Безпосередньо після Лютневої революції і буржуазні, і соціалістичні, і національні організації всіляко підкреслювали свою єдність і лояльність Тимчасовому урядові. Таку ж лінію проводили численні національно-громадські та культурні організації, в тому числі українські громади та українське культурно-просвітницьке товариство "Просвіта".

 Найбільшою за чисельністю і впливом у Криму в 1917 році була партія соціалістів-революціонерів (ПСР). Національними відгалуженнями ПСР були також організації українських есерів у Сімферополі, Феодосії та інших місцях. З серпня партія починає втрачати свій колишній, "народний" ореол, її лави рідшають, однак до кінця року есери продовжують мати першість серед кримських політичних об'єднань завдяки коли не активності, то чисельності.

 У Севастополі формується Український національний комітет. У березні там же на арену виходять українські есери (лідер - К.П. Величко, кістяк - матроси ЧФ з материкової України). У квітні подібна організація виникла у Феодосії. Влітку в Севастополі було створено організацію УСДРП. Центральна Рада ініціює формування навесні - влітку в Таврійській губернії місцевих рад (Севастополь, Сімферополь, Євпаторія), українських військових комітетів (Севастополь, Сімферополь), громад (Севастополь, Сімферополь, Євпаторія, Ялта). У 1917 році всі ці групи дотримувалися помірковано-соціалістичної орієнтації. Їхньою метою в цей час була автономія України у складі демократичної федеративної Росії.

 Формування суто національних за складом військових одиниць у Криму мотивувалося зокрема і прикладом українців.

 Одним з визначальних і в той же час надзвичайно болючим для Криму виявилося питання про його взаємини з Україною. Центральна Рада виявляла дедалі більше бажання залучити до орбіти своєї самостійності Кримський півострів. На той час українське питання стало одним з багатьох питань, щодо якого Тимчасовий уряд продемонстрував своє повне безсилля. Однак рядове населення з огляду на погіршення свого становища, зростання невпевненості в майбутньому та тривогу, стало переважно сприятливо ставитися до України, яка, здавалося, несе спокій і ситість.

 З серпня дедалі частіше лунають вимоги українізації Чорноморського флоту.

 Тм часом економіка країни, до якої на той час належав Крим, продовжувала котитися до прірви. У Криму її спад влітку - восени 1917 року набуває характеру повного розвалу. Промислове виробництво згортається. Робітники, в ім'я яких буцімто здійснювалася революція, виявляються непотрібними. Дорожнеча, як писали газети, створювала безрадісну картину нужденності, попід руки з якою йшов дефіцит. Зарплатня зростала (наприклад, у робітників - на 50-150%), однак ніяк не встигала за цінами. Разом із зарплатнею, як годиться, зростала інфляція, яка в жовтні стала галопуючою: ціни стрибали вже не по днях, а по годинах і хвилинах.

 Дворазове підвищення цін на хліб і хлібопродукти на початку вересня (з проголошенням Росії республікою, суворо кажучи, незаконним) посилило напругу. Загострювала становище з хлібом не лише спекуляція. Хлібні північні повіти тяжіли до України. На результати довго чекати не довелося. 3-4 вересня "борошняні заколоти" охопили Керч. Погроми базарів і крамниць у серпні-жовтні прокотилися мало не всіма містами Криму. В Бахчисараї населення захопило продовольчу базу та поділило запаси. Влада вперше наважилася на застосування щодо незадоволених серйозної військової сили.

 Населення тим часом перебивалося як могло. Спроби влади пом'якшити ситуацію впровадженням норм видавання товарів, твердих цін і карток, боротьбою зі спекуляцією, створенням продовольчих комітетів, господарською автаркією районів, їхньою відокремішністю, порівнюваною зі впровадженням митниць, - нічого не допомагало. Руйнувалася система забезпечення життя.

 Розгортається українізація флоту, якій, з огляду на своє безсилля, вимушено потурав Тимчасовий уряд. 1 листопада в Києві створюється Морська генеральна рада. У жовтні, всупереч забороні Всеросійського Центрофлоту, українські прапори злітають над міноносцями "Завидний" і "Гаджибей". Готується українізація крейсера "Пам'ять Меркурія".

 6-10 листопада у вкрай наелектризованій атмосфері відбувався 1-й Загальночорноморський (Чорноморський флотський) з'їзд, на якому більшовики разом із лівими та українськими есерами могли диктувати свої умови. З'їзд зокрема ухвалив українізацію флоту.

 7 листопада Центральна Рада прийняла III Універсал, у якому проголошувалася Українська Народна Республіка (УНР), але - у складі демократичної Російської Федерації, створення якої було ще попереду. До складу УНР було долучено три північні повіти Таврійської губернії "без Криму" (так губернія розривалася на дві частини). Разом з тим Рада претендувала на Чорноморський флот.

 Тим часом серйозні зрушення відбуваються в політиці надзвичайно значущої на той час для Криму України. Дії Центральної Ради дуже швидко починають виходити за межі двозначного III Універсалу. В листопаді В.К. Винниченко в якості генерального комісара Української Народної Республіки у внутрішніх справах оголосив телеграмою колишні органи Тимчасового уряду в губернії, в тому числі й губкомісаріат, підпорядкованими українському урядові (Генеральному секретаріатові), після чого пішли численні циркуляри Києва аналогічного характеру, які в Криму ігнорувалися. Особливо цікавив Раду Чорноморський флот.

 Ще в жовтні за дорученням Центральної Ради Д.В. Антонович вів перемовини з командуванням Чорноморського флоту, і вже 24 жовтня, за погодженням з Українським Генеральним комітетом Ради, при штабі флоту був офіційно акредитований і взятий на забезпечення в якості комісара Центральної Ради капітан 2-го рангу Є.Н. Акімов. 1 листопада в Києві засновано Морську Генеральну Раду, а 16 листопада наказом командуючого флоту створено комісію з передачі комісарові Центральної Ради крейсера "Пам'ять Меркурія".

 Хоч Севастопольська рада і визнала українізацію флоту на засіданні 14 листопада, тоді ж було винесено симптоматичну резолюцію: "Ворожнеча між нами [росіянами та українцями] зростає і погрожує залити нас потоками братньої крові. Наша дружба є святою, вічно непорушною, ми є братами за духом і кров'ю". Подібні заклики тонули у взаємній недовірі.

 Рішення Ради про приєднання північних повітів Таврійської губернії викликало в Криму загальне обурення (окрім татар і більшовиків). Кадети, есери, меншовики, єврейські партії, навіть більшість делегатів від Північної Таврії на губернському з'їзді 20-23 листопада, протестуючи проти односторонньої акції, ставили питання щодо волі народу, з правом на самовизначення, яким скористалася сама Рада, проголосивши незалежність України. Губернський з'їзд рад в середині листопада висловився за проведення в північних повітах референдуму з питання про приєднання до України. Проте час анітрохи не сприяв референдумам.

 Спілку більшовиків і українських есерів перекреслили ультиматум Ради Народних Комісарів до Центральної Ради 4 грудня, якій висувалася вимога визнання більшовицької влади, війна, що почалася на території України, та проголошення 12 грудня Української Радянської Республіки. У цьому конфлікті СНП посів нейтральну позицію, за винятком більшості курултаївців, що схилялися до спільної з Радою збройної боротьби з більшовиками.

 У третій декаді грудня 1917 року знову загострилося питання українізації флоту: на лінкорі "Воля" підняли український прапор, але на знак протесту проти цього частина матросів (300 росіян, 400 українців) стали погрожувати залишити корабель, команда якого складалася 1220 чоловік. 23 грудня на засіданні ЦК ЧФ вирішили скликати з цього приводу судові та берегові комітети. Наступного дня зібрання комітетів вирішує спустити з "Волі" український прапор і підняти червоний.

 Незабаром Центральна Рада, яка пильно стежила за подіями в Криму, через штаб Одеського військового округу оголосила демобілізацію всіх неукраїнських військових частин в Україні та немусульманських у Криму.

 13 січня 1918 р. до Севастополя надійшла телеграма з Києва, в якій Рада попередждала організації і начальників українського флоту в Севастополі, що "всі зносини з представниками чужоземних держав, як з Росією, так і з іншими, переслідуватимуться відтепер як державна зрада". Відповідь (Ради і Центрофлоту) була наступною: ЧФ і гарнізон визнають лише "реальну владу Республіки Рад в особі СНК як єдину виразницю волі трудового народу. Розцінюючи Київську Раду як найнебезпечніший орган контрреволюції і ворога всього трудового народу України та Росії, Севастопольська Рада та Центрофлот, з обуренням відкидаючи великодержавні прагнення й зазіхання Київської ради, заявляють, що всіх її наказів і приписів не визнають і не визнаватимуть".

 Становище в Криму в лютому - березні 1918 року відзначалося виключною напруженістю та нестійкістю. Уклавши 27 січня угоду з Центральною Радою, Німеччина взялася до фактичної окупації України, стрімко просуваючи своє військо на південь. Над Кримом нависла загроза ізоляції від материка та захоплення (всупереч Брестським угодам) частинами германської армії.

 Українська Народна Республіка офіційно претендувала на північні повіти Таврійської губернії без Кримського півострова, але була вкрай зацікавлена у Чорноморському флоті, активно проводячи його українізацію. Існування Республіки Тавриди УНР ігнорувала. Телеграми та листи, які відсилалися її владними структурами до Криму українською мовою, адресувалися "Губерніяльному комісару на Таврії" (без вказання прізвища), або конкретним установам. Так, відділ державного конярства Департаменту сільського господарства Міністерства земельних справ УНР 3 квітня вимагає від управляючого Державною Таврійською стайнею "негайно змінити усі написи, котрі торкаються інституції, з російської на українську мову, а також рівночасно усе діловодство дорученої Вам інституції впровадити на українській мові". 16 квітня відділ православної церкви Департаменту сповідань Міністерства внутрішніх справ УНР просить "Губерніяльного комісара на Таврії", "не втручаючись у внутрішнє життя православної церкви, пильно доглядати, аби духовенство виконувало розпорядження про поминання на службі Божій по церквам Держави та Влади української (а не Російської) [в документі підкреслено червоним]. Про випадки, де в церквах не буде виконуватись це розпорядження, Департамент прохає негайно сповістити його". Увага на подібні вказівки не зверталася, і вони не виконувалися. Щоправда, в середині квітня 1918 року до Сімферополя був відряджений посадовець для створення філії Інформаційного бюро Міністерства внутрішніх справ УНР, до функцій якого входило ознайомлення з політикою українського уряду населення Криму та проведення інших заходів, спрямованих на його зближення з Україною.

 Німецький наступ активізував супротивників радянської влади. На початку квітня, під час перевиборів, есери та меншовики, користуючись підтримкою невдоволених робітників, зуміли завоювати більшість у Севастопольській раді. У відповідь більшовики, ліві есери та польські соціалісти сформували надзвичайну тимчасову революційну раду. Наслідком стало двовладдя. 12 квітня Центрофлот, очолюваний есером С.С. Кнорусом, прибічником українізації, оголосив у місті та на флоті військовий стан і взяв владу до своїх рук, щоб запобігти військовим зіткненням. Повторні вибори більшовики знову програли.

 18-19 квітня почалося германське вторгнення до Криму, не зустрівши жодного серйозного спротиву на Перекопі. Паралельно, намагаючися випередити німців, вела наступ Кримська група військ УНР під загальним командуванням полковника Петра Болбочана.

 У ніч з 29-го на 30 квітня низка суден залишила Севастополь, прямуючи до Новоросійська. 30 квітня під обстрілом супротивника вийшли ще кілька кораблів. Судна, що лишилися в Севастополі, здійняли українські прапори. Спроби передати флот Центральній Раді за умови збереження його боєздатності та демократичного ладу, до чого готові були і командуючий контр-адмірал М.П. Саблін, і голова Центрофлоту С.С. Кнорус, були придушені німецьким командуванням. Над кораблями замайоріли військово-морські прапори Німеччини.

 Ще 14 лютого 1918 року на засіданні Ради Міністрів УНР було визначено можливість погодитися на укладення миру з Радянською Росією за умови, що "Крим лишиться під впливом України" і "весь флот (також і торгівельний) на Чорному морі належить лише Україні".

 Тимчасовий посол Української Народної Республіки у Стамбулі Михайло Левицький, в секретаря якого побували кореспонденти всіх турецьких газет, які дістали інформацію щодо претензій УНР на півострів, був вкрай занепокоєний тим, що "жоден з них у своїх статтях не повідомив, що Україна вважає Крим своєю складовою частиною, немовби Україна зовсім окремо стоїть від Криму і ним не цікавиться".

 Представники української держави намагаються встановити контроль і над флотом у Севастополі квітневими наказами 1, 2 і 3 призначеного урядом УНР коменданта Севастопольської фортеці й тимчасового командуючого флотом отамана Н.Ф. Мисникова (капітан 2-го рангу), згідно з якими, зокрема на всьому флоті повинні були здійняті українські прапори, як і в севастопольській фортеці, а "будь-який збройний проти Народної Української Республіки, її влади і майна виступ окремих осіб і організацій" оголошувався "розбійницьким".

 Після перевороту П.П. Скоропадського (29 квітня) претензії Києва на Крим різко посилюються. 7 травня на засіданні Ради Міністрів Української Держави під час розгляду питання про державні кордони особливо зверталася увага на необхідність приєднання Криму. Заслухавши текст заяви гетьмана про перемовини з німецьким послом у Києві, було схвалено його намір звернутися з листом до останнього щодо цього приєднання.

 У своїх мемуарах Скоропадський згадував щодо Криму: "Україна не може жити, не володіючи Кримом, це буде якийсь тулуб без ніг. Крим мусить належати Україні, на яких умовах, це байдуже, чи буде це повне злиття, чи широка автономія, останнє залежатиме від бажання самих кримчан, але нам треба бути цілком убезпечненими від ворожих дій з боку Криму. В сенсі ж економічному Крим фактично не може існувати без нас. Я рішуче наполягав перед німцями про передачу Криму на яких завгодно умовах, звісно, беручи до уваги всі економічні, національні та релігійні інтереси народонаселення. Німці сумнівалися, я наполягав найрішучішим чином".

 Гетьман не приховував своїх намірів. "Особливе значення для відродження України, - писав він до Мумма 10 травня, - має встановлення її кордонів, особливо південного, і, таким чином, оволодіння Кримом. Приєднання Криму мало б таке значення для Української Держави, що вона була б забезпечена продуктами першої необхідності, як сіль, тютюн, вино і фрукти. (...) Володіння Кримом дало би ще й можливість зберегти в Україні багато коштів, організуючи нові й відбудовуючи старі курорти. Окрім цього, володіючи південним узбережжям Криму, Україна отримала б такі природні порти, як Севастополь і Феодосія. Без Криму Україна була відрізана від Чорного моря, бо вона могла б розпоряджатися лише одним портом у Миколаєві, оскільки Одеса давно дуже перевантажена. Таким чином, Україна без Криму стати сильною державою не могла б, особливо з економічного боку. Так неприродно відрізана від моря Україна мусила б обов'язково посилювати прагнення до захоплення цього морського узбережжя і, разом з тим, загострилися б стосунки з тією державою, якій було б передане володіння Кримом. Тим більше, з етнографічного боку було б невиправданим існування планованої татарської держави, бо татари становлять не більш ніж 14% кримського населення".

 30 травня до Мумма з нотою звертається керуючий Міністерством закордонних справ Української Держави Д.І. Дорошенко. Пояснюючи невідповідність теперішніх вимог України з "кримського питання" до рішень III Універсалу УНР, він зазначав, що в листопаді 1917 року встановлювалися тільки головні частини території України, маючи на увазі, що "ті землі, в яких українське населення не має абсолютної більшості, приєднаються пізніше". Окрім цього, тоді Українська Республіка розглядалася як федеративна частина Росії. Враховуючи, що Всеросійська Федерація не відбулася, Україна стала незалежною державою, а "українське військо за допомогою дружньої нам німецької армії взяло Крим до своїх рук, постало питання про приєднання Криму до Української Держави". "При цьому, стоячи на принципі самовизначення, не бажаючи порушити волі населення, зрештою, розуміючи різні особливості життя Криму, Український уряд вважає, що приєднання Криму може відбутися на автономних засадах, у зв'язку з чим буде розроблено відповідний проект; знаючи настрої значної більшості населення Криму, маючи на увазі інтереси цього населення і його давні зв'язки з Українським урядом, немає сумнівів, що воля населення Криму може бути висловлена лише за з'єднання з Україною". Окрім цього, претензії України на півострів Дорошенко пояснював ще й небажанням "мати під рукою який-небудь П'ємонт для відродження єдиної неділимої Росії" і неможливістю "залишити невідомо в чиїх руках Севастополь - цю базу для українського флоту і ключ для панування на Чорному морі".

 За словами ж П.П. Скоропадського, наприкінці червня, "коли одного чудового дня до мене зайшов Федір Андрійович Лизогуб [голова Ради Міністрів Української Держави] і заявив, що він отримав телеграму від генерала Сулькевича, який проголошував, що він стоїть на чолі уряду, і разом зі вказівкою, в дуже зухвалій формі, що він української мови не розуміє і надалі наполягає на тому, щоб до його уряду зверталися російською мовою. Початок був поганий. Вся переписка і взагалі всі офіційні зносини як з німцями, австрійцями, так і з усіма іншими державами та обивателями, з якими на той час були зносини, відбувалися українською мовою. Нам відповідали своєю мовою, так велося. В Україні офіційною мовою була українська, і не генералові Сулькевичу було міняти заведений лад. За деякий час ми дізналися, що новий Кримський уряд повів нову політику, анітрохи не дружню Україні, і переслідував мету утворення самостійної держави, при цьому весь напрямок, як я щойно сказав, явно дихав якимось антагонізмом".

 У той же час посадовці кримського уряду заявляють: "З 25 червня по 9 вересня ми не отримали жодної вимоги, пропозиції чи запиту України - з нами просто не розмовляли і всіма засобами домагалися лише одного - підкорення Криму. (...) Вимагалося одне - капітуляція без умов".

 Крайовий уряд не знав (через розрив телеграфного сполучення), що у 20-х числах червня українські військові захопили частину стрілки на 40 верстов на південь від Генічеська з 9 селами, 2 хуторами та 4 соляними промислами. Українська комендатура на перешийку видала наказ про проходження кордону на південь від Перекопу і спрямувала сюди частини прикордонної варти. У самому Перекопі виникли дві міські управи, при цьому українська видала розпорядження вирощене місцевими селянами зерно після обмолоту продати в Україні, а не в Криму. Ці події відбувалися в липні 1918 року. Почалися перестрілки між прикордонниками обох сторін, при цьому обидві апелювали до німецького командування. Перекопський повітовий голова звернувся 9 серпня з рапортом до міністерства внутрішніх справ Криму: "Українського Коменданта я поставив до відома, що з 5 серпня в'їзд і виїзд з Криму забороняється і що кордон Криму німецьке командування вважає таким, що пролягає на 8 в. на північ від Перекопу".

 З іншого боку, уряд Скоропадського вживає всіх заходів для встановлення економічної блокади Криму. Губерніяльний староста Північної Таврії своїм розпорядженням від 21 червня заборонив ввозити до Криму масло, яйця та інші продукти. 28 червня український уряд наказав реквізувати всі товари, що йшли до Криму. Внаслідок закриття кордонів Крим позбувся українського хліба, а Україна - кримських фруктів. Це помітно погіршило продовольче становище в Криму. З 29 червня Сімферопольська міська управа впровадила картки на хліб (1 фунт на день на людину). Ще складніше становище виникло в Севастополі, який часом опинявся на межі голоду.

 У свою чергу Міністерство закордонних справ Української Держави почало ідеологічну обробку кримського населення у відповідному дусі. Були надані кошти на підтримку трьох газет на півострові, які пропагували ідею інкорпорації Криму до складу України. Одну з цих газет вів київський журналїст Є.А. Ганейзер, який перевозив до Криму гроші на подібні видання і намагався виконувати посередницьку місію в Києві, привізши звідти в якості "приватного проекту" документ про з'єднання Криму з Україною під управлінням намісника гетьмана, яким міг стати Сулькевич, який перетворив би в цьому випадку свій уряд на Раду намісника, від чого Сулькевич відмовився, хоча Крайовий уряд був готовий почати перемовини і піти на низку поступок. Це ж міністерство субсидувало українські громади у Криму та спеціально заснований для ведення на півострові проукраїнської пропаганди "Комітет Степової України". Все це, звісно, не могло подобатися урядові Сулькевича, який почав переслідування українофільських газет і українських громад, забороняв приймати телеграми з України українською мовою.

 Втім, П.П. Скоропадський доволі скептично оцінював діяльність підопічних Д.І. Дорошенка: "Міністерство закордонних справ повело на свій ризик і страх доволі наївну українську агітацію, якісь молоді люди в українських строях у Ялті та в довколишніх містечках переконували публіку зробитися українцями. Це не мало, звісно, успіху, але й нікому не шкодило".

 28-29 серпня відбувся крайовий з'їзд представників усіх українських національних організацій і партій. На ньому було обрано Кримську крайову раду, яка, втім, вступила до опозиційного гетьманові П.П. Скоропадському Українського Національного Союзу.

 Слід відзначити офіційні контакти кримської влади з представником гетьмана в Криму контр-адміралом В.Є. Клочковським, які стосувалися майна флоту та маяків; втім, вони не привели до встановлення офіційних стосунків між двома урядами.

 У вересні позначилися позитивні (щоправда, дуже слабкі) зрушення у стосунках з Україною. Припинилося жорстке митне протистояння, діяв телеграфний зв'язок, стали доходити листи. Щоправда, митниця під Мелітополем збереглася.

 Німецька сторона, яка вжила низки заходів для припинення економічної блокади півострова з боку України, тепер наполягала на створенні союзу Криму з Українською Державою. У випадку відмови Сулькевича від проведення цього курсу розглядалося питання про призначення замість нього прем'єр-міністром В.С. Налбандова.

 Якщо Сімферополь пропонував почати роботу з обговорення економічних питань, то Київ наполягав на приорітеті питань політичних, маючи на увазі під останніми приєднання Криму до України з наслідками. Українська делегація подала Головні підстави з'єднання Криму з Україною з 19 пунктів. Їхня суть зводилася до наступного: "Крим з'єдується з Україною на правах автономного краю під єдиною Верховною владою Його Світлості Пана Гетьмана"; міжнародні зносини, керування армією і флотом, законодавство, фінанси перебувають у розпорядженні України (щоправда, Крим міг мати власні збройні сили); галузі місцевого самоврядування, торгівлі, промисловості й землеробства, народної просвіти, релігійна, національна, охорони здоров'я, шляхів сполучення (окрім залізниць), визначення державної мови підлягають розпорядженню Криму і на них "не поширюються загальні закони Української Держави"; при гетьмані перебуває статс-секретар з кримських справ, якого призначає гетьман з-поміж трьох кандидатів, запропонованих Кримським урядом.

 Як бачимо, Київ пропонував Кримові доволі широку автономію. Однак кримська делегація, виходячи з того, що "щодо України Крим є цілковито незалежним і самостійним", розцінила Підстави не як "проект з'єднання", а як "проект уярмлення". Прийняття українського проекта (особливо пунктів про визнання верховної влади гетьмана і передачу частини кримської власності Україні), підкреслила делегація у своєму звіті, мало б наслідками "таку зміну в політичному становищі Криму і [завдало] таких збитків його матеріальним інтересам, що здійснити подібну зміну без ясно висловленої волі Кримського народу Делегація не вважала себе вповноваженою".

 Сімферополь, відкинувши Підстави, висунув контрпропозицію кримської делегації, пропонуючи "встановити з Українською Державою федеративний союз" і укласти двосторонню угоду. Делегація України проігнорувала цей документ і 10 жовтня перервала перемовини. Остання нарада представників (без Лизогуба) відбулася 12 жовтня, потім було укладено низку приватних угод. Зустріч 16 жовтня вже не могла мати жодних наслідків: захиталися обидва уряди. Перемовини, таким чином, не привели до компромісу. Позитивний ефект мав, попри це, сам факт дипломатичного контакту. Кримська делегація зафіксувала, що вона "вважає за необхідне звернути увагу на ту обставину, що під час перемовин її з Делегацією Українського Уряду з повною визначеністю вияснилася. Україна анітрохи не розглядає Крим як свою власність, а навпаки, рахується з фактично існуючим станом, з огляду на який Крим є окремим, незалежним від України самостійним краєм".

 11 жовтня Сулькевич телеграфує до голови кримської делегації Ахматовича: "Кордон, який встановив Український Уряд на Арабатській стрілці в урочищі Валки, знято, про що повідомляю Вам до відома".

 Осібно стояло за своєю значущістю питання про стосунки з Україною і за часів влади барона Врангеля в Криму. В серпні 1918 року П.Н. Врангель від свого імені публікує відозву "Сини України!": "Стоячи на чолі російської армії, я звертаюся до вас, брати. Зімкнемо лави проти ворогів, що топчуть віру, народність і надбання, потом і кров'ю накопичене батьками й дідами. (...) Не відновлювати старий лад ідемо ми, а змагаємося за те, щоб дати народові можливість самому бути господарем своєї землі".

 На початку вересня Врангель приймає делегацию від армії одного з українських генералів, М.В. Омеляновича-Павленка, що приїхала "для інформації та вияснення умов можливої угоди". Домовилися, як ішлося в "комюніке" зустрічі, "бити спільного ворога" і домагатися того, "щоб громадські помірковані кола та особи, які не переслідують особистої вигоди, приборкували б шовіністів з того й іншого боку і не давали б їм каламутити й без того скаламучене море, в якому ловитимуть рибу люди, які нічого спільного ані з Україною, ані з Росією не мають".

 Тоді ж генерал-лейтенант В.Ф. Кирей для доручень у справах України при начштабу (який підтримував контакти з українськими повстанцями) накидав контури стосунків Уряду Півдня Росії з Україною. Це: волевиявлення народу, призначення вищої громадянської адміністрації лише з вихідців з України та вибори нижчої самим народом, формування українських військових частин. Створюється спеціальна комісія в українських справах.

 3 жовтня Врангель видає наказ № 145, який забороняє пропаганду національної ворожнечі, а 26 жовтня оголошується наступний наказ (№ 194): "Визнаючи, що українська мова є, нарівні з російською, повноправною мовою України, наказую: всім навчальним закладам, як урядовим, так і приватним, у яких викладання ведеться українською мовою, надати всіх прав, встановлених чинними законоположеннями для навчальних закладів тієї та іншої категорії з загальнодержавною мовою викладання. Генерал Врангель".

 З метою поширення грамотності та знання української культури створюються товариства "Кримська освіта" й "Українська хата".

 Найбільш тісні стосунки склалися в Уряду Півдня Росії з Українським Національним Комітетом (УНК). Ця організація була створена в листопаді 1919 року в Парижі, мала свої представництва в США, слов'янських країнах, Туреччині. За своєю суттю вона презентувала безпартійний союз федералістів України, який протистояв "самостійникам". Лідери УНК - С.К. Маркотун, генеральний секретар Б.В. Цитович і член комітету професор П.М. Могилянський.

 Осердям українського політичного життя в Криму став на той час Севастополь, де можна було зустріти представників мало не всіх напрямів, "за винятком крайніх лівих. Домінучу роль у цьому конгломераті партій і течій грають представники Спілки хліборобів, "автори" гетьманщини. Останнім часом між цими політичними діячами укладено блок. Кардинальне питання - про самостійність, вирішено до відомого часу не зачіпати взагалі".

 2 жовтня у приміщенні української гімназії ім. Т.Г. Шевченка (Севастополь) відкрився перший і останній з'їзд блоку, який дістав назву національно-демократичного. На з'їзді були презентовані найрізноманітніші організації: власне блок і його ЦК, Сімферопольська, Феодосійська та Потійська громади, Селянський союз, українці Грузії, Катеринославське земляцтво, Севастопольське відділення "Дніпросоюзу", Українська народна армія.

 З'їзд прийняв, по суті, єдину резолюцію - "Про українську армію": "Можливо скоріше почати формування української національної армії під головуванням ген. Врангеля". Резолюцію, що пропонувала доки що утриматися від створення уряду України, більшість відхилила. Було відхилено також пропозицію С.К. Маркотуна про злиття севастопольських організацій з УНК "з огляду на те, що напади Маркотуна на Петлюру відштовхнули від нього українську громадськість". Практичним наслідком утворення блоку було створення українських військових частин.

 За матеріалами книги В. Зарубіна "Проект "Украина". Крым в годы смуты (1917 - 1921 гг.) (Харків, 2013)

 Федералістська концепція Центральної Ради визначала підходи до кримського питання, яке складалося з двох частин: визначення статусу Кримського півострова і проблеми належності Чорноморського флоту, головною базою якого був Севастополь.

 Розвиток українського руху в Криму мав характерні для всієї Наддніпрянської України структурні труднощі: брак національної свідомості серед широких народних мас, неповна соціальна структура нації, недосвідченість в державному будівництві, панування в містах неукраїнських сил. На це в Криму накладалася місцева специфіка - несприятливі для розвитку національного руху демографічні умови. На той час Крим входив до складу Таврійської губернії, в якій переважну більшість складали українці. На території ж півострова ситуація відрізнялася: його 808-тисячне населення складалося з представників 34 національностей. Серед них 49,4 % (майже 400 тис.) складали росіяни та українці, 26,8% (більше 216 тис.) кримські татари; значною була кількість євреїв, німців та ін.

 Проте український рух у Криму протягом 1917 р. був на підйомі. Одразу після Лютневої революції в березні 1917 р. починає відроджуватися українське громадсько-політичне життя серед населення півострова, розташованих тут частин армії та Чорноморського флоту. Почали виникати або відновлювати свою роботу українські громадські і політичні організації: розгорнули свою діяльність місцеві організації УПСР, УСДРП, відділення товариства «Просвіта». Навесні 1917 р. в губернському центрі на зборах української інтелігенції (понад 200 присутніх) була організована Українська Сімферопольська громада, головою її обрали викладача гімназії Клименка. Досить активним було українське громадське життя в Феодосії - 17 червня тут також була організована Рада, затверджено статут української організації. Пізніше її головою було обрано викладача В.М.Письменного. Українські громади і ради стали виникати в інших місцевостях краю.

 Доволі сильним у Криму був рух за українізацію війська. Особливо важливим з військової точки зору був Севастопольський фортечний район, де розташовувалася значна залога та основна база Чорноморського флоту. Останній комплектувався переважно з українців - між революціями 1905-1907 і 1917 рр. їхня кількість сягала 75%. Тому можна стверджувати, що в місті існувала етнічна база для розгортання національного руху. Після Лютневої революції вийшов з підпілля гурток «Кобзар», що складався переважно з офіцерів. У березні 1917 р. він провів перші збори українських моряків, які поклали початок українізації Чорноморського флоту. На цих зборах було створено Севастопольську Українську громаду, а з кінця березня почала діяти Чорноморська громада, більшість членів якої складали українські есери. На початку квітня 1917 р. на других зборах було обрано Раду Української Чорноморської громади. Головою громади став директор севастопольської жіночої гімназії, лідер «Кобзаря» В. Лащенко, заступниками голови - вчитель М. Коломієць і матрос М. Пащенко. Делегати зборів проголосували за оголошення Росії демократичною федеративною республікою, за автономію України, українізацію церкви, суду, школи, армії. Розуміючи важливість підйому національної самосвідомості для успіху українського руху, вирішили негайно взятися за створення національних шкiл, бібліотек, читалень та видання газет. В Українській Чорноморській громаді працювали секції: військова, просвітня, агітаційно-пропагандистська та господарська. До кінця квітня 1917 р. на переважній більшості кораблів Чорноморського флоту, в сухопутних частинах Севастопольської морської фортеці, в частинах морської авіації були утворені українські ради і гуртки. У Севастополі ключову роль в українському русі відігравав лідер кримської організації УПСР, член Центральної Ради і виконкому Севастопольської ради депутатів армії, флоту і робітників К.П. Величко. В червні він очолив Севастопольську Українську раду.

 Процеси українізації відбувалися і в армії. В Сімферополі у складі гарнізонної ради солдатських депутатів було утворено українську секцію для культурно-освітньої роботи. Виник Український військовий клуб ім. гетьмана П.Дорошенка на чолі з офіцером Мацьком. У червні, можливо, під впливом 1-го Українського військового з’їзду з українізованих частин Сімферопольського гарнізону було утворено Перший сімферопольський полк ім. гетьмана П. Дорошенка. У Феодосії було українізовано батальйон. В українізації війська на Кримському півострові брав участь відомий військовий діяч Ю. Тютюнник. У Керчі було створено загін українських вільних козаків під керуванням отамана Левенка.

 Представники української громадськості Криму вітали Український національний конгрес (квітень 1918 р.), який переформував Центральну Раду і зробив її представницьким органом всього національного руху Наддніпрянської України. На цьому форумі було виділено 3 місця у новій Центральній Раді для Таврійської губернії. Представники Чорноморського флоту, військових комітетів і рад Криму були делегатами всіх Українських військових з’їздів. Проходили масштабні українські акції і безпосередньо на території півострова. Так, 28 травня 1917 р. в Сімферополі відбулося велике Шевченківське свято, в якому брали участь близько 15 тис. осіб, делегації з Феодосії, Севастополя, від чорноморців. Розвиток українського національного руху в Криму значно ускладнювався настороженим, а то й відверто ворожим ставленням до нього практично всіх російських партій, які мали переважаючу етнічну базу в Криму, а також російських органів влади. Проте і за цих складних умов вдавалося проводити представників від українців до органів самоврядування і Рад. Про це свідчить, наприклад, обрання 3 членів УПСР до Севастопольської міської думи, чи події у Сімферополі, де за українсько-кримськотатарським списком у думу пройшло 7 чоловік.

 У Севастополі 21 серпня відбулися загальні збори воїнів-українців Чорноморського флоту і гарнізону міста, на яких були висунуті вимоги: затвердження виробленого Центральною Радою Статуту Генерального секретаріату, введення при штабі командуючого Чорноморським флотом посади Генерального комісара з Українських військових справ, визнання Чорноморського військового комітету військово-адміністративним органом з питань, що стосуються воїнів-українців Чорноморського флоту і гарнізону Севастополя і т.ін. У підсумковому документі також твердилося, що «українці-воїни Чорноморського флоту і гарнізону Севастополя категорично заявляють, що у випадку будь-якого насильства над Центральною Радою вони всі до одної особи із зброєю в руках грудьми виступлять на захист її, не зупиняться перед жертвами для улюбленої звільненої України». Щодо територіального питання, то висувалася вимога приєднання до автономної України низки губерній, в тому числі і материкової частини Таврійської.

 Після 7 листопада 1917 р., коли був повалений Тимчасовий уряд, владним центром у Криму стала Рада народних представників, що об’єднала більшість антибільшовицьких сил, в тому числі представників українців (3 особи). Цьому органу підпорядковувався штаб кримських військ. Його бойове ядро складалося з кримськотатарських військ, офіцерів-росіян, а також українізованих частин.

 У січні-лютому 1918 р. на Берестейських мирних переговорах, коли з Криму вже направлялися ліворадикальні частини проти УНР, українські дипломати не висунули претензій на Крим. Цей факт дуже здивував дипломатів Центральних Держав, адже навіть в пресі їх країн вже з’явилися карти, де Крим позначався як територія УНР. Керівництво Таврійської губернії було взагалі налаштовано шовіністично. Про це, зокрема, свідчить наступний епізод: коли губернський комісар Таврії отримав листа від представника біженців-українців українською мовою, то відповів: «Что ты мне даешь бумагу, написанную по-хахлацки, у нас здесь Россия и писать надо по-русски». Але той же комісар, зважаючи на авторитет Центральної Ради, готував вибори в материкових повітах Таврії взимку 1917-1918рр. до Українських установчих зборів. Організацією цих виборів займався й голова губернської Української Ради в Сімферополі П. Андрієвський. Українські Ради військових і робочих депутатів в Севастополі, Сімферополі, Євпаторії, Ялті й Керчі наприкінці 1917 - на початку 1918 рр. користувалися великим авторитетом. Проте Центральна Рада, керуючись 3-м Універсалом, почала ліквідацію своїх органів в Криму - 19 січня комісар УНР в Севастополі оголосив про ліквідацію Ради в цьому місті.

 Восени 1917 р. Центральна Рада дещо посилює увагу до українізації флоту, хоча і не докладає потрібних зусиль. Це було виявом недооцінки діячами Центральної Ради військових питань взагалі. 1 листопада була створена Генеральна українська морська рада. Велику роль відіграє стихійна українізація знизу. В резолюції 3-го Українського військового з’їзду, що відкрився в Києві 20 жовтня ст. ст. 1917р., зазначалося : «Зважаючи на те, що Чорноморський флот має в своєму складі 80% українців і знаходиться в територіальних водах України, з’їзд постановляє, щоби Морська Генеральна Рада негайно приступила до українізації Чорноморського Флоту». Це передбачалося зробити шляхом переводу всіх українців Балтійського флоту на Чорноморський флот та поповненням останнього виключно українцями. Командуючий Чорноморським флотом О.Немітц наприкінці жовтня під впливом цих подій звернувся до морського міністра з проханням призначити на флот українського комісара. А в той час над кораблями Чорноморського флоту вже майоріли українські прапори. У жовтні 1917 р. першим підняв український прапор есмінець «Завидний». Його приклад наслідувало багато інших кораблів, в тому числі найбільші та найсучасніші. Цікаво, що перша українська корогва всього новітнього українського флоту та армії належала Раді Севастопольського флотського півекіпажу. 25 листопада Український військовий комітет Чорноморського флоту завершив формування Севастопольської ради військових і робочих депутатів, у той же день на честь проголошення 3-м Універсалом УНР була проведена масова маніфестація в Севастополі, а на всіх кораблях були урочисто підняті синьо-жовті прапори. 27 листопада Севастопольська рада робочих і військових депутатів визнала українізацію флоту бажаною і навіть необхідною. Погодився з українізацією, при згоді Загальноросійських установчих зборів, Чорноморського флоту і 1-й Загальночорноморський з’їзд (за це проголосувала абсолютна більшість делегатів). Він відбувся також у листопаді 1917 р. Делегати з’їзду вигуками «Слава!» зустріли привітання Центральної Ради і ухвалили послати до Києва на її підтримку 600 озброєних моряків та 17 делегатів від флоту.

 В Севастополі і на Чорноморському флоті ліворадикали в грудні захопили владу. За допомогою флоту їм вдалося встановити контроль над Кримом. В результаті Крим перетворився на базу і плацдарм для військових дій більшовиків.

 У першій половині квітня 1918 р. отаман одного з кращих з’єднань української армії O. Натієв отримав таємний наказ міністра військових справ О. Жуковського виділити із Запорізького корпусу окрему групу всіх родів зброї під командою підполковника П. Болбочана. Їй доручалося випередити на кримському напрямi німецьке військо, знищити більшовицькі частини та захопити головну базу Чорноморського флоту - Севастополь. Завдання мало бути виконане без відома німців. Це гранично ускладнювло операцію, бо Кримська група Болбочана могла опинитися між вогнем як більшовиків, так і німців. Вона складалася з 2-го Запорозького пішого полку, 1-го кінного полку імені Гордієнка, інженерного куреня, кінно-гірського гарматного дивізіону, трьох польових та одної гаубичної батареї, автопанцирного дивізіону та двох бронепотягів. Загальна кількість бійців не перевищувала 1200 чол. Оскільки кінцевою метою було взяття під контроль Чорноморського флоту,то до штабу Запорозького корпусу було тимчасово зараховано капітана 2-го рангу Місникова. Наказом по морському відомству його було призначено 19 квітня 1918 р. отаманом оборони Кримського півострова, командуючим Севастопольською фортецею та отаманом флоту. Одночасно робилися призначення до адміністрації, яка мала взяти під контроль всю Таврійську губернію.

 Вийшовши з Харкова і просуваючись через Катеринослав та Олександрівськ, Кримська група підійшла до Криму, де й провела перші вдалі бої з частинами Республіки Тавриди, проголошеної комуністами у березні 1918 р. У Північній Таврії відбулася й перша зустріч болбочанівців з німeцькими військами під командуванням фон Коша. 15-та німецька дивізія також отримала наказ захопити Крим і Севастополь. Уникаючи непорозумінь, Болбочан попередив німецьке командування про даний йому наказ. Вони не стали йому перешкоджати, або не вірячи в можливість прориву такими силами кримських укріплень, або намагаючись використати українців як ударну силу. Самі ж німці не наважувалися штурмувати Перекоп чи Сиваш наявними силами, а чекали на підкріплення. Тим часом Кримська група військ УНР захопила Мелітополь, Бердянськ та Новоолексіївку і впритул наблизилася до Чонгарської переправи через Сиваш в Крим, де були зосереджені значні сили противника. Вночі сотня Зілинського на дрезинах переїхала замінований міст, а за нею просунулися броньовики. Військові формування Республіки Тавриди панічно залишали окопи. Вимогу німців пропустити їх бронепоїзд в авангард Болбочан рішуче відкинув.

 Після оволодіння Джанкоєм Кримська група розділилася: одна її частина наступала на Феодосію, друга - на Євпаторію, а головні сили, діючи в сімферопольському напрямі, зайняли станцію Сарабуз. Звідти полк гордієнківців обхідним маневром попрямував на Бахчисарай. Запорозькому полку вдалося випередити німців і першими ввійти до Сімферополя. Городяни вітали українські війська. Міська управа звернулася до Болбочана з проханням про найшвидше призначення до міста українського уряду, пообіцявши допомогу. Представники Кримського кінного полку звернулися з проханням включити їх до складу української армії. Тим часом прибулі німецькі представники під загрозою бойових дій зажадали припинення наступу. Болбочан, зважаючи на німецькі сили, пішов на це до прибуття в Сімферополь фон Коша. Одночасно він наказав частині зупинених військ таємно відправитися із Сімферополя на допомогу бойовим товаришам.

 21-24 квітня 1918 р. на південному березі Криму спалахнуло антибільшовицьке повстання кримських татар і офіцерів-росіян. Є дані про участь в ньому українських вояків.

 Тим часом кіннота Кримської групи військ УНР зайняла Бахчисарай, а її роз’їзди вже доходили до околиць Севастополя. Проте для подальших дій потрібні були підкріплення, які були блоковані в Сімферополі. Із прибуттям фон Коша туди ситyація для українських військ не покращилася. Були моменти, коли ледь не доходило до збройних сутичок. Німці, посилаючись на Брестський договір, вимагали, щоб українські війська залишили Крим, а з прибуттям нових частин кайзерівської армії почали вимагати, щоб українці ще й роззброїлися та звільнили всіх добровольців кримчан. Позиція Болбочана значно ускладнювалася й небажанням українського уряду офіційно визнати перебування підпорядкованих йому військ на території Криму.

 Після прибуття в Сімферополь командира Запорозького корпусу О. Натієва та важких переговорів з німцями і Києвом П. Болбочан отримав наказ українського уряду залишити територію півострова. Увечері 27 квітня перші ешелони озброєних запорожців залишили Сімферополь. Про розповсюдження проукраїнських настроїв серед частини місцевого населення свідчить той факт, що після ліквідації німецької облоги до Болбочана прибули представники громадських організацій, які, серед іншого, «просили передати українському урядові гаряче бажання, щоб Крим був прилучений до України».

 В Севастополі у квітні 1917 р. відбувалися драматичні події. Коли на початку 20-х чисел квітня в місто прибув представник Центральної Ради Сотник і передав її пропозиції щодо порятунку флоту, Центрoфлот (Центральна революційна організація флоту) зволікав із прийняттям їх. Ці пропозиції містили в собі гарантії збереження демократичних порядків, недоторканості особи та майна, введення в Севастополь тільки українського гарнізону у відповідь на визнання протекторату УНР над Севастополем та Чорноморським флотом. Лише 24 квітня Центрофлот погодився на переговори з Центральною Радою, а 25-го телеграфував їй про бажання негайно заключити перемир’я. В той же день виконуючий обов’язки командуючого Чорноморським флотом М.П. Саблін та голова Центрофлоту С.С. Кнорус відмовилися від надзвичайних повноважень, запропонованих Москвою, бо сподівалися вирішити питання збереження флоту з Центральною Радою. А на об’єднаному засіданні президій УПСР, УСДРП, УПСС і Севастопольської громади була висловлена довіра українському комісару Сотнику та голові Української громади Терещенку, а також вирішено вимагати від Севастопольської Ради військових і робочих депутатів видання наказу про заборону призову українських громадян на фронт. Окрім цього, засідання виступило з протестом проти зриву українського прапора із будинку державного банку. В ці дні агітація Севастопольської ради активізувалася, до неї записалося близько 10 тисяч городян. Настрої мешканців міста, матросів та офіцерів висловила делегація севастопольців до губернської ради в Сімферополі, яка заявила, що місто здається без бою, а на багатьох кораблях повівають українські прапори. Але було вже пізно, оскільки на той момент основні сили Кримської групи військ УНР були блоковані.

 Наступні драматичні події відбулися 29 квітня 1918 р. В той день вранці до Києва полинула на адресу Центральної Ради радіограма: «Сього числа Севастопольська фортеця і флот, що в Севастополі, підняли українські прапори. Командувати флотом приступив адмірал Саблін». Тоді ж на штабному кораблі флоту «Георгій Побідоносець» було піднято адміральський сигнал-наказ: «Заступив у командування українським Чорноморським флотом. Адмірал Саблін». Водночас у Сімферополь до німецького командування було вислано делегацію під головуванням контрадмірала B. Клочковського від командування Чорноморським флотом, але домовитися не вдалося. Командуючий німецькими військами в Криму фон Кош делегації не прийняв і заявив, що буде діяти згідно з наказом. Ні з чим повернувся і зв’язковий, посланий до військ Болбочана командуванням Чорноморського флоту.

 Не отримавши відповіді з Києва на ранкову радіограму, в середині дня адмірал наказав передати ще одну: «Браття Київської Центральної Ради! Сього числа Севастопольська фортеця і флот у Севастополі підняли українські прапори. Контрадмірал Саблін». Але й на цю телеграму відповіді не було та й не могло бути. Через фатальний збіг обставин якраз 29 квітня в Києві відбувся державний переворот - Центральна Рада була повалена, а до влади прийшов гетьман П. Скоропадський. 30 квітня М. Саблін, не маючи підтримки з Києва та під загрозою німецького наступу вивів близько двох десятків кораблів у Новоросійськ під андріївськими прапорами. Контрадмірал М. Остроградський, як свідомий українець, став на чолі тієї частини флоту, що залишилася в Севастополі під українськими знаменами. 1 травня німці ввійшли до Севастополя, а 3-го вони підняли над кораблями замість українських свої прапори.

 Політика Української Центральної Ради відносно Криму пройшла суттєву еволюцію в 1917-1918 рр. На початковому етапі діяльності (весна-літо 1917 р.), коли Центральна Рада виборювала автономію, розглядалися варіанти включення всієї Таврійської губернії. Цей підхід базувався на етнографічному підході - серед населення губернії українці становили більшість.

 На початку 1918 р. ситуація кардинально змінюється. Центральна Рада оголошує незалежність і через перетворення Криму на антиукраїнську базу ліворадикалами виробляє інші підходи до кримського питання, здійснює низку заходів у військовій, дипломатичній та адміністративній сферах, спрямованих на прилучення Криму до УНР і підпорядкування Чорноморського флоту. Вони не досягли своєї мети, попри певні успіхи, через протидію ліворадикалів і німців, помилки керівництва УНР тощо. Курс Центральної Ради продовжив гетьманський уряд.

 За працею Андрія Іванця "Кримський вектор політики Української Центральної Ради"

 Українці в Криму за часів генерала Врангеля

 До Туапсе прийшли надіслані з Криму пароплави. Генерал Врангель тримався там з уламками білих частин, силувався відновити білу армію і прислав ті пароплави, щоб перевезти кубанське військо до Криму. Але з 60 чи 70 тисяч козаків тільки 6000 погодилося їхати на його заклик, і пароплави мали повертатися майже порожні. Через це вони змогли забрати з собою і втікачів. У тому була єдина можливість урятуватися від большевиків. Так я опинився в Криму. По деякім часі оселився в Ялті, де зустрівся з кількома українцями, почасти з місцевих людей, почасти утікачів.

 В Ялті раніше була українська громада, та за часів Денікіна й Слащова там йшла така нагінка на українців, що громада мусіла затаїтися і не збиралася, бо, як казали громадяни, в тих обставинах була неможливою ніяка українська робота. Та зустріч із свідомими українцями-втікачами заохотила ялтинських громадян поновити діяльність своєї громади. Вони скликали громадські збори та запросили на них і кількох втікачів-українців. Перші поновлені збори не були численні, не всі поприходили, та й виявилося, що за той час, поки громада не збиралася, кілька її членів виїхали з Ялти.

 Ялтинська громада і взагалі була невелика, а більшість її членів належала до півінтелігенції. В політичних та соціальних питаннях це були люди різних напрямків, вірніше настроїв, з не так уже уґрунтованими поглядами. З них один висловлювався навіть за співчуття Махнові і намагався доводити, що намірів Махна не знають та не розуміють. Правда, він не знайшов підтримки в інших громадян. Беручи до уваги склад ялтинської людності, це було природно. Помітно було також, що для цієї хвилі громадяни не мають програми і не уявляють, яку національну роботу в тих обставинах можна і треба було почати. В тому не було нічого дивного. Крим був відрізаний від всієї України. Що там діялося, ніхто гаразд не знав, влада належала чужим людям. З її представниками ні в кого з громадян зв’язків не було, не знав ніхто з них з певністю і про її відношення до української справи, а в кожному разі те, на що уряд Врангеля міг би погодитися, було ще дуже далеке від бажань свідомого українського громадянства. Місцеві громадяни казали тільки, що уряд Врангеля не так причіпливо ставиться до українців, як ставився уряд Денікіна, але з яких причин, – чи принципово, чи з тактичних міркувань, – не знали.

 Отже, перше поновлене зібрання ялтинської громади, природно, не прийшло до будь-яких практичних постанов і мало тільки психологічне значення оживлення, зацікавлення до справи та поновлення зв’язку між громадянами. Все ж таки зроблено було постанову збиратися і надалі в певні терміни.

 Тим часом між приїжджих втікачів росіян і невеликої частини українців за походженням, що вже остаточно та безнадійно відбилися від рідного ґрунту, неприязне ставлення до свідомих українців та до всього українського дедалі загострювалося. Це особливо було помітно на російських поступовцях, які до революції соромилися виявляти своє співчуття до обрусительної політики уряду, але в глибині поділяли погляди свого найбільшого поета Пушкіна і не могли помирити, щоб «славянские ручьи не слились в русском море», не вірили тобто, щоб воно само собою без того допливу «не изсякло», і після того, як Україна рішуче зажадала самостійності, не могли вже і назовні додержуватися поступовості в своїх думках, поводженні та й вигляді.

 Та серед утікачів до Криму українців за походженням, хоч і зросійщених, та не до повного відчуження й зречення від своєї національності, було більше, ніж природних росіян, і серед них помічався зріст зацікавлення українськими справами та зростання національної свідомості. Давніше байдужі до національного українського руху, вони починали розуміти вагу національного відродження, якщо й не схилялися ще або, може, не зважувалися те виявити до ідеї цілковитої самостійності України, а таки уважно прислухалися до звісток про український рух та до поглядів самостійників, самі тим часом висловлюючися за широку автономію, ідею, що донедавна була їм теж чужа. У земляків того типу ще зберігалося підсвідоме національне почуття, і тепер воно поволі освідомлювалося та розвивалося. В цих людях ще жива була національна стихія, почуття любові до свого краю, людності, її побуту та психіки, але здебільшого вони були практичної вдачі, виховані не без впливу матеріалістичних поглядів тих часів, і вона схиляла їх до переваги матеріальних інтересів людності над її духовними інтересами. Вони віддавали перевагу тим громадським справам, які задовольняли безпосередньо матеріальні потреби громадянства, доки український рух обмежувався культурницькою роботою та завданням рятувати українську мову від загибелі, а український народ від денаціоналізації, – це їх не захоплювало, вони ставилися до тих домагань з досить невиразним співчуттям. З іншого боку, боротьба за національно-політичне визволення здавалася цим людям за часів дореволюційних безнадійною, і це знеохочувало їх не тільки робити, а й думати про це. Їхня вдача не давала їм зосередитися та усвідомити важливість національного відродження для всіх сторін народного життя, в тому числі і для матеріального добробуту народу. Інші з них, – хто й розуміли, що залежне становище є шкідливим для українського народу та стає джерелом певних кривд, що він терпить, – потішали себе тоді такими досить чудними міркуваннями про те, яким шляхом має український народ в майбутньому від тих кривд визволитися. «Ми талановитіші й культурніші від росіян, – доводилося чути від них, – ми кращі господарі. Українці поволі скуповують та колонізують землі і в суміжних російських губерніях. Врешті гегемонія належатиме нам, а не їм». Матеріалістичність їхніх поглядів позбавляла їх здатності розуміти, що така перемога (навіть коли б сподіванки їхні не були перебільшені) не була би вже перемогою українців, бо одночасно йшов би процес денаціоналізації. Таке було ставлення цих людей до української справи, але все ж практицизм їхній часто не був егоїстичного характеру, а походив з переоцінки матеріальних інтересів громадянства над духовними та з браку віри в можливість ширших досягнень для України. Тому, коли з революцією свідомі українці висунули політичні завдання й почали переводити їх в життя, це викликало і в тих маловірах цікавість та співчуття до українського руху, а в декому з них і бажання й самим працювати для відродження рідного краю.

 Одночасно тоді ж вийшло на яв, що та руїна, з якою сполучилася революція в Росії, є переважно витвором півночі, наслідком північних взаємовідносин та психіки, а Україна, якби була сама, переборола б та втихомирила б руїну і не допустила б у себе до большевизму. Це знову доводило тим людям важливість політичного відродження України та викликало в них співчуття до нього.

 Саме в цих колах, незалежно від ялтинської громади, виникла думка допоминатися від Врангеля визнання наперед ідеї федерації й автономних прав України та утворення в складі його уряду окремого міністерства в українських справах з міністром з українських кіл, який, на думку ініціаторів, мав би завданням обороняти інтереси української людности в міру того, як Врангель (як вони думали) одбиватиме українські землі від большевиків. За тих часів не можна було сподіватися на визнання урядом Врангеля самостійності України.

 В уряді Врангеля було утворено окреме міністерство в справах України. Перед тим група скликала на нараду в Ялті зібрання українців усіх напрямків, в тому числі й представників ялтинської громади. За браком помешкання воно не могло бути численним, зійшлося всього чоловік з 30, але звертало увагу, що в тому числі було душ з 25 утікачів, які доти не входили до жодної української громади та українські симпатії яких доти серед українців не були відомі. Приблизно тоді ж велике враження й зацікавлення до українського питання й українців викликав серед ялтинців приїзд делегації від УНР. В Криму мало знали, що діється поза його межами. Певних відомостей про те, що захопили большевики, чи змагається ще хто проти них, чи ще тримається українська армія, місцеве громадянство не мало. Тому поява делегації УНР була для нього великою несподіванкою, зворушувала та викликала надії.

 Делегація УНР з 4-5 людей висадилася для всіх несподівано у Ялті (чомусь, здається, вперше не в Севастополі). Складалася вона переважно з військових. З невійськових був у ній, здається, тільки один Левко Є[вгенович?] Чикаленко. Як блискавка розійшлася звістка про її приїзд по всій Ялті. Гомоніли, що вона прислана пропонувати Врангелеві союз проти большевиків. Мало не все місто кинулося на узбережжя побачити приїжджих та дізнатися щось певне. Незвиклого вигляду, захисна, зовсім новенька форма українська, бравурний вигляд делегатів справляли на ялтинців враження бадьорості, що відгукувалося в душах надією на поміч та на визволення від большевиків, загроза від яких завжди відчувалася всіма й гризла кожного. Можу з певністю посвідчити, що поява української делегації підняла тоді в Ялті тонус життя, підбадьорила настрій мешканців, що вигляд тих українських самостійників, яких стало тепер звичайним в російських колах проклинати і ненавидіти, викликав тоді у натовпі ялтинського надбережжя веселі та привітні усмішки, і то не лише в українців по походженню, а і в росіян.

 Делегація перебувала в Ялті, здається, один день і виїхала до Севастополя. Звідти на початку доходили звістки, ніби там дійшли принципової згоди щодо спільної боротьби з большевиками. Невдовзі почалася евакуація Криму. Та ще до неї відбулося ще одне, значно численніше, ніж у Ялті, зібрання українців у Севастополі. Уряд скликав представників від українців з усього Криму для висловлення головних українських потреб та бажань. На те зібрання приїхало з усіх кримських міст по два-три представники, разом близько 100 людей. Хвалитися особливо працею тих зборів не можна, та й сподіватися від них багато не випадало. Через тяжкі матеріальні обставини утікачів могло відбутися тільки одне засідання, з’їхалися люди, між собою не знайомі, виробленої програми не було і не могло бути, а оскільки територія, де була влада Врангеля, майже не поширювалася за межі півострова, то й мало було питань, які з українського погляду вимагали б негайного вирішення.

 Леонтович В.М. Зібрання творів. У 4 т. Т. 3. - К.: Сфера, 2005. - 336 с. - С. 285-291.