Ілюстрація - М.С. Самокиша, "Похід запорожців на Крим" (1934)

Здійснюючи свої завоювання в Північному Причорномор'ї наприкінці ХVIII ст., Російська імперія сповна використовувала людські та матеріальні ресурси України. Запорозькі й гетьманські козаки безпосередньо брали участь у військових діях, відіграючи аж ніяк не другорядну роль. Якщо гетьманські козаки здебільшого були задіяні в обозній службі, то запорожці завжди йшли попереду російської армії, здійснюючи розвідувальні та диверсійні функції.

Наприкінці грудня 1768 р., на самому початку війни Росії з Туреччиною, Військо Запорозьке пережило серйозний внутрішній конфлікт. Частина запорожців підняла повстання проти лояльного Росії кошового отамана і заявила про свій намір перейти на бік турків. Після придушення цього повстання запорозьке козацтво мусило брати участь у цій війні, захищаючи імперські інтереси Росії.

2 березня 1771 р. командувач Другої російської армії В.М. Долгоруков зі своєї штаб-квартири у Полтаві надіслав на Січ розпорядження про формування команди з 500 запорожців для участі у кримській кампанії. 38 запорозьких куренів спорядили по 14 козаків кожен і забезпечили їх кіньми та військовим приладдям. Команду очолив запорозький полковник Опанас Ковпак.

Йдучи попереду армії, команда Ковпака забезпечила регулярну розвідку на просторі від р. Білозірка до Олешок і 1 червня підійшла до Перекопу, де була зосереджена головна частина кримського війська. 12 червня туди прибули основні сили російської армії. 13 червня відрядженні для розвідки запорожці знайшли в перекопських укріпленнях найуразливіші місця. На основі зібраної ними інформації, Долгоруков розробив план про здійснення корпусом генерала Прозоровського фальшивої атаки з боку Сиваша й основної атаки з боку Чорного моря. З настанням темряви корпус Прозоровського, що складався з російської легкої кавалерії та запорозьких і донських кіннотників, здійснив відволікаючий маневр, який кримці сприйняли за основний. Це дозволило головним силам росіян непомітно перетнути вали в західній частині й оточити Перекоп. Після проведення фальшивої атаки, запорожці провели корпус Прозоровського через відмілини Сиваша, що дозволило йому зайняти позицію південніше перекопського валу. Лишаючи основні сили корпусу позаду, запорожці та донці рушили вперед. Кримці, зважаючи на їхню незначну кількість, наважилися атакувати, однак були оточені рештою кіннотників Прозоровського; тим часом з боку Чорного моря почали стріляти російські гармати, що й вирішило результат битви.

Наступною після Перекопу ціллю Долгоруков визначив фортецю Гезлеве (сучасна Євпаторія). З команди Ковпака було відряджено 2 запорожців, котрі, добре знаючи кримські шляхи, провели призначений для її зайняття загін. 100 запорозьких козаків, обізнані з місцевим ландшафтом, знаходили місця з водою та пашею, окреслюючи, тим самим, маршрут пересування армії. Основна ж частина запорозької команди рухалася в авангарді, зайняла без бою місто Карасубазар і, дочекавшись підходу російської армії, рушила у напрямку до найбільшої турецької фортеці в Криму — Кафи (сучасна Феодосія), зупинилися на віддалі 30 км від неї. Під час боїв за оволодіння Кафою запорожці відзначилися відбиттям контратаки кримців та турків, котрі були оточені й знищені. Відзначаючись більшою маневровістю, ніж російські кіннотники, а також добре орієнтуючись на місцевості, запорожці завжди опинялися попереду основних військ Долгорукова і забезпечували його інформацією, достатньою для ухвалення ефективних рішень.

Підсумовуючи свій досвід збройних дій у Криму, Прозоровський писав про особливе значення козаків: "Будучи впродовж трьох діб атакований татарами, [я] не міг їм заподіяти відчутної шкоди, не маючи при собі бодай маленьке число козаків. А регулярна кіннота ... хоч малий зробить рух, відразу ж відступить... І так це може тривати цілий день без жодного успіху". Основна маса кримськотатарського війська не наближалася до ворога ближче, ніж на дві версти, побоюючись гарматних пострілів. Наперед висилалися лише перестрільники на добрих конях, котрі, обстрілявши з луків та рушниць росіян, відразу відходили. Отут і були потрібні козаки, котрі кидалися їм навперейми.

Після здобуття Кафи, Долгоруков залишив російські гарнізони в усіх великих містах Криму і відвів решту своєї армії на материк. Команду Ковпака розмістили біля гирла Дніпра з боку Кінбурна для блокування тамтешнього турецького загону. Тут вона, маючи кілька ротацій, перебувала до закінчення війни. На інших театрах війни, біля Очакова, Хаджибея та у Придунав'ї, було задіяно більше 10 тис. запорожців.

Останній епізод із участю запорожців у боротьбі за Крим був пов'язаний із висадкою турецького десанту біля Керчі та Ялти і початком потужного збройного виступу кримчан проти російського панування влітку 1774 р. 24 червня на Перекоп відряджено 1000 запорожців на чолі з військовим старшиною Андрієм Порохнею, котрий отримав наказ прямувати до Ак-Мечеті (сучасний Сімферополь). Згодом із Січі відрядили ще 500 запорожців під командою полковника Івана Кулика. Тим часом збройний виступ кримчан набув масового характеру. Були розладнані комунікації, перервані шляхи постачання провізії для російських військ, що перебували в Криму. А. Порохня так занотував побачене: "Кишлаки їхні стоять порожніми, а по шляхах скрізь і біля самих соляних озер [бачив] вирізаних чумаків і вози, що лежали складені, а харчові провізії, що в них були, — розсипані. Від солоних озер до Салгира дорога людськими тілами встелена".

За 30 км від Перекопа на команду І. Кулика напало близько 200 кримських татар. Вони оточили зусібіч запорожців, попри їхню чисельну перевагу, та змусили їх тікати; при цьому кількох запорожців убили, 44 тяжко поранили, відігнали 129 коней. Тим часом загін А. Порохні теж зазнав втрат і змушений був відступати в районі Перекопа. Ці поразки завдали шкоди репутації запорожців, котрі раніше демонстрували перевагу над кримцями. В самий розпал активної партизанської війни до Криму надійшла звістка про укладення російсько-турецького мирного договору в Кючук-Кайнарджі, котрий позначив перемогу Росії та проголошення жаданої нею незалежності Кримського ханства.

Тож попри зухвалі твердження російської політичної міфології про здобуття Криму виключно "силою російської зброї", цей півострів був завойований з широким використанням сил українського козацтва. Воно було змушене діяти в інтересах Російської імперії, руйнуючи військову міць Кримського ханства і, за іронією, тим самим, наближаючи власне існування до несподіваного кінця.

Владислав Грибовський 

У 1856 році у лондонському видавництві «Day&Son» обмеженим накладом вийшов альбом кольорових літографій «The Beautiful Scenery and Chief Places of Interest throughout the Crimea» («Гарні пейзажі та головні цікаві місця цілого Криму»). Автором картин є митець італійського походження Карло Боссолі, що народився у швейцарському містечку Лугано, а в 5-річному віці з батьками переїхав до Одеси.

Особливу увагу привертає передостання картина альбому з підписом «Russian Burial-Ground» («Російський цвинтар»), на якій зображене місце поховання на березі Сиваша. Вигляд близько десятка перехняблених і повалених кам’яних хрестів дає повне право говорити, що під ними останній спочинок знайшли запорозькі козаки.

Аналогічні за виглядом намогильні пам’ятники і зараз можна бачити збереглися на старовинних козацьких цвинтарях у районі Шкодової гори поблизу Одеси – Куяльницькому (Сотниківському), Усатівському, у селах Курісове (колишня Петрівка), Глибоке. Історики стверджують, що у цих місцях жили нащадки запорізьких козаків, які свого часу осіли у чорноморських степах, воювавши з османами, а згодом беручи участь у розбудові краю. Названі поховання об’єднує одна важлива деталь: усі вони розташовані на берегах лиманів – Хаджибейського, Тилігульського та Сасика.