Крим не був предметом нарад ні деклярацій. Українська делєґація відчитала лише III Універсал. Треба згадати, що той універсал проголосила Центральна Рада ще 19 листопада 1917 р. перед проголошенням незалежности дня 22 січня 1918 р., отже в часі, коли Центральна Рада не була ще владою незалежної України, тим самим не могла робити зобовязань в її імени. Зрештою та сама Центральна Рада перекреслила цю свою заяву ділом, поручуючи полк. Болбочанові заняти збройно Крим. Полк. Болбочан дістав приказ ще від уряду Голубовича і підчас цілої виправи з ним комунікувався; про гетьманський переворот довідався він щойно у Мелітополі, після евакуації Криму. Його війська ввійшли на Крим 21 квітня 1918, гетьман захопив владу щойно 14 квітня. (Дорошенко: Історія Української Держави, II., ст. 410; Б. Монкевич: Слідами, новітніх запорожців, стор. 76, 109, 138—53).

1. сфорсували Сіваш і заняли більшу частину Криму (поза Бахчисарай і Янкой) не німці, ані не татари, лиш українська оперативна група під командою полк. Болбочана. Татарські добровольці виступали лише в рамах тої групи, зголошуючися до неї масово (Монкевич. ст. 123, 131-3: Петрів, III. ст. 82, 91—2, 98). Українці заняли теж переправу через Сіваш 21 квітня, Джанкой 22, Сарабузи 23, Симферопіль 24; 25 квітня українська кіннота заняла Бахчисарай і дійшла до Балобека. У тому поході не брали ніякої участи німці. Німецьку 15 ляндверну дивізію під командою ґен. Коша залишив полк. Болбочан у Мелітополі і навіть не приняв її підмоги у формі панцирних поїздів (Монкевич, ст. 100—103). Щойно коли Симферопіль був уже в українських руках, приїхав туди панцирним поїздом німецький старшина, який зажадав, щоб українці припинили наступ. Опісля приїхала на Крим дивізія Коша. Після неї ще дві німецькі дивізії. Вони не брали участи в операціях, лише перешкоджували їм, домагаючися, щоб українська група евакувала Крим та спинюючи українські військові транспорти. (Петрів III. 62—7, 75—9; Монкевич, 126—158).

 2. група Болбочана складалася не з 200 кіннотчиків, лише з піхотного полку, кінного полку, інжинірського куреня, автопанцирного дивізіону, 3-ох легких батерій і одної важкої, 2-ох панцирних поїздів та піхотного партизантського відділу (Монкевич, ст. 76). Сам кінний полк під командою полковника Петрова мав у хвилині виїзду до 1.200 шабель (Петрів 111, 58), колиж підчас побуту на Кримі повступали до нього місцеві добровольці, він дійшов до 1.500 шабель (Монкевич. 124).

 3. ніякому німецькому командуванню полк. Болбочан не підлягав. Стрінувшись у Мелітополі з ґен. Кошом і підготовляючись до спільного наступу на Крим полк. Болбочан йому підпорядкувався в оперативному розумінні, як старшому ранґою. (Ст. 100—103.) Цей факт не мав ніяких практичних наслідків, бо українська група заняла Крим самостійно, а покинула її на приказ українського міністра війни (Монкевич, ст. 138—153). У цьому напрямі німецьке командування не виступало з ніякими приказами, лише з ультимативними домаганнями, як до чужого війська. Українська група покинула Крим не з огляду на субординацію, лише щоб охоронити свою державу від конфлікту з Німеччиною.

 4. на евакуацію українського війська не мали впливу ніякі татарські протести. Зрештою не мав їх хто редагувати, бо коли українці освободили Крим від большевиків, не було там ніякої татарської влади; уряд Сулькевича повстав щойно 25 червня. Підчас операцій у горах Яйла українська кіннота під командою полк. Петрова стрінула татарський уряд, що ховався у гірському селі Янкой і ніякої фактичної влади над півостровом не мав; відносини між тим татарським урядом і українським командуванням були приязні. (Петрів ІІІ. 94,100-133.). Також і татарське населення відносилось до України дуже щиро; воно служило українським частинам інформаціями, переховувало їх, доповнювало їх добровольцями. У рамах української кінноти зорганізовано татарський відділ "ескадронців" під командою Андрієнка: він мав 350 татарських добровольців. Підчас українсько-німецького конфлікту стануло воно по українській стороні та пропонувало свою поміч на випадок збройного зудару (ст. 115—116. 129—131, 133). Громадянські та самоуправні чинники домагалися, щоби прилучити Крим до України. (Монкевич, ст. 121—123, 158; Петрів ІІІ. ст. 82, 87, 91—2 94, 98, 100—133). Так поставився до України татарський нарід.

 Що постава кримського уряду, який повстав у червні 1918 р. була інакша, годі дивуватися: занадто сильні були в ньому російські впливи. (Л. Дорошенко II. 209—213).

 П. Ахматович описує ті самі події трохи інакше (ст. 258-60): "Уряд Лизогуба почав митну війну з Кримом. Ніякі дипльоматичні інтервенції не помогли, ситуація Криму погіршувалася з дня на день... Ґен. Кох (комендант німецьких військ на Кримі) запропонував українсько-кримську унію, в якій провідне і домінуюче становище занялаб Україна... На запрошення українського уряду, кримський уряд вислав 15 вересня 1918 до Києва комісію під проводом мін. Ахматовича на переговори у справі урегулювання міжнародно-правних і господарських взаємин з Україною... На другому засіданні (обох делєґацій) відчитано постанову про тимчасове припинення митної війни". (Підкреслення й завваги у скобках наші). Значить, п. Ахматович вповні підтримує твердження проф. Дорошенка: Український уряд не уступив перед ніяким дипльоматичним натиском і тимчасово припинив бльокаду щойно, коли кримський уряд, загрожений господарською руїною скапітулював, і приступив до переговорів на тему наладнання міжнародньо-правного звязку з Україною.

 П. Ахматович заявив українській делєґації що "кримська делєґація може приступити до переговорів лише при збереженні засади суверенности кримської держави (на основі вільсонівської засади і т. д.) і що коли гетьманський уряд не пошанує цеї засади, це спричинить замкнення засідання; справді до того дійшло. Так покінчилася проба політичного порозуміння між Кримом і Україною".

 З цього зручно витятого цитату виходилоби, що кримський Уряд стояв на плятформі повної незалежности, тому й чути не хотів про ніяке обєднання з Україною. Тимчасом сам п. Ахматович стверджує (ст. 259), що так воно не було, бо ще заки кримська делегація виїхала до Києва, кримський уряд приняв на внесок п. Ахматовича таку постанову: "Крим міг би заключити з Україною договір, що згідно з міжнароднім правом звався би унією держав (Австро-Угорщина, Німеччина і т. п.) або федерацією, при якій кожна одиниця заховує своє самостійне істнування і має правну здібність у міжнародно-правних взаєминах).

 [Це друге застереження не витримує критики з погляду права народів. Право окремих міжнародніх взаємин мають лише держави, обєднані персональною унією, та ця форма підходить лише до обєднання двох монархій; тимчасом Крим у 1918 р. був республикою. Зате члени реальної унії (нпр. Австрія і Мадярщина до 1918 р., Швеція і Норвегія до 1905 р.) чи федерації (нпр. швайцарські кантони, північно-американські, мексиканські чи бразилійські стейти) мають лише внутрішню суверенність. Міжнародньої суверенности вони не можуть мати, хіба що найбільше право закордонної репрезентації (як німецькі держави за другої імперії).] Значить п. Ахматович — якого годі вваажати прихильником обєднання Криму з Україною, стверджує, що уряд Сулькевича погодився на те, щоби Крим заключив унію або федерацію з Україною, займаючи супроти неї таке саме правне становище як Мадярщина супроти Австрії або Саксонія супроти Прусії. Виходить, що теза повної незалежности Криму від України — це вже еміґрантський твір, мабуть made in Warshaw...

 [Бачимо це як з його постави у нарадах кримського уряду та підчас переговорів, так і з деяких фраз із його споминів (ст. 258 і 261): "Скоропадський не думав і не чув по українськи та не визнавав засади "Крим для Кримців"... Скоропадський, всупереч ідеольоґії українського народу уважав Крим українською провінцією". Цікава та "ідеольоґія українського народу" та "думання й відчування по українськи" в інтерпретації п. Ахматовича...] Треба додати, що п. Ахматович подає лише частину українсько-кримських взаємин. Він не згадує про те, що після зірвання переговорів кримська делєґація доповнилась на домагання українського уряду представниками поодиноких народів, що замешкують Крим і тоді найшла спільну мову з Україною. Вислідом дальших переговорів були прелімінарі договору, на основі якого Крим мав увійти у склад Української Держави з внутрішньою автономією, краєвим соймом, власною адміністрацією, навіть територіяльною армією; при українському уряді мав бути окремий державний секретар для кримських справ (Дорошенко II. ст. 214.). Заки кримські законодатні органи затвердили цей договір (а це як твердили члени кримської делегації — не стрінуло би було поважнішого спротиву), прийшов упадок гетьманського уряду та кінець кримської республики.

 Так і не довелось обєднати формально Крим з Україною. Зрештою, не зважаючи на те, природна залежність Криму від України мала свій вплив. "Украінське морське відомство, не рахуючися з існуванням буфорного уряду Сулькевича, провадило українську воєнно-морську політику на Кримі, розпоряджуючися чорноморською фльотою у більшій чи меншій мірі, що зрештою все більше і більше допускало німецьке окупаційне командування" — пише лейтнант української фльоти С. Шрамченко ("Українська воєнно-морська політика на Кримі 1918 р" у "Літописі Червоної Калини" з травня 1932 р.) та опирає своє твердження на низці документів.

 Б. Галайчук

 Журнал "Літопис Червоної Калини" Ч. 9 від вересня 1938 року (видавництво "Червона Калина", Львів)

 Мене викликали з доповіддю до отамана Болбочана в мелітопольське депо. Він дав мені вказівки з приводу ситуації, що склалася, та сказав, що слід робити. З'ясувалося, що, незважаючи на протести Центральної Ради, німці збираються досягти Севастополя як можна скоріше. Вони хочуть захопити його порт та доки, так само як і бойові кораблі, що там базуються, але ми не можемо цього дозволити, навіть якщо доведеться використати силу. Тому мені було наказано негайно виступити нашою піхотною групою разом з бронемашинами на бронепоїзді і розташуватися на Кримському перешийку — Перекопі. Бажано випередити німців, які також мали бронепоїзд і, згідно з рапортами, захищали перехід далі на північ від Джанкою. Потім мені належало просуватися до Симферополя і далі на Севастополь. Українські моряки Севастополя вже контактували зі мною і обіцяли, що допоможуть, і, коли ми з'явимося, здіймуть українські прапори над фортом та на бойових кораблях. Для того, щоб моряки знали, що ми також українські війська, отаман Болбочан дав мені два українських прапори і наказав вивісити їх на бронепоїзді.

 Після консультації з членами мого штабу я вирішив повести бронепоїзд крізь Перекоп та Джанкой на повному ходу і тим самим здивувати ворога. Для того щоб зменшити ризик ушкодження поїзда і, головне, захистити людей, я наказав пустити попереду дрезину, керовану командою бронемашини, приблизно на кілометр перед нами. Ми проривалися з важкими боями через Сиваську затоку на Джанкой, повсюди навколо нас була стрілянина. Наступного дня на підступах до Симферополя ми зіткнулися з кавалерійським загоном кримських татар, вони підняли зброю проти більшовиків. Вони сказали нам, що міст через ріку Салгір біля Симферополя заміновано і що базу щільно укомплектовано моряками, вони також мають бронепоїзд та гармату на вантажівці. Я порадив командуючому татар рухатися на північ вздовж головної дороги, де вони зустрінуться з кавалерійським загоном полковника Петрова. Кримські татари, як і багато інших націй колишньої Російської імперії, проголосили свою незалежність, утворили парламент (курултай) та уряд, але більшовики ліквідували все це у свій звичний спосіб. Місцеве татарське населення Криму становить тільки 22-25% від загальної кількості, 40% — росіяни, які на боці більшовиків. Решта населення — українці, греки, вірмени. Російське населення Криму брутально вбивало татар та привласнювало їхнє майно.

 Коли наш бронепоїзд наблизився до Симферополя, мешканці прилеглих до станції будинків кричали нам, що міст через Салгір заміновано. Будинки закривали дорогу, що вела до станції більш ніж на два кілометри. Ми уважніше придивилися до моста і переконалися, що — як не дивно — ніхто його не захищає, також немає ніяких слідів мінування. Оглянувши станцію позаду будинків, ми побачили справжній бронепоїзд під парою та людей, що бігали поруч. Моя артилерія та команда кулеметників були готові відкрити вогонь без наказу, оскільки більшовики були готові стріляти, і тоді доля нашого бронепоїзда могла бути вирішена за частку секунди. Коли наш бронепоїзд перетнув криву, так що наш кулемет був у зоні досягання, ми зробили декілька черг пострілів, але бронепоїзд червоних не відповів. Ми продовжували просуватися вперед, і тоді "червоний" поїзд залишив станцію на повній швидкості, а моряки почали вскакувати на ходу. Ми зупинилися на станції на декілька хвилин, і я залишив там взвод козаків з двома кулеметами. Поїзд поїхав вперед. Здалека його обстрілювала артилерія "червоних", і ми добралися до ст. Булханак проти ночі. Я виставив пости на прилеглих пагорбах, і ми відпочивали всю ніч. Я повернувся до Симферополя на дрезині і побачив, що місто окуповане кавалерією полковника Петрова. Місцеве населення радо зустрічало нашого командуючого, а для штабу нашого поїзда татари подарували бочку вина "Ізабелла". Я був здивований, коли отаман Болбочан наказав мені не просуватися далі, натомість, дозволити німецькому бронепоїзду пройти, а потім повернутися у Симферополь. Німецький бронепоїзд прослідував повз нас на світанку в напрямку на південь, але не досяг станції Альма внаслідок сильного артилерійського вогню "червоних" як з бронепоїзда, так і з польових позицій. Командир німецького бронепоїзда обер-лейтенант Шмідт (я зустрів його знову в 1944 році; він був майор у відставці та німецький комендант у містечку Скірнівіце, Польща) попросив допомоги. Я наказав виступити, і обидва наші поїзди примусили більшовиків відступити. Тоді я повернувся у Симферополь. Там побачив незвичну картину: склади і депо були захоплені українськими козаками, озброєними кулеметами, а навколо депо — також із кулеметами — розташувалися німецькі війська.

 Командуючий німецької дивізії генерал Кош висунув вимогу, щоб отаман Болбочан відкликав наші війська за Перекоп, але Болбочан відмовився рухатися, не маючи на те розпоряджень нашого уряду. Наказ рухатися на північ остаточно надійшов у другій половині дня, і німці почали займати станцію. Місто все ще було у наших руках, і полковнику Петрову та полковнику Алмазову було потрібно якнайменше 24 години для того, щоб евакуювати свої війська.

 Павло Шандрук. Похід на Крим / Сила доблесті: мемуари. - К.: "Вища школа", 1999.