІ тисячоліття до н. е.). Родини батька - Нікобенко та матері - Хаустови, складали велику частину села. Сестра матері працювала в органах НКВС. Іноді приїздила до нас і разом з моєю матір’ю крадькома пили чай з печивом. Трохи діставалось і мені. Їсти було нічого. Часто ховали людей.

 Одного разу батько не витримав такого життя, і ми якимось чином опинилися в Грузії. Там батько в селах клав пічки. Так було кілька років. Потім повернулися додому. Багатьох знайомих вже не було. Жили якісь чужі люди. У школі не було і багатьох подруг. Чомусь ні про що, ні про кого не розпитувала, бо якось було страшно. Під час війни прийшли німці. Ми потрапили під окупацію. Після визволення батька забрали до війська. А навесні чи вже влітку 1944 року прийшла похоронка, що батько загинув у Криму під час визволення села Аннівка. А нас мобілізували на відбудову Запорізького авіаційного заводу. Пізніше завербувалась на Північ, у місто Нікель за Мурманськом на Кольському півострові. Там вийшла заміж і з чоловіком поїхала на цілину, в Кустанайську область. З 1965 року живу в селищі Новоолексіївка Генічеського району Херсонської області» (СПГ; ОА-5 X).

 5. Спогади Скрипки Парасковії Олексіївни, 1914 р. н.

 «Ми жили в Юзкуях (Юзкуї - селище Генічеського району Херсонської, а до 1936 року - Дніпропетровської області). Батько вже був старенький, але ще дебелий. І ось почався голод. Він лежав, не міг поворухнутися, і нічого не просив. Тільки очима дивився. Я працювала у Генічеську служанкою в якійсь єврейській родині (і це в радянські часи!). Отримувала платню шматочком хліба. І той економила. Двічі на тиждень бігала в село, щоб передати хліб родині. І в місті, і по дорозі підбирала голови бичків (риби), з пилюки витрушувала і смоктала їх. Домашні ділили невеликий шматочок хліба на всіх порівну (без мене - чотири душі) і потроху їли. А я рано-вранці знову до міста. Так і врятувала молодших сестер. А батько з матір’ю померли передчасно. Як тільки сестри підросли, ми втрьох одночасно завербувались на Сахалін. Повернулись тільки перед війною. Під час окупації я вийшла заміж за полоненого червонофлотця. Він потрапив у полон в Севастополі. Він був родом із Ленінграда, за фахом - ветеринар. Німці примусили його працювати у лагеншафті (це щось на зразок колгоспу або державної сільськогосподарської установи). Вони казали: «Калхоз - харашо».

 Не довгим було моє жіноче щастя. Як тільки визволили, то чоловіка знову забрали на фронт. Десь у Криму, може, й під Севастополем, він загинув. А я все життя сама! Бо наречених мого віку не було вільних. Усе життя працювала на птахофермі. А потім переїхала до сестри у Новоолексіївку (смт. Генічеського району Херсонської області)» (СИГ; ОА-6 X).

 6. Спогади Пустової Людмили Мефодіївни, 1937 р. н.

 «До голоду мої батьки жили у селищі при залізничній станції Новоолексіївка Сталінської залізниці. Це була територія Дніпропетровської, а з 1936 року - Запорізької області. Зараз це Генічеський район Херсонської області. Мене тоді ще не було. Але мати про ті страшні часи розповідала, що люди пухли з голоду і вмирали, як мухи. Цвинтарі швидко збільшувались. У невеликому селищі їх стало аж одразу чотири. Один був недалеко від нас, одразу за садом сучасного радгоспу-розплідника. Частина цього цвинтаря зараз забудована, бо то був цвинтар без хрестів. Та й небіжчиків ховали нашвидкуруч і без трун, бо нікому було і не було сил. Залишилось кілька могилок, які були з чавунними хрестами, поставленими ще до Голодомору, та величезні акації.

 Другий цвинтар, тимчасовий, був на розі сучасної вулиці Червоноармійська та Каховської траси. Коли селище на початку 50-х років розширювалось, а я вже це пам’ятаю добре, то його взагалі знесли, бо і хрестів не було на могилках, і ніхто за ними не доглядав. Зараз на місці цвинтаря побудовано Свято-Микольську церкву і правлять службу по невинно убієнних. Одну частину цвинтаря займає гуртожиток ПКС-137, а по другій частині цвинтаря проходить Каховська траса, побудована під час будівництва Каховської ГЕС. І їдуть машини по людських кістках. Може, тому так багато тут аварій?

 Третій цвинтар був на північно-східній околиці селища. Це був основний цвинтар. Там, як кажуть, було багато поховань. У 1952-1953 роках цвинтар знесли і на його місці побудували залізничне депо та паливний склад. На початку 70-х років робітники депо почали використовувати частину цвинтаря під городи. Під час поливу земля провалювалась у багатьох місцях. Але поле переорювали і знову вирощували картоплю.

 Четвертий цвинтар був за вулицею Паризької Комуни і теж без хрестів. Зараз його розорали. Залишився тільки один старовинний хрест.

 Батькам якимось чином вдалося виїхати до Криму. У 1937 році народилась я, в Гурзуфі. Перед самою війною ми повернулися у Новоолексіївку. Пережили окупацію, голод 1947 року. Я все життя працювала на комбінаті хлібопродуктів. На дозвіллі займалась і досі займаюсь вишивкою. Особисте життя якось не склалось. Перший чоловік рано помер, а наш єдиний син на початку незалежності загинув на шахті у Донбасі. Залишилась тільки єдина онука - Софійка».

 Р. S. Людмила Мефодіївна померла 9 липня 2008 року за своїм улюбленим заняттям - вишивкою, від інсульту, раптово, з голкою в руках (СПГ, ОА-7Х).

 Б. СВІДЧЕННЯ ПРО ГОЛОД У ПІВНІЧНОМУ КРИМУ

 1. Спогади Куриленка Костянтина Васильовича, 1929 р. н.

 «Під час голоду ми жили в Джанкої. Голод дуже відчувався і сильно дошкуляв. Особливо мені. Адже тоді я був високий на зріст, дуже швидко ріс. Був енергійним хлопчиною. З розмов знаю, що тоді відкривалися «Торгсины» або «трусины», як їх називали («Торгсины» - це організація «Торговля с иностранцами». Спеціально була заснована для того, щоб і з іноземців, і з власних громадян отримати золоті та коштовні прикраси в обмін на продукти харчування). Моя мати була із заможної родини з-під Перекопа. Ще з дорадянських часів ми мали трохи золотих виробів. Мати потроху носила в «Торгсин» сережки, каблучки, ланцюжки. Це бувало рідко. А харчів, хоч і приносила багато, давала потроху, щоб розтягнути задоволення. Не здала тільки золотий хрестик. Але й з ним довелося розпрощатися. Під час війни мати не пожалкувала родинної коштовності і за хрестик викупила у німців військовополоненого червонофлотця, капітан-лейтенанта Михайла Круглова, назвавши його далеким родичем, і потім він жив у нас. Він брав участь у антифашистському підпіллі Джанкоя. Був нам другим наставником і попереджав про можливі «підвохи» підпільної боротьби (у роки Великої Вітчизняної війни під час окупації Джанкоя Костянтин Куриленко керував третьою п’ятіркою підпільної піонерської організації ім. Климента Ворошилова). Ми влаштовували втечі військовополонених, забезпечували їх одягом, переправляли до партизанів у гори.

 Після визволення Джанкоя Круглова мобілізував до лав Радянської армії польовий військкомат. Він загинув при штурмі Севастополя. Але встиг написати листа додому. Вже після війни від його родичів аж з Алма-Ати надходив лист із запитом про підтвердження визволення з полону і участі в підпіллі. Мати ходила до військкомату і давала підтвердження про капітан-лейтенанта Михайла Круглова.

 Особисто я після визволення Джанкоя охороняв об’єкти у місті. Потім всю нашу групу викликали до райкому партії і запитували, що ми хотіли б отримати за участь у підпіллі. Але ми одноголосно відповіли, що нам нічого не потрібно і попросили направити нас на флот. Спочатку нас мобілізували на прибирання загиблих на Сапун-горі. Але потім я не пройшов медичну комісію, бо у підпіллі під час виготовлення саморобної бомби відбувся невеликий вибух, що пошкодив мені зір. Повернувшись до Джанкоя, навчався у залізничному ФЗН, а потім вивчився на кіномеханіка.

 В армії служив у Естонії. Після демобілізації усе життя працював у пересувній кіномережі. Був передовиком виробництва. Мій портрет постійно висів на Дошці пошани» (СПГ; ОА-1 К).

 2. Спогади Ломакової (Варди) Надії Сергіївни, 1930 р. н.

 «Я тоді ще була маленька, але добре пам’ятаю, як напередодні війни моя мати згадувала ті важкі часи. Та й пізніше ми часто поверталися до цієї теми.

 Хоч у нас і були якісь гроші, бо мати працювала на залізниці, але купити щось з харчів не було можливості. Ми жили поруч з міськкомівською їдальнею, і мати ходила туди, щоб набрати картопляних шкарлупок. Іноді далекі родичі передавали з села макуху. Це була радість для нас, дітей. Може, тому під час війни моя мати була однією з ініціаторів допомоги нашим військовополоненим у джанкойських концтаборах, яких на території тоді невеликого містечка було аж чотири. А ми, діти, що пережили Голодомор, допомагали матерям у цій святій справі. Ходили по навколишніх селах і збирали харчі, варили баланду і по черзі передавали нашим солдатам за колючий дріт (під час війни Надія Сергіївна була учасником піонерської підпільної організації імені Климента Ворошилова, входила у склад першої п’ятірки). Після війни я закінчила педінститут і працювала вчителем математики у середній школі № 2 та ПТУ № 48 у селищі Калинівка до виходу на пенсію» (СПГ; ОА-2 К).

 3. Спогади Чумака Олексія Юхимовича, 1904 р. н.

 «Народився і більше 26 років мешкав у селищі Чурум, Дніпропетровського повіту, Таврійської губернії. Зараз це село Олексіївка, Каланчацького району, Херсонської області. На початку тридцятих років жити в селі ставало все скрутніше. Коли наприкінці 1930 року мешканці села дізнались, що в Криму створюється рибацька артіль, то сіли на свої баркаси, перепливли Каркінітську затоку в селище Сара-Булат. Зараз це селище Портове.

 Артіль спеціалізувалась на виловлюванні осетрової риби. Так і вижили. Тут народилась друга донька, яка прожила зовсім мало. Наприкінці 1933 року переїхали до Джанкоя. Я працював вантажником в амбарі залізничної станції. Ще до війни народилися два сини. Пережив окупацію. Після визволення був мобілізований. Брав участь у визволенні Румунії, Болгарії, Угорщини. Маю бойові нагороди. Після демобілізації працював пожежником, будівельником. Двічі нагороджувався значком «Відмінник будівництва», тричі оголошували подяку, тричі нагороджувався почесною грамотою і грошовою премією. У 1960 році був занесений до Дошки пошани. Зараз нащадки мешкають у Криму, Харкові, Москві та США. Середній син Віктор – доктор сільськогосподарських наук. Працює у Кримській сільгоспакадемії завідувачем відділення технології вирощування ефіроолійних та лікарських рослин» (СПГ; ОА-3 К).

 4. Спогади Соломатіної (Ярцевої) Марії Василівни, 1926 р. н.

 «Зі слів чоловіка знаю, що його мати Катерина не могла прогодувати родину з п’яти дітей. Напередодні голоду їх «розкуркулили». Батька Федора посадили до в’язниці. Все забрали. Голодували капітально. Щоб якось вижити, мати відправила старших синів до інтернату. Інтернат являв собою невеликий вагончик біля Джанкойського залізничного вокзалу. Але годували погано і діти втікали з інтернату. Тоді Федору було 8 років, а з ним в інтернаті деякий час були ще два молодших брати. Під час війни Соломатін Федір Федорович воював, був бранцем зловісного Бухенвальду».

 5. Спогади Авдєєвої Лідії Трофимівни, 1923 р. н.

 «Тоді я навчалася у 4-му класі. Голодував увесь Джанкой. Не вірте тому, що голоду в Криму не було. Батьки тікали з дому, кидаючи дітей. Хто мав золото, здавав його в «англіканські» магазини («торгсины», від скороченого російського «Торговля с иностранцами» - авт.) в обмін на харчі. Цей факт приховувати не треба. Голод панував по всьому Джанкою. Особливо серед малоімущих. Жити їм було ні за що. Голодували жахливо. Їли траву, діти пухли. Батьки намагались прийти додому найпізніше, щоб діти вже спали і не просили їсти. Іноді до хати заходили тільки тоді, коли діти гасили світло. Вночі готували їжу на ранок, щоб хоч раз на добу діти могли поїсти.

 В. СПОГАДИ МЕШКАНЦІВ ДЖАНКОЯ ПРО ЧАСИ ГОЛОДОМОРУ НА ТЕРЕНАХ УКРАЇНИ

 1. Яковенко Марія, 1924 р. н.

 «Жили ми біля Кременчука, у Градацькому районі Полтавської області. Що в кого було позабирали на підводи. Корову годували стріхою з хати. Самим нічого було їсти. У 1959 році переїхали до Криму. Так і живемо тут.

 2. Спогади Андрошук Олени Аврамівни, 1921 р. н.

 «Під час Голодомору наша сім’я мешкала в с. Жолобне Новоград-Волинського району Житомирської області. У сім’ї було 5 дітей. Мені було 11 років. У нас була своя корова. Лікар давав дітям якийсь порошок, щоб не вмирали. Збирали коріння трави та їли. Потім забрали корову і їсти взагалі не було чого. Померло 3 дітей. Хоч на току лежало зерно, нам не давали. Вижили тільки за рахунок того, то поряд був ліс і ми мали можливість збирати коріння, ягоди, гриби. Сусідські діти вчилися у польській школі та їх там хоч трохи годували, а нас матір не пускала, бо школа була на відстані 3 км, а нам нема чого було взути.

 У 1954 році переїхали в с. Чайкине Джанкойського району. Я до пенсії працювала на фермі».

 3. Спогади Мотренко Марії Петрівни, 1926 р. н.

 «Під час Голодомору жили у Хмельницькій області. У сім’ї було 18 дітей. Після голоду залишилося 8. Батько був інвалідом, не ходив. Мати мазала хати, тим і заробляла. Старші брати - Микола 11-ти і Петро 12-ти років - теж працювали. За цілий день праці їм платили по 2 качани кукурудзи, але цього звісно не вистачало. Одного разу Миколу принесли додому непритомного. Той дядько, на котрого він працював, сказав, щоб на роботу хлопець більше не виходив, бо потрібні здорові робітники, а не хворі, в яких паморочиться голова. Микола так і не одужав. Ще пам’ятаю, що їли мерзлий буряк і якесь коріння.

 У 1947 році переїхала з родиною до с. Стефанівка Джанкойського району. Там працювала на пошті».

 4. Спогади Стрільчук Анни Іонівни, 1929 р. н.

 «Коли настали ці жахливі часи, наша родина жила в с. Гордіївка Дзержинського району Житомирської області. Пам’ятаю, як було важко тоді. Щоб вижити, ми збирали щавель, варили та їли як суп. Взимку було ще гірше. Довелося ловити і їсти собак. Знаходили шкури тварин, їх варили та їли. Коли від голоду померли батьки, сестра та брат, мене взяла до себе сусідка. Якби не вона, не знаю, що зі мною було б. Адже були випадки, коли у нас в селі їли людей. Їх ловили у лісі, коли люди намагалися там знайти щось їстівне. Руки і ноги у всіх були пухлі. Вижили тільки дивом. Коли голод закінчився, я опинилася у притулку. А вже у 1949 році я приїхала в село Армійське Джанкойського району».

 5. Спогади Логийко Анни Іванівни, 1918 р. н.

 «Жили ми у злиднях на хуторі Зелений Гай, Покровського району, Дніпропетровської області. У селян забирали усе до крихти. Їм було все одно, що вони залишали малих дітей голодними. Батько якось заховав у сніг кілька мішків кукурудзи. Завдяки цьому і перезимували. У родині було восьмеро дітей. Ніхто з дітей, на щастя, не помер тоді. Навесні було дуже тяжко. Не залишилося більше запасів. Тому їли траву. Батьки збирали гнилу картоплю в полі, листя, бруньки, коріння, траву, колоски, робили макуху. Дідусь з’їв колоски з волосками і помер. Єдиним засобом існування була вода. Уся родина пухла від голоду. У сусідньому дворі жила велика родина. Годувати дітей не було чим, тому вони зарізали одного сина, мого ровесника, і з’їли його. Таким чином вижили інші діти. Люди гинули сім’ями. Були створені «буксирні бригади» під керівництвом НКВС, які збирали у селах мертвих і ховали їх у ямах. Часто у ці ями потрапляли люди, які ще подавали ознаки життя. Після 1938 року вся родина переїхала в смт. Вільне Джанкойського району».

 6. Спогади Протас Варвари Борисівни, 1923 р. н.

 «Я тоді була ще маленькою, але все чудово пам’ятаю. Ніколи не забуду, як було страшно, їсти не було чого, їли все, що бачили: листя з дерев, коріння. Дорослі все віддавали дітям. Щодня в селі на Сумщині, де ми жили, гинуло десятеро людей. Усіх ховали в одній ямі. Загинуло півсела, майже 150 дворів. Батьки давали мені щодня трішки макухи. Поруч з нами жила одна родина. Їсти їм також не було чого. Мати залишила під деревом на вулиці своїх дітей, а сама зникала бозна-куди. Приходила тільки вночі, щоб нагодувати дітей. Їхній батько пішов шукати хліб і не повернувся. Наша родина вижила в роки Голодомору. Коли мені було вже 30 років, я перебралася в с. Кондратьєве Джанкойського району. Працювала на залізниці».

 7. Спогади Чирви Надії Антонівни, 1931 р. н.

 «Батьки розповідали, як було важко. Ми тоді жили в селі Зубковичі Запорізької області. У родині було 18 дітей. Після голоду залишилося тільки 8. Мати мазала хати і цим заробляла. Ходили без взуття, ноги обгортали папером. Їли траву, коріння, листя. Спали у соломі біля хати. Батько працював за їжу. Мені розповідали, як у нас службовці хотіли забрати мішок квасолі та банку яблучного соку. Ця їжа була останньою у нашої родини. Бабуся вдарила палицею по голові одного здирника і розбила йому голову. За це бабусю побили, і вона померла. Виживали як могли. Нам самим не хотілося жити, було дуже страшно. Багато людей померло. Тільки після голоду розумієш справжню ціну життя. Нікому не бажаю таке пережити, навіть найлютішому ворогу.

 У 1964 році я переїхала до села Апрелівка Джанкойського району. Усе життя працювала у колгоспі».

 8. Спогади Омєти Дарини Антонівни, 1912 р. н.

 «Народилась я на Сумщині, в селі Великі Лугаї. Сім’я була велика. У мене було три братики і три сестрички. Я була найстаршою. Зранку ходила працювати в поле, а ввечері приходила додому, допомагала мамі щось по господарству. У 19 років вийшла заміж за гарного парубка Миколу і поїхала з села до сусіднього хутора. Жили ми весело, душа в душу.

 Коли почався Голодомор, у нас вже був маленький син. Жити стало тяжко. Чоловік, крім того, що працював разом зі мною у полі, ще підробляв, щоб принести додому шматочок хліба. Мама разом з батьком, братиками та сестричками переїхали до нас. Отже, родина в нас була величенька. Голод був страшний. Нас вважали куркулями, бо в нашої родини було 4 га землі, які мені залишилися від дідуся. По дворах ходили люди у чорній формі з металевою гострою шпицею. Встромляли її скрізь. Що знайшли у нас - забрали усе. Але раніше, вночі, ми заховали усю їжу, що у нас була, в погріб біля хати, а вхід до нього закрили каменем, щоб ніхто нічого не помітив. Завдяки цьому і пережили зиму. Увесь час у роки голоду ми, дорослі, ходили працювати у поле. А сил не було. Коли запаси закінчилися, їсти більше не було чого. Родина опухла з голоду. Батько помер у липні 1932 року, а чоловіка забрала влада за крадіжку колосків, хоча він нічого не крав, і посадила у в’язницю на 5 років. Довелося мені йти до лісу, щоб хоч щось назбирати. Було дуже страшно. Але родину треба було годувати. Біля нашого дому, кілометрів за два, була річка. Після тяжкої роботи у полі годувала дітей тим, що було, і йшла спочатку до лісу, а потім на річку ловити рибу... Потім я дізналась, що дехто з людей ходить красти колоски з поля. Я теж вночі пішла. А там сидів охоронець, який слідкував, щоб ніхто нічого не крав. Якось я його обминула та й зірвала декілька колосків. Я була дуже рада, що зможу тепер нагодувати сім’ю...

 У сусідньому селі людям видавали хліб. І ми з сестрами ходили туди за 30 кілометрів заради хліба. І ніхто не їв його аж поки не принесе додому. Ноги в мене були страшні (опухлі, збиті, худі). Я навіть з дому соромилася вийти. Але вночі знову йшла по їжу, ризикуючи життям. Люди тоді мерли страшно! Бувало, йдеш по вулиці, а на дорозі лежить людина. Так я ніколи не проходила повз людей. Разом з братами і сестрами ховали їх: яму викопаємо, покладемо людину на солому в ямі і закопаємо. Все ж краще, ніж ховали тих, кого «буксирні бригади» підбирали на вулиці. А ті люди, які ходили по дворах та забирали їжу, продавали потім її в магазини і отримували гроші. Коли змінилася влада, їх жорстоко покарали за це.

 Поруч з нами жила невелика сім’я. Хлопець, всупереч волі своєї матері, одружився на бідній дівчині, яка народила йому сина. Коли почався голод, свекруха дівчини десь дістала квасолі та картоплі і нагодувала дівчину, онука та сина. Виявилося, що їжа була отруйна. Усі померли, крім жінки. Люди вважали, що вона отруїла їх навмисно. Але жінка не знала, що їжа отруєна. Усе життя її люди засуджували. Серце жінки не витримало і вона померла.

 А ми якось пережили Голодомор. У 1937 році чоловік повернувся з в’язниці, і ми знову почали нормально жити. Уся родина вижила під час голоду завдяки мені. Синочок завжди мені дякує за врятоване життя. А я вважала це своїм обов’язком. У 1964 році ми переїхали до Джанкоя. У мене було вже два сини і донечка. У місті працювала на залізниці. Зараз здоров’я не дозволяє. Я вважаю, що голод - це найжахливіше, що трапилося зі мною за все моє життя. Навіть під час війни, коли усіх чоловіків забрали на війну і працювали тільки жінки, була якась впевненість, що ми усе подолаємо. А коли голод - дуже страшно!».

 9. Спогади Тимошенко Олександри Матвіївни, 1926 р. н.

 «Хоч я була маленькою, зате все добре пам’ятаю. Жили ми тоді на Полтавщині. Родина була невелика. Коли почався голод, мати з батьком заховали мішок картоплі. Це і їли. А потім батько ходив красти колоски та кукурудзу з поля. Наші сусіди померли. Батьки вночі ходили їх ховати. Дійсно, було дуже страшно. У школі з кожним днем ставало все менше дітей. Одного разу в неділю дівчинка, яка хотіла врятувати свою матір, що лежала на ліжку і пухла з голоду, пішла на поле збирати зерно, яке осипалося з колосків. Але не встигла назбирати навіть жменьки зерна, як її оточили охоронці поля, схопили, зв’язали руки і повели до бригадира. Велівши висипати зерно, він спитав у неї: «Ти чия?» Дівчинка мовчала. Її обзивали різними словами. Бригадир знову заговорив: «Та ми з тобою нічого не зробимо, тільки-но скажи, хто твоя мати. Ми їй покажемо, як дітей вчити». «Я нічого не скажу», - через силу промовила дівчинка. «Да бодай ти щезла. Розстріляти капосне дівча», - прокричав бригадир. Останні слова дівчинки були такими: «Мамо, прости, рідненька моя, що...». І пролунав постріл.

 Був ще й такий жахливий випадок. Навесні 1933 року поріг хати моєї вчительки Марії Петрівни Шелакової переступив блідий як стіна мій однокласник, восьмирічний Панас. Було видно, що він ось-ось впаде. Та він турбувався не про себе.

 - Маріє Петрівно, дайте хоч крихітку хліба, бо моя мама вмирає!...

 Звечора сусідка принесла Шишлаковим окраєць хліба і кружку молока. Сім’я вчительки була немала: вона, чоловік Йосип Овсійович, сини Всеволод і Леонід. Вони, як і всі, хто недоїдав або голодував, дуже хотіли їсти. Але Марія Петрівна протягнула хлопцеві весь окраєць хліба.

 - Ось візьми, нагодуй матір.

 У Панаса не вистачило сил дійти додому. Він впав на дорозі і вмер з голоду. Його знайшли мертвим з недоторканим окрайцем в руках. Хліб віднесли матері Мотрі Андріївні. І вона вижила.

 У ті роки відбувалося щось страшне. Але наша родина вижила. У 1951 році ми переїхали до Джанкоя. Тут я вийшла заміж, народила дітей. Тут я працювала, але значну частину мого життя зайняв голод 1932-1933 років, який я запам’ятала на все життя».

 Можна з упевненістю зазначити, що саме колективізація по-сталінськи завдала відчутного удару по виробничих силах таврійського села і була зловісною передвісницею Голодомору.

 Під виглядом класової боротьби з села була вилучена, а іноді і взагалі знищена, найбільш працездатна, енергійна, дійова частина селянства. Важко встановити і кількість репресованих, і кількість загиблих під час Голоду, і місця поховань. Зрозуміло тільки одне - під час Голодомору сільський люд з Північної Таврії, рятуючись від голоду, усякими шляхами намагався залишити село і опинитися у місті, на будовах комунізму (наприклад, Дніпрогесу, де за працю годували баландою зі смердячою капустою, та Керченського металургійного заводу ім. Войкова). З села постійно викачували матеріальні та людські ресурси на індустріалізацію, в армію та на інші державні потреби. Дехто намагався втекти в інші республіки Радянського Союзу. Через Сиваш, де не всюди можна було поставити кордони, багато хто вбрід або на човнах перепливали у Крим, який входив до складу Російської Федерації. Але й тут було не краще. Тільки південна природа та кримські фрукти якось допомагали вижити. Дехто навіть пішки долав піщані кілометри Арабатської Стрілки і добирався до Феодосії та Керчі, чим і рятував своє життя. Багато людей з таврійських степів знаходили притулок не тільки в містах Криму, а й у селищах передгір’я Тавриди. І розповіді про те, що Голодомор не торкнувся Криму, слід вже припинити. Раз і назавжди. І для того, щоб Голодомор більше не повторювався. Досить вже експериментів над народом.

 P. S. 19 листопада 2008 року Міністерство освіти і науки України спільно з Українським інститутом національної пам’яті нагородило Дипломом переможця Всеукраїнського просвітницько-патріотичного конкурсу вчинених дій щодо вшанування пам’яті жертв Голодомору 1932-1933 років «Голодомор 1932-1933 років. Пам’ять народу» у номінації «Комплексне вивчення історії населеного пункту» - Турчина Віктора Семеновича, вчителя історії середньої загальноосвітньої школи-інтернату № 2 м. Джанкоя Автономної Республіки Крим, керівника проекту «Пам’ять голодом не заморити» (про голод українських селян в Північній Таврії), у якому брали найактивнішу участь учитель соціальних дисциплін Алла Іванівна Тимченко та учениця 11-Б класу Валерія Чернякова з цього ж навчального закладу.

 Віктор ТУРЧИН (м. Джанкой)

 Джерело: газета "Кримська світлиця" –

 #47 за 21.11.2008 (http://svitlytsia.crimea.ua/index.php?section=article&artID=6565)

 #48 за 28.11.2008 (http://svitlytsia.crimea.ua/index.php?section=article&artID=6591)

 #49 за 05.12.2008 (http://svitlytsia.crimea.ua/index.php?section=article&artID=6624)

 #50 за 12.12.2008 (http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=6642)