На початку ХХ століття українці становили значну частину населення Криму. Але досить різноманітна і розвинута структура кримських етнічних ЗМІ того періоду ніяк не відображає духовних потреб української нації. Однак відсутність української преси в Криму на початку минулого століття не є свідченням пасивного ставлення українського населення півострова до свого культурного життя — хоча спроби організації національних українських (або навіть україномовних) газет було здійснено не раз, усі вони залишилися безрезультатними через відомі соціально-політичні причини. "До 1905 року на Вкраїні російській, — писав Б. Грінченко, — не було ні одної вкраїнської газети і ні одного вкраїнського журналу. Не можна було видавати не тільки політичних газет, а навіть хліборобських чи лікарських".

 Проблема виникнення в Криму україномовних видань майже не привертала до себе уваги дослідників, адже загальновідомим вважалося, що українські газети появилися на півострові тільки після його приєднання до Української СРСР у 1954 р. Але, як свідчать документальні дані, перші спроби організації кримської української преси відносяться ще до 1900-х років.

 Відносно української преси ці інтереси, в першу чергу, полягали у невизнанні "українського наріччя" як самостійної мови і, як наслідок, у невизнанні етнічної самостійності всієї української нації. Про це свідчать історії невдалих спроб організації україномовних видань Таврійської губернії.

 Першою такою спробою була організація видання у 1903 р. у Севастополі одночасно російською та українською мовами сільськогосподарського журналу "Хлібороб". Хоча програма журналу й була суспільно абсолютно коректною (матеріали з питань сільського господарства, статті про сучасне життя, огляди інших газет та журналів, об’яви), прохання про його відкриття було відхилено з політичних причин: майбутній видавець Муркен здалася місцевим чиновникам "за своєю освітою, вихованням і суспільним станом" неспроможною видавати подібний журнал, а його можливий редактор Мацієвич перебував під негласним наглядом поліції.

 Єдиним кримським дореволюційним виданням, яке здійснило вдалу спробу друку матеріалів українською мовою, стала сімферопольська газета "Тавричанин" (1905-1914), на № 313 якої 18 листопада 1910 р. губернатором було накладено арешт за публікацію українською мовою статті "Одповідь моїм суперечникам". За вкрай блюзнірський зміст цієї статті проти головного редактора, селянина села Берестового Бердянського повіту Данила Васильовича Коломійцева, який постійно мешкав у Сімферополі, було порушено карне переслідування за ст. 73 Карного Кодексу.

 Головний редактор Д.В. Коломійцев з цим не змирився і у № 317 надрукував власну статтю "Об отмене стеснений малорусского печатного слова", де, посилаючись на брошуру Академії Наук Росії з такою ж назвою та закони про пресу від 24 листопада 1905 р. і 26 квітня 1906 р., вказав, що "малоруське населення повинно мати таке ж право, як і великоруське, говорити публічно і друкуватися рідною мовою", у зв’язку з чим висловив намір друкувати у "Тавричанині" статті українською мовою і надалі.

 26 жовтня 1910 р. Таврійський губернатор видав розпорядження Д.В. Коломійцеву припинити друкування статей українською мовою, і під загрозою закриття видання його головний редактор мусив підкоритися. Мовний конфлікт не пройшов даремно для Д.В. Коломійцева: він назавжди набув в очах губернського начальства репутацію людини "майже ненормальної". Тому зрозуміло, що ця спроба видання матеріалів українською мовою в Таврійській губернії до революції стала останньою.

 1917 р. у Криму був відзначений небувалим піднесенням газетної справи. Серед причин розквіту кримської періодики 1917-1920 рр. був і національно-відроджувальний рух народів півострова, який зумовив появу цілої низки етнічних видань.

 У березні 1917 р. в Севастополі була створена Українська Чорноморська громада. Усвідомлюючи важливість підвищення національної самосвідомості для успішного поширення українського руху, вона у квітні 1917 р. прийняла рішення про негайне відкриття національних шкіл, бібліотек, а також про видання газет. Однак відомості про її видавничу діяльність не збереглися.

 28 - 29 серпня 1918 р. у приміщенні Сімферопольської Української Громади (вул. Лазаревська (нині – Леніна), 8) відбувся перший з’їзд українських організацій Криму, до резолюції якого ввійшло рішення про необхідність видання української газети російською мовою. Проте здійсненню й цього починання перешкодив брак коштів.

 Серед тих, хто був зусиллями найжорстокішої цензури в революційні роки позбавлений свободи слова, виявилися і українці Криму. Центром їхнього політичного життя за врангелівської влади в Криму став Севастополь, де можна було зустріти представників ледь не всіх напрямів, за винятком крайніх лівих. Домінуючу роль тут відігравали представники спілки хліборобів. Між цими політичними силами було укладено блок, з’їзд членів якого відбувся 2 жовтня 1920 р. у приміщенні севастопольської української гімназії ім. Т.Г. Шевченка. Однак, незважаючи на важливість розв’язання "українського питання", жодне видання українською мовою так і не було відкрите.

 Сумною залишалася доля українців півострова й за часів Кримської АРСР: вони знов були позбавлені можливостей для культурно-національної самоідентифікації, у тому числі і права створення україномовних періодичних друкованих видань. Перепис 1921 р. навіть зарахував їх із росіянами в одну (!) етнічну групу (51,5% населення Криму).

 З кінця 1922 р. етнічну пресу багатонаціонального Криму почала репрезентувати тільки кримськотатарська і тільки більшовицька періодика. Українці півострова (10, 2 % населення) залишилися за рамками системи національних видань. Однобокий розподіл кількості друкованої продукції між нацменшинами Криму не піддається іншій логіці, крім логіки "волі партії": у 1921 р. показник грамотності на півострові у росіян та українців становив 56,6 % (але українці залишилися на півострові без своїх друкованих органів).

 У підсумках читацької анкети, проведеної газетою "Красная Керчь" у 1926 р., одним з читачів-українців було висловлено боязке побажання: "все добре, тільки чи не можна і по-хохлацькому писати трохи". Але про яку українську мову серйозно могла йти мова там, де хронічно українців і білорусів записували в «росіяни»?

 Фонди Державного архіву АРК зберігають лист-звернення членів українського драмгуртка Севастополя про переслідування осіб, які розмовляють українською мовою (22.02.1926 р.), і доповідну записку Правління Сімферопольського українського клубу і Товариства взаємодопомоги про культурні потреби українського населення Криму (18.07.1928 р.).

 Звертаючись до Президії КримЦВК, члени Правління Сімферопольського українського клубу писали: "На території Кримської Автономної СРСР, яка межує й економічно тісно пов’язана з Україною, здавна проживає досить велика маса громадян української національності, відсоток їх стосовно загальної кількості населення досягає 12%. Це за даними загальносоюзного перепису 1926 р. Зазначена кількість є зменшеною у зв’язку з неправильними записами переписувачів, котрі, як це спостерігалося в м. Сімферополі, з деякими українцями доходили до суперечки про національність, і внаслідок байдужного ставлення самого населення до анкетних питань про національність. Насправді ж українське населення Криму становить від 15 до 16 відсотків усього населення. На жаль, доводиться констатувати, що дотепер українське населення Криму не скористалося благами національної політики партії і радянської влади, що широко проводиться в СРСР ось уже 5-й рік, — тому що питанням про культроботу серед українців Криму рідною мовою ніхто досі не займався, і ні по лінії Наркомосу, ні по лінії Профспілковій це не обговорювалося і не ставилося навіть у порядку вивчення. Міські українці Криму почали самі організовано заявляти про себе і домагатися своїх прав. Замість допомоги дотепер доводиться зазнавати чимало перешкод і гірких розчарувань, так, наприклад: організований 1926 р. у Ялті "Червоний куток", який нараховував до 150 членів, не домігся упродовж півтора років приміщення і матеріальної допомоги від відділу політосвіти і був змушений ліквідуватися; на початку 1918 р. українці м. Севастополя організували на свої кошти українську школу, доведену до 6 класів, і утримували її до 1921 р. на кошти свого кооперативу. Школа ця була розпущена, приміщення тимчасово було зайняте військовою частиною і взимку 1921-1922 рр. у приміщенні цьому була відкрита школа не за національним, а за територіальним принципом з викладанням російською мовою" і т.д.

 І це тоді, коли у основних місцях компактного проживання українців — у Джанкойському, Євпаторійському, Керченському та Сімферопольському районах — вони становили від 14 до 33% населення. За даними Кримського обкому партії, які наводять О.В. і Ю.А. Катуніни, етнічний склад українського сільського населення Криму у березні 1923 р. був таким: Джанкойський район - 11433, Євпаторійський - 10684, Керченський - 12294, Сімферопольський - 10076.

 У 1928 р., обстежуючи роботу серед нацменшин у Керченському районі, інструктор Кримського обкому дійшов невтішних висновків: 1. Робота серед нацменшин ведеться слабко. "Серед українців робота національною мовою не ведеться і немає уповноваженого". 2. "Ознайомившись із матеріалами і звітом райкому, я не знайшов абсолютно нічого про роботу серед нацмен, а лише зрідка зустрічав завчені фрази: "татар і нацмен", а насправді мова йде тільки про татар".

 І все ж таки у період "золотої доби" КрАРСР, згідно з рішенням Української секції Загальнокримської нацменкультнаради від 20-22 травня 1928 р., було утворено Український педколектив для проведення підготовчих заходів з переведення на українську мову шкіл і освітніх закладів, що обслуговували компактні маси українського населення Криму. Членами Українського педколективу було встановлено, що "російська культура вплинула тільки на невелику заможну частину письменного населення, яка послуговується українсько-російським жаргоном для відповідей росіянам і взагалі людям з міста. У сільському ж і родинному спілкуванні існує говір переважно український. Що ж до населених українських пунктів, віддалених від міста і більш пізнього утворення Сімферопольського району і всіх населених пунктів Джанкойського та Євпаторійського районів, то в них говірка і побут залишилися в повній українській своєрідності". Однак, питання про відкриття україномовної газети у цих районах жодного разу не порушувалося.

 З літа 1941 р. на території Криму почали діяти представники Організації українських націоналістів (ОУН). Похідні групи ОУН, які входили до складу наступаючої на Крим 11-й німецької армії, повинні були пропагувати українську національну ідею, а також проникати в органи місцевого самоврядування з метою їх подальшої українізації. Але якщо потенційно німці доброзичливо ставилися до активності членів ОУН, то після спроби 30 червня 1941 р. членами бандерівської гілки цієї організації проголосити у Львові Незалежну Україну, доброзичливість швидко змінилася настороженістю. Коли в січні 1942 р. у Криму 6 нових похідних груп ОУН спробували створити підпільний український рух, вони були безжалісно знищені німцями.

 Українське населення Криму не користувалося особливими привілеями. Проте, окупаційна адміністрація 28 червня 1942 р. запропонувала помилково зареєстрованим "росіянами" українцям із приміських сіл звернутися до спеціальної комісії для встановлення правильної національності (українці півострова були записані в "росіяни" переписом 1921 р., що розкриває реальне обличчя національної політики коренізації). 1 липня те ж саме було запропоновано й українцям Сімферополя. У результаті, близько 4 тисяч осіб повернули собі право називатися українцями, було утворено Український національний комітет, уперше з 1918 р. у Криму почав роботу й український театр.

 Історія зародження кримських українських видань доводить, що до середини ХХ століття культурні потреби українців безсоромно зневажалися місцевою і центральною владою. Однак перші ластівки української преси стали свідченням складного процесу становлення української культури в Криму.

 До середини ХХ століття Крим підійшов скаліченим зовні і внутрішньо: за трагедією окупації прийшла нова – депортація його споконвічних жителів за національною ознакою. Етносам, які уникли депортації, неможливо було навіть мріяти про те, щоб почуватися, у першу чергу, представниками свого народу, і тільки в другу – радянськими людьми: уроки 1941 і 1944 рр. були занадто очевидні.

 Указом Президії Верховної Ради СРСР від 30 червня 1945 р. Кримська АРСР була перетворена на Кримську область у складі РРФСР. У рамках тепер уже безликої області не знайшлося місця ні для національної, ні для конфесійної, ні для мовної розмаїтості. Її населення – частина єдиного радянського народу - мало говорити російською мовою, а жити і мислити по-радянському.

 Становище українців півострова не змінилося навіть після того, що в 1954 р. Кримська область була приєднана до Української РСР: ні українських шкіл, ні українських національних газет. Правда, вже в 1955 р. у доповіді на пленумі Кримського обкому партії зазначалося, що після передачі області до складу УРСР серед жителів Криму було розповсюджено 23011 примірників газет і журналів українською мовою. З 1 листопада 1955 р. по 15 грудня 1959 р. українською мовою виходила газета "Радянський Крим" (аналог російськомовної газети з тією ж назвою), з 1959 р. по 1991 р. назва газети була — "Кримська правда". Однак, крім української мови, нічого в цих виданнях не вказувало на відроджену етнічність: будучи органами Кримського обкому КП України й облради, ці газети цілком повторювали зміст своїх російських газет-близнючок — "Советского Крыма" і "Крымской правды". Традиція такого ставлення кримської влади до духовних потреб українського населення виявилася живучою.

 На думку самвидавчого журналу Української Гельсінської групи «Український вісник» у Криму відбувалася не «слов’янізація», а безсоромна русифікація, якій нітрохи не заважало формальне введення Криму до складу УРСР. Щодо терміна «слов’янський народ» редакція «Українського вісника» пояснила, що такого народу не було навіть у часи Київської Русі, а говорити сьогодні про єдиний слов’янський народ – це все одно, що говорити про єдиний романський або італо-франко-іспано-португало-румунський народ. (...) Редакція «Українського вісника» нагадала, що ніякого єдиного «російсько-українського народу» не було і немає, а з приводу реального становища українців у Криму заявила: «Чого у нас у Криму віднімати, шановні земляки! Немає там ні українських шкіл, ні клубів, ні радіо і телебачення, ні преси, немає ніде й української мови поза побутом українських сіл, відкіля вона теж активно виганяється. А на ваше згадування про гопак у парі з такою святинею, як національна мова, можна було б і образитися».

 Навіть після 10 років існування незалежної української держави українську мову на півострові назвали рідною тільки 40,4% представників титульної української нації (59,5% кримських українців вважають рідною російську).

 Яскравий етнічний характер має єдина газета, яка регулярно виходила на півострові українською мовою, — всеукраїнська громадсько-політична і літературна газета "Кримська світлиця". Головні її завдання: популяризація в Криму української мови, української культури, традицій і обрядів, висвітлення подій української історії і відстоювання на півострові інтересів української державності. Загальний наклад у березні 2006 р. становив 16125 примірників.

 Незважаючи на унікальність цього видання і його величезну важливість для збереження в Криму етнічного балансу, "Кримська світлиця" не користувалася симпатією місцевої влади, випуск газети багаторазово припинявся через брак коштів, редакцію неодноразово позбавляли займаного нею приміщення і т.д. Через те, що оплата праці журналістів "Світлиці" була мало не найнижчою серед інших видань, у газеті завжди гостро стояла кадрова проблема: журналісти, що вільно володіють українською мовою, були змушені працювати в російськомовних виданнях, тому що там заробіток удвоє - утроє вищий.

 Не можна не зазначити: російськомовність кримської етнічної преси – не свідомий вибір її видавців, а наслідок страшного явища лінгвоциду, тобто втрати народом його рідної мови під впливом усім зрозумілого зовнішнього фактора. Звільнення ж від впливу іноетнічних елементів культури, що неприродним шляхом нав’язувались певній етнічній спільноті, і буде найяскравішим результатом етнічного відродження.

 І як би не виправдовували зараз свою 100-відсоткову російськомовність видавці численних кримських етнічних видань, висновок щодо їх видавничої діяльності може бути тільки один: етнічна преса (особливо – преса корінних народів) не може ігнорувати свою національну мову, бо саме вона є скарбницею національної пам’яті, національного світосприйняття, національної картини світу.

 За працею: Яблоновська Н.В. Етнічна преса Криму: історія та сучасність. — Сімферополь, 2006. — 313 с.