Багато українців почало прибувати до Криму після приєднання його до Росії в 1783 році. Ще більше їхній потік спостерігався невдовзі після Кримської війни та скасування кріпаччини в 1861 році. Тут залишалося чимало відставних солдат-українців, сюди прибували заробітчани, наймити та підприємливі люди, які шукали в цих краях кращої долі. За даними першого всеросійського перепису в 1897 році в Криму проживало близько 65 тисяч українців, які становили 11,8% населення. А через сто років за даними перепису 2001 року кожний п'ятий кримчанин (576,5 тисяч) був українцем. Вихідці з Полтавської, Чернігівської, Воронізької, Харківської, Київської, Катеринославської, Херсонської губерній облаштовувались на півострові. Вони привносили сюди свої звичаї та обряди, навички будувати та майструвати, вести господарство, вирощувати хліб та обробляти землю. Тут вони намагалися зберегти свою мову, культуру та побут. Чи не тоді саме в Криму стали звичними такі суто українські страви, як борщ, вареники, галушки, сирники тощо. Популярними серед кримського населення були й українські вечорниці, на які приходили всі, незалежно від національності чи віросповідання. Українців у Криму поважали - за гостинність, працелюбність, чесність, охайність, дотепність, а також уміння постояти за себе, за те, що старших шанували.

Непростою була доля українців у Криму, але вони зберегли себе тут як етнос. Вижили, вистояли, загартувалися. Брали найактивнішу участь в усіх подіях, що відбувалися на півострові. Коли було треба - воювали, не шкодуючи життя, самовіддано працювали, творили. Золотими літерами вписані в історію Криму імена українців, героїв Кримської війни, захисників Севастополя - моряків Петра Кішки, Івана Демченка, Федора Заїки, Гната Шевченка та інших. За часів Другої світової війни Героями Радянського Союзу стали кримчани українського походження Марія Байда, Олексій Чайка, Іван Голубець, Іван Яцуненко та багато інших мужніх синів і доньок України, які воювали на кримській землі. Звільнення Криму від фашизму в 1944 році принесли вояки 4-го Українського фронту, сформованого в Україні.

У післявоєнний час, особливо після переходу Кримської області до складу України у 1954 році, сюди прибувала велика кількість українців з Тернопільської, Черкаської, Станіславської, Львівської, Вінницької, Чернівецької, Рівненської, Хмельницької, Харківської, Чернігівської, Полтавської, Сумської, Житомирської областей для відбудови зруйнованого війною господарства. Працювали й піднімали зерноводство й овочівництво, садівництво й виноградарство, тютюнництво тощо.

Крим посідав чільне місце у творчості багатьох українських митців. Леся Українка, яка тривалий час жила в Ялті та Балаклаві, та Михайло Коцюбинський створили тут низку творів. Безліч гумористичних співомовок написав ялтинський лікар Степан Руданський. А художник Микола Самокиш намалював близько сотні картин, присвячених героїчній історії Криму. У кримських театрах виступали такі відомі актори, як Марко Кропивницький, Марія Заньковецька, Михайло Старицький, Микола Садовський. На Ялтинській кінофабриці у 20-30-х роках ХХ ст. був створений український фільм "Остап Бандура". Тут творили Петро Панч, Максим Рильський, Володимир Сосюра, Павло Тичина, Олександр Довженко. Остап Вишня навіть присвятив цикл гумористичних оповідань "Кримські вишневі усмішки", а Олесь Гончар - романи "Таврія" і "Перекоп". Немало тут і місцевих талановитих українських митців та майстрів.

А скільки славетних імен українців зоріє на небосхилі кримської науки! Всесвітньо відомий мінералолог і геохімік Володимир Вернадський ще у 1899 році, досліджуючи грязеві сопки на Керченському півострові, доводив, що виникнення їх не випадкове - вони зазвичай є у нафтоносних районах. І як у воду дивився. Сучасні вчені відкрили тут значні поклади нафти, а промисловцю почали їхнє освоєння. До речі, на початку 20-х років ХХ століття В.І. Вернадський був ректором Таврійського університету в Сімферополі, а невдовзі - першим президентом Академії наук України. Видатний вчений Левко Симиренко 25 років присвятив вивченню садівництва Криму і створив сорти плодових дерев, які вирощуються дотепер. Це і його внесок у те, що наш півострів називають краєм садів та виноградників. Легендарний творець ракетно-космічної техніки Юрій Кондратюк (Олександр Шаргей) побудував на горі Ай-Петрі перший вітровий двигун і довів, що на півострові є всі умови для виробництва електроенергії з вітру. Багато уваги приділяли вивченню історії та культури Криму вітчизняні історики Михайло Грушевський, Володимир Антонович, Дмитро Яворницький, Дмитро Багалій, які тривалий час входили до складу Таврійської архівної комісії. Усіх їх - учених, митців, майстрів, славних трударів - не злічити, як і зірок на небі...

(За виданням: У Кримській оселі. Вірмені. Болгари. Грекі. Німці. Українці. / [уклад. Т. А. Саліста-Григорян]. – Сімферополь : ДІАЙПІ, 2007. – 208 с.)

Протягом турецької війни 1735-1738 років, крім 50000 українського суходільного війська, під час облоги Євпаторії, Балаклави і Феодосії, обслуговуючи "російський флот", у війні брали участь морські козаки. У 1736 році при здобутті Бахчисараю воювало 16000 гетьманського війська і 4000 запорожців. Зрештою, здобуття цілого українського Причорномор'я і Криму в кінці XVIII ст. було заслугою головним чином українського війська.

Про те, що багато запорожців розселилося в колишньому Кримському ханстві, свідчить ордер капітана Харитона Чепіги отаману Сидору Білому від 27 листопада 1787 року. Документи пізнішого часу підтверджують розселення запорожців на Кримському півострові - наприклад, царська грамота Війську Чорноморському від 1 липня 1792 року. Передусім займалися місця, пов'язані з видобутком солі: так, документи від 1785 року засвідчують, що тільки бунчукові товариші Марченко і Паскевич доправили кримської солі в резервні склади російської армії на суму 21949 рублів.

Втім, царський уряд аж ніяк не прагнув масового заселення Криму українцями, оскільки це могло призвести в майбутньому до поступової колонізації ними всього півострова з утвердженням національно-визвольних ідей. Тому з самого початку приєднання Криму князь Потьомкін звернув увагу на заселення цього регіону "русскими выходцами с целью укрепления за Россией и обрусения присоединенных областей".

Нелегальне освоєння земель Криму втікачами заносило сюди головним чином українців. У звітах таврійських губернаторів на початку ХІХ ст. систематично підкреслювалася позитивна роль українського населення, яке володіло передовими на той час прийомами як у землеробстві, так і в тваринництві, в освоєнні степових просторів півострова.

Переселення української людності до Криму в другій половині ХІХ ст. зміцнило тут її позиції. За переписом 1897 року українців налічувалося понад 63 тисячі. Однак серйозний аналіз цього перепису дає вагомі підстави засумніватись у достовірності даних щодо українського населення у Криму. Так, лише у Сімферополі зафіксовано 3399 осіб нашого етносу. Водночас у переписі повідомляється, що вихідців з таких українських губерній, як Волинська, Катеринославська, Київська, Подільська, Полтавська, Харківська, Херсонська та Чернігівська налічували в Сімферополі 6314. Не можна не брати до уваги й те, що значна кількість українців оселилася в цьому місті, перебравшись до нього з Бесарабської, Воронізької, Гродненської, Курської губерній та Області Війська Донського - вихідців з цих регіонів записано 1936. Звичайно, залишилися у Сімферополі й ті українці, котрі тут народилися і вже вважалися місцевими. Подібна картина спостерігалася в усіх містах Криму.

Факт ігнорування українців під час переписів на півострові визнавала кримська більшовицька влада у 1920-х роках. Так, вказуючи на цю помилку в "Списке населенных мест Российской империи. Таврическая губерния. 1865 год" і в "Памятной книге Таврической губернии на 1889 год" зокрема, підкреслюється, що цим висловлювалася "повною мірою політика великодержавного шовінізму колишньої царської Росії, яка намагалася стерти національні грані українського народу, а тому у 20-ті роки ХХ ст. важко прослідкувати, коли і як колонізувався півострів за рахунок українців...

(За виданням: Крим: шлях до України / авт.-упоряд. С.М. Савченко. - Сімф. : Таврія, 2006. - 285 с.)

Історію заселення півострова українцями, формування української матеріальної та духовної культури у Криму, ступінь збереження самобутності традицій на тлі багатовікової етнокультурної історії народів Криму найяскравіше можна простежити з кінця XVIII століття, умовно позначивши кілька етапів або періодів.

Перший етап можна пов'язати з поселеннями запорізьких козаків, які мали зв'язки з Кримом від початку XV століття, але осіли на території Керченського півострова після укладення Кучук-Кайнарджийського миру в 1774 році. Запорізьке козацтво відрізнялося своєрідністю та оригінальністю в культурі та побуті. Соціальний стан, специфіка військової служби, особливості господарювання та управління відрізняли козаків від селянства та сприяли виникненню спільних "козацьких" рис у побутовому чині окремих груп, неоднорідних за своїм походженням. Козацькому побутові були притаманні також побутові елементи, запозичені в неслов'янських народів, з якими козацтво історично контактувало. За наказом Катерини ІІ, запорожцям були подаровані землі у Криму на пільгових умовах, і козаки, що звикли переважну частину життя проводити у військових походах, стали землеробами. Певний час вони зберігали традиції в родинній обрядовості, вихованні дітей, матеріальній культурі, хоча їхнім стрижнем була суворість і універсальність, необхідні для життя в умовах походу. Поступово специфічність і оригінальність багатьох звичаїв були втрачені, а в матеріальній культурі став простежуватися вплив багатонаціонального оточення. Пізніше з'явилися поодинокі козацькі поселення на півночі Криму; також деякі родини козаків осіли у містах.

Другий етап заселення Криму українцями можна простежити з кінця XVIII століття (після завоювання Криму Росією) до другої половини XIX століття. Початковий період був пов'язаний з політикою Російської імперії щодо заселення спустошених земель Таврійської губернії після масового виходу кримських татар до Туречини. Наприкінці XVIII століття нові господарі кримських маєтків стали переводити на отримані землі селян-кріпаків з різних губерній, у тому числі й українських.

Особливу цінність становили землі в Салгірській долині. Саме тут виникли багаті поміщицькі садиби Тавель і Сабли (зараз — села Краснолісся та Партизанське Сімферопольського району). Так, син начальника канцелярії Попова, господаря маєтку Тавель, переправив до Криму для ведення господарства своїх "селян з Малоросії". Досі нащадки перших поселенців згадують розкоші попівських володінь і як реліквії зберігають посуд, начиння, що дісталися у спадщину від прабабусь, які служили в будинку Попових.

На місці ж Саблів від початку розташовувалися три татарських села, що належали родові мурз Собланських. Володіли саблинською садибою в різний час доволі відомі особи. Так, після приєднання Криму до Росії маєток був подарований Потьомкіним графові Мордвинову, який незабаром продав його таврійському губернаторові, генералові Бороздіну. Новий господар перевів туди зі своїх київських і чернігівських маєтків 90 родин кріпаків, влаштував сукнову фабрику, водяний млин, шкіряний завод.

Багато господарських земель заселялися водночас селянами з числа українських кріпаків-утікачів. Наприклад, села Олексіївка та Ганнівка Сімферопольського повіту були засновані селянами з Чернігівської губернії, село Насипне Феодосійського повіту — селянами з Харківської та Курської губерній.

У кінці XVIII — початку XIX століття до Криму стали прибувати й державні селяни з Полтавської, Чернігівської, Воронізької губерній. Вони селилися або окремими слободами, або у кримськотатарських селах, утворюючи змішані поселення. За архівними даними, у 1803-1804 роках державні селяни та відставні військові нижніх чинів, вихідці з Полтавщини, були поселені в селах Перекопського повіту; в 1806-1807 роках прибули на поселення селяни Чернігівщини; у 1808 році — селяни Полтавської, Чернігівської та Курської губерній; у 1809 році — державні селяни та козаки Чернігівщини; у 1810-1811 роках — переселенці з Полтавщини та Чернігівщини. Де і як відбувалося їхнє розселення, можна судити з "Реєстру казенних поселян за селами й волостями Перекопського та Євпаторійського повітів". У 1805 році в Перекопському повіті було поселено в селах: Султанка — 28 чоловік, Джурчі — 61, Кіят — 52, Мамут — 147, Ішунь — 112, Мамчік — 91, Біюк-Онлар — 70, Керлеут — 70, Ак-Чора — 33 (і т.д.) казенних поселян. Разом були розселені 17 557 чоловік у 260 селах з проживаючим там кримськотатарським населенням. У Євпаторійському повіті — 582 чоловіки (кількість поселян у селах — від 6 до 20 чоловік). З усіх прибулих більше половини припадало на українських переселенців.

Як відбувалася адаптація прибулого населення до багатонаціонального оточення, можна судити на прикладі села Сабли. В.П. Нікольський у "Нарисах російської колонізації в Криму" (1925) зазначає, що кріпацьке населення Саблів (279 душ чоловічої статі та 270 душ жіночої статі), яке обслуговувало місцеві галузі господарства (шкіряну, мірошницьку, садівницьку та ін.) мешкало спочатку в казармах — невеликих кам'яних будиночках на дві-три родини. З кримськими татарами в господаря Саблів Бороздіна були постійні суперечки за землі. Орендна платня та норми відпрацювання за землю, явно завищені порівняно з попередніми (за мурзи), не влаштовували місцеве населення. Тому воно вороже ставилося не лише до нового поміщика, а й до його селян. Зіштовхнулися дві різні культури, дві релігії, що не могло не вплинути на зміну життєвого ладу та національних засад в умовах наростаючих протиріч в економічному та соціальному житті двох народів. Проте навички у праці та побудові традиційного житла виявилися в саблівських селян повною мірою. Поступово замість тимчасових помешкань постали "чистенькі білі хатки з відкритими вікнами, що дивилися назовні, парою-другою тополь... Широкі прямі вулиці й хати — все типове для села на півдні України..."

Відродилося на кримській землі й гончарське ремесло, яким займалися селяни на старому місці, причому глиняними виробами вони забезпечували не лише свої потреби, а й виготовляли товар на продаж місцевому населенню. Не випадково серед збереженого посуду саблівських гончарів, окрім звичайних кринок і макітр, можна зустріти глиняні кумани (або куманці, тобто глечики з носиками). Є припущення, що ця традиція тривала і в ХХ столітті. Останні гончарські печі зникли не раніше 80-х рр. ХХ ст., а посуд і секрети обробки глини зберігаються в нащадків перших українських переселенців і досі.

На початку — в середині ХІХ століття частину поселень-хуторів у Криму заснували селяни-однодвірники (наприклад, село Джанкой-Бешкуртка в Перекопському повіті, 40-ві рр. ХІХ ст.). У 1847 році в Сімферопольскому повіті з'явилося село Покровка — з вихідців Херсонської губернії, у 40-ві роки був покладений початок селам Ново-Миколаївка та Петрівка в Феодосійському повіті. Селяни з Катеринославщини осіли на господарських землях Сімферопольського повіту (села Олександрівка та Ганнівка) та у змішаних селах Перекопського повіту. Варто зазначити, що частина прибулих селян поверталася додому, так і не звикнувши до умов життя у Криму; хуторяни неминуче потрапляли до багатонаціонального оточення, оскільки в ХІХ столітті в Криму з'явилися європейські колоністи, грецькі переселенці з Малої Азії, а також росіяни з різних губерній Росії.

Цей етап відзначався чималим міжетнічним змішенням населення (особливо українського з російським), вплив на побутову культуру чинило безпосереднє сусідство кримських татар. Традиційний український одяг з часом зношувався або використовувався тільки для ритуалів. На зміну йому приходив спрощений, багато в чому позбавлений національних рис костюм, притаманний всьому місцевому населенню. У статистичному звіті про народонаселення Таврійської губернії за 1851 рік зазначалося, що "росіяни [до яких, окрім власне росіян, зараховували й українців] і татари ходять в одязі та взутті, мало чим відрізняючись одні від інших. Лише часом можна зустріти українську жінку з характерною вишивкою на рукавах і подолі сорочки. Посуд використовується однаково глиняний, виконаний у домашніх умовах, і мідний, виготовлний татарськими майстрами". Тип житла також рідко відповідав традиційному, притаманному їхній батьківщині. На початковому етапі це зазвичай були землянки, а потім будувалися житла, вигляд і планування внутрішнього простору яких могли залежати від типу місцевості та сусідів докола. У тому ж звіті (1851 р.) зазначено, що державні селяни, незалежно від етнічної належності, беруть приклад у побудові житла з сусідів-німців (особливо меннонітів).

У духовній культурі українців другого етапу переселення, а також їхніх нащадків превалювала спільна східнослов'янська традиція. Семенов-Тян-Шанський, описуючи побут і звичаї українського населення, що мешкало в районах, де переважало "великоруське" населення, констатував той факт, що "...малоруси, які вважають своєю батьківщиною Полтавську, Харківську та ін. губернії, багато в чому піддалися впливові сусіда-великоруса. Це вилилося в занепад шлюбних обрядів, місцями у зникненні сороміцьких пісень, притаманних невдалому малоруському весіллю; прагненні вживати замість малоруської мови великоруську — найпоширенішу... Носять ситцеві сорочки ["рубахи"], зипуни, картузи, сарафани, поршні, лавочні чоботи, в яких малорус не згодиться красуватися на батьківській землі... Чим скупченіше малорус відселяється від великорусів — тим наочнішою є різниця в побутових рисах тих та інших..."

Цікавими також є факти віротерпимості та мовних запозичень, наведені Семеновим-Тян-Шанським. Наприклад, зуйські селяни, серед яких були й українці, часто відвідували місце поклоніння кримських татар у маєтку Каясти (за шість верстов від Зуї), де була скеля Кирк-Азіз ("сорок святих"). За переказом, там турки вбили сорок братів під час молитви. Кримські татари возили туди своїх хворих і після молитви залишали волосся та клаптики одягу — щоб залишити хворобу. Це ж чинили і християни, вважаючи, що в печері були поховані сорок юнаків за віру євангельську. В Мангуші, де мешкали до виселення (1778 р.) греки, кримські татари, а потім молдовани, росіяни та українці, "все населення розмовляє татарською" (зазначає автор). Українці, судячи з того факту, що в 1858 році вони відновили церкву Петра та Павла (покинута греками і відновлена в 1808 р. молдованами, в 1821 р. — росіянами), прибули у другій чверті ХІХ століття.

Найзначнішим, третім, етапом українського переселення до Криму були 60-ті роки ХІХ століття. Завершення Кримської війни, нова хвиля виходу кримських татар до Туреччини, скасування кріпаччини — основні причини, які сприяли поповненню українського населення в Криму відставними солдатами, які отримали землю, та відпущеними на волю селянами. В цей період створювалися цілі українські поселення в Сімферопольскому, Феодосійському повітах з переселенців Київської, Чернігівської, Катеринославської, Харківської, Херсонської губерній. Прикладами таких сіл є Миколаївка (Сімферопольский повіт), заснована викликаними урядом селянами Кобеляцького повіту Полтавської губернії (1860 р.), Мар'ївка, Ельтен, Ново-Василівка, Ново-Олександрівка, Омелянівка (Феодосійський повіт), засновані переселенцями з північних повітів Таврійської губернії; Митрофанівка, Охтирка (Феодосійський повіт) — українцями Острогозького повіту Воронізької губернії (слобожанськими козаками); Ново-Буят і Ново-Чимбай (Сімферопольський повіт) — селянами Катеринославської губернії (графа Толстого). Архівні матеріали 1862-1863 років свідчать про прибуття до Криму селян Київської губернії (Чигиринського повіту — 38 чоловік, Черкаського — 40, Шабельського — 87). Розпорядженням міністрства Державного майна про переселення 750 родин з Харківської губернії була дана вказівка місцевій владі: "Під час прямування Таврійською губернією надавати їм будь-яку допомогу та сприяння, не допускати переселенців до волоцюзтва та жебракування...". Там само — "Повідомлення Полтавської палати Державного майна" про прямування до Криму 117 родин селян Кобеляцького, Кременчуцького, Хорольського, Полтавського повітів; 56 родин Роменського повіту; "Повідомлення Катеринославської палати..." про прибуття до Перекопського повіту 10 родин; Воронізької палати — про переселення на господарські землі Рудзевича в Сарабузі державних селян Острогозького повіту; Київської палати — про прямування селян Васильківського повіту. В архіві наявне також повідомлення Бахчисарайської міської поліції про пошук земель для переселення селян Катеринославської губернії.

Можна вказати безліч мішаних сіл, у яких оселилися селяни, що дістали економічну волю, зокрема Бакси в Феодосійському повіті (українці та кримські татари), Капкани (українські козаки та греки), Підмаячне (українці та російські відставні солдати) і ще дванадцять мішаних російсько-українських сіл і двадцять сім з мішаним татарсько-російсько-українським населенням. У Євпаторійському повіті українцями поповнилися татарські та грецькі села — Ярилґач, Кунан, Тарпанчі, Караджа, Тарханкутський маяк і низка інших. Семенов-Тян-Шанський, описуючи заселення Криму в 1860-1862 роках, свідчить, що в період масової еміграції кримських татар землі роздавалися безземельним, що мешкали в Криму, та переселенцям з інших губерній. Низькі ціни на землю привабили багатих селян зі внутрішніх повітів Таврійської губернії. Вони селилися окремими селищами, а землю купували товариствами. Так утворилися поселення в Феодосійському та частково Сімферопольському повітах. Після вжиття заходів з заводнення Перекопського повіту та Керченського півострова там отримали землі відставні солдати, в тому числі українські. Відомі їхні поселення: Ново-Миколаївка, Ново-Воїнка, Воїнка, Ново-Василівка (Перекопський повіт).

Гермоген, описуючи побут, житло та одяг українців періоду переселення, зазначає, що "малороси утримують будинки охайними, часто білять стелю, стіни всередині і ззовні, часто підправляють долівку, посипають її піском. Іноді перед будинками видніються садки з яблунями, абрикосами, сливами, вишнями, виноградом, іноді — квіти й кущі... План садиби займає одну десятину. Будуються іноді без ладу, кому як вигідніше. У степу кожний має криницю. Будинок і двір загороджені загатою. Вона невисока, складається з каміння, накиданого одне на одне і з'єднаного глиною або хмизом... Зерновий хліб зберігається на горищі або в засіку в сінях. Стайні, повітки, загони, клуні, пловні (для зберігання їжі для худоби та господарського знаряддя) дуже часто з'єднані з хатою. Хатою називають то будинок, то житлову кімнату..."

Як самовидець, який прожив у Криму більше десяти років (70-80-ті рр. ХІХ ст.), Гермоген дає повний опис одягу українців: "Чоловіки на тілі носять сорочку з вишитими шовком або папером пазухами, заправляють її в шаровари (на відміну від білорусів і росіян), шаровари широкі, як у татар, навипуск, шиті з полотна або верблюжої вовни, або зі шкіри з хутром, стягуються вузьким паском — очкуром. Шаровари, пошиті вовною всередину, називаються іршанками. Куртка-куртаж має 1/4 аршину завдовжки, кроїться фалдами ззаду, іноді замінюється куфайкою. Чумарка: не вище колін, з фалдами ззаду, спереду застіпається гапличками. Свита переважно шиється з білого полотна, але ззаду має відлогу, від негоди. Нижче колін —застібка на гачки чи гудзики ("дудзинки"). У холодну пору року чоловіки, та й жінки, носять кожухи зі смушок або з линтварів (шкіра старих овець), навдовжки на весь зріст, з довгим лежачим коміром. Кожушанка, або яргак — до колін, з овечої шкіри, з фалдами по талії та застібкою спереду до пояса, часто замінює кожух. За взуття правлять постоли, вони зручні, м'які, легкі та дешеві у виготовленні. Рідше взувають чоботи — незграбні, з довгою халявою, з грубої юхти. Валянки, які переважно носять росіяни, в українців називаються "повітянки" [можливо, "повстянки"], використовуються вкрай рідко. У бруд ходять на дерев'яних ходулях. Замість панчіх ноги обмотують навоями ("портянками"). На голові чоловіки носять смушкову шапку з гострою або пласкою верхівкою (носять взимку і влітку). Картуз вдягають рідше, частіше капелюх — повстяний, поярковий, або солом'яний (бриль). Жінки носять на голові очіпок, іноді підкладають качалку — валик з вовни або волосся; молодиці носять парчевий очіпок, але на гуляння (до церкви і в гості) в ньому ходити непристойно. Очіпок зверху накривається хусткою. Дівчата покривають голову хусткою до підборіддя, іноді носять сітку, волосся заплітають в одну-дві коси або збирають під гребінець. У косу вплітають багато різнокольорових стрічок — стьожок. Деякі підфарбовують волосся та брови, за татарським звичаєм. На тілі жінки носять сорочку, яка складається з двох частин — верхня з тонкого білого полотна, нижня — з грубого; якщо сорочка з однієї частини, вона називається додільною. Спідницю носять до колін або трохи нижче. Іноді її замінюють плахтою, або запаскою — з ситцевої, бавовняної або вовняної матерії — вона не має ніякого покрою і зв'язується по талії поясом. Керсет, або ванник, становить собою плаття без рукавів, з 5-6 фалдами, застібається на ліфі гудзиками. Спідниця відповідна до кофти, застібається гапличками (на підкладі — п'ятиклинка, без підкладу — холдайка). Українки обов'язково носять попередник, або запан, звичайний фартух з поясом. Російських сарафанів з високою талією, на шлейках, українки не носять".

Узявши за основу описане вище, можна зробити висновок, що в однорідному українському середовищі багато культурних традицій не лише довго зберігалися на новому місці, але й окремі елементи передавалися представникам інших етносів. Але не можна заперечувати і зворотнього впливу, а також привнесення до традиційної української культури місцевих кримських мотивів. Так, наприклад, у будівництві житла використовувалася місцева кладка — загорожа, яку українці зазвичай робили з соломи чи очерету (загата), в Криму замінювалася кам'яною. Увійшли до вжитку елементи одягу, поширеного у Криму, хоча назви за ними збереглися українські.

За даними першого Всеросійського перепису населення 1897 року, наприкінці XIX століття у Криму мешкали 64,7 тисячі українців, або 11,8% від загальної чисельності населення. Переважало сільське населення — 72,3%. Найбільша частка українців припадала на Перекопський, Євпаторійський повіти та Керч-Єнікальське градоначальство. В Перекопському повіті українців мешкало близько 20%, окрім того, там мешкали росіяни (трохи більше 20%), німці (20%), кримські татари (близько 25%), а також євреї та естонці. В Євпаторійському повіті українці становили 21%, росіяни — 17%, татари — 42%, німці — 12%. До складу населення тут входили також караїми, євреї та греки. В Керч-Єнікальському градоначальстві вказано за переписом лише графу "росіяни" — 72,1%, але, судячи з архівних документів, українці становили не менше третини; татар мешкало 5%, євреїв — 10%, решту населення становили греки. В Сімферопольському повіті частка українців була невелика — 7,5%, 30% становили тут росіяни, більше 40% — татари, 6,5% — євреї, 4,1% — німці, 2,6% — караїми. В Ялтинському повіті українців налічувалося 2,8%, росіян — 27,1%, татар мешкало близько 60%, греків — 5,4%, окрім того, були турки — 1,5%, євреї — 1,3% та білоруси — 0,3%.

Українці з різних губерній продовжували прибувати і протягом всього XX століття. У 20-30-ті роки причиною переселення були голод, нестабільність політичного та економічного життя і, як наслідок, погіршення життєвих умов. Тому до Криму в пошуках кращого життя їхали окремі родини, артілі, сільські громади з клопотаннями про отримання землі на півострові. Так, до Перекопського, Євпаторійського, Сімферопольського повітів, до північної частини Керченського півострова прибули селяни з Херсонської, Полтавської, Чернігівської губерній. Від 1897 до 1922 року чисельність українців у Криму збільшилася на 14,5 тисячі чоловік і становила тепер 79,2 тисячі (51,4 тисячі чоловік — сільске населення 27,8 тисячі — міське), або 13,1% від загальної чисельності населення Криму. Проте до 1923 року їхня кількість різко скоротилася, особливо сільських мешканців — до 39,2 тисячі чоловік (до 22,0 тисячі в містах); це було пов'язане з голодом і Громадянською війною. До 1933 року українське населення знову збільшилося до 95,0 тисячі чоловік, переважно за рахунок переселення з інших регіонів України.

Переселенці 20-30-х років XX століття у Криму спочатку підтримували національні традиції в одязі, будові житла, дотриманні звичаїв і обрядів. Але поступово до вжитку став входити одяг "на міський лад". Моральні засади руйнувалися радянськими нововведеннями. Знищувалися й закривалися церкви та храми, зникали традиційні релігійні та календарні свята, змінюючись на нові радянські. Лишалися тільки світлини, що нагадували про етнічну належність. Усі меблі й начиння з плином виходу з ужитку замінювалися фабричними примірниками. Вбрання та одяг складалися до скринь і майже не використовувалися. Багато українців пізніше стали називатися росіянами (так вони проходили і за переписами), забуваючи своє коріння і традиції. І якщо на території тих українських регіонів, звідки йшло переселення у 20-30-і роки XX століття, ще зберігалися патріархальні засади, то в поліетнічному Криму, де традиційною можна було вважати лише місцеву побутову культуру, незалежно від етнічної належності її носіїв, традиція в радянський період була практично повністю вихолощена.

Починаючи з осені 1944 року, українці, як і росіяни, прибували до Криму за покликом уряду на відновлення зруйнованого війною господарства. Розселення відбувалося переважно в Судацькому, Алуштинському, Ялтинському, Балаклавському, Старо-Кримському, Білогорському, Куйбишевському, Бахчисарайському районах. За кожним переселенцем закріплювався будинок і надвірні будови, видавалися "підйомні". Переселенським колгоспам держава продавала велику рогату худобу та овець, надавала сільгосптехніку, автомашини, садовий інвентар, під аванс видавалося зерно. З собою ж новосели мали можливість привезти лише найнеобхідніше, оскільки відводилося дуже мало часу на збори, та й що можна було вивезти в одній валізі? Тому українці-переселенці 1944-го та наступних років досі тамують образу за те, що їх силоміць відірвали від батьківщини, не давши зберегти у Криму традиції пращурів. Вступаючи в контакт з місцевим населенням ("кримським", за висловом переселенців того періоду; в термін "кримські" вкладався етнічний сенс, хоча переважно це були росіяни, українці, рідше білоруси, які мешкали раніше), новоприбулі долали певний бар'єр міжетнічної замкненості на різних рівнях спілкування — мовному, культурно-побутовому, традиційно-обрядовому.

До "радянського" етапу переселення стосується ще одна хвиля прибуття українців до Криму, пов'язана з урядовими "Планами зі вселення та переміщення населення до колгоспів Кримської області" (1950 р.). За даними архіву, в 1950-1954 роках мешканці сіл Вінницької області були направлені до Євпаторійського, Роздольненського, Красноперекопського, Сімферопольського районів; з Сумської області — до Первомайського району; з Чернігівської — до Октябрського. Деякі партії переселенців з Вінницької, Сумської, Чернігівської областей були розподілені до колгоспів Криму. Після передачі Криму до складу УРСР (1954 р.) до Криму стали прибувати новосели з західних українських областей: Львівської, Івано-Франківської, Рівненської, Волинської та ін.

Переселенцям, на відміну від тих, що прибували в 1944 році, для переїзду надавали цілі вагони, де могло вміститися все майно (меблі, начиння, вбрання, одяг, багатометрові домоткані полотна), худоба, птиця, пасіка та ін. І все-таки, потрапивши на нове місце, українці мали труднощі, пов'язані як з природними, так і з соціально-економічними чинниками:

• з огляду на зміни ґрунтово-кліматичних і ландшафтних умов, які хоч і не дуже відрізнялися від місць прибуття, але давалися взнаки на психофізіологічному стані;

• вимушеною зміною роду занять щодо місцевої специфіки;

• зміною житлових традицій під впливом місцевих архітектурно-планувальних рішень;

• несприйняттям оточуючим населенням елементів традиційної української культури, що потягнуло за собою зміни в господарчому ладі, носінні одягу, мові та ін.

У селах, де переважало українське населення (прибуття 1950-х років) або ж в окремих українських переселенських селах ці проблеми вирішувалися менш болюче. Прикладами таких сіл можуть бути: в Сімферопольському районі — Пожарське, Водне, Лікарственне, Красновка; в Красногвардійському — Полтавка, Рівне, Мар'янівка; в Красноперекопському — Вишнівка, Магазинка, Ново-Покровка; в Судацькому — Веселе, Привітне; в Чорноморському — Новосельське, Кузнецьке, Артемівка; в Ленінському — Чистопілля, Завітне. У старих селах, куди йшло колективне переселення українців, пам'ять про рідні місця збереглся в назвах вулиць (Вінницька, Сумська, Полтавська).

У селах із компактним проживанням українських переселенців 1950-х років наразі можна відчути неповторний національний колорит, оскільки однорідність мовного середовища, свобода прояву етнічної своєрідності дали можливість зберегти і продовжити багатовічні традиції українського народу у всьому їхньому різноманітті. Результати експедицій показують, що в багатьох родинах зберігається традиційний одяг, який використовується як обрядовий і як наочний матеріал для підростаючого покоління. Традиційно виконуються родинні обряди (хрестини, весілля, похорон), відзначаються релігійні та календарні свята з урахуванням досвіду попередніх поколінь. Важливою в цьому є роль фольклорно-етнографічних колективів, які активно сприяють відродженню традиційних обрядів, звичаїв, свят.

Українські переселенці прибували до Криму також у 60-70-ті роки XX століття, але це вже було добровільне переселення, воно не мало масового характеру. За переписом 1989 року, в Криму мешкали 625,9 тисячі українців, або 21,6% від загальної кількості населення півострова. Згодом ця цифра дещо знизилася у зв'язку з тим, що назначилася тенденція в сторону зниження природного зростання всього східнослов'янського населення Криму, а також у зв'язку з високою міграційною рухомістю. За останнім переписом населення у Криму та в місті Севастополі (2001 р.), загалом налічується 576,6 тисячі етнічних українців.

За матеріалами видання: Восточные славяне Крыма. Одежда, обувь, аксессуары. Из коллекции КРУ "Этнографический музей" // Л.А. Науменко, Е.Е, Таратухина; МАИЭТ. — Supplementum. — Вып. 12. — Симферополь-Керчь, 2013. — 160 стр.

УКРАЇНСЬКІ СЕЛА ДОВКОЛА ЄВПАТОРІЇ

Живу в Бразилії, а оце пишу про Крим! Тема ця прийшла до мене цілком випадково. Минулої неділі довелося мені побувати в індустріяльному місті провінції Парана, Понта Гроссі. По дорозі трапився базар. Звертаю свою увагу на доволі численний натовп, що оточив воза з персиками.

Тут треба сказати, що в Бразилії персикові насадження поспіль їсть зсередини шкідлива черва. Тому ці фрукти зривають передчасно і продають маленькими та зеленими. Такі персики надаються лише на мармаляду, засолоджені соки, компоти, тощо, тобто їх обов'язково треба варити в цукрі. Доброякісні ж персики привозять з Аргентини та трохи їх, у вийнятково складних умовах, вирощують бразилійські японці.

На базарі ж у Понта Гроссі, на селянському парокінному возі, я побачив безліч величезних, завбільшки за добре яблуко, червонавих персиків.

— Найкращі в цілій Бразилії, їх купують навіть для урочистих прийнять у губернатора Парани, — пояснюють мені люди довкола. Хочу ближче приглянутися такому чудодійному японцеві, аж бачу обличчя цілком "наше": кругле, огрядне, з насупленими бровами, але з весело усміхненими очима. Запитую власника персиків португальською мовою:

— Ви, бува, не українець?

— Він самий, найсправжнісінький, — дістаю відповідь уже мовою українською.

— Де ж ви навчилися такі розкішні персики плекати?

— У себе вдома, в Криму...

Мені ніколи не доводилося бувати в кримських селах та взагалі мало знаю про кримських українців, тому залишаю персики на боці та давай докладніше розпитувати про наших людей на тому казковому острові. Ось, що я почув:

— Після Кримської війни, — почав мій співрозмовець, — російський царський уряд взявся прискорено заселювати Крим українцями та pociянами. Українцям дозволяли закладати тільки села, щоб вирощувати тут пшеницю, а росіян спроваджували до міст, бо вони до хліборобства майже зовсім не надаються.

Українців до Криму пepeважно брали з полтавських сіл. В багатьох селах поліція визначала там кожну десяту хату, мешканці якої примусово мали виїхати на поселення до Криму, забравши з собою все своє добро. Їхали власними кіньми й возами, дорогу переселеним вказували давні чумаки. Царські урядовці гуртували "відряджених" у більші валки, на чолі якої ставили когось з грамотніших селян, записавши тільки їх імена: Гриць, Іван, Михайло, Дмитро, Олександер, Ісак... Від імен своїх провідників діставали назви валки, а потім, як приїхали на місце, то й села.

Мій дід, батько і я народилися вже в Криму, біля міста Євпаторія, в рівній, ніби стіл, степовій смузі півострова. Довкола Євпаторії ніколи не було жодного російського села, тільки українські й татарські, причому останніх менше, бо татари давали перевагу гірським місцевостям, де добре ріс виноград, а пшеницею вони майже не цікавилися.

Пам'ятаю такі села: Іванівка, Михайлівка, Дмитрівка, Саки (від Ісака), Олександрівка. Разом всі вони становили собою суцільну українську Сацьку волость. Інші волості довкола Євпаторії мішані, але з українською перевагою.

Казали, що українських селян у районі, прилеглому до Євпаторії, нараховувалось тисяч тридцять. Жили ми заможно, все мали, аж поки московські большевики не розкуркулили, а тоді й на нас впала загальна біда...

Як же ж збереглися українці в Криму? Я уважно прислухаюся до мови свого співбесідника. Говорить чисто по-українському, зовсім без московських домішок. Правда, говір у нього вже не полтавський, нема того неповторного "льо" з-над Псла, тому нагадує більше київський.

Спеціяльно ще цікавлюся, чи наш земляк з Криму володіє мовою російською. У відповідь чую зневажливу відповідь:

— Говорити нею, то не говорю, а коли чую від когось іншого, то розумію, що той хоче...

Українська хроніка в Бразилії. Українські села довкола Євпаторії. / Свобода. — Джерсі-Сіті — Нью-Йорк. — №69. — 12.04.1963 р. — С. 3.

Туристичний етнографічний маршрут "Культура українців Криму" помережив шляхи усіх степових, передгірних і приморських куточків півострова. Адже з давніх-давен українці мали стосунки з Кримом, вирішували проблеми не лише шаблями і мешкали на півострові задовго до приєднання України до Росії — про це свідчать численні історичні факти та документи. У чотирнадцятому столітті у Кафi (Феодосiї) дiяла православна церква, а в сімнадцятому-вісімнадцятому віках на землях Кримського ханства було півсотні зимівників та інших козацьких (тобто українських) поселень. За переписом 1897 року українці були в Таврiйськiй губернiї домiнуючою етнiчною групою.

Перший пiсля 1917 року перепис населення в Криму (1921 р.) мав чiтке політичне завдання: всiх українцiв записувати... росiянами. Лише в 1926 роцi черговий перепис знову виявив на півострові українців.

У 1930 році у Криму функціонувало 10 українських сiльрад, а 1939 року українцiв вже засвiдчено понад 150 тисяч. Однак ця цифра не вiдповiдає дiйсностi, як i данi перепису 1989 року, за якими в офiцiйних джерелах епохи формування "єдиного радянського народу" число українців штучно применшувалося.

Трагічна статистика повоєнних років значно відвертіша: серед загиблих на вiйнi кримчан — майже 80% українці. У степах Криму було до 70% українських поселень, підрахував голова Кримської філії Наукового Товариства ім. Т. Шевченка, симиренкознавець Петро Вольвач. І на цей факт мала б давно звернути увагу кримська влада задля відповідних висновків.

До речі, історія заселення Криму відлунюється у назвах давніх сіл: Бiлоглинка, Балки, Балка, Вишнякiвка, Виселки, Глибокий Яр, Зелений Яр, Кринички, Криничне, Копанi, Колоски, Калачi, Левадки, Чоботарка й десятках інших. Деякi українськi хутори в Криму — це залишки колишнiх козацьких зимiвникiв. Майже всi ті, якi не розрослися в села, зруйновані. Чимало й переселенських сіл і селищ із 50-х років минулого століття.

Віктор ХОМЕНКО, "Сільські вісті", АР Крим / 5 вересня 2013 року № 104 (1997)