...Унікальну колекцію давніх бандур і документів про долю кобзарства Криму й Кубані, що десятиліттями тулилася в бібліотеці Ялтинського педучилища (нині Кримський гуманітарний університет), чиновники від культури не хотіли називати музеєм довго і вперто. Цей статус безцінне для української культури зібрання раритетів нашої духовної спадщини отримало незадовго до свого 45-річного ювілею, завдяки наполяганням української громади півострова. Та багатий на рідкісні експонати музей залишився невідомим не лише мешканцям, а й гостям курортного півострова, бо інформації про нього немає в жодному туристичному путівнику Ялти і Криму.

 А міг би стати цікавою пам’яткою українського Криму і гідним пам’ятником своєму творцю — педагогу, музиканту, історику, краєзнавцю, артистові, для якого кобзарювання було долею — Олексію Федоровичу Нирку.

 Тут живий літопис південного кобзарства. Десятки інструментів початку і середини минулого століття нелегко було збирати, бо майже кожен виконавець чи творець опальної бандури закінчив своє життя на Соловках чи в Сибіру. Туди ж обіцяли запроторити й збирача та реєстратора вельми значного історичного фактажу, пошуковця й увічнювача імен цілої когорти майстрів виготовлення і гри на старовинному козацькому інструменті, тоді ще юнака з незвичним для Ялти ім’ям — Олекса. Найчастіше — "добродії" з КДБ і запопадливі прискорювачі злиття націй "в єдіний совєтскій народ с только рускім язиком общєнія", на яких Крим був рясний завжди. Вони постійно ускладнювали життя й роботу педагога-україніста, який ще й організував та очолив ялтинську "Просвіту", цькували, тримали в "чорному списку" неблагонадійних громадян, у вічі й позаочі називали "націоналістом, бандєровцем", — бо знали його хресну долю.

 Козацька колиска. Голодомор. Війна. Консерваторія. Тюрма. Табори. Бандура

 Так жартома Олексій Нирко відповідав на прохання хоча б стисло розповісти про своє життя. Пізніше зізнався, що козацького роду, народився на Дніпропетровщині, в селі Нова Січ, яка стала останнім притулком для запорожців. Діди воювали в національних військах, дарували онукові твори Шевченка і Кащенка, збагачували переказами про січовиків, народними піснями. Тут пізнав жахіття голодомору, втрати найрідніших людей. Тоді вперше арештували батька, а 1938 року вдруге позбавили волі, разом із братом інкримінували антирадянську роботу. Звинувачення були безпідставні, брати мужньо їх відхиляли, вперто не ставили підписів під протоколами допитів, але 5 років життя в них забрали Архангельські табори, а тоді ще два роки — війна.

 Тож довелося Олексі рости сиротою при живому батькові, та ще й терпіти упослідження від тавра "сина врага народа", яким дошкуляли і вчителі, і учні. Знаходив відраду в сумлінному навчанні й музиці. На початку війни завдяки кмітливості втік із вагона від німецького рабства. Ховався від нових облав на старому вигоні до приходу Радянської армії, в яку хлопця мобілізували наприкінці війни. Потім була Харківщина, Східна Прусія, де молодший сержант Нирко неодноразово виривався з лабетів смерті, заприятелював з двома галичанами, батьки яких теж зазнали репресій за любов до України. По війні захопився скрипкою. Закінчив Львівський культурно-освітній технікум, а Львівську державну консерваторію — не встиг, бо влітку 1950 року обдарованого студента арештували й засудили до 10 років таборів і п’яти років заслання "за націоналістічєскую антісовєтскую дєятєльность". Покарання відбув на лісоповалах Уралу в КИЗИЛЛАГу Пермської області. Вижити, гартувати дух і волю вчорашньому першокурснику допомогли інтелігентні друзі — "політичні" в’язні та спогади про науку першого вчителя музики — січового стрільця Луку Карамельського, лекції Філарета Колесси, сина уславленого композитора Остапа Лисенка, концерти Соломії Крушельницької.

 Після звільнення 1956 року й реабілітації зміцніла віра в те, що він найбільше користі принесе кобзарством. Та в омріяному Львові колишньому "зеку" місця не знайшлося. Друзі допомогли влаштуватися сільським учителем співів на Херсонщині. Тут виплекав перших обдарованих учнів-кобзарів, а в Нікопольському педучилищі й першу капелу бандуристок. Врешті, щоб відновити втрачене в таборах ГУЛАГу й на фронтах здоров’я, оселився в Ялті, де на початку "хрущовської відлиги" створив при педучилищі свій "невідомий" музей, три народні капели бандуристок і п’ять ансамблів, з якими виступав у Білорусі, Греції, Туреччині, Франції, Польщі, Росії, Угорщині, Югославії.

 На берегах Чорного й Азовського морів у всі часи вистачало й українців, і козаків-бандуристів. Серед них особливі родові козацькі прізвища: Цимко, Шарко, Круча, Гусарь, Пилинський, Журчинський, Луковецький… Музей кобзарства постійно поповнювався новими експонатами. Його фундатор, збирач, охоронець, науковий працівник, пошуковець, екскурсовод, реставратор старовинних інструментів і водночас віртуоз гри на них — Олексій Нирко, сорок років щодня витираючи музейний пил із дорогоцінних реліквій, оповідав, що кожна з них варта окремого музею, а небуденна доля творця чи виконавця дум і пісень часів козацтва гідна роману чи документальної повісті. Збирати експонати, документи й світлини Олексій Федорович розпочав 1964 року. Основна кількість набутків музею — кілька десятків бандур аматорського виготовлення кінця ХІХ—ХХ ст. Особливо цінні давні бандури відомих українських майстрів Олександра Корнієвського, Кузьми Німченка, Івана Скляра, Семена Турчинського, Володимира Тузиченка, Івана Герижвана, Василя Маковецького, Йосипа Сніжного, бандури кримських кобзарів Карпа Лудильника, Андрія Цемка, Марка Ковальського, Семена Хутірного, Федора Кобзаря, інструменти кубанських бандуристів Володимира Лазаренка, Михайла Теліги, Іллі Німченка, Івана Гавриша, Зота Діброви… А також багаті архіви, матеріали про майстрів і виконавців-бандуристів досліджуваних регіонів Соборної України: понад півсотні рідкісних світлин із 1898 року з історії кобзарства, праці Нирка про бандуристів і майстрів Криму та Кубані, тривалий час заборонені книги з історії кобзарства й України, бібліотека нотних видань, збірки українських дум і пісень, афіші виконавців-бандуристів, капел та ансамблів; програми концертів, фестивалів, фото створених Нирком та його учнями капел та ансамблів бандуристів, аудіокасети тощо. Тут же окремі деталі бандур та інструменти, за допомогою яких їх виготовляли, листування, книги, журнали з відомостями про майстрів і кобзарів, спогади сучасників тощо. Зараз невелика аудиторія, яка стала музейною залою, є водночас і місцем репетицій юних бандуристок, консультацій, наукової роботи.

 Ялтинський бандурист не мав часу журитися з того, що його "дитя душі" десятиріччями обминали увагою, праведно збирав до цього стільника пам’яті нові реліквії. Надбав стільки, що почав навіть дарувати. Кілька цінних кримських і кубанських бандур опинилися в Києві. Три старовинні бандури передав Ялтинському музею Лесі Українки, куди приходив "виспіватися-висповідатися", разом зі своїм учнем, знаним у Криму кобзарем Остапом Кіндрачуком, або з цілою капелою бандуристок.

 Разом із кубанцями, які ще пам’ятають свій родовід, вони підняли кобзарське мистецтво до рівня міжнародних фестивалів. Ці ялтинські фестивалі стали щорічними, та про це рокотання бандур "останніх січовиків" писала чомусь лише канадська преса. У цих змаганнях віртуозів, які проходили під назвою "Дзвени, бандуро!", традиційно перші місця посідала капела імені Степана Руданського, якою опікувався кобзар Олексій Нирко. Щороку майстернішим ставав і ансамбль бандуристок "Пролісок". Під художнім керівництвом Неоніли Нирко, його, першого в Україні серед дитячих, більше 30 років тому удостоїли звання народного.

 "У часи бездержавності постійно розтирали на порох сумлінних дослідників кобзарства", — бідкався Олексій Нирко, називаючи десятки добре відомих йому імен, досі незнаних нами, подвижників українського козацького духу. Найбільше обурювало його те, що повсякчас натрапляв на писання про те, що ніби в запорізького козацтва "після поцілунку пантофлі Катерини ІІ випарувалась українська суть". Дуже переймався Олексій Федорович трагічною долею козацьких станиць, про знелюднення яких зібрав чималий матеріал серед істориків і вцілілих очевидців трагедії. Зокрема про повністю виселену 18-тисячну українську станицю Медведовську. Полтавську — де до радянських репресій жило близько 15 тисяч нащадків переселених Катериною ІІ на Кубань запорожців. Вони не дозволяли топтати рідну культуру, всі були освіченими людьми, повставали проти закриття першого Всеросійського українського педагогічного технікуму, який працював у Полтавській.

 Із численних статей Олексія Федоровича, в яких він, — вічний подорожній станицями нащадків запорожців, — наводить реальні факти буття ще не притлумленої тут, попри жорсткі заборони й криваві репресії, українськості, гордого й вольного козацького духу, вдома не опублікував жодної. Інакше й не могло бути, адже автор насмілювався заперечувати офіційну імперську тезу про нівелювання-злиття націй у "новую общность — рускоговорящій совєтскій народ". Лише в Нью-Йорку в журналі "Бандура" видруковано його працю "Кобзарство Кубані". Це при тому, що, оцінюючи його титанічну працю, відомий кубанський краєзнавець Іван Федоренко відзначив: "Усі сучасники — історики Кубані не спромоглися виконати такого обсягу робіт з кобзарської тематики, який звершив Нирко".

 Кримські бандуристи, які виходили з турецьких і кримських невольників, для Нирка — окрема тема. У нього є свідчення й інших авторитетних дослідників про те, як невольницькі плачі безпосередньо складалися на ринках Кафи, що грали бандуристи не тільки на базарах Криму й Туреччини, а й у палацах султанів і владарів Європи. Імен тих музик час не вберіг, окрім Карпа Кобзаря-Лудильника, спогади про якого записав у часи війни від годинникаря, начальника ялтинського партизанського загону Василя Мусійовича Кулинича. Сліди арештованого діда і його бандури загубилися вже перед війною.

 Більше фактів про ялтинського бандуриста Андрія Цимка. Є в музеї і його інструмент кінця ХIХ століття. Серед найцікавіших кобза "шаленого Шауера" — він, син фіна й німкені, так захопився українським мелосом, що став бандуристом, педагогом, актором українських труп. Бандури Степана Гарша, кубанців Михайла Теліги і Федора Діброви — зачинателів капели кобзарів у Києві часів Гетьманату. Найновіша тут бандура майстра Семена Турчинського зі станиці Азовська, який трагічно загинув у 94 роки. Казав цей кремезний дідусь: "Хто на моїх бандурах дітей грати вчитиме, тому навіть доплачувати готовий…" Нині на його дзвінких інструментах грають кобзарі кубанської станиці Сіверської. Милозвучне диво народного мистецтва — й одна з перших хроматичних бандур майстра Григорія Гусаря зі станиці Канівської, виготовлена разом із керівником капели бандуристів — кубанцем Степаном Жарком, замордованим у 20-ті роки за відродження українства у цьому краї, разом із сотнями інших народних талантів — будителів духу.

 …Бандуристи і їхні пісні — поза часом. І невідомо, чи дочекаємося гідного оформлення безцінного скарбу ялтинського музею кобзарства Криму і Кубані та видання книги про ці реліквії козацького духу нашого народу і водночас невтомний, сподвижницький шлях їх збирача Олекси Нирка, для якого кобзарювання теж стало долею. Нагодою для цього не стали навіть два ювілеї — 85-річчя фундатора коштовної колекції і 45-ліття унікального музейного зібрання — справи його життя.

 За матеріалами статті Віктора Хоменка "Невідомий музей"