Об’єктивне висвітлення ключових подій позаминулого століття вимагає від сучасного дослідника неупередженого підходу та кропіткого аналізу не лише історичних фактів, а й ретельного вивчення тих умов та історичного тла, в яких вони відбувалися. Особливо це стосується дослідження війн та військових конфліктів. Справа в тому, що у споминах учасники бойових дій, зазвичай, прагнуть прикрасити свою участь та роль у воєнних операціях, а попередні дослідники – героїзувати тих чи інших персонажів. Відтак, нерідко створювалися міфи, котрі мали надзвичайно живучий характер в історичній науці.

 Найбільш масштабною з усіх 12 російсько-турецьких війн за 240 років існування Османської та Російської імперій по праву вважається Східна (Кримська) війна 1853–1856 рр. Ця війна по праву визнається останньою «джентльменською» війною, і хоча від її початку вже минуло 160 років, а історичні події, котрі були з нею пов’язані, висвітлені в значній кількості наукових праць і розвідок, та все ж до її історичного значення знову й знову звертаються сучасні дослідники.

 Необхідно звернути увагу та той факт, що якщо ходу бойових дій, міжнародним взаємовідносинам держав – учасниць війни напередодні, під час та після завершення збройного конфлікту присвячена переважна більшість робіт як вітчизняних, так і зарубіжних авторів, то відтворення участі у війні українців та висвітлення впливу цієї війни на життєвий рівень населення українських земель висвітлено недостатньо. Крім того, поза увагою дослідників залишилися обсяги людських втрат українців під час цієї війни. Саме тому вивчення цих факторів дасть змогу простежити участь українців у ході Східної війни та визначити, як вона відобразилась на демографічній ситуації в підросійських губерніях України.

 Загалом у рядових читачів нерідко складається враження, що Східна кампанія відбувалася десь «за тридев’ять земель», а не на території України, і українці до цієї війни не мають ніякого відношення. Слід вказати, що Україна на той час не була самостійним суб’єктом міжнародних відносин, оскільки втратила свою автономію ще наприкінці ХVІІІ ст. Перебуваючи в складі Російської імперії, вона взяла активну участь у Кримській війні, а самі бойові дії були найбільшими на українських землях у ХІХ ст. Їх населення зробило значний внесок у забезпечення військ усім необхідним, проявило героїзм і мужність в обороні Севастополя, Одеси, в боях у Криму та на Чорному морі.

 Необхідно визнати, що український народ прийняв на себе усю важкість воєнного часу під час бойових дій на території Криму. Слід вказати, що особовий склад Чорноморського флоту Російської імперії було сформовано в основному з уродженців України, за винятком вищого командування та переважної більшості офіцерів. Така ж ситуація була і в сухопутних частинах, які дислокувалися на Чорноморському узбережжі. Рекрутів набирали в українських селах із кріпаків і відправляли служити здебільшого у найближчі гарнізони. Це була вимушена обставина. Відсутність не лише залізниць, а й узагалі більш-менш упорядкованих доріг у південних українських губерніях, у кращому випадку, обмежувало піший перехід 3–4 км за годину. Гужового ж транспорту для перевезення з віддалених районів великих військових формувань взагалі не було. Виняток становили переїзди офіцерів-дворян і невеликих загонів солдат.

 Для України та її народу війна стала важким тягарем, і не лише для селян, яким необхідно було перевозити тисячі солдат, різні необхідні армії вантажі, а потім ще й тисячі поранених та хворих військових та тих з жителів міст і сіл Півдня України, що доглядали за ними. Третина гармат для російської армії виготовлялася в Україні (Київський завод «Арсенал»). Порох виробляв Шосткінський завод на півночі Чернігівської губернії (тепер Сумська область), який за роки війни збільшив його виробництво у 6 разів, що становило 43% продукції порохових заводів Росії. Луганський ливарний завод перейшов на цілодобовий режим роботи і забезпечив військам 400 тис. пудів снарядів (до війни завод щомісячно відливав 22 тис. пудів снарядів, а у воєнний час – 90 тис. пудів). Філіал цього заводу (а точніше, одна доменна піч) існував в Керчі. Піч виготовляла 1 тис. пудів металу, але напередодні війни зупинила роботу. В період Кримської війни Керченську домну взагалі було зруйновано.

 Разом з початком бойових дій в Україні почали формуватися з рекрутів та ополченців полки, яким присвоювалися назви тих міст, де вони були створені: Чернігівський, Полтавський, Кременчуцький, Одеський, Азовський, Дніпровський, Волинський, Житомирський, а також Український і Подільський. Взагалі в російських військах, які воювали в Криму, налічувалося майже 60 іменних полків, що констатувало місця їх формування. Крім того, 13 серпня 1854 р. цар дав згоду на формування спеціальних загонів для ведення партизанської війни в Київській, Подільській та Волинській губерніях. Як свідчать документи, населення України масово записувалося в ополченці й прагнуло потрапити в район бойових дій. Зокрема, лише на Полтавщині, добровольцями записалися 9,5 тис. осіб. У вересні 1854 р. із добровольців було сформовано 1-й татарський полк, на створення якого гроші дали місцеві караїми.

 Після активних дій союзників у Криму і понесених росіянами значних втрат поранених російських військових почали вивозити з півострова у південноукраїнські міста і села. Для цього створювалися спеціальні «транспортні поїзди», які формувалися більш як із 100 возів. Для перевезення поранених українські селяни віддавали своїх коней і волів, а потім розбирали їх по хатах. На Херсонщині та Миколаївщині у кожному селянському помешканні знаходилося від 10 до 30 солдат. У Херсоні, Мелітополі, Бердянську, Маріуполі, Генічеську та інших містах Південної України розташовувалися шпиталі і лазарети, які були переповнені пораненими і хворими. У Миколаєві, приміром, розмістили 7000 ополченців у приміщеннях канатного заводу. У Катеринославі перебували в госпіталях десятки тисяч поранених росіян, а також вояки експедиційного корпусу. У місті був один військовий госпіталь на 180 хворих, а в роки Кримської війни поранених розміщували в приміщенні Дворянського зібрання та інших державних і приватних будинках. У Катеринославській губернії були відкриті шпиталі та лазарети в Олександрійську, Павлограді, Нікополі та інших містах. Українські жінки ставали сестрами милосердя у російській армії.

 Першими серед них були дружини та сестри захисників Севастополя: Даша Михайлова, яку в народі називали Севастопольською, Дар’я Ткач, Олена Кучер, Марія Петренко, Катерина і Васса Крижанівські та ін. Вони надавали першу посильну допомогу пораненим солдатам.

 Необхідно визнати, що Севастополь був неприступним не лише завдяки героїзмові військ і місцевого населення. Йому всіляку допомогу надавав увесь народ Російської імперії і насамперед населення України. В кожній губернії збирали кошти у фонд захисників Севастополя. Так, населення Волині пожертвувало на це 113 тис. руб. Ще більше зібрали коштів мешканці Таврії, Херсонщини, Київщини, Миколаївщини. 9 лютого 1855 р. імператор висловив подяку харків’янам за пожертву на військові потреби (у 1854 р. лише зібрання повітових предводителів губернії передало на потреби армії 40 тис. руб. сріблом). Тисячі жителів України робили особисті внески на військові потреби. Про це свідчать документи центральних державних і обласних архівів України. Наведемо лише один із них – подяку військового губернатора Сімферополя і Таврійського цивільного губернатора від 17 січня 1855 р. професору академії мистецтв, відомому російському живописцю вірменського походження, який народився в Україні, І.К. Айвазовському за пожертву у 150 руб. на військові потреби під час Кримської кампанії.

 Відомим військовим діячем Російської імперії, котрий відігравав ключову роль у Східній війні, був адмірал Павло Степанович Нахімов, який походив з роду слобідсько-українських шляхтичів Охтирського полку, був правнуком сотника Манойла Нахімова. У 1852 р. він очолив флотську дивізію та 2-гу ескадру Чорноморського флоту і обійняв посаду віце-адмірала. На початку осені 1853 р. П.С. Нахімов 34-ма суднами передислокував із Криму на Кавказьке узбережжя піхотну дивізію з артилерією та обозом. 23 листопада, маючи під прапором 3 кораблі, розшукав і блокував у Синопі (Туреччина) 7 ворожих фрегатів, 3 корвети та 2 пароплави з транспортами. Після того, як дочекався підмоги й, розташувавшись на флагмані «Императрица Мария», П.С. Нахімов 6-ма лінійними кораблями та 2-ма фрегатами 30 листопада 1853 р. розгромив синопські наземні батареї та скупчені в тамтешній бухті плавзасоби (утік звідти лишень єдиний пароплав) і захопив у полон віце-адмірала Осман-пашу. Такі рішучі дії П.С. Нахімова проти турків деякі українські і російські письменники і публіцисти пояснюють тим, що він походив з українського козацького роду. За 240 років до Синопської битви його попередники – запорозькі козаки – так само знищили турецький флот і спалили місто Синоп. Предки П.С. Нахімова багато разів брали участь у війнах проти Порти, тому ненависть до неї була в адмірала генетичною. Після висадки союзників в Криму П.С. Нахімов став одним з організаторів Севастопольської оборони 1854–1855 рр. Саме він керував затопленням роззброєних вітрильних суден для загороди морських підступів до міста. Починаючи з 12 грудня 1854 р., П.С. Нахімов виконував обов’язки помічника начальника гарнізону (генерал-ад’ютанта Д. Остен-Сакена), а з 2 березня 1855 р. обійняв посаду начальника гарнізону. 9 березня П.С. Нахімова було призначено командиром Севастопольського порту та військовим губернатором м. Севастополя. 8 квітня 1855 р. його було удостоєно звання повного адмірала, при цьому він зажив неабиякої поваги та виняткової популярності (моряки за відчайдушну сміливість називали його «Нахименко-безшабашний», солдати – «батьком»). Під час участі в обороні Севастополя П.С. Нахімов не зважав на власні рани. Адмірал був смертельно поранений на Корніловському бастіоні 10 липня 1855 р., згодом помер у шпиталі на північній стороні Севастополя і був похований 13 липня 1855 р на місці закладеного у 1854 р. Володимирського собору.

 В бойових діях під час Кримської війни населення України прийняло активну участь в усіх військових операціях. Так, під час оборони Одеси, яка розпочалася 10 квітня 1854 р., крім артилерійської батареї під командуванням прапорщика О. Щоголєва, сміливість і мужність проявили багато солдатів – вихідців з українських земель. Так, рядовий М. Гловацький, побачивши, що одна з бомб пробила дах будівлі гавані й упала на причал, підбіг до неї і, взявши її в руки, кинув у море, чим відвернув небезпечний вибух. Аналогічні подвиги здійснили й цивільні одесити, зокрема, троє студентів – Скоробогатий, Пуль та Деміністру (причому, останній із них був французьким підданим). Вони доставляли під вогнем ворога снаряди на батареї. Усіх, хто виявив мужність і героїзм під час обстрілу Одеси, було нагороджено орденами й медалями.

 У 1854 р. в битві під Балаклавою артилерією генерала І. Жабокрицького, який мав українське походження, було нанесено значних втрат легкій кавалерії генерал-майора лорда Кардригана (із 700 вершників втрачено 300). У цьому ж бою брав участь Київський полк, яким командував уродженець Волині Халецький, та Інгерманландський на чолі з полковником Бутовичем, який був нащадком козацької старшини. У ході бою унтер-офіцер К. Півненко, родом із Харківщини, врятував життя генералу Халецькому і був нагороджений Георгіївським хрестом.

 Під час оборони Севастополя, головним центром якої став Малахів курган, виняткову мужність і героїзм виявили уродженці з України. Найбільш відомими з них були П. Кішка, Г. Шевченко, Ф. Заїка, І. Демченко, Д. Горленко, М. Шульга, І. Даниленко, А. Гніденко, В. Чупаченко та багато інших.

 Несподіваними для союзних військ під Севастополем стали сміливі нічні вилазки росіян на позиції та у тил противника, який знаходився практично за кількасот метрів від севастопольських укріплень. У цих операціях особливо відзначились українські козаки-пластуни Чорноморського козацького війська. Їх французи порівнювали зі своїми знаменитими зуавами. Відомими на всю Росію були добровольці з загону, сформованого лейтенантом М.О. Бирилевим з відібраних ним особисто матросів і солдатів, серед яких було багато українців, зокрема, й згадані вище. Севастопольський гарнізон називав цих нічних розвідників «мисливцями».

 Перша їх вилазка на позиції ворога відбулася 23 вересня 1854 р. Потім вони стали регулярними, й у них брали участь спочатку спеціальні групи чисельністю 10–40 осіб, а згодом загони, в яких налічувалося від 200 до 500 козаків, матросів і солдатів. Вони руйнували облогові споруди союзників, зав’язували бої з ворогом, робили спроби пошкодити гармати, заклепуючи їх, а найголовнішим було, непомітно підбираючись до ворожих траншей, захопити нарізні гвинтівки та штуцери, яких у захисників Севастополя не вистачало. Під час нічних вилазок на ворожі позиції, яких за період севастопольської оборони відбулося більше 150 (хоча військове Міністерство називає цифру 45), найбільший героїзм виявили українці – матрос П. Кішка та Г. Шевченко, який своїм тілом закрив 8 січня 1855 р. від штуцерної кулі, випущеної французом, командира групи «мисливців» лейтенанта М.О. Бирилева. Говорячи про мужність і стійкість захисників Севастополя, тодішні газети писали, що «кожний рядовий у місті – це Гнат Шевченко, кожний офіцер – лейтенант Бирилев». Подвиг першого у спеціальному наказі відзначив командуючий армією О.С. Меншиков, а другого адмірал П.С. Нахімов власноручно нагородив орденом св. Георгія 4-го ступеня. Подвиг свого земляка повторили солдати Полтавського полку Григорій Шевченко та Семен Ковельський, які ціною свого життя врятували від вибуху ворожої бомби комдива генерала П. Урусова.

 Не менш відомим героєм оборони Севастополя був чорноморський моряк Петро Маркович Кішка. У 1854 р., коли почалася облога форпосту, його призначили на батарею, що розташовувалася між 3-м і 4-м бастіонами внизу (між Бамборською висотою і Бульварною гіркою), в кінці Південної бухти і захищала підступи до цієї бухти та центру міста. Разом з іншими матросами, солдатами та козаками-пластунами Чорноморського козацького війська Кішка брав участь у нічних вилазках у тил англо-французьких військ. У складі команди «мисливців» не раз і сам ходив у розташування ворога, виводив там з ладу облогові гармати, здобував нарізні гвинтівки та штуцери, брав у полон солдатів ворожих підрозділів. Про його зухвалу хоробрість складали легенди, про нього писали, зокрема, що він сам взяв у полон трьох французів і привів їх у розташування свого підрозділу, а на очах у ворогів, під шаленим обстрілом із їхнього боку, виніс із фронтової смуги встановлений там (підпертий палками) на наругу труп одного з «мисливців». Про його відвагу доповіли імператриці Олександрі Федорівні, й вона надіслала йому «хрест благословення». В останніх боях за Севастополь Кішку легко оранили, лікувався він у М. Пирогова. Після здачі Севастополя був підвищений у чині до квартирмейстера і відправлений в жовтні 1855 р. у безстрокову відпустку. Однак він почав супроводжувати обози в Одесу, Миколаїв, Херсон, працював лісником. 1863 р. повернувся на військову службу, проходив її на Балтійському флоті. Після демобілізації у 1867 р. йому була призначена пенсія, і він перебрався жити в рідне село. В останні дні оборони Севастополя виходець з Кременчука інженер-полковник В.К. Геннеріх з 9 по 23 серпня 1855 р. збудував на корабельному боці батарею № 124, яка була названа його прізвищем. Полковник організував останню контратаку росіян на Корнилівському бастіоні, де отримав важку контузію і був вивезений з позиції останніми захисниками фортеці.

 На боці військ союзників у бойових діях Східної війни активну участь взяв полонізований українець, нащадок гетьмана Івана Брюховецького Михайло Чайко́вський, який 18 грудня 1850 р. прийняв іслам і став Садик-Пашею. Згодом він розпочав переговори з турецьким урядом про формування козацьких загонів. Міністр закордонних справ Туреччини після тривалих консультацій із султаном погодився. М. Чайковський з 1851 р. розпочав формувати перші «казак-алай» у складі турецького війська. Після загострення російсько-турецьких відносин у жовтні 1853 р. він домігся розширення козацьких частин за рахунок поляків, болгар, румунів, угорців, турків і навіть євреїв. Сам розробив моделі одностроїв і наказав закупити для всіх козаків арабських рисаків. 20 жовтня 1853 р. за його ініціативи було створено «Полк козаків оттоманських», який був згодом переформований в дивізію, а ще згодом – у корпус. 23 січня 1854 р. османські козаки склали присягу. Для цього з Константинополя привезли знамено Запорозької Січі, а Садик-Паша отримав від султана титул «міріан-паша» (кошовий отаман). «Корпус козаків оттоманських» (називався також «дивізією козацькою», «дивізією польською», «корпусом козаків султанських») існував в різних модифікаціях від 1853 р. до 1870 р. Найактивніше в бойових діях цей підрозділ взяв участь у 1854 р. при знятті облоги Сілістри та зайнятті Бухареста. Після завершення Східної війни чисельність цього «іноземного легіону» досягала 2000 шабель і багнетів.

 У лютому 1854 р. військо Садик-Паші ввійшло в Бухарест, а сам він став губернатором Румунії. На початок березня його війська зайняли позиції на річці Прут, готуючись до боїв із росіянами. Однак уряд Австрії почав тиснути на султана, вимагаючи відвести загони. Султан погодився, висловив подяку Чайковському і навіть присвоїв йому титул «Око, вухо і правиця престолу». Наступного року Чайковський отримав найвище військове звання – беглербея. Після закінчення війни він повернувся до Росії, де й завершив життя самогубством.

 Окремо слід зупинитися на вивченні впливу Східної війни на життєвий рівень населення підросійської України. У сучасних умовах рівень життя розуміють як соціально-економічну категорію, яка характеризує показник задоволення фізичних, духовних та соціальних потреб. Він визначається системою кількісних та якісних показників, загальним обсягом споживчих благ та послуг, реальними доходами населення, рівнем споживання продуктивних і непродуктивних товарів і послуг, розмірами оплати праці, усуспільненням фондів споживання, умовами праці, величиною робочого та вільного часу, житловими умовами та ін.

 Оскільки відтворення життєвого рівня всіх соціальних груп і прошарків населення та регіонів України в той період є надзвичайно складним завданням, зосередимо свою увагу на вивченні переважно сільського населення Правобережжя, котре в ті часи називалось Південно-західним краєм Російської імперії.

 Добробут українських селян дореформеної доби цілком і повністю залежав від наявності придатної для обробітку землі, котра перебувала у їх користуванні, та від обсягів панщини, котру вони відробляли на користь поміщиків. Саме тому представляють інтерес дані, наведені О. Степанишиною щодо класифікації кріпосних поміщицьких селян за показником забезпеченості землею. Дослідниця вказує, що найбільше було піших селянських господарств, які користувалися мінімальним наділом (50–60%). Разом з тим, піші селяни відробляли менше панщини на користь поміщиків.

 На думку А.З. Барабоя, напередодні Східної війни, коли на Правобережжі у 1847–1848 рр. було проведено «інвентарну реформу», у сфері землеволодіння реалізували «систему третяка», за якою 1/3 посівної площі оброблялась на користь поміщика, 2/3 – на користь селян. Водночас автор вказує, що за реформою панщина для тяглих господарств встановлювалась в обсязі 3 днів на тиждень, тоді як городники та бобилі відробляли лише один.

 Значною мірою погіршувала життєвий рівень селян існуюча практика віддання в оренду маєтків. Річ у тім, що орендатори, надмірно експлуатуючи маєтки певний період, зазвичай повертали власникам пустку. Безумовно, що в такій ситуації селяни ставали об’єктом надмірного визиску, і їх добробут істотно погіршувався. Нарешті 1853 р. було заборонено на майбутнє віддавати в оренду маєтки з кріпаками у всій Російській імперії. Проте вже укладені контракти дозволялось залишити до кінця строку, а тим, чиї контракти вже кінчились десь в 1853–1854 рр., дозволялось укласти нові, однак на термін не пізніше 1 січня 1857 р.

 Не маючи достатньої площі, придатної для обробітку землі, селяни були змушені найматися на роботу в панську економію або на фільварок чи на завод. Як свідчить О. Степанишина, в середині 1850-х років «за працю на фільваркові піших з родиною здебільшого звільняли від панщини, всі інші одержували гроші, продукти й землю. Найрівніша була заробітна платня у фільварках двох канівських ключів – Богуслав і Владислав. Тут всі річні робітники, яку б працю вони не робили, одержували на рік грошима 24 карб., 9 четвертей13 хліба і засівали 1 десятину панського поля під ярину і озимину. Літнякам давали по 2 карб. на місяць 48 гарців хліба. Такої одноманітності не було у 6-ти фільварках виноградського ключа на Звенигородщині. Тут гуменні і річні парубки одержували в 2-х фільварках погиблянському і вотилівському по 20 карб. і засівали 1 десятину землі. В других фільварках платня була ще менша. Хліба парубки і гуменні не одержували. Тільки погоничі літні і річні мали по 5–7 четвертей хліба. Найкраще літняків було забезпечено у погиблянському фільваркові, де їм давали ще паливо і засівали вони 1 десятину панської землі яриною й озиминою. За інші фільварки відома платня лише всім разом і маючи на увазі можливість різноманітности, важко вирахувати платню окремому робітникові. За 3 фільварки на Таращанщині відомо, що за працю економії давались піші наділи городникам…».

 За даними І. Фундуклєєва, в Київській губернії в 1846 р. один день роботи коштував: чоловіка з парою волів або конем влітку – 23 коп., а взимку – 18 коп.; жіночої влітку – 9 коп., а взимку – 7 коп. Вартість обробітку 1 десятини зерна разом із збиранням та обмолотом становила 5 руб. 54,5 коп16. У середньому по губернії витрати на обробіток 1 десятини становили 17,81 руб.. Після завершення Кримської війни у період проведення реформи 1861 р. на Київщині вартість обробітку 1 десятини озимого хліба становила 13,41 руб., а ярового – 7,35 коп. Чистий доход з 1 десятини озимої пшениці становив 11,5 крб., ярової – 3 крб., а жита – 2,5 руб.

 Загалом ті селяни, які наймалися працювати до господаря, отримували близько 15 руб. сріблом на рік. З цієї суми 5 руб. йшло на податки, а, відкладаючи 10 руб. сріблом щороку, селянин, пропрацювавши 7 років, міг обзавестись власним господарством.

 Представляє значний інтерес вартість різних сільськогосподарських робіт. Приміром, день роботи пішого сіяча коштував 20–30 коп.; косаря – 40; молотника – 20 взимку і 40 влітку. Жіноча робота цінилася нижче. Так, один жіночий день виполювання бур’янів цінився в 15–30 коп.; жати зернові – 40; в’язати снопи – 3020. Праця пасічника по обслуговуванню 200 колод, крім натурального утримання та харчів, цінилася в 10 крб. сріблом на рік. В цілому за 60 літніх днів чоловічої роботи піший селянин міг заробити 18 руб., а за 90 зимових – 16,2 руб. Селянка за 100 літніх днів могла заробити 25 руб., а за 50 зимових – 7,5 руб. Таким чином, селянська сім’я з двох працездатних осіб протягом року в середині ХІХ ст. могла заробити 62,7 руб.

 Дещо більше мали можливість заробити селяни на промисловому виробництві на заводах, що належали поміщикам. Так, у середині ХІХ ст., за даними О. Степанишиної, миронівська гуральня добового затору виробляла менше; винокуріння проводилось так, як і на хохітвянській гуральні. Уже згадувалось раніше, що і тут і там крім річних робітників працювали й кріпаки. Річні робітники крім харчів (145 четвертів хліба) одержували грішми 220 карб. сріблом. Майстри на обох заводах були вільні. Їм давали хліба 40 четвертів на рік і з кожного відра по 1 коп. сріблом. На броварнях давали робітникам, крім грошей 2 карб. – 1 карб. 75 коп., жита 3 корці, пшениці 1 корець, по 1 корцю і 16 гарців ячменю та гречки, проса 16 гарц. На цегельні ставищанський робітник діставав по 2 карб. 10 коп. за те, що виробить, випалить та виставить на плац 60 тисяч цегли. Детальніші відомості є щодо умов, що їх складали в 1860 р. «казенні» селяни Волинської губ. з колезьким асесором Стемпковським на роботу в тій самій Вільшанській цукроварні. Цей контракт складається з 7 пунктів: 1. Працювати вони умовлялися 6 місяців, рахуючи з того часу, як прийшли на завод, причому, вирушати туди вони мали з вересня і перебувати в дорозі не більше, як 10 день. Повний робітник має одержувати по 7 карб. сріблом на місяць, а півробітник по 4 карб. 80 коп. сріблом. До цього як одні, так і другі одержували ще харчі – 2 пуди житнього борошна, 1 пуд крупів, 4 хунти солі, 2 – олії, 3 – сала (у піст замість сала олію, або удвоє більше в’яленої риби). Сало можна було заміняти на м’ясо у четвернім розмірі. Куховарці платив власник цукроварні.

 2. Робочий місяць уважався з 1-го по 1-е, не включаючи неділь та свят, коли мусили працювати, як і в будні, – по 12 годин на добу вдень або вночі.

 3. Якщо робітник хворів, то пан лікував його власним коштом, але платні за час хвороби не видавали; а як хворість тривала більше за 6 днів, то й пайок мали одвертати з платні.

 4. Відмовлятись від призначених робіт не можна було. Якщо повний робітник відмовлявся від роботи через брак сили, то його переводили до категорії півробітників. Як хто не виходив на роботу через лінощі, пияцтво чи взагалі без дозволу, то одвертали з платні повного робітника 30 коп. сріблом, а півробітника 23 коп. за добу.

 5. Під час складання цих умов повні робітники діставали по 7 карб. сріблом авансу, а півробітники по 5 карб., і поручались один за одного, що працюватимуть протягом 6 місяців. А як хто раніше самовільно залишить роботу, то пан мав право найняти іншого робітника їхнім коштом, доки селянська управа не поверне втікача.

 6. Усі повинні виконувати постанови адміністрації, виходячи на роботу вчасно, тверезими. Якщо кого з робітників скривджено, то не чинити самосуда, а скаржитись через свого виборного. До поліції може пан звернутись, якщо робітники не слухатимуть уваг директора та виборного.

 7. Пан зі свого боку зобов’язується не утискати робітників, видавати акуратно платню, доброго ґатунку пайок, дати зручне й тепле помешкання. Якщо цього всього не буде, то робітники мали право звернутись зі скаргою куди слід.

 Як свідчать наведені дані, селяни, які наймалися на рік працювати в гуральні і ставали робітниками, цінувалася набагато дорожче порівняно з тими, хто працював у фільварку, на полі чи в економії, адже один робітник на гуральні протягом року заробляв грошей більш ніж в тричі від селянської сім’ї з двох працездатних осіб на панському полі.

 Наступним важливим показником життєвого рівня було споживання під час Кримської війни населенням різноманітних товарів і послуг. На першому місці, безперечно, було харчування. Особливістю харчового споживання селянського населення було те, що воно, ведучи переважно натуральний спосіб господарювання, споживало лише продукти власного виробництва. Разом з розвитком товарно-грошових відносин асортимент споживання харчових продуктів селянами все більше урізноманітнювався, оскільки їх господарства все більше втягувалися в орбіту ринку і поступово їх виробництво все більше набирало товарного характеру. Крім того, на споживання селянами харчових продуктів безпосередньо впливали економічні кризи, урожайність та наявність у них землі. Згідно тверджень І. Ігнатовича, у першій половині ХІХ ст. на 9 урожайних років припадав 1 неврожайний, крім того 2 рази на 10 років в окремих місцевостях траплявся частковий неврожай. З 1830 по 1845 рр., практично 8 років підряд, були погані врожаї по всій Росії. Саме тому у 1833–1834 та 1839–1840 рр. уряд був змушений дотувати в народне продовольство 75,5 млн. руб. За часів царювання Миколи І голодними були 1833 р., 1839–1840 рр., частково з 1844 по 1847 рр. та напередодні Кримської війни 1851 р..

 Стосовно ж економічних криз, то, на думку О.Ф. Яковлєва, загального перевиробництва як масового явища в дореформений період ще не відмічалось. За його твердженням, перша циклічна криза, яка негативно вплинула на добробут всього населення Росії, відбулася після завершення Східної війни в 1857–1858 рр.

 Під час неврожаїв селянам доводилось обмежувати себе в харчуванні і нерідко голодувати. За свідченням І. Ігнатовича, деякі поміщики, дійсно, намагалися допомагати своїм селянам. Були й такі, що з останніх сил годували селян, хоча робили це, керуючись швидше розрахунком, ніж філантропією. Багато давали зі страху, тому що були випадки, коли чоловіки грізно підступали до поміщиків, вимагаючи прогодування. Для цього робили громадські оранки, створювали запасні «Магазини». Під час масових голодовок поміщики, як правило, втікали з своїх маєтків.

 Можливість достатнього споживання продуктів харчування селянами Правобережної України під час Кримської війни можна прослідкувати шляхом аналізу цін на продовольство та порівняння їх з величиною селянських заробітків. Загалом ціни в Київській губернії, за даними І. Фундуклєєва, в середині ХІХ ст. були такими: льоха – 1,5 руб. сріблом; вівця – 2; 1 четверть жита – 1,94; пшениці – 2,28; гречки – 1,88; бочка меду – 40 коп.; відро вина пінного міцністю від 16,6 до 20 градусів – 1,75 руб.; відро вина трипробного міцністю не менше 25 градусів – 2,1; спирт – по 7 коп. за кожний градус, відро в 65º – 4,55 руб.; 85º – 5,95; 96 – 6,72; 1 фунт масла коров’ячого або голландського сиру – 15–20 коп. сріблом; 2-х пудова діжка сиру – 1,2–1,5 руб.; риба – 9 коп. за кг; 1 пуд яловичини – 1,1 руб.; сала – 3. Не менш цікавими є свідчення Д. Воєйкова та В. Загоскіна. На їх думку, вартість річного харчування одного селянина на Київщині в середині ХІХ ст. становила 11 руб. 68,5 коп. На їхнє переконання, житній хліб був головним харчовим продуктом у селянському споживанні. Крім того, дослідники відзначають, що селянці на харчування завжди планували на ¼ менше, ніж працюючому селянину, а саме – 8 руб. 38,5 коп. Двом непрацюючим разом припадало у півтори рази, проти одного чоловіка-селянина – 16 руб. 58,25 коп. Таким чином, бюджет витрат на харчування однієї сім’ї в рік становив 36 руб. 65,25 коп.

 До харчового раціону сільського населення входили також напої, які можна розділити на безалкогольні, слабоалкогольні та алкогольні. Серед безалкогольних напоїв все більшої популярності набував чай. Крім того, українські селяни вживали соки з берези, клену, барбарису, хлібний, овочевий та фруктовий кваси, компот із сушених груш – узвар. Велику групу безалкогольних напоїв складали киселі. Цікаво те, що їх вживали переважно в піст. Гарячими споживали киселі з маслом, олією або маковим молоком, холодними – з ягодами та медом. Ще одним видом продуктів, які широко вживалися в ті часи, були молочні. Молоко вживали переважно діти, а у кислому виді й дорослі. Оскільки сільським населенням України широко практикувалося молочне тваринництво, можна висловити припущення, що доступність молочних продуктів для споживання була досить високою. Крім того, молочні продукти можна було й придбати у вільному продажу. Приміром, у Київській губернії під час Кримської війни дійну корову можна було придбати за 30–50 руб., 1 фунт масла вершкового або голландського сиру – за 15–20 коп., діжу сиру вагою в 2 пуди – за 1,2–1,5 руб. сріблом.

 Ціни на головні алкогольні продукти регулювала держава шляхом встановлення політики такс. Загалом за статистичними даними, за часів Кримської війни протягом року селянська сім’я на горілку витрачала близько 18 руб. сріблом. Слід відзначити, що споживання алкоголю зростало. І. Кашкаров стверджував: «…для тих селян, які мають недостатню силу волі, горілка становить справжню загибель, тому що не випросивши у купця кредиту на купівлю солі чи іншого необхідного для господарства товару, чоловік з горя бере половину штофу зеленого вина, в якому для нього майже ніколи не відмовляють. Шкода від погано облаштованого шинку та шинкарів, накачуючих селян горілкою у якомога більшій кількості, ще не настільки велика, як збитки які завдаються населенню від того, що куркулі напоюють селян перед будь-якою угодою, в яку вони з ними вступають». Не звертаючи уваги ні на які протести громадськості, держава не обмежувала торгівлю алкоголем, збираючи податки з цього виду господарської діяльності до казни. Якщо ж селяни самі намагались торгувати горілкою, то їх, як правило, штрафували. Так, на території Київщини в середині ХІХ ст. за підвезення селянами горілки з інших місць їх штрафували по 1 руб. сріблом за кожну кварту привезеного.

 Крім продуктів харчування, важливим показником життєвого рівня сільського населення українських губерній за часів Кримської війни було забезпечення одягом та взуттям, що, фактично, є другою потребою людини серед загального переліку. Проте, на відміну від споживання їжі, ця потреба є більш «еластичною» (важкість від незадоволення певної потреби). Якщо розглядати вартість її задоволення, виявиться, що у цьому аспекті вона є майже безкінечно еластичною, адже насправді якісне вдосконалення одягу може бути безкінечним. Величина споживання одягу та взуття сільськими жителями залежала від таких факторів, як вік, стать, соціальний стан, національність та ін. Безперечно, що жінки споживали вищеназвані товари в більшій мірі, ніж чоловіки. На одяг дітей та людей похилого віку видатки були значно нижчими через те, що він був дешевшим. Незаможні селяни влітку, як правило, ходили босими. З настанням холодів взували постоли, котрі плели з липового або дубового лика. Більш заможні носили черевики, чоботи або валянки.

 Загалом вартість річного забезпечення одного українського селянина одягом і взуттям в середині ХІХ ст. становила 6,93 руб. Витрати на одяг селянки були меншими і становили 4,47 руб. на рік. Двом непрацездатним на білизну та переробку речей батьків на рік виділялося 2 руб. В цілому у селянській сім’ї протягом року на одяг, білизну та взуття витрачалося 13,92 руб. Більш заможні селяни, при достатній платоспроможності, мали можливість одягатися набагато краще.

 Для успішного ведення селянського господарства та задоволення житлових потреб сільському жителю українських земель необхідні були відповідні споруди. Згідно твердження І. Фундуклєєва, селянські будівлі складаються з хати для проживання, стодоли, хліву та клуні. За його даними, вартість спорудження всіх господарських будівель тяглого селянського господарства становила 91,21 руб.

 Загальна картина економічного становища тяглого селянського господарства, яке забезпечувало відповідний життєвий рівень його учасникам, була б не повною, якщо не врахувати вартість свійських тварин, котрі експлуатувалися і вирощувалися для харчування в селянському дворі. Так, вартість 4-х волів становила 80 руб.; 8-ми свиней – 12; 6-ти овець – 12; 1-ї корови з 3-ма телятами – 30; 6-ти колод з бджолами – 9. У цілому вся вартість тварин у тяглому селянському господарстві становила 143 руб. Важливим фактором, який характеризує матеріальне становище та добробут селянської родини, була наявність в господарстві відповідних знарядь праці та предметів домашнього побуту. Річні витрати сім’ї з 4-х осіб складали 2,37 руб.

 За наведеними О. Степанишиною даними по кількості майна з духівниці кріпосного селянина Гаврила Павловича Барабася села Ксаверівки Ксаверівського ключа на Васильківщині за 1846 р. видно, що він мав чимало худоби. Дослідниця вказує, що «крім цього зазначено, що єврей Волько з м. Богуслава винен йому ще 100 карб. за випас 50-ти волів. З цих грошей треба було заплатити в економію за степ 15 карб. Ще готівкою залишив жінці 100 карб. Хату з будівлями і хатню худобу Барабась залишив жінці і дітям (6), а волів на степу наказав продати за 1400 карб. Ще залишилось хліба: жита необмолоченого 80 кіп, на степу скирти – 200 корців, дома 60 корців, проса і ячменю разом 10 корців, вівса 10 корців. Цей Барабась належав до розряду плугових і мав у своєму наділі 10–12 дес. сіножаті». Узагальнюючи вищенаведені дані, слід відзначити, що напередодні Кримської війни, зважаючи на панування важкого тягаря кріпосництва, життєвий рівень сільського населення України був низьким, що не давало змоги у повній мірі здійснювати розширене відтворення робочої сили. Про це свідчать показники демографічного зростання.

 На думку українських істориків В.М. Волковинського та О.П. Реєнта, «Україна, на території якої фактично велися основні бойові дії, а її народ виніс найтяжчий тягар війни, зазнала значних матеріальних і людських втрат (лише під час оборони Севастополя у сухопутних військах російської армії загинуло понад 25 тис. українців). Український народ з честю витримав суворі воєнні випробування. Після закінчення Кримської війни 1853–1856 рр. відбулися деякі позитивні зрушення в промисловості та економіці України. Зросла потужність насамперед підприємств, що працювали на воєнні потреби – Київського заводу “Арсенал”, Луганського ливарного, Шосткінського порохового, Миколаївського суднобудівного та ін.

 На Півдні України розпочалося будівництво залізниць. Першу в Криму і взагалі в Україні залізницю збудували в роки війни британці між Балаклавою і Севастополем, але після закінчення війни вона була ліквідована.

 Головним у суспільному житті держави після поразки у Кримській війні стало скасування 19 лютого 1861 р. кріпацтва, проведення у 60–70-х роках низки прогресивних реформ. Частково усе це позитивно позначилося на становищі українського народу…».

 За переконанням цих учених, «Україна зазнала особливих тягот війни – забезпечення військ продовольством та фуражем і доставка по бездоріжжю. Непомірні податки, рекрутські набори виснажували сільське господарство, південноукраїнським губерніям загрожували голод та епідемії, масові селянські заворушення на зразок “Київської козаччини”. Але український народ гідно поборов усі воєнні труднощі і зробив гідний внесок у завершення, хоча й не переможне, Кримської війни 1853–1856 рр.».

 Окремим рядком слід зупинитися на людських втратах українців в період Кримської війни. Дослідники не мають єдиної думки стосовно обсягів людських втрат як під час бойових дій на Кримському півострові, так і від хвороб та поранень. Так, на думку американського дослідника К. Харві, Російська імперія під час Східної кампанії понесла безповоротних втрат не менше 110 тис. осіб. Радянський історик Б.Ц. Урланіс стверджує, що Росія втратила близько 132,6 тис. осіб вбитими і пораненими. За переконанням київського військового історика І.В. Родіна, загальний обсяг безповоротних людських втрат імперії Романових під час Кримської війни склав 134876 осіб. Скільки з цієї кількості вбитих, померлих від поранень та хвороб були українцями – визначити складно. Разом з тим, проаналізувавши демографічні показники зростання населення в українських губерніях Російської імперії у ХІХ ст., можна побачити, як війна вплинула на динаміку цього процесу в Україні.

 у переважній більшості підросійських губерній України у середині ХІХ ст. темпи приросту населення дещо зросли. До цього спонукали і реформа 1861 р., і розширення ринкових відносин, і промисловий переворот та покращання у сфері санітарії та медичного забезпечення. Однак на Землі Війська Донського та Волині зростання населення уповільнилося. Більше того, у Таврійській губернії його темпи навіть скоротилися порівняно з першою половиною ХІХ ст. Таким чином, можна припустити, що зменшення темпів приросту населення у цих регіонах було наслідком Кримської війни.

 В переважній більшості міст темпи зростання населення, починаючи з середини ХІХ ст., прискорилися. Разом з тим, у Сімферополі, Кам’янці-Подільському та Бердичеві вони уповільнились, а в Чернігові населення навіть зменшилось. На нашу думку, саме Кримська війна вплинула на розвиток таких негативних тенденцій.

 Окремим рядком слід згадати і про дані про динаміку відтворення українців у ХІХ ст., які наводить відомий історик демографії В.М. Кабузан. Показники засвідчують, що в те десятиліття ХІХ ст., коли відбулася Кримська війна, спостерігалося скорочення природного відтворення населення у Таврійській губернії, а найбільше в Київській. Таким чином, дані засвідчують, що бойові дії на Кримському півострові негативно вплинули як на процес зростання народонаселення в українських губерніях у цілому, так і його відтворення зокрема.

 Підсумовуючи вищесказане, варто виділити наступні моменти:

 1) Висвітлення Кримської війни 1853−1856 рр. як в російській дореволюційній історичній літературі, так і дослідженнях радянських авторів та сучасній російській історичній науці має значний відбиток міфологізації, котра була зумовлена відповідними пануючими ідеологіями. Автори, висвітлюючи історичні факти, всіляко прагнули ідеалізувати як бездарне російське командування, так і загарбницькі дії армії імперії Романових. Прославляючи героїчну оборону Севастополя та славу російської зброї, вони навмисно героїзували простих учасників бойових дій, таких, як Павло Степанович Нахімов, Даша Севастопольська та Петро Кішка та ін., свідомо замовчуючи той факт, що вони були українцями, і тим самим применшували роль українців у подіях цієї війни.

 2) Як населення підросійських губерній України, так і російські військові, котрі мали українське походження, прийняли активну участь у бойових діях Східної війни як на боці Російської імперії, так і у військах союзників. Саме тому підрахунок загиблих українців у Кримській війні є досить складним, адже, крім полеглих українців у російській армії, необхідно рахувати і людські втрати в армії союзників тих військових, які мали українське походження. Війна негативно вплинула на життєвий рівень населення підросійських губерній України. Разом із скороченням споживання та погіршенням добробуту відбулося і уповільнення збільшення народонаселення. Аналіз демографічних даних засвідчує, що Східна війна істотно відобразилася як на уповільненні темпів демографічного зростання в ряді підросійських губерній та міст України в цілому, так і скороченні людського відтворення зокрема.

 3) Українці активно допомагали російській армії у Криму продовольством, наданням транспортних засобів та за рахунок громадського збирання коштів для російських військових. Крім того, населення Півдня України відіграло головну роль у прийнятті і лікуванні хворих та поранених під час бойових дій Східної кампанії, а українські жінки ставали сестрами милосердя, рятуючи поранених учасників героїчної оборони Севастополя.

 Володимир Молчанов,

 кандидат історичних наук, доцент, старший науковий співробітник Інституту історії України НАН України

 Крим від античності до сьогодення: Історичні студії / Відп. ред. В. Смолій. – К.: Інститут історії України НАН України, 2014. – С. 347-366.

 "Героїчна оборона Севастополя 1854—1855 років під час Кримської війни. Севастополь — місто руской слави". Ці два речення відомі нині більшості громадян Російської Федерації й України. В них закладено тези, які може самостійно розвинути будь-яка людина, навіть не знаючи історичних фактів. Мовляв, якісь окупанти вдерлися до Криму, щоб захопити "ісконно" російські землі. Але тут їм на заваді став Севастополь, який героїчно захищали російські солдати й матроси. Найобізнаніші громадяни, які вивчають історію за художніми творами: романами й ігровими кінофільмами. Про те, що "ісконно російські землі" Російська імперія загарбала лише за 71 рік до згаданих подій, вони чомусь забувають. Багато громадян навіть не знає, чим завершилися оборона Севастополя і Кримська війна — перемогою чи поразкою. А варто було б поставити собі бодай такі запитання.

 Чому окупанти з'явилися на Кримському півострові лише восени 1854 року, тоді як початок цієї війни — літо 1853-го? Отже, почалася війна десь в іншому місці. А де саме це сталося і як? І нарешті, хто ж розпочав війну?

 В середині XIX сторіччя Російська імперія намагалася поширити свої володіння і впливи на Балканах і Близькому Сході. Зокрема, вона прагнула встановити протекторат над Молдавією, Волощиною, Болгарією й Сербією і мала намір окупувати Стамбул разом із протоками Босфором і Дарданеллами. Приводом до початку здійснення цих зазіхань стала вимога російського імператора Миколи І про надання йому прав захисника православного населення Туреччини. Турецький уряд у травні 1853 року категорично відмовився задовольнити вимоги царського уряду. Тоді Російська імперія оголосила про розрив дипломатичних відносин із Туреччиною. А 21 червня (3 липня) 1853 року російські війська вступили у дунайські князівства Молдавію і Волощину, що перебували під протекторатом турецького султана. У листопаді того самого року Чорноморський флот Російської імперії було вислано до турецького узбережжя Чорного моря. Турецький флот вступив у бій з нападниками біля своїх берегів, але зазнав поразки біля міста Синопа.

 Наприкінці 1853 року Російська імперія розпочала вторгнення до Туреччини суходолом з боку Кавказу в напрямку на Ерзерум. Навесні наступного, 1854 року, російське військо перейшло річку Дунай і вступило до Болгарії, маючи на меті рухатися далі у напрямку Стамбула. Тоді на прохання Туреччини у війну вступили її союзники: Великобританія, Франція і Сардинія.У червні—липні 1854 року вони висадили 70-тисячний десант біля міста Варни (Болгарія). Війська союзників змусили російське військо відступити аж за річку Прут, а їхній флот заблокував порти Російської імперії на Чорному морі й висадив десант на Кримському півострові. Це сталося 2 (14) вересня 1854 року біля міста Євпаторії.

 Отже, війська союзників прийшли до Криму не як агресори, а у відповідь на агресію, щоб приборкати загарбника. Стає зрозумілим, чому війська Великобританії, Франції, Туреччини й Сардинії з'явилися на Кримському півострові, а також чому в світовій історії ця війна відома не як Кримська, а як Східна війна 1853—1856 років.

 Восени 1854 року десант союзників під командуванням французького маршала Сен-Арно попрямував від Євпаторії вздовж узбережжя на південь. 8 (20) вересня 1854 року відбулася битва на річці Альмі, в якій військо Російської імперії під проводом головнокомандувача сухопутними військами і військово-морськими силами в Криму Олександра Меншикова зазнало поразки. Після перемоги на річці Альмі британці зайняли Балаклавську бухту, а французи — бухту Камишову. 13 (25) вересня 1854 року їхні війська розпочали облогу Севастополя. Організаторами оборони міста стали начальник штабу Чорноморського флоту віце-адмірал Володимир Корнілов і командувач ескадри віце-адмірал Павло Нахімов. Лінію оборони довкола Севастополя було поділено на чотири ділянки, які очолили генерал-майор Олександр Асланович, віце-адмірал Федір Новосильський, контр-адмірал Олександр Панфілов і контр-адмірал Володимир Істомін.Отже, 1854 року захисникам Севастополя довелося обороняти це місто з тієї самої причини, з якої німці захищали Берлін 1945-го.

 А тепер подивимося, хто так завзято, протягом 349 днів, оборонявся тоді у Севастополі. Кому довелося власною кров'ю й життям платити за авантюри правителів Російської імперії?

 Передусім це були моряки берегової залоги Севастополя, а також кораблів Чорноморського флоту, частину яких було затоплено на вході до Севастопольської бухти за наказом російського командування.

 За часів Російської імперії Чорноморський флот традиційно комплектували вихідцями з України. Там служили уродженці Таврійської, Херсонської, Подільської, Катеринославської, Київської, Полтавської, Харківської, Чернігівської, Волинської та Холмської губерній. Це підтвердив свого часу адмірал Олександр Колчак, який із червня 1916 року командував Чорноморським флотом, а перед тим служив на Балтійському. Ось його слова: "Офіцерство і матроси на Балтійському і Чорноморському флоті розподілялися головним чином за місцем народження: ті, що жили на півдні, йшли на південь, ті, які були з півночі, йшли на Балтику".

 А ось уривок із промови командувача Чорноморським флотом адмірала Олександра Колчака на Пушкінській площі міста Севастополя у квітні 1917 року. Перед багатотисячними колонами маніфестантів він сказав: "Мені випала честь говорити з українцями, що зібралися тут, заявити про своє існування, наочно його засвідчити. Чорноморський флот, керувати яким маю за честь, на 90 % складається із синів цієї нації. Я не можу не вітати українську націю, яка дала мені найліпших моряків, які тільки є у світі".

 Та повернемось до облоги Севастополя під час Східної війни. Згадаємо й тих українців, що брали участь в обороні цього міста у складі сухопутних військ, які тоді також комплектували за територіальною ознакою.

 Отже, у складі Севастопольської залоги були: два Волинські, Подільський, Житомирський, Полтавський, Чернігівський, Дніпровський, Кременчуцький, Український, Азовський, Одеський, Алексопольський полки (Алексополь — Нехвороща на Полтавщині). Крім цього, українці Волині, Холмщини та Підляшшя воювали у складі Брестського, Замоського, Люблінського й Білостоцького полків.

 Брали участь в обороні Севастополя і козаки Чорноморського козацького війська. 1775 року за наказом Катерини II було знищено Військо Запорозьке Низове, зруйновано його столицю — Січ. Частина запорозьких козаків попрямувала на Дунай, де заснувала Задунайську Січ. З числа тих запорожців, які залишилися в Україні, було створено Чорноморське козацьке військо. 1792 року козаки-чорноморці переселилися з України на Кубань. 1842-го у Чорноморському козацькому війську було створено пластунські (піхотні) батальйони. А 1854 року два пластунські батальйони (2-й та 8-й) прибули до Севастополя. Під час оборони міста пластуни наводили жах на британців і французів. Серед севастопольців про подвиги пластунів ходили легенди. Ось лише один випадок їхніх дій. Підкравшись уночі до четвертого французького бастіону, пластуни захопили його в рукопашному бою, знищивши майже всіх гармашів і солдатів прикриття. Відступаючи, урядник — велетень Іван Герасименко — прихопив із собою — поклав на плече й поніс! — багатопудову мортиру.

 Майже рік захисники Севастополя тримали оборону. Десятки тисяч оборонців загинули, десятки тисяч стали каліками. Та все-таки 27 серпня (8 вересня) 1855 року Севастополь було здано.

 Оволодівши Севастополем, Євпаторією, Керчю, іншими містами Криму й навіть фортецею Кінбурном на Херсонщині, Великобританія, Франція, Туреччина і Сардинія змусили Російську імперію визнати поразку в цій війні, що було закріплено Паризьким мирним договором 18 (30) березня 1856 року. Проте союзники не мали наміру залишатися окупантами на Кримській землі. їм це було не потрібно. їхнім завданням було приборкати агресора, і вони досягли мети. Держави-переможці проголосили Чорне море нейтральним, на якому Російській імперії й Туреччині було заборонено утримувати військові флоти, а місто Севастополь демілітаризували. Судноплавство на Дунаї проголосили вільним.

 До речі, 1860 року, по закінченні Східної війни, Чорноморське козацьке військо було перейменоване на Кубанське.

 Тож містом чиєї слави є Севастополь? Ось найвідоміші з тих, хто його прославив: Петро Кішка, Гнат Шевченко, Федір Заїка, Михайло Мартишок, Павло Головинський, Іван Дем'яненко, Микола Зінченко, Дмитро Горленко, Петро Даниленко, Семен Буденко, Андрій Гиденко, Макар Шульга, Корній Мітченко, Іван Димченко, Роман Журбенко, Василь Чумаченко, Микола Пащенко, Михайло Кузьменко. Саме українці складали переважну більшість його захисників у 1854—1855 роках. І їхня слава справді руська. Усі в Європі аж до кінця XVIII сторіччя добре відрізняли Русь від Московії, а русинів, або руських — від московитів. Згодом справжні русини воліли називатися українцями, аби відрізнятись від русинів-самозванців.

 Ігор САЄНКО (Луганськ)

 "Севастополь — місто російської слави. Місто російських моряків". Ці слова багатьма сприймаються як аксіома. Зазвичай їх арґументують героїзмом захисників міста під час Кримської війни 1853-1856 років. Перша оборона Севастополя тривала 349 днів і стала символом "звитяги російської зброї". Після перемоги у Другій світовій війні культ неприступного російського міста-героя лише зміцнився. Проте все було не зовсім так, як описують російські та радянські підручники. За свою недовгу історію Севастополь, заснований, до речі, шотландцем, контр-адміралом Томасом Маккензі, жодного разу не витримав облоги. За Кримської війни його захопили англо-франко-п'ємонтські війська. А в XX столітті, під час Громадянської війни, у ньому, не зустрівши спротиву, побували всі учасники братовбивчої війни, що перебували в Криму. Пізніше, в роки Великої Вітчизняної, до травня 1944 року Севастополь контролювали німецькі та румунські частини.

 Кримська війна почалася у вересні 1853 року з конфлікту між Російською та Османською імперіями. 1854 року до неї втрутилися Великобританія та Франція, перетворивши регіональну сутичку на бійню, відгомони якої було чутно в різних куточках Європи та Азії. У червні-липні 1854 року флот союзників — Англії, Франції, Туреччини та Сардинії — блокував російський флот у бухті Севастополя. Основні події точилися довкола боїв за це місто, що стало епіцентром війни.

 Якщо уважно придивитися до учасників оборони міста, то під російською формою та імперськими штандартами легко проглядаються українці. — На той час весь Чорноморський флот комплектувався переважно за рахунок мешканців українських земель. Особливо це стосувалося матроського складу. Відомий український історик, доктор історичних наук Ярослав Дашкевич вияснив, що за період між 1905—1917 роками особистий склад Чорноморського флоту на 75% складався з вихідців з українських земель. Можна припустити, що і в більш ранній період ця цифра була приблизно такою ж. Так, в одному з листів начальника штабу севастопольського гарнізону князя Віктора Васильчикова вказується, що матроси перейменували віце-адмірала Павла Нахимова на Нахименка-Безшабашного, оскільки, на їхню думку, це "більше було схоже на матроське прізвище". Тобто для середньостатистичного матроса українське закінчення прізвища було скоріше правилом, ніж винятком.

 І все-таки моряки були не головними учасниками змагання за Севастополь. Більша частина матросів загинула в перші місяці боїв, і весь подальший тягар оборони міста ліг на плечі бійців сухопутних військ. З кого вони складалися? Так склалося, що півострів Крим з'єднується саме з українськими територіями, а проблеми зі шляхами в Російській імперії існували завжди. На той час практично не було залізничного сполучення. Відповідно російське командування не могло оперативно перекинути великі військові підрозділи з інших регіонів. По-перше, це було довго і дорого, а по-друге — імперія вела війну з великими світовими державами і в будь- якій точці, що омивається морями, могла очікувати на вторгнення. Тому на кримському театрі військових дій використовувалися полки, сформовані в південних губерніях, а солдатський і молодший офіцерський склади цих частин складалися з мешканців територій дислокації армійської частини.

 Севастополь обороняли десятки українських полків (тоді їх називали малоросійськими) — Волинський, Дніпровський, Житомирський, Кременчуцький, Одеський, Полтавський, Подільський та інші. Саме вони разом з українськими моряками першими прийняли на себе удар ворога. Багато бійців так і лишилися лежати в севастопольській землі. Наприклад, вояки Волинського полку втратили під Севастополем практично весь свій склад (хоча пізніше, в 1917 році, Волинський полк вкомплектували вихідцями з Росії). До кінця війни в Полтавській та Чернігівській губерніях були сформовані вісім козацьких полків. Щоправда, їх не встигли задіяти в бойових операціях.

 Ведучи розмову про військові дії, не можна забувати про працю тилу — місця, де кується перемога. Через географічне розташування Криму тилові турботи лягли на плечі мешканців українських територій. З України до армії надходили харчі, обмундирування та фураж. Усі комунікації забезпечували сотні возів, вилучених у місцевих селян. Один тільки Луганський ливарний завод, розташований ближче за інші до Криму, виробив близько 400 тисяч снарядів для Севастополя. У всіх губерніях збирали добровільні пожертви на потреби армії. Так, лише одна Волинська губернія від початку війни до лютого 1855 року надала 113 тисяч рублів. І, до речі, поранені відновлювали своє здоров'я також на території України. Після кровопролитних змагань тисячі вояків отримували медичну допомогу в південних містах і селах.

 Якщо говорити про героїв, імена яких називають першими, коли йдеться про оборону Севастополя, одразу згадується матрос на прізвище Кішка. Народжений у селі Ометинці Кам'янець-Подільської губернії, Петро Маркович Кішка волею долі був змушений змінити морське ремесло на будні в окопах. Тут він уславився як "нічний мисливець", який практично щоночі здійснював поодинокі вилазки до тилу супротивника. У розпалі боїв у матросі пробудилися козацький дух і спритність. Точної кількості "язиків", захоплених хоробрим матросом, не підрахувати. Так, одного разу, озброєний лише ножем, він примудрився впіймати водночас трьох французьких офіцерів — забрав полонених просто від їхнього похідного багаття. Та навіть якщо матросові не вдавалося впіймати "язика", він все одно повертався до своїх з якимось трофеєм. Таким чином до табору захисників Севастополя перекочовували нарізні англійські штуцери, що стріляли далі й точніше за гладкоствольні російські рушниці, інструменти та провіант.

 Запам'яталася також історія, коли Петро Кішка приніс до табору варену яловичу ногу, витягнуту просто з французького казана. Як виявилося, пластун підповз до ворожої батареї тієї миті, коли французи варили суп. Оскільки йти на них самотою було безглуздо, Кішка вирішив пожартувати з неприятеля: заскочив і закричав "Ура! В атаку!" Французи розбіглися, а наш герой, витягнувши з казана м'ясо, повернувся до своїх з трофеєм. Одного разу хоробрий вояк виніс під ураганним вогнем тіло загиблого товариша, знявши його з бруствера біля самих окопів англійців.

 Ось що писав про Кішку відомий український медик Микола Пирогов, який під час війни працював головним польовим хірургом Севастополя: "Він зробився відомою людиною, його відвідували й великі князі. Кішка брав участь у всіх вилазках до тилу супротивника, і не лише вночі, але і вдень робив під пострілами дива". Кримський історик, кандидат історичних наук Олексій Кожекін у 90-х роках XIX століття писав, що з "вишитої сорочки матроса Кішки ще недавно починалася експозиція в музеї Севастопольської панорами". Ім'я українця матроса Кішки є символом оборони Севастополя. Але не єдиним.

 У боях за Севастополь уславилися українці Гнат Шевченко, Іван Демченко, Федір Заїка, Григорій Ткаченко і тисячі інших невідомих героїв.

 Віце-адмірал Павло Нахимов під час оборони Севастополя числився командиром флоту й порту, а також керував захистом південної частини міста. Російські історики та політики зараховують уславленого флотоводця до плеяди російських героїв. Однак коріння роду Нахимова веде до Мануїла Нахименка, сотника Охтирського слобідського українського козацького полку, який доводиться адміралові прадідом. Родовід флотоводця вивчив відомий російський геральдист і генеалог початку XX століття Вадим Модзалевський. Якщо дослідити ще глибше, то в роду віце-адмирала можна зустріти генерального писаря Війська Запорізького Федора Нахимовського, який обіймав цю посаду за гетьмана Івана Мазепи. Пізніше він служив постійним представником гетьмана Пилипа Орлика при Кримському хані. Частина предків відомого адмірала перейшла на російську службу, помінявши прізвище на Нахимов. А вже прапрадід Павла Нахимова, Тимофій Нахимов, отримав з рук російської імператриці Катерини II дворянський титул — як нагороду за мужність, виявлену під час російсько-турецької війни.

 Один з біографів Нахімова, радянський письменник Олександр Зонін, часто вказував на українське коріння флотоводця: "В Єлисаветграді, через який тече до Миколаєва Інгул, Нахимов і Чигир ходять у недільній юрбі поміж возами з дьогтем, пістрявим глиняним товаром, горами буряків, кавунів, динь, баклажанів і огірків. Мерехтить в очах від бурхливої пістряви. І здається, вишиті плахти, сорочки та спідниці дівчат, прикрашених квітами в волоссі, повторюють багатство барв потужної південної природи. І ... сердце повторює: ось вона — моя батьківщина".

 В іншому фрагменті Павло Степанович Нахимов звертається до свого колеги- мічмана: "А ви теж не знали, Костирев, що я нащадок запорожця? Може, мій пращур тут витягував свого струга..."

 Олександр Маслак, кандидат філософських наук, історик, політолог