З УКРАЇНСЬКОГО ЖИТТЯ В КРИМУ

Як скрізь по Україні, так і в Криму починає відроджуватися українське культурно-національне життя, визволене з-під большевицької кормиги.

Позбавлені всякої оборони під большевицьким режимом, мусіли українці Криму перетерпіти весь цей русифікаторський шал Москви. Треба, на жаль, ствердити, що русифікація українців у Криму зробила значні поступи.

Сумної слави тип "совєтської людини" далеко тут не перевівся, і тому треба відмітити всі ці свідоміші одиниці, котрі, незважаючи на несприятливі умови, взялися з запалом до праці над відбудовою українського культурного життя.

2 червня 1942 року відбулася в Сімферопольськім Міськім Театрі перша вистава для цивільного населення опери Артемовського "Запорожець за Дунаєм". Виставу дав новостворений театр у Сімферополі під режисурою енергійного п. Петренка та під умілою музичною кермою диригента Н. Орлянського.

Гра артистів була задовольняюча, коли взяти під увагу, що, за винятком кількох досвідчених артистів, решта - молоді початкуючі актори.

В Сімферополі працює на той час українська початкова школа під управою п. Пентелейчука. Відчувається дошкульна нестача шкільних підручників та шкільного приладдя. Планується в майбутньому помножити число українських народних шкіл та заснувати дві українські гімназії - хлоп'ячу і дівочу.

З великим зацікавленням ставляться місцеві українці до справи наладнання церковно-релігійного життя.

В Криму відчувається брак українського часопису, тому знову поновлено заходи, щоб одержати дозвіл на видавання української газети. Українці прохали такого дозволу одразу після приходу німецьких військ, та місцеві москалі встигли випередити і дістали дозвіл на московський "Голос Крима". Крім московського, виходить тут ще татарський часопис "Азат Крим". Треба завважити, що татари все ставились прихильно до українців, а тепер ця прихильність ще збільшилась завдяки тому, що українці вміли жити щиро зі своїми добрими сусідами.

Ярослав САВКА

Червень 1942 р.

Волинь. № 49 (25.06.1942). С. 3.

 "ЗАПОРОЖЕЦЬ ЗА ДУНАЄМ"

110 років не сходить опера композитора Гулака-Артемовського "Запорожець за Дунаєм" зі сцени. Опера пройнята патріотизмом українського народу. Туга на чужій землі за рідним краєм - ось провідний мотив опери.

Більшовики весь час намагалися перекроїти оперу на свій лад. Слово "Бог" замінювалося по-різному словами "сила", "доля", "природа". А найчудовіше місце опери - сцена моління - було або зовсім викинуте, або скорочене і спотворене.

Заслуга сімферопольської трупи українського театру в тому, що опера поставлена вперше після двадцяти років у невикривленому вигляді.

Опера "Запорожець за Дунаєм" вже два тижні йде у Сімферополі з великим успіхом. Театр готує до постановки нову оперу "Катерина", музичну драму "Ой, не ходи, Грицю" та інші п'єси.

Вернер.

Голос Криму. № 47 (53). 10.06.1942 р. С. 2.

"У Ялті чергова постановка в театрі - "Наталка Полтавка" - відбулася за участі місцевого українського ансамблю".

Голос Криму. № 15 (21). 19.02.1942 р. С. 2.

13 лютого 1944 року український часопис «Нова доба», що видавався в Берліні, у №7 повідомив, що 19 січня у Сімферополі на 64 році життя раптово помер хірург Михайло Германович Бурлаков. Випускник Харківського університету (1903 р.), у 1912 році він захистив дисертацію, отримавши ступінь доктора медицини, після чого працював у Старобільську й Сумах. З 1920 року мешкав у Сімферополі, де мав велику популярність як фаховий лікар. Був головним лікарем 1-ї хірургічної лікарні. Очолив створений при ній у березні 1942 р. пункт швидкої допомоги. «Живучи на найдальшій південній околиці нашої Батьківщини, покійний зберігав палку любов до України і до всього українського. Він тихо віддав Богові душу, слухаючи по радіо укохані українські пісні», – зазначили новинарі.

Того ж дня у міському саду Сімферополя (зараз сквер за кінотеатром «Сімферополь») вперше за майже чверть століття на Водохреща було звершено чин освячення води. «Велична церковна процесія, що пройшла містом, розпочалася рівно в 11 годин. Урочистий молебень і хресний хід справили на присутніх велике враження. Багато жінок плакало радісними сльозами» – йшлося в нотатці.

Навесні 1942 р. було створено краєвий провід Південно-Східних українських земель (ПівдСУЗ) з осідком у Дніпропетровську на чолі з В. Куком («Леміш»). Провід охоплював своїм впливом Дніпропетровську, Кіровоградську, Херсонську, Миколаївську, Запорізьку, Одеську, Сталінську та Ворошиловградську області, а також Крим та Кубань. Біля її витоків стояв З. Матла («Вовк»). З травня 1942 р. до 1943 р. провід очолював В. Кук («Юрко», «Леміш»). Протягом 1942–1943 рр. німецькі каральні органи провели серію репресивних акцій проти членів та прихильників ОУН на теренах Центральної та Південно-Східної України. У вказаний період ОУН втратила багато кваліфікованих кадрів.

 ЗВІТ ПРО СТАНОВИЩЕ В КРИМУ

Тепер як оцінюють місцеві українці, є в Криму ок. 35 - до 40% українців, 30% татарів та 15% москалів. Точно встановити не можна. Жидів німці вистріляли. Фольксдойчів, яких до війни було доволі – вивезли большевики, українці переважають у північній частині, татари в південній. Мова українців зрусифікована. Часто не можна відрізнити українця від москаля. Але місцеві знають себе, відрізняють мимо всього, бо в глибині існує ще таки не зжите національне чуття. Зате свідомість національна, хоча слабенька, але є. Її розсіяли переважно втікачі із різних областей України, які сюди заблукали, щоб згубитись із своїх місцевостей від ока ГПУ. Найбільше заблукало тут свідомих українців після періоду «розкуркулюваня» й голоду в 1933 році. Між ними проживають навіть дуже свідомі й активні одиниці, які цілком відповідають рівневі свідомого українця-націоналіста. Але це поки що лише одиниці.

Москалі як маса, неактивні. Зате московська інтелігенція дуже активна й нахабна. Найбільший рух роблять дольмечери [перекладачі]-москалі. Москалі на різних керівних становищах, по всіх урядах. Багато німців їм сприяє, а найбільше Ортскомандант головного міста Криму – Сімферополя. « Голос Крима» (газета) має багато більш російський характер, ніж українські «Львівські Вісті».

А вже з українськими газетами в Києві, чи де-інде годі навіть порівнювати. Кацапи-дольмечери відбудовують усією силою матушку Росію.

Татари не уявляють собою виразного політичного обличчя. У своїй масі ті, що залишилися, поставилися були спочатку негативно до большевиків, а прихильно до німців. Це використали німці і створили були з них військову частину, головно до боротьби з партизанами в трудних теренових умовах Криму, але ці настрої скоро розвіялись, із того залицяння нічого не вийшло, бо німці не вміють вести такої політики ніде.

Війна. Партизанщина. Близькість воєнних дій сильно відбивається на кожному кроці. Німці стягнули перед атакою на Керч величезні сили. Здавалось, що там потужним колонам нема кінця, ні ліку. Ходили чутки, що це вже наступ на Кавказ через Крим. Багато їх полягло. Цілу зиму і весну були дуже часті налети большевицьких літаків. Часом кілька разів одного дня (чи ночі). Налети потягли жертви із цивільного населення і військових. Місцева газета подавала, що лише в одному Джанкої за зиму згинуло від налетів 200 німецьких жовнірів. Теренові умови Криму дуже сприяли партизанській акції. Вона надзвичайно сильна. Це просто організована військова акція, головно при помочі парашутистів і немає майже нічого спільного із населенням. Щойно згодом страшна нужда і поведінка німців стали декуди кидати частину населення теж у бік партизанщини.

Господарські відносини. З харчами і з усяким крамом дуже погано. Просто страшний голод. Люди йдуть валками в околиці південної степової України за шматком хліба. Але і в цьому величезні труднощі із перепустками. В зв'язку з близькістю фронту і партизанщиною дуже гострий контроль руху і легко попасти на там-той світ за що-будь.

Останньо беруть часово на роботу до Німеччини. Беруть усіх татарів також.

Український рух. Дуже слабенький. Усе захоплює Московщина під опікою кацапів-дольмечерів. Але горстка місцевих українців намагається цьому протистояти, урухомлює поволі українське культурно-освітнє життя та звернулись навіть із смілим протестом до німецької влади проти попирання Московщини.

Відчувається великий брак українських книжок, а попит за книжкою надзвичайний! Дуже придався б єпископ українець, бо старші горнуться ще до церкви. А коли її захоплять москалі, то вже стане їх твердинею.

Наша праця надзвичайно важка. Маємо перші жертви – 3-х друзів розстріляних у Джанкої. Це сл[авної] п[ам'яті] друзі: Панькевич Степан із Збаражчини, Любак Михайло із Львова і Бардахівський Роман із Самбірщини. Це одначе не захитало нашої віри й мало між населенням дуже живий відгук. Люди бачать, що ми не є нічиї агенти, тільки жертвенно служимо народові і віддаємо для його визволення своє життя. Ідея Самостійної України набрала відразу живого змісту, освячена кров'ю її передових борців.

Слід згадати до цього, що ми на Кримі понесли ще четверту жертву, бо ще 18 листопада [1941 р.] був арештований друг Іван Осадчук і вивезений до Львова, де помер в лагрі на тиф.

Яр (1942 р.)

ГДА СБУ. Ф.13. Спр. 376. Т.21. Арк. 65-66. Друкований примірник. Машинопис.

ВІСТІ З КРИМУ

Відновлюючи українське життя в Криму, довелось зводити важку боротьбу з несвідомістю нашого населення, що творить більшість, та активністю руських, хоча вони менше числом. Найгірше було, що за ними були всі німці. В кінці, одначе, по довгих заходах вдалось це частинно переломати. Допомогли в цьому багато наші зв'язки з грузинами й іншими кавказькими народами, які ми мали ще перед війною, а німцям на цьому дуже тепер залежить. Вони кликали навіть в тих справах деяких місцевих українців і грузинів, переговорювали з ними про те й тоді те все потвердилось.

Другу перешкоду зустріли ми несподівано зі сторони українських дольмечерів, яких сюди прибуло доволі багато. Вони в більшості звуть себе мельниківцями й пробують вести розкладницьку роботу та валити те, що ми з таким напруженням та жертовним трудом будуємо. Треба, одначе, визнати, що деякі з них, які не затратили своєї національної й особистої честі, відмовлялись від такої руїнницької роботи й не перешкоджають розбудові українського життя. На жаль, не всі поміж нами пішли цієї дорогою – життя і праця тут дуже важкі. Голод, дорожнеча, на кожному кроці небезпеки. Ось 3-х друзів розстріляли в Джанкої. Їх арештували німці по доносу в половині січня, в половині лютого розстріляли, а речі їх порозтягали собі.

Біля 10-го грудня [1941 р.] були знову деякі друзі арештовані в Євпаторії, тобі саме, коли большевики зробили там свою першу несподівану висадку (десант). І ось попали між арештованих та йшли вже з цілою масою інших на розстріл, але притомністю розуму й відвагою дали собі раду й утекли.

Гарний це[й] наш Крим, чудове Чорне море, що шумить перед нами й грає хвилями, але важка, дуже важка праця й тверда боротьба чекає нас, щоб цей так дорогий серцеві кожного українця клаптик української землі й це козацьке море – стали знову українські.

Мур (1942 р.)

ГДА СБУ. Ф.13. Спр. 376. Т.21. Арк. 66. Друкований примірник. Машинопис

Вісті з Криму (На основі повідомлень з місця й інформацій преси)

Останні вісті з Криму повідомляють, що Крим приєднано до "Райхскомісаріату Україна", причому до самого Криму зачислено частину Миколаївської і Запорізької областей. Крим мають обсадити італійці (?) (поголоски).

Склад населення Криму приблизно тепер такий: З0-40% українці, 30% татари, 15% москалі, решта (15-25%) греки, болгари, турки, грузини і ін. німців більшовики вивезли в час війни на Волгу. Всього населення Криму до війни було 1.150.000.

Татарам німці обіцяють "Татарську Республіку" (неофіційно), створили кільканадцятьтисячний татарський легіон, який брав участь у боях за Керч і проти партизанів. Члени легіону в німецьких мундирах, на правому рамені біла опаска. Татари йдуть у легіон, щоб рятуватись від голоду. В легіоні дістають дві марки денно.

Українці в Криму представляються не найкраце. Русифікація зробила серед них значний поступ. Вони в загальному перестрашенні, без ініціативи, малоактивні. Сумної слави тип "совєтської людини" далеко тут не перевівся. Однак завдяки нечисленним, свідомим і повним запалу одиницям і в Криму почало відроджуватись українське національне життя.

2 червня 1942 р. відбулася в Сімферопольському міському театрі перша вистава для цивільного населення опери "Запорожець за Дунаєм". Виставу дав новостворений український музично-драматичний театр під режисурою п. Петренка. Сам факт, що в Сімферополі заіснував знову постійний український театр, після 22-літньої перерви від 1918 року, свідчить про живучість українців у Криму, що не піддались і найважчим ударам долі.

В Сімферополі працює українська початкова школа. Відчувається дошкульна недостача шкільних підручників та шкільного приладдя. Планується помножити число українських народних шкіл та заснувати дві українські гімназії: хлоп'ячу й дівочу.

3 великим зацікавленням ставляться місцеві українці до справи наладнання церковно-релігійного життя. Приміщення для церкви вже є, та бракує священика.

В Криму відчувається брак українського часопису, тому знову поновлено заходи, щоб одержати дозвіл на видавання української газети. Українці старалися про дозвіл після приходу німецьких військ, та дістали дозвіл москалі на "Голос Крима". Крім московського, виходить тут ще татарський часопис "Азат Крим". Треба зауважити, що татари ставились прихильно до українців, а тепер ця прихильність ще збільшилась завдяки тому, що українці вміли з ними відповідно поводитись. Татарську верхівку більшовики знищили, а ті, що тепер вибились на чоло татарського руху, є часто германофілами. Під впливом українців татари розпочали боротьбу проти русифікації.

Про активність рускіх свідчить хоч би факт, що в Сімферополі вони встигли на 80% опанувати управу і поліцію.

В Сейтлєрі життя опановане українцями.

Рускі розвинули сильну агітацію за "єдіну нєдєліму". На Крим прибуло багато російських емігрантів з Німеччини. Вони поширюють свою пресу і ведуть роботу виразно протиукраїнську. Підтримують їх при тому деякі німці. В Сімферополі є велика російська бібліотека, що почала широку діяльність. Число абонентів щоденно зростає. При бібліотеці є читальня з книжками, газетами та журналами.

Рівно ж господарське життя Криму намагаються опанувати рускі. В Віртшафтскоммандо "зондерфірерами" є самі москалі. Новоорганізоване кооперативне товариство "Крим-Союз" відкрило ряд споживчих крамниць, через які села дістають сільськогосподарський дрібний інвентар (граблі, вила, шнури). "Крим-Союз" веде переговори з німецькою фірмою торгівлі зі сходом у справі постачання до Німеччини овочів. За ці продукти німецька фірма дає дваи вагони цукру і два вагони сірників.

Дорожнеча страшна. 1 пуд борошна - 1000 крб., 1 кг масла - 700 і більше крб., 1 кг хліба - 100-150 крб. Про інші речі і не говорити.

23 травня 1942 року українці внесли головнокомандуючому армії в Криму меморіал-протест у справі протиукраїнських потягнень деяких чиновників та дістали обіцянку про те, що ставлення німецької влади до українців у Криму зміниться на краще.

Ш.

Вісник української інформаційної служби. 1942. №7-8. С. 23-24.

Інформаційні Вісті з ОСУЗ і ПЗУЗ за останній квартал 1942 року

До кожного генералькомісаріяту прилучено т.зв. ногайські степи, щоб зміцнити його економічне положення.

Віртшафтскомандо поділило Крим на 12 гебітів: Сімферополь, Севастополь, Карасубазар, Феодосія, Керч, Колой, Євпаторія, Фрайдорф, Джанкой, Кахівка, Гола Пристань, Дофіна. Всього населення в Криму живе приблизно один мільйон, з них українців 38%, 37% татар, 11% москалів, 14% інших. У північній частині більшість становлять українці, в південній – татари. Джанкой (місто і район) нараховує 53% українців. Міста населені в більшості російським елементом, села – українським і татарським. В Севастополі і на Керчі був також значний відсоток українців (приблизно 30%).

Під теперішню пору вся влада в Криму лежить в руках команданта віртшафтскомандо. Всіх крайсляндвіртів є в Криму 47. Районові старшини і міліція мають допоміжний характер. Комітети – український, татарський, вірменський – не мають жодного впливу на адміністрації.

Все промислове, господарське і торговельне життя зосереджується виключно в німецьких руках. Німці забрали в цьому році весь збір пшениці, винограду, тютюну, бавовни та більшу частину скоту і птиць. Збір овочів був дуже нездарно організований, і тому велика частина пропала. Для місцевого населення не дали нічого по думці "Хай краще загине". Тютюн частинно переробляють для потреб армії у Сімферополі та Феодосії, решту вивозять на захід. Увесь збір винограду має бути перероблений на вино.

Всяку ініціативу населення зустрічають німці нерадо, а то й відкидають. В кожне село приділило В-командо одного підстаршину чи солдата, ніби на відпочинок, а насправді для контролю.

Кожний зондерфюрер чи солдат відсилає двічі додому посилки по одному кг товщу, меду, тютютну в місяць. Крім цього, коли їде у відпустку, бере собі безконтрольну кількість товщів, м'яса, меду, вовни, шкури, мила, тощо.

Національна політика

На словах німці проповідують рівність всіх національностей Криму, на ділі використовують антагонізм і доцільно їх підсичують. СД з одного боку нацьковує татар на руських, з іншого боку йде у всьому на поступки руським. Москалі користаються з цього, закріплюють свої становища і ведуть відверту боротьбу проти українців. У вересні цього року німці намагалися злучити в Сімферополі український, татарський і російський театри в один спільний, що мав би спільним репертуаром заспокоювати культурні потреби всіх трьох національностей.

Внаслідок німецької економічної політики на Криму великі харчові труднощі, а подекуди і голод. Хоч риби є достатньо, населення її не одержує. Базари розганяють, доставка харчів із сіл заборонена. Внаслідок цього панує велика дорожнеча.

Українське життя

Українське населення живе головним чином по селах. За останніми офіційними даними в Сімферополі живе 18% українців. Місцевий український елемент – це вислані, "розкуркулені" і т.п. Серед сільського елементу більшість – це давні жителі Криму, національно мало свідомі, свідомі все-таки окремішності від москалів. Елемент, висланий і напливовий, мріє про повернення до давніх своїх осель. Побут на Кримі вважають ці люди за тимчасовий. У цих людей немає ініціативи, недостає тривалості в праці.

Культурно-освітнє життя слабе, але воно розвивається і зміцнюється. У Сімферополі є український театр (50 чоловік), школа, комітет, Бюро Допомоги, в Євпаторії і Ялті аматорські гуртки.

Русскі

Найсильніші позиції москалів у містах, головно у Сімферополі. У них є багато інтелігенції. Працює тут російський великий театр, театральна студія. Говориться навіть про відкриття університету. "Голос Крима" і управу використовують вони для своєї політичної роботи. До німців відносяться дуже лояльно, влазять у довіру. "Нове слово" має багато читачів Серед москалів великий вплив мають білогвардійці.

Більшовицьке підпілля

Працює. В горах іде партизанка. Деякі партизани здаються, причому заявляють, що б'ються не за Сталіна, а в обороні власного життя.

Татари

Дуже розчаровані і засмучені. Молодь пішла в легіон, і гине в боротьбі з партизанами. З легіоном пов'язували татари деякі надії, одначе розчарувалися. Німці виарештували активних людей з-поміж молоді.

Вірмени

Мають свій Комітет. Вони мають підтримку від емігрантів. В Кримі зуміли захопити чільні становища в господарських і торговельних установах.

ГДА СБУ. Ф. 13. Спр. 376. Т. 30.

Огляд відносин на ОСУЗ і ПдСУЗ під весну 1943.

Національно-політичне обличчя Криму

Кримський півострів займає площу в 26.000 кв.км. Населення Криму являє собою справжню мозаїку: тут живе понад 50 різних національностей. В 1926 р. на 713.800 душ населення Криму було за офіційними даними: 42,2% москвинів, 25% татар, 10,8% українців, 6,1% німців, 5,6% жидів, 2,2 греків, а далі йшли вірмени, болгари, караїми і т. д. Число українців на Криму сильно зросло після років примусової колективізації. Перепис населення Криму в січні 1939 р. виявив тут 1.126.824 душ, з чого більш половина жила по містах. Національного складу населення перепис в 1939 р. не подав. Сьогодні живе у Криму не більше як 700.000 душ.

Під теперішнію пору в Криму різко позначуються чотири політичні сили: 1) німці; 2) біломосквини; 3) москвини-большевики; 4) поневолені народи Криму, передовсім українці і татари.

Німці, які, як звичайно не вміли використати початкової прихильності місцевого населення, втримуються на чолі всього життя тільки силою штиків і батога. Їх неприхованою метою є закріпити за собою назавжди Крим, як поміст, до вимріяного ними Сходу. Під кінець 1942 р. вони вже поробили були заходи до повного скольонізування Криму німцями-фольксдойчами. Однак воєнні дії перешкодили реалізації цього пляну і фольксдойчі відхлинули поки що на ЗУЗ. Тепер німці гарячково укріплюють Крим, передбачуючи поновне втягнення його в воєнний крутіж м. і. числяться з можливістю англійського десанту на Кримі. Прибережні води Криму безупину заміновується. До Керчі і Севастополя йдуть день у день ешелони з мінами і розмонтованими воєнними суднами. На цілому півострові будують сильні укріплення. Міста приготовлено до вуличних боїв. Навіть в Запоріжській та Дніпропетровській областях будують німці оборонну лінію, спрямовану проти півдня. В парі з тим, серед політичних гуртків кружляли якийсь час поголоски, що Крим мали б німці віддати Туреччині, щоб тільки спонукати її до виступу проти большевиків.

«Русскі» – це сьогодні як-не-як основна, найбільш численна національність Криму. Вправді вони очевидно поділяються сьогодні на дві ворогуючі групи: білих і червоних, але у відношенні до України – це один і той же ворог.

Білогвардисти: москвини-емігранти нахлинули на Крим масово разом з німцями і захопили відразу в свої руки майже всі державно-адміністраційні, військово-поліційні, господарські і т.п. установи та цупко омотали все інше життя Криму: культурно-освітне, церковне, пропаганду, пресу, радіо, театри і т.п. Не бракує їх очевидно в гестапо. Керівниками білогвардійщини є др. Маврах, який є одночасно шефом німецької пропаганди і російської преси, далі редактор газети « Голос Крима» Булдаєв, поліцмайстер Сімферополя, керівник «Кримсоюза» і ще дехто. Білогвардисти скрізь виступають шовіністичними споборниками «єдіной нєділімой» з добрим царем-батюшкою на чолі. Діють легально і в підпіллі. Їх рупором є передовсім газета «Голос Крима», а також берлінське «Новое Слово». В своїй пропаганді знаходили зразу чимало прихильників і то не тільки серед москвинів, але й серед «малоросів». До німців ставляться білогвардисти назверх дуже лояльно, але ждуть терпеливо на їх упадок. Великі надії зв'язують вони з особою ген. Власова. Однак через своє собаче вислугування німцям, білогвардисти зраджують собі кінець кінцем навіть російську масу населення. Особливо молодь ставиться до них неприхильно, орієнтуючись куди радніше на большевиків.

Большевики на Криму – це як на сьогодні сила, що ще найлегше може опанувати Крим на випадок провалу німців. Ця їх сила опирається передовсім на партизанщині. Під цю пору начислюють на Криму до 6 тисяч озброєних і вишколених червоних партизан. Це головно москвини. На чолі партизанських загонів стоять досвідчені фахівці, комуністи-активісти, комісари і енкаведисти. В рядах партизан були спочатку самі червоноармійці, які не встигли відступити з Криму перед німцями, зглядно ті, яким пощастило вирватись з обложеного Севастополя. В січні 1942 їх ряди почали поповнюватись втікачами перед хвилею терору з боку німців, які впали на слід діячів комуністичного підпілля. З самого тільки Сімферополя втекло тоді в партизани до 2000 чоловік. Літом 1942 народ почав рятуватись утечею в пар- тизани перед вивозом у Німеччину. Відтак партизани перестали приймати в свої ряди не росіян, а навіть вбивають таких охотників, як здогадних німецьких провокаторів.

Партизани Криму мають постійний зв'язок з червоною армією. В горах Криму, як повідомляють перебіжчики з партизанських рядів, має бути навіть летовище. Совєтські літаки скидають партизанам харчі, одяг, амуніцію та свіжі людські сили. Кожної ночі гудуть над горами літаки й обмінюються з землею умовленими сигналами ракет. Хворих чи ранених партизан забирають в запілля. Мають теж партизани добре обладнанні й законспіровані зв'язки в терені, по урядах і на залізниці.

Від листопада 1941 і до літа 1942 червоні партизани тероризували цивільне населення, особливо татарське, вирізуючи «за ізмєну родінє» цілі сім'ї. Відтак у зв'язку з загальним зненавидженням німців, партизани почали ставитись до населення прихильно, вбиваючи вже тільки старостів, поліцистів та явних німецьких вислужників. В осені й зимі 1942-1943 в зв'язку з важкою ситуацією для німців на фронті, комуністичне підпілля скріпило протинімецьку роботу, мобілізуючи населення до збройного зриву. Німці відповіли терором, масовими арештами і розстрілами всіх арештованих разом зі сім'ями. В числі розстріляних знайшлись теж провідники комуністичного підпілля Новіцкій і Халапсіс. Одначе повністю зліквідувати комуністичне підпілля німцям не вдалося. Червоні наразі присіли і ждуть своєї черги. В рядах партизан замітне невдоволення з комісарів. Там панує взаємне недовір'я.

Сила інших поневолених народів Криму на сьогодні не велика й досі ще не скоординована.

Українців на Криму є сьогодні найвище 20-25 відсотків всього населення. Дозволене німцями переселення з Криму від[т]ягнуло звідсіля в Україну, яких 30-40 тисяч з українців і то тих кращих, свідомих, які дошкульно відчули більшовицьке переслідування. Розраховуючи на власну силу осталих українців на Криму – було б не поважно. Ніде правди діти – це сьогодні під національним оглядом не є Україна. Кримські українці не мають часто елементарних знань про Україну. Вони знають про неї хіба з красного письменства, з творів Гоголя, Короленка, Данилевського. Української мови тут ніколи не було чутно, тим менше [за] совєтів. Українська мова не одного кримського українця прямо смішить, а про розуміння ними ідеї Самостійної України не приходиться й говорити. В тому напрямі треба ще багато попрацювати. Людність Криму мусить зрозуміти, що ані Україна без Криму, ані Крим без України не може існувати. Вони з природи належать одне до одного. На цій плятформі й проходитиме монтування на Криму спільного фронту поневолених народів проти німецького і московського імперіялізмів. Оглядаючись за природними союзниками у боротьбі за спільні ідеали, українці на Криму мусять передовсім звернутися до татарського народу.

Татари: на зважаючи на свою малочисельність, можуть представляти собою доволі поважну силу. Передовсім вони на Криму почувають себе дома. Це народ солідарний, характерною рисою татар є їх міцна, зразкова національна єдність. В тому їх головна сила. Їх ненависть до «русских» є страшна. Це ж під напором москвинів вони мусіли виемігрувати масово з своєї кримської батьківщини. Тільки впродовж п'яти років (1860-1865) виемігрували з Криму в Туреччину ок. 140.000 татар. За час большевицького панування кримські татари зуміли піднестися під кожним оглядом. Передовсім вони виховали великі кадри своєї інтелігенції. Для прикладу: в 1914 вчилося в школах всього 2610 татарських дітей, а в 1938 – 10. Все таки татари ненавиділи большевицький режим, як такий, що йшов з ненависти Москви. Коли вибухла німецько-російська війна татари дуже розраховували на німців. Уважаючи на німецьку прихильність, татари хотіли скористати з нагоди і вирізати в Бахчисараї всіх «русских», але німці до цього не допустили. Татари з запалом кинулись до розбудови свойого національно-політичного життя. Зорганізований в 1941 році татарський комітет перевів мобілізацію добровольців до татарських батальйонів в числі 15 000. Татарські добровольці куди успішніше винищували червоних партизан на Криму.

Також шуцманшафт і поліцію встигли татари доволі кріпко обсадити. Центром татарського руху стала давня столиця Кримського ханства Бахчисарай. Скрізь організувались мусульманські комітети, столи допомоги, школи й мечеті, розвивалось культурно-освітнє, релігійне і торговельне життя татар. Представники мусульманських комітетів мають великий авторитет серед татар. Їх зарядження виконують без озиву.

Приязні татарсько-німецькі відносини не тривали довго. Вроджена бутна лютість і нахабність німецького окупанта почала вилазити на верх. Гестапо взялося до винищування татарських націоналістів. Татари зрозуміли їх вовчу натуру і сьогодні ненавидять їх не менше, як русских. Проти червоних партизан татарські добровольці перестали боротися, очевидно не з симпатії до большевиків, тільки з ненависти до німців. Зросли натомість давні історичні симпатії і надії татар на Туреччину. Татарсько-турецькому зближенню допомогли необачно самі ж німці, запросили влітку 1942 р. з політичних міркувань делегацію турецьких журналістів на Крим. Влаштовуючи приняття в честь гостей, татари мали змогу від серця поговорити з турецькими побратимами, очевидно, не про шашлик.

Відношення татар до українців є назагал прихильне. Коли «русских» і німців на Криму татари трактують, як ворогів-наїзників, то до українців відносяться як до гостей. Тільки несвідомі татари, які не відрізняють українців від москвинів, дивляться і на нас [як на] вовків. Слід пригадати, що в роки державного будівництва українського народу (1917-1920) на Криму серед татар діяв автономістичний табір Гаспрінського, що орієнтувався всеціло на Україну, тоді, як табор Валі-Ібрагімовича орієнтувався на Туреччину. Так воно буде і тепер, коли українські самостійницькі сили братимуть в Україні верх і здвигнуть Українську державу, тоді татарський нарід напевно стане вірно і лояльно по нашому боці.

З інших національностей Криму треба згадати про вірмен і греків. Вірмени живуть доволі численно по містах Криму, де займаються головно торгівлею. Вони дружньо співпрацюють з татарами, уповають на Англію та мріють про самостійну вірменську державу на Закавказзі, зглядно прилучення совєтської Вірменії до Турецької Вірменії.

Греки: живуть в більшості по селах, займаючись хліборобством та рибальством. Ніякої політичної ролі не відіграють. Майже всі вони підпали під татарський вплив та повністю асимілювалися з ними в культурі і побуті, навіть прийняли татарську мову за свою.

Слід ще згадати про французів і поляків, яких німці привезли ще восени 1941 р. Вони працюють на авторемотному заводі. Знищені війною пристані відбудовують емігранти-москвини й почасти українці. В січні ц.р. привезли німці робітників до відбудови Севастополя. Є це переважно молоді хлопці з ЗУЗ українці і поляки.

ГДА СБУ. Ф.13. Спр. 376. Т. 32. Арк. 60-72. Копія. Машинопис.

Інформація про СУЗ і Крим. Літо 1950 р.

Сімферополь. На станції відразу як я висів з поїзду в усіх пасажирів провіряли документи. Сіл досі з поїзду я не бачив (в Криму), тільки одинокі господарства порозкидані по узбіччях гір. В Сімферополі іду на турбазу (туристична база), де організується прогулька по місті і в гори. На тур-базі стрічаю багато студентів-туристів в більшості з «путьовками» зі шкіл. Студенти переважно москалі, з Москви і інших міст, з України мало. Харч прямо люксовий і то стільки, хто хотів. Харч на державний кошт. Організується прогулька і я іду оглядати місто. За містом на горбі науково-історична експедиція розкопала старе скитське місто з другого тисячоліття до Хр[иста]. Екскурсовод цілий час нам пояснювала. Бачив я великі грушкоподібні з вузькими входовими створами в камені викуті ями. Таких ям було кільканадцять разом, обгороджені муром – це зерносховище. Дальше ми бачили могилу скитського царя з другого тисячоліття до Хр. Могила також грушкоподібної форми, викута в камені, вхід малий, що ледве пролізе чоловік. В могилі відкопали дуже багато дорогоцінностей. Між іншим шолом з самого золота, зброя, дорогі грецькі вази, багато золота. Все це вивезено до Москви до музею. Стіни могили в середині розмальовані фарбами, різні малюнки: скит на коні стріляє з лука і т. п., малюнки примітивні. Коло могили царя знайдено чотирьох вершників з кіньми і зброєю. Це закопали чотирьох дружинників царя живцем в землю як хоронили царя. Також відкопано могилу женщини – кажуть, що це жінка цього царя. В могилі також знайдено дуже багато дорогоцінностей. Відкопано мури міста. Це місто – це столиця скитського царя. Ціле місто буде мати 150 м. в квадрат (не квадратних м). В Сімферополі тільки російська мова. Татар ніде не видно. Населення – москалі, видно рідко вірмен, греків, але вони губляться між москалями.

Ідемо в гори оглядати схід сонця. Над морем дуже тепло, а в горах так зимно, що під двома коцами годі видержати. Як ми сходили з гори, то стрічали жінок, переселених в Крим з України і Росії, які пасли корови. Корови паслися коло стежки. Один студент москаль спитав, чи корова б'є. Жінка відповіла з фуком: «Ви думаєте, що вони (корови) такі, як ваші». Москаль-студент сказав до всіх: «От бачите, як ворожо наставлені до нас».

Ми зайшли в село. Село бідне. Замешкують виселенці з Росії і України, є також переселені вірмени і греки, аде дуже мало. Ми ходили по хатах і хотіли вкупити молока. Ніде нам не продали, казали, що нема. Ми посиділи на подвір'ю, відтак пішли знову до хати і почали просити, що це студенти приїхали на прогульку, що студенти з України, – тоді продала господиня молока.

Мене спитав один москаль з Москви: «Ви з Западної, а як там бандіти, що то за люди?». Другий москаль-студент сказав: «Я тобі поясню. Це такі люди, що всіх б'ють. Були поляки, били вони поляків, били німців, а тепер б'ють наших». Я 1945 року був в Чорткові, то їх так багато було, що в селі вели бій з нашими військами зранку до полудня і наші мусіли відступати». «А чого вони хочуть» – питав москвич. Цей другий відповів: «Воюють за суверенну Україну, щоб під ніким не бути». – «Це неможливо – тягнув москвич, – бо коли б Україна вийшла з СССР, то зараз її поглинуть капіталісти». Ї ще довго доводив про «нереальність» самостійної України.

Всі між собою говорили по-російськи. В Сімферополі я вдягнув чисту сорочку-вишив[ан]ку. Всі зробили великі очі. Підступив один студент і спитав по-українському: «Ви з Западної, ви українець? Я також українець (це був східний українець)». Рівно ж підступила одна дівчина і сказала: «То ви українець, я також українка-студентка зі Львова». Вже опісля ми між собою говорили по-українському.

Ялта. Це курортно-відпочинкове місто, положене над морем. Припирає до гір і тут не то щоб було гаряче, але є дуже парно. Повітря здорове, прим., як я іду вдома, то задихаюся, а як ходив в Ялті скоро, то не задихався так. Санаторії розкидані по збочах по лісі, так що вечером видно скрізь по лісі світла. Будівлі всі гарні, на західний стиль. Вулиці асфальтовані. Я ходив дивитися на дім, де відбувалася Ялтинська конференція [Лівадійський палац], але мене і інших до середини не пустили, взагалі нікого з прогульковців не пускають. Зараз в сусідстві є великий будинок з надписом «Санаторій міністерства СССР». На рогах і на брамі стоять стійки по два бійці з автоматами і нікого туди близько не пускають. В Ялті прямо на кожному кроці контролювали документи. Приміром, всідаєш на пароплав, щоб поплавати по морю – контролювали документи, висідаєш вже з пароплава – контролюють, висідаєш з поїзду – контролюють, купуєш білет на поїзд – контролюють, їдеш автобусом – контроюють. Нам говорили, що появився «американський шпіонаж» і тому така сильна контроля. Ночею по морі не можна їздити, тільки при березі (пароплавом), бо кажуть, що ще по морю плавають міни. Поза Ялтою ніде не було такої контролі за документами.

Бахчисарай. Це старе татарське місто, а татарина ні на лік ніде [не] видно (слова інформатора). Бачив я славний «фонтан сліз», палац хана, гарем. Сам гарем навіває смутком і холодом. Кімнати пусті, обладнання все забране. Екскурсовод пояснював все: «фонтани сліз» збудував хан на пам'ятку, що одна жінка хана вбила другу, яку він дуже любив (дочку Потоцького), в фонтані сліз я бачив дві рожі: одну білу, а другу червону. Нам пояснював, що Пушкін як був в Криму в якомусь там році (рік забув сам інфор[матор]), то в фонтані сліз поставив дві рожі, одну білу, а другу червону. І тепер цілий час змінюють на цю пам'ятку завжди свіжі рожі. Ми оглядали мечеть. Ексурсовод сказав: «Ми її скоро розберемо, щоб тут і духом татарським не пахло».

Багато будинків побудовано на західний стиль. Є ще багато будинків і вулиць на татарський стиль: вулички вузькі, доми одноповерхові з вузькими високими вікнами. Але тепер я бачив, що ці будинки розвалюють або перебудовують вікна і двері на європейський стиль.

Севастополь. Руїни з війни вже мало видно. Місто відбудовують скоро.

В Криму, як я вичув, то переселене населення не любить радвлади. Населення міст майже цілковито російське. Мова на Криму російська.

24.А.

ГДА СБУ. Ф.13. Спр. 376. Т. 32. Арк. 366-368. Копія. Машинопис.

Спогад про Крим у 1941-1945 рр. Дії українського визвольного руху на чорноморському півострові

Євген Стахів

Перед тим, як безпосередньо перейти до теми, треба подати деякі статистичні дані про Крим з 1941 р.:

На території 25 000 кв км проживало в той час 1 мільйон 100 тисяч населення, в тому числі українців – 25%, росіян – 28%, татар – 20%, німців – 6%, інших (греків, євреїв, болгар тощо) – 21%.

Сьогодні цей стан цілковито змінився після того, як в 1944 р. російські большевики виселили з Криму всіх татар, а на їх місце в багатьох випадках переселили в 1947 р. українців із Лемківщини та Бойківщини.

Найбільшим містом і столицею Криму є Сімферополь, у якому під час німецької окупації, згідно з даними місцевої газети "Голос Криму", жило 14% українців.

Дещо з історії

Українське заселення Криму почалося в останнє десятиріччя XVIII ст., і впродовж перших десятиріч XIX ст. північна (степова) частина цього півострова була вже в переважаючій більшості українською. Російсько-царська адміністрація часто подавала в своїй статистиці українців як росіян, такої ж статистичної політики дотримувались і російські большевики.

З вибухом революції в царській Росії і з повстанням у Києві Української Центральної Ради вже в березні 1917 р. створилася в Севастополі "Чорноморська Генеральна Рада", що складалася в основному з українських офіцерів та матросів Чорноморського військового флоту, які були організовані в таємному товаристві "Кобзар". У той же час у південному Криму постала Татарська Революційна Рада, делегати якої брали участь у скликаному Українською Центральною Радою "З'їзді народів", який відбувся в Києві у вересні 1917 р.

Законом від 13 березня 1918 р. Українська Народна Республіка перебрала у свою власність весь колишній царський військовий і торгівельний флот, який розташовувався у кримських і північно-чорноморських портах.

У вересні 1918 р. гетьманський уряд підписав з уповноваженими представниками Криму договір про приєднання Криму до України в якості широкої національно-територіальної автономії. Але цю автономію незабаром ліквідувала російська білогвардійська воєнщина, розігнавши 23 серпня 1919 р. татарську національну директорію та парламент. У той час переможна Антанта підтримувала російських імперіалістів, зовсім не зважаючи на національні інтереси місцевого татарського та українського населення. Наприкінці 1920 р. російсько-большевицьке військо окупувало Крим, проголосивши його Кримською Автономною Советською Соціалістичною Республікою в складі Російської СФСР.

Як уже згадано вище, в 1944 р. большевицька Москва ліквідувала Кримську АССР, прилучивши її як звичайну адміністративну область до РСФСР. 13 лютого 1954 р. під час "переяславських святкувань" Крим приєднано до Української РСР.

Під час німецької окупації

Після того, як німецькі війська здобули Крим, у північно-кримських районах самотужки розгорнулось українське громадське життя: організовано міські та районні управи, школи та підприємства. Навіть у Сімферополі, де більшість населення становили росіяни, вже на початку 1942 р. постав український комітет, який діяв під назвою "Бюро допомоги українцям", завданням якого була матеріальна та моральна допомога і оборона культурних потреб українців.

Внаслідок голоду, який у 1942 р. виник у Криму, багато українців залишило південь півострова, переселившись у північні, урожайні райони, де такого голоду не було. Старанням бюра тоді в Сімферополі було організовано "Український консум", де можна було дістати харчі за гроші.

Головою "Бюра допомоги українцям" був український агроном Б., котрий був душею всієї діяльності, пов'язаної з допомогою голодному українському населенню. Він часто їздив по селах, збирав харчові продукти, а зокрема клопотався перед німецькою командою міста за збільшення раціонів. Останнє було безуспішним. Лише наприкінці 1942 р. німці почали давати на картки по 300 грамів хліба на день. Дещо краще було в тих районах, які окупували румунські з'єднання.

Зусиллями бюра були організовані українські початкові школи, була відновлена українська православна церква. Агроном В. мусив щоразу за найменшу справу важко змагатися з німецьким командуванням. Одного разу його покликало гестапо, щоб узяти в нього свідчення його у зв'язку з арештом організатора українського визвольного підпілля С. Теслі, і він несподівано помер на вулиці Сімферополя від розриву серця. Українська громадськість улаштувала йому величний похорон.

На початку 1942 р. в Сімферополі було організовано "Український музично- драматичний театр їм. Т. Шевченка", колектив якого нараховував 60 осіб; при театрі працювали окремо капелла бандуристів (16 осіб) і балет (12 осіб). Театр примістився в будинку міської опери. Українські спектаклі чергувалися з татарськими і російськими. В березні 1943 р. цей театр улаштував величний концерт на честь Тараса Шевченка. Окремі вистави організував театр у Джанкої, Ялті і Севастополі. Великі заслуги в праці театру мав Іван Янцишин, один з видатних учасників підпілля, який до січня 1943 р. виконував функцію адміністратора театру. Свої театральні подорожі по Криму він використовував для приєднання нових членів до визвольного підпільного руху і для організації підпільної, добре законспірованої мережі. В січні 1943 р. хтось із членів російської театральної трупи зробив донос у гестапо, мовляв, Янцишин походить з Галичини і веде протинімецьку агітацію. Янцишин утік із Криму, зате гестапо заарештувало директора театру, якого через брак доказів мусило випустити на волю.

Визвольне підпілля

Український визвольний рух почав свою діяльність у Криму відразу після того, як німецькі військові з'єднання в жовтні 1941 р. зайняли північні райони півострова.

В жовтні з Кривого Рогу прибула до Криму група підпільників з 9 осіб під керівництвом С. Теслі. Ця група почала свою політичну роботу в Джанкої, а декому з групи вдалося вже тоді дістатися до Сімферополя, хоча фронт проходив коло Севастополя. Перед прибуттям до Криму ця група працювала в Кривому Розі та його околицях, де було організовано один із найкращих осередків підпільно-революційної діяльності. Незважаючи на сильний німецький терор у Криму, цій групі досить скоро вдалося встановити контакт із патріотичним населенням і організувати багато молоді для революційної боротьби з новим окупантом.

Першою жертвою терору впав Іван Осадчук, якого німці заарештували на вулиці Сімферополя в грудні 1941 р., а потім розстріляли.

В лютому 1942 р. гестапо розстріляло в Джанкої 18-річного Бардахівського, Вонкевича і С. Любака. Безпосередньою причиною їхньої ліквідації були доноси російських емігрантів з Югославії, які служили перекладачами при гестапо в Керчі. Коли большевики в перший день нового року знову висадилися на Керченському узбережжі, всі ці російські перекладачі встигли втекти зі своїми гестапівськими хлібодавцями до Джанкою, де вони звернули пильну увагу на зразкову діяльність української міської управи.

За рік після цього, в лютому 1943 р., гестапо за доносом українця Скоропадського знищило С. Теслю, керівника підпілля в Криму. Покійний видатний революційний діяч відзначався великим організаційним хистом і небувалою твердістю характеру. Його окремою заслугою було те, що кримська група, яка до осені 1942 р. не мала зв'язку з підпільно-революційним центром, після жахливого знищення половини її членів міцно витримала кризу і успішно працювала серед українського і татарського кримського населення. Він встановив контакти з численними перекладачами при німецькій армії і за їхньою допомогою відновив зв'язок із підпільним центром.

Коли в березні 1943 р. Юрій Леміш довідався про арешти учасників підпілля в Сімферополі і, скориставшися моїм випадковим приїздом з Донбасу до нього, запропонував мені поїхати до Криму та рятувати там підпільну мережу, я радо погодився виконати цю небезпечну місію. Незабаром я зв'язався за допомогою голови "Бюра допомоги для українців" у Сімферополі з Янцишином. Першим завданням, яке треба було виконати, була евакуація українських перекладачів з Криму, бо їх гестапо підозрювало, що вони мали контакт зі С. Теслею, про звільнення якого з-під арешту ці перекладачі клопоталися перед різними німецькими військовими установами.

Тоді я виготовив фальшиві "накази подорожі" (маршбефелі) для Петра, який восени 1943 р. загинув під Павлоградом від куль гестапівців, і для Степана, який потім був кур'єром між Волинню і Дніпропетровськом, і щотижня привозив із Волині підпільну літературу та зброю. З Криму не встиг евакуюватися тільки мій земляк Євген Швед. Його зловили гестапівці і знищили.

У Криму було проведено цілковиту реорганізацію підпільної мережі, створено нові зв'язкові пункти та поглиблено конспірацію. В той же час українське визвольне підпілля в Криму всіляко намагалося налагодити співпрацю з татарським визвольним рухом. У квітні 1943 р. керівництво визвольним підпіллям у Криму перебрала Катерина Логуш із Дніпропетровська, яка доклала багато зусиль до розгортання підпільної діяльності в підпорядкованому їй терені. Коли в червні 1943 р. я вдруге відвідав Крим, то міг із задоволенням ствердити, що всі рани, завдані німецьким апаратом терору нашій підпільній мережі, були вже загоєні, а на місце вибулих підпільників прийшли нові молоді борці за волю України, які з ентузіазмом віддалися революційній роботі. Тоді я забрав із собою двох молодих учителів, які були вже, на жаль, розконспіровані, і привіз їх у наш підпільний центр для Південної України; згодом вони зайняли пости знаменитих організаторів революційно-підпільної боротьби в Криворізькій окрузі.

Шановний читач нехай вибачить мені, що про підпільну діяльність українського визвольного руху в Криму я пишу без подавання докладніших деталей. На жаль, всіх докладних даних про цю діяльність ще публікувати не можна. їх однак, напевно, висвітлить історія визвольної боротьби українського народу під час другої світової війни, причинком для якої хай стане цей мій скромний спогад.

Сучасна Україна. Ч. 3 (5?)/105. Мюнхен, 6.02.1955. С. 3-4.

Українське самостійницьке підпілля в Криму

Під час німецької окупації Крим, що за совєтської влади був частиною Російської федерації і творив т. зв. Кримську АССР, входив разом з деякими частинами Херсонщини й Запоріжчини в генеральний комісаріят Таврію, що охоплював 14 гебітскомісаріятів.

Для походу в Крим була призначена "похідна підгрупа Крим". Один рій цієї підгрупи під проводом М Сидора-Чарторийського й Романа Хміля (Рахманного) ішов з Нової Українки через Веселий Кут, Бобринець, Новий Буг, Орлів, Берислав до Кахівки. Цілий час цей рій посувався безпосередньо за фронтом і над Дніпром попався безпосередньо на фронт та був свідком важких боїв. Після розгрому большевиків рій Сидора-Чарторийського пішов через Чорну Долину, Асканію Нову до Чаплинки. У Чаплинці провідники роя попалися в руки горезвісного Зондеркомандо XI німецької армії, і тільки наліт большевицьких літаків спас їх від розстрілу. Після цього налету перестрашений провідник роя рішився повертатися назад на Західну Україну. Інший рій підгрупи Крим під проводом Степана Теслі, що йшов на Крим, зустрів рій Сидора в Кахівці. Учасник свідчить, що рій Сидора був здеморалізований і робив на них погане враження.

Цьому другому роєві судилося таки дійти в Сімферополь і Джанкой і зорганізувати в Криму українське самостійницьке підпілля. Виконуючи це завдання, рій Степана Теслі поніс великі втрати.

Рій цей зорганізувався в Тернопільщині і до с. Ведмеже Ушко маршував під проводом Івана Осадчука. У с. Ведмеже Ушко провід роя обняв підпільник Дикий. Під його проводом рій посувався на двох підводах і трьох роверах на місце призначення. Несподівано в одній місцевості на південний захід від Кривого Рога рій цей затримали мадьярські військові частини. Вони відобрали від підпільників підводи, харчі й особисті речі, а самих підпільників віддали в руки гестапо в Кривому Розі. Гестапо арештувало Дикого й відставило його до Львова, де він вийшов на волю. Інших підпільників вдалося звільнити, дякуючи заходам украінців-перекладачів при німецьких частинах. Члени роя тимчасово поповнили криворізьку підпільну сітку, підготовлюючись до дальшого маршу на Крим. Підпільник Гриць Вольчак постарався про нову підводу й ровери і, після трьохтижневого побуту в Кривому Розі, рій дальше вирушив в дорогу на Крим.

Шлях стелився їм на Берислав-Кахівку, де рій перейшов на лівий беріг Дніпра. Звідтіль підпільники попрямували в Каланчацький район, де затрималися в одному рибальському селі над Чорним морем. Поскільки на Перекопі ще йшли бої, підпільники перебували цей час між українськими рибалками, де зустріли дуже щире прийняття. "Населення ставилося до нас як до рідних", – згадує учасник. Тут теж відбувалася зворушлива зустріч західноукраїнських революціонерів з Чорним морем. Цей же учасник згадує: "В моїй уяві залишився назавжди цей чудовий образ нашої першої зустрічі з морем. Всі ми відчули, що десь у глибині душі здійснилася наша молодеча мрія. Мрія, виплекана тим всім, що замолоду карбувало нашу національну свідомість і любов до українського моря... Наш рій приніс привіт Чорному морю і склав його від борців української революції і привіт від західноукраїнських земель... Ми стояли над самим берегом моря в одній лаві. Засмалені сонцем і степовим вітром. Друг Іван Осадчук скупими фразами передавав привіт... З тієї сцени ми зробили собі знимку..."

 Коли ж німецьке військо сфорсувало Перекопську шийку і фронт посунувся на Крим, похідний рій покинув чорноморських рибалок і рушив далі в дорогу на Сімферополь. У перших днях листопаду 1941 р. підпільники переїхали Перекопський вал, де відбувалися великі бої, містечко Перекоп, що на наших хлопців зробило враження великого села, та містечко Армянськ із його крутими вуличками. В Армянську похідний рій поділився на дві частини: Степан Вонкевич, Михайло Любак і Роман Бардахівський пішли на Джанкой, а Степан Тесля, Іван Осадчук, Гриць Вольчак та І. Мор'як на Сімферополь. У Джанкої три друзі-підпільники взірцево зорганізували місто й район, створюючи управу з місцевих українців. Вонкевич працював у Міській управі, Бардахівський – при міліції, а Любак (по професії дентистичний технік) – у відділі здоров'я Міської управи. В лютому 1942 р., всіх їх розстріляли німці у протитанкових ровах за містом, разом з місцевими євреями. До знищення друзів причинилися білогвардійці-росіяни, перекладачі Гестапо, що втекли з Керчі до Джанкой, коли большевики зробили висадку в Керчі. Цим душогубам впало в очі взірцево зорганізоване життя в Джанкої і вони поцікавилися організаторами, а коли ствердили, що це західноукраїнські націоналісти, то негайно донесли про цих ворогів число 1 до гестапо, яке й арештувало їх. Ці білогвардійці з Болгарії ще й припильнували, щоб їх розстріляти.

Друга четвірка поїхала з Армянська до Симферополя. Оскільки ці підпільники не мали ніяких документів, вони побоялися їхати головним шляхом і звернули на бічні шляхи та потрапили до села Михайлівка, що віддалене на 30 км від Симферополя. Тут натрапили на свідоме українське населення, що називало себе "вільними козаками-українцями" й дотримувалося старих патріархальних звичаїв. Населення це щиро гостило наших підпільників, але вони таки рішили покинути його й рушити далі на Симферопіль. "Я з підводою, – пише Мор'як, – задержався на передмісті Сімферополя з Іваном Осадчуком, а Тесля і Гриць поїхали до Симферополя". Вони мали щастя. Пізнали на вулиці українця, який допоміг підпільникам осісти в місті та зорганізував у своїх знайомих перші підпільні хати. Мор'як згадує: "Наша дорога скінчилася. Ми на місці призначення і щойно тепер усвідомлюємо собі наші дійсні завдання. Після п'ятьох місяців дороги, від села до села, на возі, обпалені сонцем, биті дощами та овіяні степовим вітром прибуваємо щасливо зі Львова до Сімферополя... Це було з початком грудня 1941 р."

Тим часом ситуація в Сімферополі була дуже погана. Панував великий голод і німці стосували жахливий терор у відношенні до місцевого населення. Щоденно масово розстрілювали й вішали неповинних людей. Большевики повсякчасно робили висадки на побережжі Криму, в горах діяла большевицька партизанка, всюди вешталися диверсанти, а німці лютували, посилюючи терор до крайніх меж. У місті діяло большевицьке підпілля, яке співпрацювало з німцями у винищуванні свідомих українців, яких уважали "зрадниками".

У цих умовах підпільники Симферополя, відтяті від усяких зв'язків зі своїм проводом, рішилися діяти напівлегально, але все ж таки під маскою місцевих людей. Для того змінили свою причіску й вбрання та постаралися про місцеві документи-пашпорти. В цьому допомогли їм місцеві українці, які постарались для них пашпорти вивезених з Білорусі й репресованих НКВД. Одержавши ці пашпорти, підпільники почали братися до праці.

Чудом врятували своє життя в Евпаторії Тесля й Вольчак, коли большевицький десант застав їх у тому місті й роз'юшені німецькі поліцисти гнали їх з іншими зловленими мужчинами на розстріл. На жаль, цього щастя не мав Іван Осадчук, якого німці арештували на вулиці, в грудні 1941 р., відставили до Львова й розстріляли в тюрмі при вул. Лонцького. Сімферопольська група понесла першу втрату.

Голодна зима 1941–42 р. давалась важко взнаки. Підпільники виміняли коні й підводу за харчі в с. Михайлівка та обережно ділились ними, щоб перетривати до весни. Хоч коло знайомих у них було велике, "але прикро було дивитися на опухлих з голоду наших земляків і проповідувати їм великі ідеї", пише у своїх споігадах Мор'як. Щоб полегшити становище, підпільники рішилися дати почин для організації двох підприємств – капели бандуристів, з якої, по кількох місяцях, розвинувся український театр, та споживчо-тороговельної кооперативи під назвою "Український консум". При допомозі оберляйтенанта німецької армії – українця Пулюя та українців перекладачів при німецьких частинах, підпільники організували теж забезпечення харчами української інтелігенції, яка найгостріше відчувала голод. Серед тих, що отримували харчі цим шляхом, був теж видатний український маляр-мистець Самокиша, що не евакуювався з совєтською армією з Криму.

З капелі бандуристів постав "Український музично-драматичний театр ім. Тараса Г. Шевченка". Колектив театру начислював коло 60 осіб, а його директором і мистецьким керівником був X. М. Петренко. Балетна група театру начислювала 12 осіб, в тому числі 2 татар, через яких підпільники нав'язали зв'язки з татарськими колами. Театр містився у приміщенні Міського оперного театру в Симферополі і його вистави чергувалися з російськими й татарськими виставами. В 1942 р. театр виїздив з виставами до Джанкоя, Ялти й Севастополя, де його вистави втішалися великим успіхом. Адміністратором театру був І. Мор'як і він ці поїздки використовував для організації підпільної мережі. Театр відограв велику ролю в національному і культурному житті українців м. Сімферополя та цілого Криму й дуже причинився до росту національної свідомості кримських українців. Улаштований у березні 1943 р. заходами театру Шевченківський концерт перетворився на спонтанну маніфестацію українців. Під кінець 1943 р. популярність і успіхи театру до тої міри налякали німців, що вони щораз більше почали ставити труднощі в його роботі і навіть на деякий час арештували директора театру.

В 1942 р. створено в Симферополі за дозволом німців "Бюро допомоги українцям". Це не був осібний комітет, який бажало заснувати українське громадянство міста Симферополя, подібний напр., до "Татарського національного комітету", але тільки відділ у міській управі, в якій перевагу мали росіяни, хоч на багатьох керівних становищах були українці, які мали в цьому місті добрих фахівців до різних ділянок. Завданням "Бюра" була матеріальна і моральна допомога для українського населення й оборона його прав на культурний розвиток. Старанням "Бюра" були створені українські початкові школи, а по деяких районах також семилітні школи. Треба згадати, що за совєтської влади існувало українське шкільництво в Криму, а в Сімферополі проіснувала теж аж до вибуху війни українська десятирічка. Старанням "Бюра" була теж зорганізована одна з найкращих крамниць у м. Симферополі – "Український консум", яка зуміла на власну руку здобувати харчі, головно в північній частині Криму й розділювати їх між дітьми, старцями та непрацюючими родинами. Головою "Бюра" був українець агроном Б. – старша людина, щирий український патріот. Він помер від удару серця на вулиці Сімферополя, ідучи до гестапо, яке покликало його в справах "Бюра", що було сіллю в оці німецьких окупантів за свою організовану діяльність. [Українське громадянство Сімферополя влаштувало своєму голові "Бюра допомоги українцям" величаві похорони.] Врешті старанням "Бюра" була організована в Симферополі українська православна церква. В працях "Бюра" живу участь брали наші підпільники, причому Грицько Вольчак працював навіть у "Консумі". Степан Тесля тримав себе осторонь від цієї "легальної" праці і себе не виявляв.

Праця в "Бюрі" та театрі послужила підпільникам до нав'язання нових знайомств та монтування нових підпільних гуртків, і влітку 1942 р. такі підпільні гурти існували вже всюди, хіба за вийнятком деяких сіл, які були далеко від центрів і до них важко було дістатися. Сам факт існування підпілля свідчив про активну підтримку для українських самостійницьких ідеалів українського кримського населення, яке своїми симпатіями для українського визвольно-революційного руху наражало себе на жорстокі репресії з боку німецьких окупантів. Очевидно, що пов'язавши себе з легальними формами вияву українського населення, це підпілля виразною підпільною діяльністю себе не проявило. Тільки з нагоди розстрілу джанкойської групи в лютому 1942 р. видано підпільну листівку, яка розкривала цей ганебний злочин німців. Тільки влітку 1942 р. сімферопольська група, що була без зв'язків з Головним проводом та з проводом Південної України, зуміла нав'язати через перекладачів зв'язки. Через ті зв'язки отримано підпільну літературу, а також книжки з історії України та української літератури, видані легальними видавництвами. Книжки стали дуже важливим середником поширення українських самостійницьких ідей, головно серед молоді. Вчасною осінню 1942 р. сімферопольська група нав'язала особистий зв'язок з проводом Південноукраїнських земель. І. Мор'як, який залишив працю в театрі і став працювати в Господарчому управліні мав змогу долучитися до валки авт, які їхали в Україну, та зумів зв'язатися з підпільним центром. Звичайно, провідник Юрій Леміш [Василь Кук] не міг повністю схвалити напівлегальної діяльності наших підпільників у Криму. У цей час українське підпілля в Південній Україні перейшло вже до широкої боротьби проти німецьких окупантів, видано спеціяльну інструкцію підпільникам, щбо вони не наражали себе на непотрібні арешти, беручи участь в легальній боротьбі. На думку підпільного центру, в той час німецькі окупанти дозволяли культурну діяльність в театрах, "Просвітах", гуртках мистецької самодіяльності і т. п. тільки тому, щоб виявити весь свідомий український елемент і пізніше його знищити.

У своїх спогадах І. Мор'як боронить постановки кримського підпілля про участь підпільників у легальній праці. Він каже, що сімферопольська група дійшла до такої постановки по довгій та основній дискусії. Мор'як пише: "Після кількамісячного збирання інформацій і вже чисельних знайомств з місцевими українцями, ми побачили, що заки нам почати якунебудь політичну чи навіть пропагандивну працю серед місцевих українців, нам конечно створити офіційні чи легальні форми організованого українського громадського життя, а це з таких причин: Почалася організація життя серед інших національних груп – татар і росіян, а організації українського життя вимагали місцеві українці.

Також з іншої точки погляду ми вважали ту акцію за конечну для нас, а саме нам треба було відшукати місцевих українців, мати нагоду пізнати їх, а також нам самим треба було серед нових і незнаних обставин "вийти в люди" й уподібнитися до середовища. Сидячи в хаті і маючи зв'язок з кількома людьми, ми ніяк не могли б цього досягнути, що досягнули впродовж кількох зимових місяців 1942 р." і далі: "Все те легальне, шо ми рішили зорганізувати чи давати почин, мало стати також димовою заслоною для нашої дальшої роботи". Отже, сімферопольська група знайшла розв'язку для свого існування в легальній чи напівлегальній роботі, яка мала підготовити грунт під дальшу діяльність вже більше підготованого характеру. В кожному разі, група ця, як влучно зазначує Мор'як, "не на курорт приїхала", і тому в якійсь діяльності себе виявити мусила.

В 1942 р. сімферопольська група збільшила свій стан, залучуючи значну кількість перекладачів, що працювали в Сімферополі, до свого гурту. Серед них були колишні члени українського легіону, групи "Ролянд" що працювали в німецьких господарських установах. Вони помагали підпільникам харчами й матеріяльно а також часто служили їм як зв'язкові. Несподівано в лютому 1943 р. гестапо арештувало в Джанкої провідника кримського підпілля – Степана Теслю. Його тримали в тюрмі до евакуації Криму і, мабуть, знищили під час евакуації. Гестапові було відомо про зв'язки перекладачів з Теслею й воно зробило в їх помешканні ревізію. На щастя, їх в цей час не було вдома й вони ухилилися від арешту. Є. Стахів, що в той час перебував у Криму, дав їм зфальшовані "накази подорожі" (маршбефелі) та відослав в Україну. Перекладачі ці – Петро, Степан і Михайло – несли службу зв'язкових між підпіллям та УПА. Петро загинув у засідці гестапо під Павлоградом, восени 1943 р., а Степан і Михайло були пізніше в УПА. В Криму гестапо знищило ще, за зв'язок з підпіллям, перекладача Євгена Шведа, родом з Перемишля.

Після арешту Степана Теслі, провідник Юрій Леміш призначив на провідника кримського підпілля п. Катерину Логуш. Вона доручила кримським підпільникам глибше заховатися в підпілля й почати гостру пропагандивну акцію проти німецьких окупантів. Мор'як і Гриць Вольчак пішли в підпільні хати, що їх підпілля мало вже подостатком, та почали цілком нелегальну діяльність. У цих хатах, І. Мор'як поробив незвичайно інтересні знайомства, про які згадує в своїх спогадах.

 У своїх звітах українські підпільники оцінювали національний склад Криму так: 35% українців, 30% татар, 30% росіян і решта – греки, вірмени, болгари, німці, грузини, євреї, караїми. Значну частину німців з Криму вивезли большевики за Волгу; євреїв, що не евакуювалися, знищили німці. Моряк оцінює кількість українців у Криму на 25-30%, але сам признає, що багато українців мало зазначену в пашпортах російську національність, яку бажало змінити на українську під час урядового перепису населення, що його проводили німецькі окупанти. Під час цього перепису нарахували в Симферополі 14% українців, в м. Джанкой – 51%, в районі Джанкоя – 53%.) В кожному разі статистика українців, що її подавав совєтський перепис (10%), була зфальшована. Насправді, цих українців було, щонайменше, втричі стільки, що подав совєтський перепис, а може й більше. Під час примусової колективізації багато українців прибуло теж у Крим, зокрема в Керченську округу та в північні райони Криму.

Національна свідомість українського населення в Криму була дуже висока. До цього може й причинявся русифікаційний тиск і сильна русифікаційна політика, яку проводив у Криму большевицький режим. Русифікаційна гарячка большевицьких окупантів викликала реакцію з боку українського населення, яке ставало більше відпорним на русифікаційні заходи большевицької влади. Коли ж у Криму з'явилися німецькі завойовники зі своїми союзниками, в усіх місцевостях Криму знайшлося багато свідомих і повних запалу українців, що стали виводити українське національне життя з руїни. 2 червня 1942 р. в Сімферопольському міському оперному театрі відбулася перша вистава українського театру ("Запорожець за Дунаєм"), яка випала імпозантно, і це свідчить про живучість українців Криму, які не піддались і найважчим ударам долі. В Криму почав діяти постійний український театр, що гідно запрезентував українську культуру серед інших національностей Криму.

Національна свідомість кримських українців була причиною того, що багато їх поповняло ряди українського самостійницького підпілля. На жаль, прізвищ окремих місцевих підпільників годі подавати, бо їх доля невідома. У своїх спогадах Мор'як розрізняє той групи місцевого населення. Перша група складається з давно в Криму осілого українського населення, яке нічим не відрізнялося від населення Південної України, хіба тим тільки, що було більш консервативне. Воно окреслювало себе "вільними козаками- українцями" і займалося головно хліборобством та морським рибальством. До другої групи слід зарахувати елемент, що прибув у Крим під час розгрому культурного відродження в Україні та під час примусової колективізації. Цей свідомий селянський, або інтелігентський елемент не осідав уже в селах, але, головно, в містах і промислових центрах, як, напр., на консервних заводах у Симферополі, на металюргійних заводах в Керчі, або на курортах на південному березі Криму, де розмірно легко можна було знайти постійну працю.

До третьої групи І. Мор'як зараховує місцеву, в Криму народжену, молодь і вважає її найсвідомішим елементом українського населення, ворожим до колоніялізму і національного поневолення українського народу так комунізмом, як і націонал-соціялізмом. У своїх спогадах згаданий нами І. Мор'як багато місця присвячує кримській українській молоді, про яку має дуже високу думку. "Живучи поруч татар і інших національних меншин", згадує І. Мор'як, "в неї на диво було видне здорове і глибоке почуття національної окремішності й гордості. Рівно ж в неї був своєрідний сантимент до всього, що українське... Вони не соромилися свого походження, говорячи українською мовою і живо інтересувалися українським життям... Гуртки молоді, які вдалося нам зорганізувати, пильно і з охотою вивчали історію України, історію нашої літератури і історію наших визвольних змагань... Проте ця молодь мала ще щось, що бракувало її західноукраїнським друзям. Це те, що ми вже підкреслювали в іншому місці, використовуючи інші матеріали, і що є взагалі ціхою всього українського населення центральних і східніх земель України – а саме, політичне вироблення, нахил до думання політичними категоріями. До цього цілком одверто признається студент віденських високих шкіл – І. Мор'як, коли він згадує в своїх спогадах: "У розмовах з тією молоддю ми відчували брак відповіді на ряд проблем, які вони висували. Вони хотіли більше знати про ширші перспективи нашої боротьби, політичний і соціяльний устрій нашої держави, який дійсно лад ми уявляємо собі після повалення большевизму і що ми на його місце в маштабі цілого Совєтського Союзу хочемо будувати. При тодішній нашій підготові було нам тяжко дати відповідь на деякі питання". Звичайно, ніякий політичний пропагандист не може переходити до денного порядку над цими явищами і не може вияснити цієї політичної виробленості української молоді і взагалі населення на центральних і східніх землях України уявними "большевицькими впливами", бо ідейність цієї молоді не підлягає найменшим сумнівам. Це стверджує І. Мор'як, кажучи: "Ця молодь була ідейна, в неї було глибоко вкорінене почуття людської недолі, кривди і несправедливості. Все те було на тлі певного національного почуття (казали: це наш "брат"), хоч дещо іншого, як це ми уявляли собі в нашому націоналізмі. І вони були більш щирі й одверті". На доказ, що це була ідейна і жертвенна молодь, І. Мор'як наводить низку фактів організованої допомоги воєннополоненим, яку ця молодь несла в Симферополі, а теж у Херсоні, де були великі табори воєннополонених. І. Мор'як згадує декілька випадків, коли дівчата подружилися з воєннополонєними тому, щоб їх видобути з таборів, не зважаючи на те, що ці полонені були "босі" й "голі", як каже Мор'як, і створили з ними "гарні", "зроджені серед воєнних обставин зовом української крови подружжя".

Під кінець 1943 р., українське самостійницьке підпілля в Криму диспонувало вже кількома гуртками таких довірених і відданих українській визвольно-революційній боротьбі юнаків і юначок. Але й серед старшого українського громадянства було чимало гуртів симпатиків, що виконували всі доручення підпілля. Головна діяльність цих підпільних гуртів полягала на українській самостійницькій агітації та пропаганді серед кримського населення. Ця пропаганда була успішна. Навіть частина татарського населення сприймала її та висловлювалася за автономію Криму в рамках української держави. Проте навіть з цими татарами, що орієнтувалися на Туреччину, після приїзду з Туреччини таємного емісара до кримських татар у 1943 р., українські підпільні гурти втримували коректні відносини. Українські підпільники вивчали татарську мову [зокрема І. Мор'як і Катерина Логуш; Мор'як дійшов навіть до деякої вправи у володінні цією мовою], гостювали в татарських аулах, де їх частували бузою, їли чебуреки та отримували на пам'ятку тюбетейки. Єднало українських підпільників і татарських націоналістів одне: вони з однаковою ненавистю відкидали російський імперіялізм і колоніялізм любої барви, білої, чи червоної. У татарських націоналістів ця ненависть переносилася на російський народ, без вийнятків, як на носія цього імперіялізму.

Після арешту Степана Теслі, в лютому 1943 р., гестапо почало більше слідкувати за діяльністю українського підпілля на Криму. Воно перевело ревізії у військових перекладачів, яких підозрівало в співпраці з підпіллям, а також у помешканнях тих, кого підозрівало в участі в підпільній мережі. Дехто з симпатиків підпілля попався в арешт, дехто мусив навіть покидати Крим. Кого оминув арешт, пішов у добре законспіровані підпільні хати, де перебув хвилю німецького терору. Під керуванням Катерини Логуш оця підпільна мережа й далі продовжувала свою дію, не зважаючи на труднощі: голод, брак речей щоденного вжитку і брак грошей. Тут тільки ініціятивність кримських підпільників і жертвенна допомога з боку місцевого населення дозволили підпільникам вдержатися і, не зважаючи на жахливий терор поліційного окупантського апарату, діяти. Треба ж підкреслити: весь час обов'язувало на Криму поліційне розпорядження стріляти в кожного мужчину за містом, який не викажеться спеціяльним дозволом опустити місто, стріляти в кожного мужчину, на місці, вночі, зголошувати кожного приїжджого, і т. п. Ситуацію погіршив факт існування большевицької партизанки в горах, якої не вдалося німцям зліквідувати впродовж цілої окупації Криму, постійні десанти большевицьких диверсантів з моря тощо. З другого боку, німецькі окупанти, підготовляючи анексію Криму (і Таврії) до райху, натворили в Криму "фольксдойчерів", до яких напхалося немало більшовицьких агентів, що були для німецьких окупантів цілою мережою донощиків. Боротьба з цими донощиками була дуже важка, бо вони користувалися не тільки підтримкою німецької окупантської влади, але й підтримкою большевицького підпіллля та партизанки.

Іншою перешкодою в діяльності українського самостійницького підпілля були місцеві росіяни. їх нараховували в Сімферополі 50%, а в цілому Кримі приблизно одну третину населення. Поскільки німецькі окупанти привезли з собою в Крим багато білогвардійців і німецьких русофілів, головно балтицького походження, кримські росіяни скоро знайшли спільну мову з німецькими окупантами і, користуючись їхньою підтримкою, зайняли різні важливі пости в окупаційному апараті. Росіяни отримували теж дозвіл видавати свою газету "Голос Крьіма", яка заступала білогвардійські, шовіністичні позиції, а крім цього кольпортувалася цілком вільно російська преса з Німеччини, головно "Новое русское слово". Українці не отримали дозволу видавати свою газету, дарма що про те старалися ї не вільно було їм кольпортувати української преси, що виходила легально в Німеччині, чи теж в т. зв. Генеральній Губернії. Проте, не зважаючи на фаворизування російського елементу, німецькі окупанти приневолені були взяти до окупаційного, головно економічного апарату, на працю місцевих українців, бо вони були кращими фахівцями, як місцеві росіяни. Слід теж підкреслити, що вірними союзниками українців у боротьбі проти русифікації, підтримуваної німецькими окупантами, були кримські татари, що не укривали своєї ворожнечі до росіян і на кожному кроці проти них боролися.

Татарське населення Криму, як ми вже згадували, визначалося ненавистю до всього, що російське. Татари спочатку дуже раділи з приходу німців і зорганізували навіть татарський легіон для боротьби з большевиками, який налічував 15 000 бійців. Коли ж німці не сповнили своїх обіцянок про "Татарську державу" в Криму і зорганізували свою власну адміністрацію та щораз голосніше говорили про те, що Крим з цілою Таврією буде прилучений безпосередньо до райху і що всі не-німці мусітимуть покинути Крим, татари дуже розчарувалися в німцях. Вони почали орієнтуватися тоді на Туреччину, яка надсилала своїх таємних емісарів у Крим, і почали називати себе кримськими турками. В Криму все ж таки існував Татарський національний комітет, який видавав газету "Вільний Крим" (татарською мовою), але німці не радо дозволяли членам цього комітету контактуватися з татарськими емігрантами в Німеччині й навіть переводили арешти серед цих діячів у Німеччині та в Криму, що такі контакти нав'язували. Коли ж співпраця між татарами і німцями дещо остигла, то немало збільшилася українсько- татарська співпраця. Українські підпільники почали обережно зв'язуватися з татарами і ширити серед них свої ідеї і гасла. ї. Мор'як згадує: "У всіх моїх розмовах тоді з татарами я не стрінув ні одного, який заперечував би залежність Криму від України під господарчим, економічним, а навіть політичним оглядом, і всі вони признавали, що в самостійній Україні будуть забезпечені їхні інтереси... Деякі з татарських інтелігентів ... були свідомі своєї співпраці з німцями, але виправдувалися конечністю такої співпраці перше з огляду брутального терору большевицьких партизанів, які діяли в терені заселеному, головно, татарським населенням і, друге, можливістю рятувати татарських полонених..." До цієї характеристики татарського населення в Криму слід ще додати, що багато татарських інтелігентів, які вчилися в українських університетах, гарно володіли українською мовою, любили українську культуру та ставилися з великими симпатіями до українців.

Крим визначався тим, що в кримських горах була дуже сильна большевицька партизанка. Це були залишки совєтських армій та севастопольської залоги, що зуміли прорватися з німецького оточення в гори. Цих партизанів большевики посилювали весь час повітряними і морськими десантами. Для приземлення літаків партизани розбудували своє летовище в горах, на яке приземлювалися літаки, що привозили людське поповнення та боєпостачання з "великої землі". Німці нерадо воювали з партизанами, вживаючи до боротьби проти них Татарський легіон та інші добровольчі з'єднання. Цих партизан не зуміли німці знищити тоді, коли після відтяття Криму від України в наслідок прориву німецького фронту на Україні, німці пробували з Криму робити велику оборонну фортецю, що мала загрожувати флянгам наступаючих большевицьких армій в Україні. Командиром цих большевицьких партизанів був генерал Мокроусов, людина незвичайної відваги, але й дуже жорстока. Свою звірську жорстокість проявляли партизани ген. Мокроусова головно у відношенні до татарського населення, яке вважали "зрадниками". Взимку 1942 на 1943 рік, партизани Мокроусова перейшли основну реорганізацію, яка полягала на тому, що багато партизанів і партизанок звільнено з "отрядів" і переведено їх у большевицьке підпілля в містах Криму.

Під час німецької окупації Криму на цьому півострові знаходилися численні табори полонених і добровольчі відділи різних національностей. Поза згадуваних вже відділів Татарського легіону, існували ще добровольчі відділи, складені з козаків та кавказців, а також мішані відділи з різних національностей. У цих відділах були теж українці. Виконуючи доручення підпільного центру, кримські підпільники нав'язали контакти з цими відділами і мали серед цих своїх людей. Більшість цих відділів пішла з німецькою армією на Кубанщину. Таким чином, організовані підпільники попали також і на цю частину української території.

В травні 1943 р. хворий і знесилений від недоїдання І. Мор'як перейшов з Симферополя в Україну і пров. Ю. Леміш відіслав його підпільною лінією назад в Західню Україну. Тим часом, на Криму, переведено цілковиту реорганізацію підпільної мережі, створено нові зв'язкові пункти, поглиблено конспірацію. Проте, коли, в червні 1943 р., Євген Стахів вдруге відвідав Крим, то як він писав у своїх спогадах, "міг з вдоволенням ствердити, що всі рани, завдані німецьким апаратом терору, були вже загоєні, а на місце вибулих підпільників прийшли нові молоді борці за волю України, які з ентузіязмом віддалися революційній роботі". Тоді Стахів забрав зі собою двох учителів, що були вже розконспіровані, і перевіз їх у Дніпропетровський підпільний центр, де вони займали пізніше пости в Криворізькій окрузі.

Втрати західноукраїнських підпільників, які поклали основи для організації українського самостійницького підпілля в Криму, були дійсно болючі. Загинули: 1) Іван Осадчук, родом з Тернопільщини, арештований у Сімферополі і розстріляний німцями в тюрмі при вул. Лонцького у Львові, провідник кримської похідної групи; 2) Степан Вонкевич, студент, родом з Тернопільщини, розстріляний німцями в Джанкої у лютому 1942 р.; 3) Михайло Любак, дентистичний технік, родом з Львівщини, розстріляний німцями в Джанкої; 4) Роман Бардахівський, абсольвент гімназії в Ярославі, син священика з Самбірщини, розстріляний німцями в Джанкої; 5) Степан Тесля, студент Академії заграничної торгівлі, селянський син із Львівщини, провідник українського самостійницького підпілля на Криму в 1941-43 рр., арештований німцями в лютому 1943 р. пропав без вістки, мабуть, розстріляний німцями під час евакуації Криму.

В квітні 1944 р., большевицькі армії 4 українського фронту маршала Толбухіна та Прибережного фронту генерала армії Єременка почали ліквідувати німецьку оборонну фортецю в Криму, що була вже відтята від України. Починаючи від 1 листопада 1943 р. Крим обороняли 17 німецька армія і румунські дивізії, що їх постачали повітряним шляхом і від моря. Проте вже 9 травня 1944 р. большевики здобули Севастополь, за що Гітлер поставив командира 17 нім. армії ген. Єніке під польовий суд. Його наступник, ген. Альмендінгер, капітулював, передаючи 17 армію в большевицький полон. Тільки незначна частина оборонців Криму зуміла впакуватися морем до Румунії. Такі були жнива, що їх мусила збирати німецька армія в Україні, жнива, обильно засіяні безвідповідальною й божевільною політикою Гітлера і його недоумковатих партійців на Сході Європи.

Шанковський Л. Похідні групи ОУН (причинок до історії похідних груп ОУН на центральних та східних землях України в 1941-1943 рр.). Мюнхен: Видавництво “Український Самостійник”, 1958.

З німецьких документів відомо, що від зими 1941 до 1942 років на півострові з'являлися різні національні комітети – в тому числі й український. Цікаво, що ці комітети організовувалися паралельно до органів самоврядування, але не були паралельною до них владою (хоча багато національних лідерів і претендували на це). В принципі вони не були владою взагалі, навіть у тому обкраяному вигляді, який мали районні, міські та сільські управління. Це були представницькі органи, оскільки їхнім основним завданням було обстоювання інтересів певної національної групи (або вплив на членів цієї групи у потрібному окупантам напрямі). Культурні, релігійні, економічні, але ні в якому разі не політичні інтереси. Ще однією їхньою відмінністю від органів місцевого самоврядування, підпорядкованих військовій адміністрації, було те, що вся їхня діяльність керувалася та контролювалася службами безпеки. Фінансування органів місцевого самоврядування відбувалося за рахунок зібраних з населення податків (тобто з окупаційного бюджету). Національні комітети мусили утримуватися загалом на кошти, зібрані від діяльності підвідомчих їм культурних установ (наприклад, театрів, музичних ансамблів та ін.), а також за рахунок добровільних пожертв. Будь-якою підприємницькою діяльністю членам комітету було заборонено займатися. Нарешті, про те, що національні комітети не повинні були замінювати місцеве самоврядування, свідчить також і той факт, що його керівниками могли бути представники будь-якої національної групи з тих, що населяли Крим. Так, наприклад, 15 грудня 1941 року було організоване Феодосійське міське управління, начальником якого був українець Н. Андржеєвський. Але подібні призначення аж ніяк не свідчать про те, що німці при створенні органів самоврядування надавали перевагу представникам тих чи інших національностей. Членом же національного комітету міг бути представник тільки певної національності.

1 липня 1942 року від міського коменданта Сімферополя надійшло розпорядження, щоб "всі українці, які живуть у місті, але чомусь зареєструвалися як росіяни. можуть звернутися з клопотанням до комісії при Головному управлінні поліції Сімферополя. Особи, українську національність яких буде доведено, отримають нові паспорти з вірно вказаною національністю". Для цього була створена спеціальна комісія, яка зайнялася виправленням паспортів. За даними українського історика В. Сергійчука, за відносно недовгий період було внесено зміни до майже 4 тис. документів.

Німецька окупаційна влада доклала чимало зусиль, щоб роз'єднати всі національності, які мешкали у Криму. Так, наприклад, навіть патенти на торгівлю в Сімферополі видавалися передусім татарам, грекам і вірменам, а вже потім – слов'янам.

Загалом жодна з національних груп на території Криму не змогла отримати для свого комітету бодай якогось серйозного політичного статусу. Сімферопольський український комітет навіть не мав можливості створити свої філії в інших містах і районах півострова – його діяльність так і обмежилася столицею Криму. Вочевидь, це було зумовлене кількома причинами. По-перше, незважаючи на те, що у війні з СРСР німці дуже активно планували розіграти національну карту, їхня реальна політика в цьому питанні відзначалася великою обережністю. Не секрет, що, наприклад, український національний рух переслідувався ними до початку 1944 року так само, як і комуністичне підпілля. Тому природно, що в такому стратегічно важливому регіоні, як Крим, вони б ніколи не дозволили йому розгорнутися на повну силу. По-друге, багатьом комітетам просто не було кого презентувати. Той-таки український комитет через відсутність зрозумілої ідеологічної платформи навряд чи мав шанси бути зрозумілим для місцевого населення. Тому його членам тільки і лишалося приваблювати українців продажем борошна та інших продуктів харчування зі спеціальної "української крамниці". І, нарешті, по-третє, після докорінного зламу на Східному фронті все менше й менше населення бажало пов'язувати свою долю з подібними організаціями. І, починаючи з весни 1943 року, це була спільна тенденція для всіх окупованих територій СРСР.

Свого часу, в січні 1944 року, генерал-полковник Е. Єнеке мав проект, спрямований на створення у Криму місцевого уряду, до якого мали увійти представники трьох найбільших національних груп півострова – росіян, українців і кримських татар. Проте цей задум ні на що не вийшов – через некомпетентність німців у національній політиці.

Прагнення українців оволодіти Кримським півостровом не було випадковим. Вже перед війною вони цілком обґрунтовано вважали, що "лише той, хто буде паном Криму і матиме вільний шлях через Босфорські ворота до світових шляхів, той буде господарем Чорного моря та півдня Східної Європи". Після початку Другої світової війни ці прагнення посилилися.

Перші спроби українських організацій потрапити до Криму були влітку 1941 року. У цьому напрямку діяли кілька похідних груп, які у своїх діях вони були цілком самостійними. До їхніх завдань, як пишуть сучасні українські історики О. Дуда і В. Старик, "входило просування вздовж узбережжя Чорного моря аж до Кубані". Протягом всього шляху свого прямування члени цих груп мали вести пропаганду української національної ідеї, а також намагатися потрапляти до створюваних німецькою окупаційною владою органів "місцевого самоврядування та допоміжної поліції з метою їхньою подальшої українізації".

Досліджуючи діяльність цих похідних груп, не можна не зазначити, що до вересня-жовтня 1941 року німецькі військові та цивільна влада дуже лояльно ставилися до активності, яку вони виявляли. Проте невдовзі становище змінилося. Головним чином це було пов'язане зі спробою проголосити 30 червня 1941 року у Львові українську державність. Ця подія загалом змусила німців дуже насторожено ставитися до всіх проявів української національної ідеї. Що ж стосується кримської ситуації, то тут, поруч із загальним резонансом від львівських подій, істотну роль відіграло включення півострова до системи "нового німецького ладу". Створення 1 вересня 1941 року рехйскомісаріату "Україна", в якому Крим фігурував як частина генерального округу "Крим", що організаційно входив до нього, недвозначно показало, що німці не допустять на півострові стороннього впливу.

У січні 1942 року в Криму з'явилися 6 нових похідних груп. Цього разу всі їхні члени були вихідцями або з Галичини, або з Правобережної України. Кожна з груп налічувала в середньому по 6 чоловік. Вони намагалися створити у Криму підпільний рух, проте, за словами українського еміграційного історика В. Косика, їхні дії підтримали лише одиниці кримчан.

При цьому цікаво буде зауважити, що деякі представники кримськотатарського руху виступили за тісну співпрацю з членами українських організацій. Проте ця позиція не знайшла відгуку серед впливових політичних лідерів кримських татар, які робили ставку на підтримку з боку Німеччини. Стосунки з українським рухом на цьому етапі війни могли лише скомпрометувати татарський національний рух в очах німецького військово-політичного керівництва.

У відповідь на підпільну діяльність українського руху з боку німецької окупаційної влади негайно розпочалися репресії. Так, член однієї з похідних груп, що потрапили до Криму, був заарештований ще по дорозі до Сімферополя. Інша похідна група, чисельністю в 14 чоловік (керівники Р. Бардахівський і Наконечний), була в повному складі заарештована та розстріляна гестапо у Джанкої на початку грудня 1941 року.

На початку наступного року в Сімферополі за наказом Служби безпеки (СД) було закрито місцевий український театр, а низку його акторів було заарештовано за зв'язки з українським підпіллям. Одним з небагатьох вцілілих був член Південної похідної групи Б. Суховерський, який ще протягом 1942 року продовжував організаційну працю в Криму.

Таким чином, жодній з похідних груп, що потрапили до Криму, не вдалося створити тут дієвого і впливового підпілля. Всі спроби, направлені на це, нещадно придушувалися окупаційною владою. Єдиним же досягненням представників українського руху в Криму з політичної точки зору стало створення місцевого Українського комітету, до якого увійшли люди, які не були пов'язані з українським рухом і перебували під повним контролем німців. Комітет було утворено українськими громадськими діячами Сімферополя 27 вересня 1942 року; до його розпорядження перейшли всі торгівельно-промислові підприємства і відкрите раніше при міському управлінні Бюро допомоги українському населенню.

На початку своєї діяльності цей комітет складався з голови та п'ятьох членів, кожний з яких відповідав за певний рід діяльності. Так, пропагандою, школами та бібліотекою займався В. Шарафан; торгівельно-виробничим сектором, крамницею та майстернями – Є. Колісниченко; санітарною частиною керував лікар Ісаєв; матеріально-побутовою – М. Цишкевич. Очолював комітет М. Шапар. Діяльність голови та його заступника сплачувалася з фонду міського управління Сімферополя, а інші члени комітету працювали на громадських засадах.

Керівництво цієї організації старалося об'єднати довкола неї свідомих українців, проте наразилося на цілком пояснювані труднощі. Українців у Криму було мало, а тих, що підтримували комітет, – ще менше. Задля додаткової мотивації лідери комітету відкрили спеціальну "українську крамницю" і оголосили, що "тільки українцям видаватимуть борошно та інші харчі". Як писав очевидець цих подій, "через це в українці записувалися люди, які самі і батьки яких ніколи не бачили земель України і яким за інших обставин і на думку б не спало обернутися на українців".

Варто сказати, що таке пізнє, порівняно з іншими національними організаціями, створення Українського комітету в Сімферополі пояснюється передусім тією недовірою, з якою німці ставилися до українського руху після його активізації як в Україні загалом, так і в Криму зокрема.

Діяльність комітету мала виключно культурний та економічний характер. Що стосується політичних питань, то про участь у їхньому вирішенні не могло бути й мови. Тому в середині 1943 року ця організація існувала у злиденному становищі, а її члени нікого, окрім себе самих, не презентували.

Загалом же спроби націоналістів (як легальних, так і нелегальних) українізувати півострів були дуже й дуже скромними. У 1942 році в Сімферополі деякий час працювала українська початкова школа. Була спроба відкрити автокефальну церкву, але через спротив вірян вона провалилася. Як подію великого значення місцева українська громада відзначала оперу "Запорожець за Дунаєм", яку 2 червня 1942 року поставив український музично-драматичний театр. До речі, проіснував цей театр недовго і був закритий німцями. Навесні 1942 року один з підпільників написав звіт про діяльність на території півострова. У ньому зокрема є таке речення: "Українці у Криму презентовані не найкраще. Вони загалом перелякані, без ініціативи".

17 листопада 1941 року Головне командування 11-ї армії видало "Вказівку зі створення допоміжних команд". Загалом у ньому йшлося про те, що для посилення власних охоронних сил, а також для підтримки спокою та порядку в зайнятих областях, усі військові підрозділи можуть створювати допоміжні охоронні команди з особливо надійних мешканців, про яких відомо, що вони боролися з більшовизмом або налаштовані антибільшовицька При залученні до складу команди, разом з членами комуністичної партії, активістами та співчуваючими комунізму, кримінальними злочинцями, також наказувалося принципово виключати симпатиків "так званого руху Бандери". Допоміжні команди мусили контролюватися виключно німецькими військовими силами та не мати між собою жодних зв'язків, якщо вони дислокувалися на різних місцевостях. Таким чином німці намагалися відгородити добровольців від будь-якого політичного впливу. В той же час, створюючи команди на таких засадах, вони повністю виключили можливість виникнення на їхній основі повноцінної військової сили. Нарешті треба зауважити, що подібні обмеження стосувалися лише команд зі слов'янського населення.

Всі особи, що приймалися до поліції, проходили сувору перевірку на їхню належність не лише до органів радянської влади, а й до українського руху. Тому в основній своїй масі навряд чи це були національно свідомі українці. До того ж варто підкреслити, що термін "українська поліція" для кримської ситуації є більше умовним, ніж офіційним. Річ у тім, що німці (за деякими винятками) називали українськими всі поліційні формування, створені на території "рейхскомісаріату Україна". Зазвичай у цих частинах служили представники й інших національностей. Оскільки такі "українські" формування (роти, батальйони та ін.) були частиною німецьких збройних сил, пропаганда ідей українського націоналізму була в них суворо заборонена і найрішучіше поборювалася.

Зі спроб українських національних організацій потрапити до Криму під час війни та поширити тут свій політичний вплив нічого не вийшло. Це сталося з цілої низки причин. По-перше, мало хто з кримчан підтримав представників українського руху, ідеї котрих не знашли бодай трохи значного відгуку серед основної маси населення. По-друге, як відомо, групи, що презентували український рух, ворогували між собою, і ця ворожнеча доходила часом до прямого фізичного усунення членів конкуруючої гілки або їхньої видачі німецьким каральним органам. Все це, звісно, не сприяло плідній спільній праці ланок організацій на території Криму. І, нарешті, по-третє, слід також врахувати, що з осені 1941 року німецька окупаційна влада щосили почала боротьбу з діяльністю українського руху, поставивши його фактично поза законом. Причину цього слід шукати у тих претензіях на самостійність, які почала висловлювати ця організація після допомоги, яку надали їй німці. Що ж стосується створення Українського комітету в Криму, то ця ініціатива мала не політичний, а пропагандистський характер.

(За матеріалами книги Олега Романька "Крим під п'ятою Гітлера. Німецька окупаційна політика у Криму 1941-1944 рр.")

Український національний комітет проіснував недовго. Оскільки великого зиску з нього окупанти не мали, комендатура Сімферополя незабаром реорганізувала його в так зване "Бюро допомоги українському населенню". Про його відкриття 7 липня 1942 р. повідомила газета "Голос Криму", що видавалася в Сімферополі.

У повоєнний період органи безпеки прагнули виявити в Криму людей, пов'язаних з Організацією українських націоналістів. Історик В. Косик у своїй ґрунтовній праці "Україна та Німеччина у Другій світовій війні" відзначає, що "шість похідних груп, кожна з яких складалася з шести осіб, з'явилися в Криму, де вони намагалися створити підпільну мережу". Більше ніяких даних щодо Криму автор не наводить. Відомо про створеннялише двох ланок: у Сімферополі та Джанкої (останню незабаром ліквідували німці).

28 червня 1942 р. в газеті "Голос Криму" з'явилося розпорядження коменданта Сімферополя: "Всі українці, що мешкають у приміських селах 2, 4, 5 і 6 відділків поліції м. Сімферополя і які чомусь зареєструвались як росіяни і мають на руках відповідно ці паспорти, за бажання і наявності доказів щодо цього можуть звернутися з заявою до комісії того сільського управління, в районі якого вони мешкають, з проханням про встановлення їм правильної національності, у термін від 29 червня до 4 липня 1942 р. Після 4 липня комісія свою роботу припиняє, і ніякі заяви більше не розглядатимуться. Особам, українську національність яких буде доведено, відповідні відділення поліції зроблять у паспортах виправлення національності". У збережених документах-звітах СД свідчень про те, яка кількість людей скористалася цією можливістю, нема.

Кримські чекісти, зайнявши півострів, заарештували групу українських активістів, яку очолював Л. Ларжевський. Всі члени групи походили з України і приїхали до Криму під час війни. Заарештовані в січні-березні 1946 р., вони мусили підтвердити існування в Сімферополі націоналістичної організації. С. Курдибанський керував торгівельним відділом Сімферопольської міської управи. І. Тихонович працював кореспондентом газети "Голос Криму", а з часом став директором української школи. Саме праця на цій посаді, а також співробітництво з працівником СД, стала головним пунктом його звинувачення. Л. Чепелевський був призначений німцями на посаду інспектора господарчої організації ВІКО (Віртшафтскомандо) – серед його обов'язків було контролювання випікання хліба в місті. Він був серед тих, що намагалися відкрити автокефальну церкву. М. Коробань у тій же ВІКО був старшим інженером МТС. Розкручуючи реальні факти колабораціонізму, слідство не змогло видобути вагомих доказів. В протоколах допитів і звинувачувальному висновку читаємо наступне: "Брав участь у роботі українського комітету, брав участь у його засіданнях". Більше ніяких доказів причетності до організації, за винятком свідчення Л. Ларжевського, отримано не було.

У Криму двох молодих жінок звинуватили в тому, що вони, "проживаючи в окупованому Сімферополі, у листопаді 1941 р. поділяли антирадянські погляди українських націоналістів". Вироки: 8 і 10 років позбавлення волі. А третій, В. Шарафан, був засуджений до розстрілу. Центральним пунктом його звинувачення була добровільна здача в полон у листопаді 1941 р. під Судаком зі зброєю в руках, а вже потім йому інкримінували участь у створенні українського комітету в Сімферополі та участь в ОУН. А. Цемка засудили до позбавлення волі за організацію українського ансамблю, який виступав перед німецькими військами.

Проведена на початку 1990-х років перевірка справи виявила явну упередженість під час провадження слідства. Політична активність цих небагатьох національних активістів, вочевидь, свідомо на догоду духові часу була явно перебільшена.

Реабілітовані історією. Автономна республіка Крим: Книга друга. Сімферополь: "АнтиквА", 2006. С. 18-20.

З доповідної записки "Про результати агентурно-оперативних заходів органів "СМЕРШ" 4 Українського фронту від часу вступу до Криму" (Цілком таємно):

"Органи "СМЕРШ" фронту на території Криму викрили існування українських к-р [контрреволюційних] націоналістичних організацій, які створили наприкінці 1941 року прибулі сюди представники центру "ОУН" з Західних областей України: Тесля Степан Михайлович, Вольчак Григорій і Янчишин Іван Трохимович.

Вказані представники "ОУН" у м. Сімферополі відкрили т.зв. "Бюро допомоги українському населенню", яке офіційно займалося наданням матеріальної допомоги українцям, влаштуванням їх на роботу, а насправді ж це було прикриттям існування і діяльності на території Криму "організації українських націоналістів" з центром у м. Сімферополі.

В керівництві "ОУН" по Криму були: Тесля – керівник центру, Янчишин – займався пропагандою та агітацією, поширював літературу "ОУН", Вольчак – розпоряджався конспірацією діяльності учасників організації.

У м.м. Джанкої, Алушті, Бахчисараї, Ялті згадані представники створили районні організації, на чолі яких стояли 3 представники центру Західних областей України, прізвища яких ще не встановлені.

Діяльність "ОУН" на території Криму полягала в наступному: створювалися в усіх містах і селах Криму ланки шляхом індивідуальної обробки та залучення до організації нових учасників; пропагандою ідей "ОУН" шляхом поширення серед українців націоналістичної літератури, яка отримувалася з західних областей України: газети "Львівські та Краківські вісті", "Наступ" які видавалися в м. Львові, "Козацький вісник", видавався в м. ... , книжки – "Боротьба з Москвою", "Козаччина", "Історія Галичини", які також видавалися у м. Львові.

Вся ця література на територію Криму доправлялася поштовими посилками і особисто членами "ОУН", які служили перекладачами в різних німецьких військових частинах і разом з цими частинами прибували на територію Криму з України.

Частина з перерахованої літератури зберігалася на квартирі нині заарештованих учасників "ОУН".

Нами заарештовані наступні учасники "ОУН":

Колісниченко Єрофей Фадейович, 1890 року народження, народжений у с. Полтавка Первомайського району Одеської області, українець, б/п [безпартійний], спеціальність поштар, у 1910-11 рр. перебував в українській партії "Боротьбістів". У 1931 р. за антирадянську агітацію (висловлював незадоволення щодо судового процесу над учасниками "СВУ" [Спілка визволення України]) був засудженний до ... років ВТТ [виправно-трудового табору]. Бувши учасником "ОУН", переховував на своїй квартирі керівників "ОУН", зброю, літературу. Поширював літературу та пропагував ідеї "ОУН". 24 квітня в його сараї вилучено автомат "ППШ" з зарядженим диском.

Чигир Михайло Іванович, 1899 року народження, народжений у с. Берилівка Ружицького району Київської області, українець, безпартійний, економіст. Під час німецької окупації працював уповноваженим німецької частини "ВІКО" при міській управі, поширював серед українців літературу "ОУН", газети "Львівські та Краківські вісті", індивідуально обробляв українців, пропагуючи серед них ідеї про необхідність створення "самостійної України". На початку 1943 року публічно виступив в українському Сімферопольському театрі з доповіддю, в які зводив наклепницькі вигадки на радянську державу, керіваників партії радянського уряду.

Комар Михайло Сергійович, 1899 року народження, народжений у с. Мітченки Батуринського району Чернігівської області, українець, у минулому судимий. Під час окупації м. Сімферополя Комар попервах працював управляючим будинками і проводив антирадянську зрадницьку діяльність. У березні 1942 року склав і передав поліції списки на 150 єврейських родин, після чого німці ці родини за 10 км. від Сімферополя у протитанковому яру розстріляли. Працюючи зав. торгівельною яткою "Бюро допомоги українському населенню", Комар поширював серед українців літературу "ОУН" і проводив антирадянську агітацію.

Цишкевич Микола Амвросійович, 1895 року народження, народжений у ст. Ворожба Харківської області, українець, з середньою освітою, б/п. Під час німецької окупації м. Сімферополя працював головою "Бюро допомоги українському населенню".

Праця з виявлення ОУНівських організацій та їхньої практичної антирадянської діяльності триває.

ДА СБУ. Ф. 13. Д. 491. ЛЛ. 106, 128-130.

Звітуючи про роботу Управління КГБ Кримської області за 1957 рік, «чекісти» зауважували, що у порівнянні з 1956-м роком оперативна база по лінії ОУН значно зросла. Відповідно, у 1956-му колишніх оунівців, які приїхали на територію Кримського півострова після звільнення з таборів, було виявлено 40 осіб, а у 1957-му – 227. Зрозуміло, що це позначилося й на збільшенні кількості справ, які перебували у розробці. Станом на 20 грудня 1957 року в роботі було 14 справ-формулярів, 4 справи попередньої оперативної перевірки та 1 розшукова справа.

Серед таких справ була й справа-формуляр на 29-річного Казимира Мединського, уродженця Львівської області, на той час – працівника колгоспу «Завєти Ільіча» Червоноперекопського району. З 1944 по 1947 роки Мединський був учасником повстанського відділу, а серед здійснених особисто ним акцій згадувався теракт проти інструктора районного комітету комсомолу Зборівського. У травні 1948 року Мединський був заарештований та засуджений Військовим Трибуналом до 25 років таборів. Достроково звільнився у 1956-му.

З табору повернувся до місця народження й намагався встановити зв’язки із колишніми учасниками націоналістичного підпілля, які також повернулися з ув’язнення. Через це на нього львівськими КГБістами було заведено справу-формуляр. Ця справа «перекочувала» до Криму, куди Мединський прибув як переселенець весною 1957 року. Тут, для активізації розробки, «чекістами» в якості агента було завербовано його близького знайомого (отримав псевдонім «Шумов»). Разом з «Шумовим» Мединський прибув на півострів із Львівщини, обоє працювали у колгоспі. Сам новозавербований агент раніше був «бандпособніком», через що засуджений до таборів, звідки звільнився 1956 року. Серед іншого, «Шумов» вказав КГБістам на близького знайомого Мединського, Зубика, який також вивчався на предмет вербовки в якості агента.

У колгоспі імені Чкалова Червоногвардійського району проживав Лук’ян Кухарчук, який також розроблявся за справою-формуляром. Уродженець Тернопільщини, він під псевдо «Шпак» перебував у повстанському відділі «Максима». У 1946 році був засуджений до 25 років таборів, а 1956-го достроково звільнений. Повернувся додому, де його одразу ж «обсіли» агенти КГБ «Іванов», «Парамонов» та «Орел». Вони й доповідали кураторам, що Кухарчук висловлює наміри відновити націоналістичну діяльність. Через це тернопільськими КГБістами на нього було заведено справу-формуляр, яка після переїзду Кухарчука до Криму була передана до місцевого УКГБ.

Серйозно побоюючись, що Кухарчук на території півострову намагатиметься створити осередок націоналістичного підпілля, співробітники КГБ завербували з його найближчого оточення агента, який отримав псевдонім «Куцин». Останній був уродженцем Тернопільської області, мав судимість за співпрацю з німцями.

У жовтня 1957 році співробітникам КГБ вдалося встановити у Сімферополі уродженця села Тритузне Солонянського району Дніпропетровської області Бориса Вороніна, на той час – студента 1 курсу Кримського медичного університету.

За даними дніпровського історика Дмитра Куделі, Борис Воронін (у нього – Ворона) мав псевдо «Юрко Ворон» і був провідником ОУН Солонянського району, пізніше керував групою, яка направлялася в УПА. Ця ж інформація знайшла своє відображення у доповідній КГБ. З того ж документу дізнаємося, що Воронін привозив до Солонянського району націоналістичну літературу й особисто займався створенням оунівської мережі по району. Пізніше – перебував у відділі групи УПА-Південь, був ад’ютантом у Омеляна Грабця («Батька»), заступник керівника Вінницького обласного проводу ОУН. У травні 1945 року Воронін був засуджений Військовим Трибуналом Дніпропетровської області до розстрілу. Смертну кару пізніше замінили на 20 років каторжних робіт.

Побоюючись того, що Воронін може відновити націоналістичну діяльність і намагатиметься у Криму створити підпільну групу, він був взятий під агентурний нагляд. До його розробки було підключено агента «Ільюшина», який був однокурсником Вороніна. Крім того, розглядалося питання додаткового вербування ще одного однокурсника з медичного вишу, уродженця Херсонської області. Паралельно з цим підшукувався прийнятний привід для відрахування Вороніна з навчального закладу.

Юрій Щур. Агентурні розробки оунівців у Криму. 20 травня 2019 р.

Тесля Степан Михайлович, 1910 року народження, уродженець Галичини. Член ОУН з 1930-х рр. Від жовтня 1941 р. очільник Кримського обласного проводу ОУН. Від червня 1942 р. працював перекладачем німецької військової частини в м. Сімферополі. Від серпня 1942 р. продавець Українського магазину. Згодом працював перекладачем на залізниці. Арештований СД з револьвером в руках у лютому 1943 р. на станції Мелітополь. Покарання відбував у радгоспі «Червоний». Перевезений у жовтні 1943 р. до концтабору в Польщі, де, за однією з версій, розстріляний.

Осадчук Іван, уродженець Тернопільської області. Від жовтня 1943 р. учасник Сімферопольського осередку ОУН. Арештований у грудні 1941 р. німцями в Євпаторії. Перевезений до Львова та розстріляний в тюрмі на Лонцького.

Любак (Лобак?) Михайло, уродженець Львівської обл. Мав освіту зубного техніка. Від листопада 1941 р. член Джанкойського осередку ОУН. Працював стоматологом поліції м. Джанкой.

Бардахівський Роман, уродженець Самбірського району Львівської області, з сім’ї греко-католицького священика. Випускник Ярославської гімназії. Від листопада 1941 р. член Джанкойського осередку ОУН. Працював інспектором поліції м. Джанкой.

Вольчак Григорій Степанович – "Гриць", 1913 року народження, уродженець Тернопільської обл. Займався торгівлею. Член ОУН з 1930-х рр. Навчався у Львівському університеті. Був арештований польською поліцією. Перебував у Кракові (1940–1941). Від жовтня 1943 р. господарчий референт та СБ Кримського обласного проводу ОУН. Працював продавцем в Українському магазині (червень 1942 р. – травень 1943 р.). Організував районні осередки ОУН в Ялті, Алушті, Джанкої, Бахчисараї. Виїхав у жовтні 1943 р. в м. Миколаїв, а звідти в м. Умань Черкаської обл.

Логуш (ур. Мешко) Катерина Яківна – "Верещака", "Озерська", "Оля", 1910 року народження, уродженка с. Старі Санжари Новосанжарського району Полтавської області. Сім’я підтримувала УНР і зазнала значних репресій від радянської влади. Залишившись без батьків, виїхала 1921 р. до дядька в Харків, де закінчила п’ятирічну школу. Працювала токарем на металургійному заводі імені Петровського в Дніпропетровську. Навчалася на робітничому факультеті. Вступила 1937 р. до Московського електромеханічного інституту. Після навчання у 1941 р. повернулася до Дніпропетровська. Влаштувалася на роботу в обласну управу, де вступила до ОУН(б). 1942 р. очолила Ворошиловградський (Луганський) обласний провід ОУН. Вийшла заміж за референта пропаганди Південного крайового проводу ОУН Омеляна Логуша, у якого працювала заступницею. Очолювала Кримський обласний провід ОУН (квітень – 29 серпня 1943 р.). Використовувала документи на ім’я Ольги Прудик. Повернулася до Дніпропетровська, а звідти разом з чоловіком відправилася на Волинь. У листопаді 1943 р. організувала Першу конференцію поневолених народів Східної Європи та Азії в с. Будераж Здолбунівського району Рівненської області. Учасниця Великого Збору УГВР (11–15 липня 1944 р.). У 1944 р. на доручення Проводу УГВР перебралась з чоловіком в Центральну Європу, а 1949 р. переїхала з ним в США, де вони вдвох брали участь у діяльності Закордонного Представництва УГВР. Внаслідок виникнення розбіжностей поглядів у середовищах УГВР та ОУН(б) відійшла від активної участі в еміграційній українській політиці. Померла 1991 р. в м. Сент-Луіс (США).

Шарафан Володимир Антонович – "Друг Ша", "Усач", 1908 року народження, уродженець м. Київ. Вихованець Ново-Стародубського дитячого будинку (1921–1927). Далі навчався в Кіровоградському педагогічному технікумі. Від 1933 р. студент фізико-математичного факультету Сімферопольського педагогічного інституту. Працював викладачем фізики в Сімферополі та Севастополі. Призваний 18 серпня 1941 р. до 172-ї мотострілецької дивізії Червоної армії. Під Судаком знищив документи та дезертирував. 5 листопада 1941 р. потрапив в полон до румун, які прочісували ліС. Втік з табору до матері в с. Петрівку Зуйського району. З жінкою та дітьми 12 листопада 1941 р. виїхав до Сімферополя. Влаштувався 30 квітня 1942 р. робітником на комерційний хлібозавод. Був членом осередку ОУН(м) (лютий – травень 1942 р.). Завідувач пропагандою, бібліотекою та школою «Українського національного комітету». У липні 1942 р. вступив до ОУН(б). Належав до рою П. Микитенка. Від травня 1943 р. працював референтом пропаганди Кримського обласного проводу ОУН, а в листопаді 1943 р. очолив його. Передавав розвіддані про дислокацію німецьких військ та агентів гестапо чекістській підпільній групі «Сокіл». 13 квітня 1944 р. мобілізований до Червоної армії. Отримав важке поранення в бою під Малаховим Курганом. Арештований 4 липня 1944 р. в Алуштинському військовому госпіталі, засуджений 4 грудня 1944 р. до розстрілу, вирок виконано 13 лютого 1945 р. Реабілітований 1993 р.

(за даними Ярослава Антонюка)

Дикий Ярослав, 30-32 р., уродженець Стрийського повіту, українець. Середнього зросту, нормальної статури, блондин. Учасник організації Балігородського надрайону, а потім Сяноцького повіту. У похідній групі був призначений провідником Кримської підгрупи, до Криму не прийшов, оскільки по дорозі був заарештований німцями у Кривому Розі.

Бардаховський Роман, 20-22 р., уродженець Самбірського повіту. На початку війни перебував у 2-й (Середній) похідній групі. По дорозі у складі рою переданий до 3-ї (Південної) групи і зарахований до Кримської підгрупи. Наприкінці 1942 року заарештований і розстріляний німцями.

Протокол допиту заарештованого Семчишина Тимофія Євстаховича, він же Турчанов Шимон Євстахович, 28 жовтня 1944. ГДА СБУ. Ф. 13. Спр. 372. Т. 4. C. 14, 16.

"Як довідуємося з вісток, що їх приносять бійці, на Україні відділи УПА посилюють свою діяльність далеко на схід та починають діяти також і на Кримі".

З визвольної боротьби України. Визвольний Шлях. 1948. № 11. С. 19.