В Україні відбувся найбільший в історії людства геноцид проти власного народу, створений за вказівкою московського тоталітарного більшовицького режиму штучним голодом – Голодомор, у наслідок якого, за різними даними, загинуло від 7 до 10 млн. українців. У цей же час, як ми знаємо, відбувалися ще й репресії, депортації, вербовки на будівництва комунізму.

 Сьогодні вже досліджено багато місцевостей за цією тематикою. Мені особисто вдалося частково дослідити часи Голодомору у Присивашші. Як у Північному, на теренах сучасної Херсонщини від західних берегів Азовського моря до гирла Дніпра по лівому берегу, так і вздовж південного берега Сиваша у північному Криму від Перекопа до гирла Салгира. До революції це була єдина територія Таврійської губернії. А після 1920 року – території навіть різних радянських республік. Майже вся материкова частина колишньої Таврійської губернії до 1936 року входила до складу Дніпропетровської області. А потім - до Запорізької, Миколаївської областей та Херсонського округу. І вже з 1944 року - до Запорізької та Херсонської областей. Автономна Радянська Соціалістична Республіка Крим (АРСР), а після війни – Кримська область, до 1954 року входила до РРФСР (Російська Радянська Федеративна Соціалістична Республіка). Тому так важко проводити дослідження, бо мізерні свідчення страхіття Голодомору розпорошені по архівах.

 Але все ж… Президент України Віктор Ющенко, перебуваючи на Дніпропетровщині з робочою поїздкою, 14 вересня 2008 року взяв участь у церемонії відкриття Меморіалу жертвам Голодомору та політичних репресій. Дніпропетровська область у числі тих, що найбільше постраждали від голодомору. Вона втратила майже 30% свого населення. До мартирологу, який складали фахівці державного архіву Дніпропетровської області для регіональної Книги пам’яті жертв Голодомору 1932–1933 років, увійшло 65101 ім’я. Але це явно не повний перелік загублених душ. Та й певна територія, особливо у Присивашші, майже не досліджена в цьому напрямку. Нема навіть слідів багатьох поховань, бо вони часто-густо були несанкціоновані. А невисокі пагорби і ледь-які хрести швидко щезали. Іноді подібні цвинтарі робили на скіфських курганах-могилах. Як згадував один археолог, у Присивашші не раз доводилось робити розкопки курганів за допомогою бульдозерів. І перш ніж добратися до скіфського поховання, бульдозери розкурочували могили невідомих цвинтарів без хрестів. А поруч стояли літні жінки в чорному і голосили, розказували, що тут, у голодовку, поховали своїх діточок. І не було сил, щоб хреста поставити.

 Про Голодомор ще двадцять років тому, до перебудови, розмовляли пошепки. Бо з 1930-х років ХХ століття про той голод, як і про інші, навіть розмовляти було небезпечно. Але «підковдрове радіо» працювало. «Кухонна правда» була найвідвертішою. І головне – про цей геноцид українського народу цупко пам’ятають ті, хто пережив те страхіття.

 Зняття ідеологічних перепон і анулювання секретності, яка була вигідна радянській тоталітарній системі, надає нам шанс по-справжньому заглибитись в історію рідного краю, своєї малої Батьківщини, конкретніше дослідити місцеву історію. Настав час детальніше звернутися до наявних свідоцтв, проаналізувати їх, провести на місцях експертизу і додаткові дослідження. І не тільки на основі документів (бо, ясна річ, вони відсутні), але і на спогадах окремих людей. Навіть зараз, після 17 років незалежності, не з’ясована величезна кількість фактів Голодомору в сільській місцевості Присивашшя, у цій степовій глибинці, куди і в наш час не так вже й легко потрапити. До того ж, як вже зазначалось, Північне Присивашшя за радянських часів тричі змінювало своє обласне підпорядкування, не враховуючи районних змін. І все це внаслідок «мудрого» адміністративного перерозподілу. Можливо, саме для того, щоб приховати наслідки великого голоду і, природно, випало зі складу Дніпропетровщини. Тому завдання дослідників – ретельно дослідити усі факти Голодомору. А повну правду про Голодомор 1932-1933 років народ України дізнається тільки тоді, коли будуть досліджені всі терени, що причетні до Голодомору, і будуть виявлені усі факти щодо цієї катастрофічної трагедії українського народу ХХ століття.

 ВІДОМОСТІ ПРО ГОЛОД У ПІВНІЧНІЙ ТАВРІЇ

 Голод в Україні на початку тридцятих років - одна з найтрагічніших сторінок, яка і сьогодні залишається маловідомою та маловивченою.

 У прийнятій у 1990 році Постанові ЦК Компартії України «Про голод 1932-1933 років на Україні і публікацію, пов’язаних із ним архівних документів» є вказівка на причини, що призвели до голоду. Насамперед, йдеться про методи насильницької колективізації, численні розкуркулювання, низьку технічну базу колгоспів: проведення хлібозаготовчої політики. У Постанові зазначалось, що голод став трагедією народу, наслідком злочинного курсу Сталіна, його найближчого оточення (В. М. Молотов, Л. М. Каганович) та безпринципової політики керівництва республіки (С. В. Косіор, В. Я. Чубар), що не змогли протистояти сталінському диктату.

 За підрахунками істориків, Україна в результаті голоду 1932-1933 рр. втратила багато мільйонів людей, тобто це був справжній геноцид українського народу. Документальна база про голод 1932-1933 рр. мізерна. Державний архів області має у своєму розпорядженні фонди, які тільки частково збереглися у районних комітетах КП(б)У. Документи райвиконкомів і сільрад за ці роки, на жаль, не збереглися. Але і наявні архівні документи та спогади очевидців відтворюють трагічні сторінки історії голодних років у нашому краї.

 У результаті масового розкуркулення та виселення за межі України в кінці 20-х - на початку 30-х рр. спочатку куркулів, а потім «міцних» середняків чисельний склад сільського населення різко скоротився. Наступні 1930-1931 рр. були більш сприятливі, але на ці роки припало масове розкуркулення та непосильні хлібозаготівлі. Майже вдвоє скоротилась товарна маса зерна. У ці ж роки пройшла по Херсонщині масова колективізація. У доповідній записці окружної робітничо-селянської інспекції в наркоматі РСІ УРСР від 18 березня 1930 року йдеться про те, що на 10 березня «обобществлено» 75182 батрацько-бідняцьких і середняцьких господарств або 77,3% із загального числа селянських дворів («Із історії соціалістичної перебудови сільського господарства на Херсонщині», 1930-1941 рр., Херсон, 1959, л. 7, 121). Цікаво відзначити, що в тих районах, де у 1932-1933 рр. було найбільш скрутне становище через голод, на початку 1930 року відсоток колективізації був найбільшим. У колгоспи «заганяли, оскільки із них легше було викачати хліб, ніж узяти в одноосібника». На міцних і середніх хазяїв-одноосібників, крім обов’язкових поставок, наклали «тверді завдання» (їх називали «твердозавданцями»). Невиконання загрожувало репресивними заходами. Колгоспи, які не здали хлібозаготівлі, опинялися на «чорних дошках», а їхніх голів віддавали під суд.

 У 1932 році на Україну, спустошену, напівголодну, був «спущений» надмірний план хлібозаготівлі. Приїзд на Україну комісії ЦК ВКП(б) (Молотов, Каганович) сприяв впровадженню методів репресивної хлібозаготівельної кампанії, запанувала атмосфера страху не тільки серед рядових колгоспників, середняків, але й поміж керівниками та активістами. Хлібозаготівлі супроводжувалися масовими обшуками, відкриваннями ям із хлібом та конфіскацією його. Так, в інформаційному зведенні по Іванівському району повідомлялося 10 жовтня 1930 року, що у Домузлянській сільраді в пошуках хліба у селян комісія, «ходячи по хатах... під час трусу відкриває та обшукує сундуки та ящики, чим зчинила на місці трусу крик з боку селян... У соломі відрито схований хліб, до 500 пудів ячменю, який колгоспники сховали, щоб не віддати державі» (ДАХО, ф., П-19, оп. 1, с. 33, л. 3). У переписці Нижньосірогозького райкому партії зазначається, що хліб заготовляється «методом вилучення, при цьому буквально у кількості 10-20 кг, у кращому випадку 2-3 пуди» (ДАХО, ф., П-49, оп. 1, с. 33, л. 3 ). У документах зафіксовано висловлювання колгоспників. Жінки заявляли: «Хліба не дамо!». У колгоспах «Червоний степ» та ім. Петровського колгоспники виступали із заявами: «У нас забирають до останнього шматочка хліба, далі нам залишатися немає чого у колгоспі; хліба немає, сіяти нічим, і останні пуди забирають, отримати в колгоспі немає чого, потрібно залишати колгоспи і їхати куди очі дивляться... Далі терпіти не можна...» (ДАХО, ф., П-48, оп. 1, с. 33, л. 29 - 30). І колгоспники тікали із сіл у міста, хоча здійснити ці втечі було дуже важко, тому що паспортна система, введена у кінці 1932 року, закріпачила їх, не дозволяючи покидати місця проживання.

 Про надмірні плани хлібозаготівлі, наступ голоду свідчили численні листи робітників, селян, відправлені у партійні і радянські органи. Тільки у приймальні голови ВУЦВК Г. І. Петровського зареєстровано на перше півріччя 1931 року більш ніж 30 тисяч листів. Наркомат постачання УРСР у лютому 1931 року визначив три категорії населення, яке забезпечувалося продовольством. У Генічеську на районній партконференції в січні 1932 року робітники запитували: «Чому дають тільки 300 г хліба?» і висловлювались: «Не заважало б повернути 1927 рік з його кооперативним забезпеченням» (ДАХО, ф., П-116, оп. 1, с. 93, л. 7 ).

 Знекровлені, обібрані, обезлюднілі села України важко пережили зиму 1931-1932 рр. У травні 1932 р. Україна отримала допомогу - 6,5 млн. пудів зерна, із них 1,5 млн. пудів - борошном. Після напівголодної зими сівба 1932 року затяглася. Не вистачало тяглової сили, фізично виснажені селяни ледве виконували польові роботи. На 20 травня 1932 року в республіці було засіяно трохи більше половини запланованої площі. У постанові бюро Цюрупинського райкому КП(б)У 23 травня 1932 року відзначалися «нездорові настрої щодо неможливості виконання планів сівби, що мотивують ослабленням тяглової сили та відсутністю хліба» (ДАХО, ф., П-137, оп. 1а, с. 3, л. 40 ). Документ соромливо маскує «відсутністю хліба» фізичне ослаблення землероба-селянина, колгоспника.

 Наступ голоду кидався у вічі. Угорський письменник-інтернаціоналіст Мате Залка (Лукач), який знаходився на Україні влітку 1932 року, у щоденникових записах 11-13 червня зазначав: «Ознаки тяжкої хвороби наявні. Україна, незважаючи на нормальний урожай, приречена на голод... Це - трагедія. Я все частіше гоню від себе важкі думки: що буде? Україна - і голодує!» («Прошлое служит настоящему», с. 67).

 У червні 1932 року 22 райони республіки зажадали додаткової продовольчої допомоги. Вона їм була надана. Однак осінь 1932 р. показала, що врожай низький, хлібозаготівлі виконані лише на 41%. Замість того, щоб проаналізувати становище, що склалося, із центру продовжували надходити директиви - посилити тиск на колгоспи, виконати план хлібозаготівлі будь-якою ціною. Комісія ЦК ВКП(б), очолювана Молотовим, націлює партійні й радянські органи на війну із селянами. У період із весни 1932 року до весни 1933 року тюрми переповнилися засудженими селянами. Із селянських дворів вивозили все: і хліб, і картоплю, і птицю. Трагічно звучать голоси колгоспників... 10 січня 1932 року в с. Благодатному Нижньосірогозького району колгоспники сільгоспартілі «Победа», обговорюючи питання про хлібозаготівлю, говорили: «...що з нами хочуть зробити? Адже від нас останній хліб забирають, і ми залишаємося у становищі 1921 року, і будемо помирати з голоду». Це були пророчі слова. Колгоспник 60-ти років із с. Петровка: «Я працюю в колгоспі близько трьох років, за цей час і сорочку не заробив, і шматка хліба не маю... наш хліб вивозять...». А жінки-біднячки заявляли: «Ми не допустимо до того, щоб голодувати, як у 1922 році, а візьмемо ломаки й підемо розбивати комори зсиппунктів у Верхніх Торгаях» (ДАХО, ф., П-48, оп. 1, с. 33, л. 27, 28 ). Документи передають нам, сучасникам, біль людський, хліборобський. «Як тепер жити, - говорили селяни Нижньосірогозького району, - людей і скот нічим кормити, а працювати заставляють. Що вони з нас вимагають хліб, що вони нам його давали?». «Що ми будемо здавати (хлібозаготівлі), якщо у нас хліба немає, а хай лише попробують прийти до мене хліб брати, то без голови підуть із двору» (ДАХО, ф., П-48, оп. 1, с. 33, л. 27). Під час обшуків, розкриття ям із хлібом розігрувалися справжні трагедії, гинули люди. У листопаді та грудні 1932 року Генічеська районна контрольна комісія розглядала питання про обшуки, «масові труси» в 38 колгоспних дворах Юзкуйської сільради для вилучення хліба (ДАХО, ф., П-116, оп. 1, с. 95, л. 60).

 Цікавими є документи по Новотроїцькому району. У постановах і протоколах засідань бюро Новотроїцького райкому КП(б)У в грудні 1932 року відзначалося майже повне припинення хлібозаготівлі по одноосібному сектору, по «твердозавданцям» (міцним середнякам); план був виконаний на 31%. Припинили хлібозаготівлі зернорадгосп «Доренбург» та вівцерадгосп ім. Фрунзе. Постанова констатує, що у керівництва господарствами «...шкідливі думки про те, що план хлібозаготівлі нереальний...». 22 грудня 1932 р. райком попереджає: «В разі протягом 5 діб у колгоспах «2-а П’ятирічка», «Червона Україна» ім. Косіора, «Комінтерн» та по одноосібному сектору не буде потрібного зрушення, яке забезпечило б виконання хлібозаготівлі, будуть притягнуті (мається на увазі керівництво колгоспами) до найсуворішої партійної та радянської відповідальності» (ДАХО, ф., 11-109, оп. 1, с. 30, л. 89). А через декілька днів, 27 грудня 1932 року, надіслано ще одне попередження: «У колгоспах, де буде знайдено розкрадений та прихований хліб, вилучити увесь наявний хліб без винятку» (ДАХО. ф., П-109, оп. 1, с. 30, л. 107). І як відповідь звучить заява голови колгоспу «Радянський труд» с. Отрадовка того ж району, де хлібозаготівлі виконані лише на 16%: «У колгоспі хліба немає, а також нема розкраденого і розбазареного хліба... план немає чим виконувати...» (ДАХО, ф., П-109, оп. 1, с. 30, л. 99 ). 1 грудня 1932 року Генічеський райком розглядав справу колишнього комуніста Гайдамаки, який на зборах бідноти с. Юзкуї заявив, що план хлібоздачі нереальний, що колгоспники голодують... (ДАХО, ф., П-116, с. 95, л. 68 ). У тих же Юзкуях завідуючий школою був звинувачений у тому, що організував дитячу демонстрацію з гаслом: «Дайош гарячі сніданки» (ДАХО, ф., П-116, с. 95, л. 55). Блюзнірські звучать слова телефонограм, переданих директорам МТС і радгоспів Генічеського району: «Припинити видачу на приварок 200-300 грамів, як крайня міра... можна допустити видачу 50-100 грамів крупи в приварок» (ДАХО, ф., П-116, с. 28, л. 45, 60).

 Настав страшний 1933 рік. Генічеський, Великолепетиський, Новотроїцький, Нижньосірогозький та інші райони лівобережжя нинішньої Херсонської області належали у той час Дніпропетровській області. Секретар Дніпропетровського обкому КП(б)У М. Хатаєвич насмілився висловити у своїх зверненнях, листах до ЦК КП(б)У і Сталіна свою думку, що відрізнялася від «установок» ЦК. Він писав С. В. Косіору: «Я буквально завалений щоденними повідомленнями... про випадки голодної смерті, опухання і захворювання від голоду. Останні дні все частіше надходять повідомлення про трупоїдство і людоїдство. На 1 березня 1933 р. померло 1600 чоловік, а 16 тисяч - опухлих і хворих». У листі він просив допомогти вийти області з цього катастрофічного становища.

 13 березня 1933 р. Хатаєвич направив листа І. Сталіну, де відзначив Великолепетиський район серед найбільш потерпілих від голоду. Секретар обкому ставить у листі під сумнів правильність лінії ЦК ВКП(б) і РНК СРСР по хлібозаготівлі. Він пише, що голод замовчується, що згадувати, говорити про нього вважається антипартійним, непорядним, опортуністичним («1932-1933 роки на Україні», К., 1990, стор. 59 - 60).

 На пленумі Нижньосірогозького райкому КП(б)У 12 лютого 1933 р. йшлося про те, що Олександрівська сільрада виконала план хлібозаготівлі на 29%, у колгоспах «Широке поле», «Правда», «Трудовик» розповсюджуються чутки про голод, село настроєне проти політики партії, треба зламати опір куркульської частини села і знайти хліб у ямах. У «Широкому полі» «куркульство на підкріплення своєї агітації з’їло здохлу коняку» (ДАХО, ф., П-48, оп. 1, с. 73, л. 2 ). У колгоспі «Земельний труд» у тих, кого вважали активістами, відкрили ями з хлібом (ДАХО, ф., П-48, оп. 1, с. 73, л. 2 ). Район винен був державі 13500 т хліба.

 На пленумі було сказано: «Хліб у нас є, мати надію на допомогу від держави - це помилка, його треба знайти у ямах (ДАХО, ф., П-48, оп. 1, с. 73, л. 3).

 І там же: «Ми винні у невиконанні втроє зниженого нам плану хлібозаготівлі. Ми дали можливість куркулеві сховати хліб у ямах», тоді як куркулі вже були вислані з району, віднімали хліб у колгоспників і одноосібників. У Трохимівці знайшли яму на 120 пудів хліба, у Верхніх Сірогозах 11 лютого знайшли яму, в якій виявлено 20 пудів хліба (ДАХО, ф., П-48, оп. 1, с. 73, л. 6, 7 ,9). У березні-серпні 1933 р. у Генічеському районі в с. Сокологірному знайшли яму з хлібом (ДАХО, ф., П-116, оп. 1, с. 127, л. 5). Там же були випадки крадіжок хліба на токах і коморах (ДАХО, ф., л. 66, 70, 73 ). Вражають документи про нагородження колгоспників, які допомагали у виявленні та вилученні хліба з ям. Їм належав проте певний процент від знайденого хліба – 10-15% (ДАХО, ф., П-119, с. 17, л. 6). Це сприяло роз’єднанню людей, насадженню доносительства як політичної лінії партії.

 Голод супроводжувався епідеміями - лютував тиф, шлунково-кишкові захворювання, викликані вживанням непридатних для їжі продуктів. У повідомленнях Генічеського райвідділу ДПУ від 1 червня 1933 р. йдеться про смертність серед дітей і дорослих на ґрунті голоду, епідемії тифу в селах: Рождественка, Петровка, Стокопані, Юзкуї, Ново-Григорівка (ДАХО, ф., П-116, оп. 1, с. 128, с. 141, л. 21-23). У квітні 1933 р. секретар Генічеського райкому КП(б)У повідомляв політвідділ МТС: «Маємо збільшення смертельних випадків на ґрунті голоду... за останні дні почастішали випадки виявлення висипного тифу...» (ДАХО, ф., П-116, оп. 1, с. 128, л. 142).

 Документи свідчать про крайні вияви голоду, про те, що людина втрачала свою людську подобу, перетворювалася на звіра - йдеться про людоїдство. Колишній житель Херсона Н. Б. Кузьменко згадував про те, що жителька Хорлів Кулішиха крала дітей, різала їх на м’ясо. У сім’ї одноосібника із села Заградовка в лютому 1933 року вмер 12-річний син від виснаження. Мати померлого разом із сусідкою розрубали труп хлопця на частини і вжили у страву... («Голод на Україні», стор. 409).

 Під час реєстрації смерті не дозволялося вказувати на пряму причину - голод, у свідоцтвах проставляли вигадані хвороби. У селах співали невеселі частівки: «Батько в СОЗі, мати в СОЗі, діти валяються на дорозі, нема хліба, нема сала, контратація забрала...». У березні 1933 року у зведеннях Дніпропетровського обласного ДПУ зазначалося: «У Нижньосірогозькому районі голодує 73 сім’ї, опухлих - 295, померлих - 46; у Генічеському - голодуючих сімей 154, опухлих - 430, померлих - 48 («Голод на Україні» стор. 407, 411).

 Вимирали від голоду села, будинки перетворювалися в руїни, сади вирубувались. У спустілі села Херсонщини (Скадовський, Голопристанський, Каховський, Хорловський райони) насильно були переселені з далекого Узбекистану у вересні 1932 року 15 тис. «тамтешніх куркулів», які повинні були замість хліба засіяти поля бавовною.

 Дуже постраждало селянство України від Постанови уряду від 17 серпня 1933 року «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів та кооперацій і зміцнення суспільної (соціалістичної) власності. Цю постанову народ прозвав «Законом про 5 колосків». За будь-яку невелику кількість зірваних чи підібраних на полі стеблин хлібного зерна людину могли засудити, конфіскувати майно і навіть приговорити до вищої міри покарання. Ось як згадує один із жителів с. Арнаутки (Комишани) цей важкий час: «Нерадісно зустрічало літо квітуче село, що потопало в садах. Як молода під венцем у білому, стояло село, але жодного веселого обличчя не можна було зустріти на вулицях. Навіть безтурботна молодь не співала своїх пісень перед заходом сонця. Кістлява рука голоду простягнулась у більшість хат, хмара голоду і смерті висіла над селянами. Люди пухли від голоду, хоча врожай 1932 року був непоганий. Хлібозаготівля забрала увесь хліб у селян, зерно, муку до останнього кілограма. Вночі спіймали людей на полі за крадіжку колосків. Ці голодні люди захотіли вночі зрізати на своєму полі сніп напівдостиглого зерна, щоб нагодувати дітей. На другий день відбулась виїзна сесія суду. Вирок - по 5, 8, 10 років далеких таборів» («Прошлое служит настоящему», стор. 69).

 У кінці зими 1933 року голод в Україні набув страхітливих масштабів. Вимирання селян стало масовим. Люди у селах їли кору дерев, мишей, горобців. Кожен день у кожному селі ховали в братських могилах померлих від голоду селян. Один із очевидців згадує: «У село Широка Балка я приїхав увечері. Зі сходом сонця мене розбудили незвичні для міського вуха звуки: жалібно дзвонили церковні дзвони, як за покійником. Дев’ять покійників за день у цьому невеличкому селі, а завтра те ж, що й сьогодні» («Прошлое служит настоящему» стор. 69). Відомі випадки голодних селянських бунтів, хоча і рідкі (порівняно з 1932 роком). А в цей час біля причалу Херсонського елеватора швартувалися іноземні пароплави, на які вантажили пшеницю. День і ніч пливла золота пшениця у трюми пароплавів, а на вулицях вили холодні вітри, оплакуючи похорони за похоронами. Селяни знали, обурювалися, що хліб, який не бачать їхні діти, продають за кордон. «Наш хліб вивозять для буржуазії, а нас голодними залишають» (ДАХО, ф., П-48, оп. 1, с. 33, л. 27, 29).

 Цікаво відзначити, що, якщо до революції, «у голодні роки», піднімалась уся передова громадськість Росії на допомогу голодуючим, якщо в 1921-1922 роках міжнародні організації «Миссия доктора Нансена», «Американская администрация помощи - АРА», Міжнародний Червоний Хрест брали найактивнішу участь у ліквідації голоду на Україні, то в 1932-1933 рр. немає про те навіть згадок у газетах і радянських документах того часу. Уряд розробляв деякі заходи для допомоги голодуючим України, були виділені спеціальні продовольчі фонди для дітей, робітників міста Херсона. Тільки у кінці 1933-го - на початку 1934 років голод поступово було ліквідовано.

 ВІДОМОСТІ ПРО ВЕЛИКИЙ ГОЛОД У КРИМУ

 Як і по всьому Радянському Союзу, голод в Криму має свою передісторію. Колгоспне будівництво в Криму багато в чому копіювало процеси, що відбувались по всій країні, повторюючи «добровільно-примусові» методи його проведення і форми об’єднання. В основному виділялись такі форми колективних господарств: комуни, артілі, ТОЗи (товариства обробки землі) і СОЗи (союзи обробки землі), радгоспи.

 Переломним моментом розвитку сільського господарства в Криму є 1927-1929 роки. Це роки наступу на НЕП (нова економічна політика) та «непманів», що співпали з руйнівним кримським землетрусом 12 вересня 1927 року. У 1929 році з НЕПом у Криму було покінчено. (Дюлічев. «Крым. История в очерках. 20 век», Сімферополь. Рубін. 2006).

 Одночасно швидкими темпами йшло створення колгоспів. У силу цілого ряду факторів, перш за все, тому, що в цей період майже цілком діяв принцип добровільності, і в колгоспи не гнали примусово, а також тому, що не на словах, а насправді почалася підтримка колгоспів державою, а саме: оснащення технікою, виділенням сільгоспінвентарю, постачання добрив. (Дюлічев. «Крым. История в очерках. 20 век». Сімферополь. Рубін. 2006).

 У цей час у Північному степовому Криму відбувались процеси «великого радянського переселення народів». Частина кримських татар емігрувала в Туреччину, звільнивши величезні земельні ділянки, на яких до цього займались в основному вівчарством. У цей же час з степових районів Криму виселяли до Сибіру розкуркулених і репресованих осілих мешканців - росіян, українців, німців, чехів, естонців та інших. Одночасно спустошені землі заселяли переселенцями з Росії, Західної Білорусії (в основному євреями та білорусами), із Західної України (з-під Ковеля та з-за кордону – з-під Білостока, які були у складі Польщі, та євреями з-під Ковно (так звався Каунас – столиця Західної частини незалежної Литви).

 Автором масштабного проекту єврейської колонізації півночі Кримського півострова і створення в степовому Криму «землі обітованої» був Юрій Олександрович Ларин (він же Михайло Залманович Лур’є, 17.06.1882 –

 14.01.1931). Це його дочка - Анна Михайлівна - була дружиною репресованого наркома Миколи Івановича Бухаріна. І майже 20 років відбула у в’язницях і таборах ГУЛАГу. Вона пережила усіх своїх катів і була свідком руйнування тоталітарної системи і розвалу «імперії зла» під назвою Радянський Союз. Але це було на півстоліття пізніше. Як відомо, в Російській імперії євреї були одним із найбільш безправних у політичному відношенні народів. Більша частина євреїв мала дозвіл проживати лише в регіонах так званої «межі осілості», охоплюючи бідніші губернії Західної та Південно-Західної Росії (тобто України).

 Для зняття гостроти «єврейського питання» у радянського керівництва виникла ідея створення на теренах Радянського Союзу районів компактного проживання єврейських трудящих, які б займались сільським господарством. До того ж, більшовицька влада для виконання планів першої п’ятирічки потребувала позик і взяла аванс 10 млн. американських доларів у єврейської громади в США, взамін на надання радянським євреям земель для влаштування в Криму.. А взагалі радянська влада сподівалась на дуже великий доларовий потік від світової єврейської громади в обмін на землі Чорноморського узбережжя від Сочі до Одеси. Одним із місць створення «землі обітованої» у вигляді національно-територіальної автономії були обрані малонаселені і слабо освоєні землі степового Криму. Саме сюди добровільно-примусово пропонувалось переселити від 280 тисяч до 3 мільйонів (!) єврейських трудящих. В основному кравців, ювелірів, торговців та інших.

 Іншим місцем заселення євреями був Далекий Схід, де була заснована Єврейська автономна область, з центром у місті Біробіджан. Але ця ідея не отримала схвалення в серцях та умах як єврейського народу, так і у духовних керівників «богообраного» народу. Координували проект переселення євреїв спеціально створені для цього організації, в тому числі такі, як Громадський комітет по земельному устрою єврейських трудящих ОЗЕТ (абревіатура від російської назви – Общественный комитет по земельному устройству еврейских трудящихся), головою якого став Ларин-Лур’є. Основними фінансовими «донорами» проекту стали найбільші американські бізнесмени єврейського походження. Через створену ними корпорацію «Агро-Джойнт» в Радянський Союз було направлено 30 млн. доларів, які витрачались на будівництво переселенських селищ, закупку за кордоном новітньої сільськогосподарської техніки.

 Ларин-Лур’є, цей фантазер з минулого, генератор радянських креативних ідей і один із авторів цього проекту, мріяв про створення південніше Перекопа процвітаючої єврейської автономної республіки, яка б стала місцем тяжіння для євреїв усього світу. Він розробив екологічний план розвитку єврейських колгоспів – праобразів кібуців. На честь автора ідеї один з єврейських районів Криму навіть назвали Лариндорфський (зараз це основна частина Первомайського району) центром якого було селище Лариндорф (зараз – Крестьянівка).

 Але проект створення процвітаючих єврейських колгоспів у степовому Криму провалився. Відповідної для високого виробництва сільського господарства землі було мало. І боротьба за неї точилась гостра. Кримські татари зустріли мирну «експансію» євреїв насторожено. Але невдоволенням єврейським переселенням в степовий Крим у середині 1920-х років переймалась хіба що тільки татарська радянська еліта. Одним із головних противників масового переселення євреїв у Крим був голова ЦВК Кримської АРСР Велі Ібраїмов. Зі сторінок газети «Єні дунья» («Новий день») він заявляв: «Від нас вимагають землі на переселення в Крим 8 тисяч єврейських господарств, але… наші надлишки не задовольняють навіть своїх внутрішніх потреб». Зі свого боку, намагаючись повернути на історичну батьківщину своїх одноплемінників, Велі Абраїмов пропонував і ставив питання, щоб повернути до Криму близько 20 тисяч кримських татар з Болгарії та Румунії. Сто тисяч десятин – ось та імовірна земельна площа, яка могла бути запропонована ремігрантам – татарам при умові наділення по 20-25 десятин на господарство. Але сталінський режим назвав його пропозиції національною політикою. Подальший арешт у 1928 році і розстріл у 1929 році голови Крим ЦВК, заст. голови Всесоюзного ЦВК Велі Абраїмова, що привело до чергової репресії 3500 кримчан, були першим фактом знищення керівника такого рівня радянською владою того часу.

 З іншого боку, значна частина слов’янського населення також негативно поставилась до цієї переселенської програми, тим більш, що одночасно з прибуттям у Крим єврейських переселенців з території півострова до Сибіру депортувались тисячі місцевих «кулацьких» («куркульських») родин. Кількість незадоволених тим, що росіян відправляють у Нарим, а євреїв – у Крим більшало. Час від часу відбувалися конфлікти на національному ґрунті, які іноді завершувались різаниною. Євреям ще й заздримо, тому що для них все було готове для початку діяльності. Пізніше радянський уряд взяв таку тактику на озброєння при переселенні росіян на спустошені українські землі, де населення вимерло в наслідок голодомору. Хоч загалом ця імперська тактика ще з часів Давнього Риму і Російської імператриці Катерини.

 У кримських єврейських районах гасло дореволюційних чорносотенців «бей жидов, спасай Россию» («Бий жидів, рятуй Росію») продовжувало лупати і в радянські часи. В таких умовах більшість євреїв-переселенців намагалась покинути колгоспи і оселитись у якомусь з кримських міст, здебільшого в Євпаторії, Сімферополі та Джанкої. Дехто добирався до Генічеська та Мелітополя. За деякими даними, у 1931 році єврейське населення Кримської АРСР складало 70 тисяч чоловік, з яких лише 17 тисяч проживало у 86 єврейських національних колгоспах. Подальша доля євреїв під час кримського голокосту часів окупації сумна. Страчено тільки в Джанкої у протитанковій траншеї 6666 євреїв. А що стосується часів голодомору, то державні установи не зважали на те, що у єврейських колгоспах майже не залишилось євреїв-робітників. На ці колгоспи доводилась рознарядка на поставку збіжжя і її ніхто не відміняв, хоч і знали, що робітників майже не залишилось. Доводилось виконувати поставки, покриваючи їх за рахунок інших колгоспів, які, як могли, так і «віддувались».

 Таким чином на 11 жовтня 1927 року в Криму вже було 516 колгоспів. Зокрема, більшість з них спеціалізувалась на виробництві якоїсь культури. Так 208 колгоспів вирощували зернові, 219 - інтенсивні (технічні) культури, і тільки 89 мали змішану специфіку. У тогочасних кримських колгоспах об’єднувалось від 7 до 150 сільських господарств. На відміну від більшості регіонів Радянського Союзу, кримські колгоспи того часу мали характерні особливості - більшість з них мали диференційований соціальний склад. Одні складалися тільки з бідних, інші - з середняків. Були й такі, які створювали дуже заможними селянами. А ще були національні колгоспи.

 У 1927 році Крим займав лідируючі позиції щодо рівня колективізації. Кримські колгоспи об’єднували майже 8% селянських господарств. І це в той час, коли середній показник у країні складав менше 1%. Але з добровільним принципом, який дійсно дозволяв створити успішні господарства з колективними формами власності, скоро було покінчено.

 Так звана «криза хлібозаготівель» в 1927–1928 роках остаточно переконала сталінське керівництво в тому, що НЕП та економічні методи керівництва мають багато переваг і сприяють швидкому та ефективному розвитку країни, але вони мають і «недоліки» - не співпадають з командними методами керівництва. Тому що успішний власник – це впевнена в своїх силах вільна людина, яка не вимагає вказівок «зверху». І, незважаючи на те, що один із лідерів компартії Микола Іванович Бухарін (пам’ятаємо, що це зять Ларина-Лур’є), який напередодні радів успішному розвитку країни в часи НЕПу і звернувся до народу з неймовірним для радянського керівництва гаслом: «Збагачуйтесь», переконуючи Сталіна, що «криза хлібозаготівель» скоро мине, було прийняте рішення «піти іншим шляхом». Цей інший шлях – «командні методи» керівництва, примусова суцільна колективізація і націоналізація. Цей шлях має безліч недоліків. Він не сприяє успішному і ефективному розвитку країни. Але одну перевагу він, безперечно, має: з його допомогою легко керувати, тобто ставити на коліна або взагалі знищувати.

 13 лютого 1928 року була розіслана директива Сталіна з вимогою «підняти на ноги партійні організації, вказавши їм, що справа хлібозаготівлі є справою всієї партії», що «в практичній роботі на селі віднині робиться наголос на завдання боротьби з куркульською загрозою». Отже, виконуючи директиви керівництва країни, у селян відбирали всі «надлишки», в які увійшли не тільки товарний хліб, але й посівний, необхідний для майбутньої сівби, і той, що призначався для годування родини. Стосовно тих осіб, які все-таки насмілилися висловлювати незгоду, застосовували статтю 58-10 Карного кодексу (контрреволюційна агітація). Тому у 1928 році збіднілі селяни, не маючи власної тяглової сили, масово рушили до колгоспів, які почали створюватися. Всі знаряддя вилучалися у куркулів, а відібрана земля передавалась безкоштовно, значна частина ділянок мала багаторічні насадження (сади, виноградники). Бажаючи вислужитись перед керівництвом країни, Кримський обком партії, все активніше застосовував засоби адміністративного тиску, які давали зовнішній ефект. З 1 жовтня до 1 грудня 1929 року рівень колективізації селянських господарств був доведений з 20,6% до 40%. Грудневий 1929 року пленум Кримського обкому ВКП(б) оголосив Кримську АРСР республікою суцільної колективізації і виніс рішення закінчити колективізацію до весни 1931 року. Рівень колективізованих господарств стрімко підвищувався. На 10 березня 1930 року в колгоспах Криму вже нараховувалось 92,2% селянських господарств. Головним наслідком насилля під час створення колгоспів, стало масове незадоволення селян. Почастішали випадки розправи над комуністами і колгоспними активістами. Протягом 1930 року було скоєно 60 терористичних актів. (Дюлічев. «Крым. История в очерках. 20 век». Сімферополь. Рубін. 2006).

 В цей час у Джанкої існував загін ЧОН для боротьби з бандитизмом (ЧОН - абревіатура від «части особого назначения»). Винних арештовували, виселяли на виправні роботи.

 Яку ж нагороду отримував за свою працю кримський колгоспник? При врожайності у 1932 році 63 ц з гектара один трудодень сплачувався 0,7-0,9 кг зерна, і ніяких грошей. Проведений підрахунок показав, що колгоспна родина з одним трудівником заробляла у 1932 році 1 ц зерна (це усього лише 100 кг). А як накажете жити родині з чотирьох чоловік, хоч двоє з них і працюють на трудодні? Це 2 ц, або «три лантухи непровіяної пшениці». Її може вистачити на прокорм взимку домашньої птиці, але не родини.

 Ось чому не треба вірити байкам, що голоду в Криму не було. Так казали лише ті люди, які не страждали від голоду. Не краще було і в 1933 році. При врожайності 10,3 ц з гектара трудодень знесиленого селянина складав 2-3 кг зерна, що в підсумку, було 2 ц на одну людину. І знову багатьох врятувало від голодної смерті підсобне господарство і домашня птиця, дрібна худоба. Та й та викликала роздратованість різного роду керівників, які намагалися позбавити селян цього «підножного корму» (Дюлічев. «Крым. История в очерках. 20 век». Сімферополь. Рубін. 2006).

 Отже, колективізація по-сталінськи нанесла відчутні удари по виробничим силам таврійського села. Під виглядом класової боротьби з села була відкинута, а іноді і взагалі знищена, найбільш працездатна, енергійна, дійова частина селянства. Важко встановити і кількість репресованих, і кількість загиблих під час Голодомору, і місця поховання. Ясно тільки одне: що під час Голодомору сільський люд з Північної Таврії, рятуючись від голоду, усілякими шляхами намагався покинути село і опинитися в містах, на будівництві (наприклад, на будівництві Дніпрогесу, Керченського металургійного заводу ім. Войкова, де за працю хоч і погано, але годували). З села йшла постійна «перекачка» матеріальних і людських ресурсів.

 Дехто намагався втекти в інші республіки великого Радянського Союзу. Користуючись такою природною перепоною, як Сиваш, де не всюди можна поставити кордон, багато хто вбрід або на човнах перепливали у Крим, який входив до складу Російської Федерації. Але й тут було не краще. Тільки південна природа та кримські фрукти якось допомагали вижити. Дехто навіть пішки долав Арабатську стрілку і добирався до Феодосії та Керчі, чим і рятував своє життя. Багато людей з таврійських степів знаходили притулок не тільки в містах, а й селищах передгір’я Тавриди.

 Підтвердженням того, що голод у Криму був, є виявлення цвинтаря часів Голодомору на території м. Джанкоя. У 1973 році, коли в місті почалося будівництво нового мікрорайону Карлеут, поруч із сучасною школою № 8, біля Московської траси (Харків - Сімферополь), між вулицями Крупської та Садовою випадково було виявлено великий незареєстрований цвинтар без хрестів (схема-додаток). Доказом того, що це цвинтар 1932-1933 років стала перша місцева газета «За високий урожай», яка була знайдена на місці поховання людей.

 Віктор ТУРЧИН (м. Джанкой)

 Джерело: газета "Кримська світлиця" –

 #47 за 21.11.2008 (http://svitlytsia.crimea.ua/index.php?section=article&artID=6565)

 #48 за 28.11.2008 (http://svitlytsia.crimea.ua/index.php?section=article&artID=6591)

 #49 за 05.12.2008 (http://svitlytsia.crimea.ua/index.php?section=article&artID=6624)

 #50 за 12.12.2008 (http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=6642)