Повстанський загін "Чорна Хмара" спочатку складався з чотирьох старшин та вісьмох козаків, які оперували проти махновців. Відділ збільшився до 180 чоловік (!). Складався він виключно з селянських дітей. Були серед них і учні. Спрямування повстанців було: "За Центральну Раду, проти гетьмана". Невдовзі Антон висунувся на провідника. Загін під його керівництвом швидко зріс до 300 козаків. Воювали проти більшовиків та Махна за Катеринослав.

 Якщо спочатку відділ Чорної Хмари складався виключно з піхоти, то згодом поповнився кінною сотнею та піхотою. Всього загін Чорної Хмари налічував близько півтори тисячі козаків і старшин. Загін залишився в рідній місцевості та зосередився на нищенні більшовицького запілля, комунікацій і живої сили. Діяв за директивами особистого представника Симона Петлюри, видатного організатора українського підпілля на півдні України доктора Гелєва, македонця за національністю.

 Намагаючись нав’язати контакти з Петром Врангелем, доктор Гелєв виїхав до Криму, а "Чорна Хмара" продовжувала бої проти більшовиків – аж "до приходу Врангеля".

 Повернувшись, доктор Гелєв приніс вістку, що Врангель на українських повстанців дивиться як на потенційних союзників і розраховує на їхню підтримку під час наступу своєї армії.

 Тим часом Красна армія продовжувала наступ. Врангелівці відкочувались на південь, слідом за ними помандрували і козаки Чорної Хмари. Не беручи участі в боях, на возах дісталися Генічеська. З огляду на те, що лісів, де можна було б переховатися, тут не було, вирішили відступати далі – по Арабатській стрілці. Селяни ж, не бажаючи віддавати своїх синів до врангелівської армії, яка оголосила мобілізацію, приводили їх до табору повстанців. За короткий час "Чорна Хмара" зросла на близько півтисячі юнаків. Врангель, побачивши це, видав відповідні накази про поліпшення долі українських повстанців.

 Отак, уникаючи боїв, дісталися Криму та рушили у бік Феодосії. Отаман направився до начальника гарнізону. Російський генерал дуже здивувався появі в його районі українських повстанців. І обурився. Та почав вимагати, щоб вони повернулися на фронт.

 Отаман, людина рішуча і, напевно, безцеремонна, не знітився. І попрохав зв’язати його по прямому дроту з генералом Григорієм Янушевським, колишнім генералом УНР, котрий перебував тепер у Севастополі, у стані Врангеля. Янушевський повідомив, що "йому доручено формувати українську дивізію", і запросив відділ прибути до Севастополя. І повстанці рушили до Севастополя. Та трохи не встигли: в "ґородє русской слави" почалася панічна евакуація і потяги, загативши колії, зупинилися.

 "Я остався одірваний од генерала Янушевського. Тут оперували зеленівці і орловці проти Врангеля, я хотів залишитися теж, але не знав (їхнього) відношення до (українських) повстанців та й вирватися з кримських воріт було тяжко".

 Отаман вирішив евакуювати відділ разом із врангелівцями. За дозволом звернувся до штабу командувача. Але генерал Михайло Фостіков (кубанець-лінієць) наказав їхати до Керчі.

 До Керчі, звідки евакуювались донці, отаман і не думав їхати. Тож вирішив повертатися до Феодосії, звідки згідно з планом мали евакуюватися брати-кубанці. До Феодосії на прохання керівника військового відомства кубанського уряду, генерал-лейтенанта Івана Ґулиґи Петро Врангель мав прислати п’ять пароплавів, але прибуло лише два – "Дон" і "Володимир".

 Ситуація в Феодосійському порту була революційна. "Багаж вантажили без прийнятого порядку, – згадував останній кубанський прем’єр Василь Іванис, – "по протекції", а цінні товари [кубанського] уряду лежали на березі й розкрадалися. Лише частина їх, завдячуючи енергійним урядовцям, попала на пароплав; а майно спекулянтів, що терлися біля старшого офіцерства, вантажилося і навіть охоронялося... [На пароплав] в першу чергу впускалися "руські люди"... Люди товпилися на березі... На пароплав уже не пускали... З відчаю ті, що їх не впускали, намірялися розстріляти пароплав із гармат".

 А тут ще 29 жовтня 1920 року, надвечір, з’явилися українські повстанці Чорної Хмари. Відділ нашвидкуруч приготувався до евакуації. "Але пристань була оточена проволокою, ми її порубали шаблюками і прибули на пристань. Шлики поховали, а тим часом 4 чоловіки кинулося до пароплава і з палуби кинули мені шнури, я виліз по шнуру до перегруженого пароплава. Козаки тим часом лишалися на березі. Потім вони одіпхнули кубанців, захопили в свої руки пароплав і туди перенеслися".

 Слід сказати, що на корабель "Володимир" було "напхано до 12000 людей, хоч він розрахований на 5000 пасажирів, а на "Дон" прийняли нормальне навантаження, бо на ньому їхав Фостіков. Кубанці, котрих не взяли на кораблі, помандрували з донцями до Керчі, де якась частина сіла на кораблі, що були призначені для донців. Останні посідали всі, а кубанців залишилось на березі декілька тисяч – "на розправу большевикам".

 ...24 листопада 1920 р. кубанці, а разом із ними і повстанці Чорної Хмари вивантажилися на острові Лемнос в Егейському морі. "Острів цей був пустельний і дикуватий". І не дивно, адже за легендами тут колись у вулканічних печерах жили циклопи... Отаман відмовився вивантажуватися – він прагнув досягти материка, щоб потім через Румунію добратися з козаками до України. Чорна Хмара заявив французькому генералові Перре, що командує "українською частиною" і не хоче розміщуватися разом із врангелівським військом. Француз пішов назустріч і наказав розмістити українців окремо, що й було зроблено. "Ми, – розповідав отаман, – одразу вивісили український прапор..."

 Було холодно – острів у цю пору року продувало з усіх боків зимними вітрами, а приміщень, в яких можна було б сховатися, не було. Не було на Лемносі й рослинності, відповідно і палива – дрова сюди завозили з материка або інших островів. По острову "можна було йти кілька годин – і не знайти жодного дерева".

 Козаки жили в наметах, та й тих для всіх (особливо напочатку) не вистачало. Невдовзі довідалися, що на сусідніх островах живуть рибалки, нащадки запорожців із попередніх еміграцій. "Вони мали маленьку православну церковцю і розмовляли архаїчною українською мовою. До козаків, які часом до них прибивалися, вони ставилися зичливо, але жили бідненько і культурно обмежено".

 На Лемносі всі опинилися під протекторатом Франції, яку представляв генерал Бруссо.

 Докладніший життєпис загону висвітлений у книзі колишнього бунчужного повстанського загону Чорної Хмари, відомого агронома-ботаніка, інженера Гаврила Гордієнка – "Під щитом Марса", перший том якої вийшов у Філадельфії 1976 року.

 За матеріалами книги Романа Коваля "Багряні жнива Української революції" (Київ, "Діокор", 2006) ...Сам Махно низького росту, негарний. Крім того обличчя понищене раною, тепер шрам. Щиколотка правої ноги була розторощена кулею й тепер він на праву ногу каліка. Крім того мав ще й інші рани. Волосся мав довге, таке, як тепер носять українські студенти в Америці, тільки не аж таке кучеряве. Вбраний він був у френч, ще бойовий, бо в цивільне він не спішив убиратися, так само, як і ми.

 Не доводилося його слухати, як політичного промовця, але тепер, може із-за браку товариства, він любив поговорити. Ми його розпитували про події в Україні від того часу, як він вигнав нас із Криму. Говорив він багато, згадував усі значніші походи його по Україні й навіть на схід до Волги.

 Лаяв він вовсю большевиків, як зрадливих людей, яким не можна вірити ані не на копійку. Шкода, що політичні діячі світу не читали про Махна та не набиралися мудрості з його досвідів співпраці з большевиками. Було б придалося на тепер й на майбутнє.

 Махно воював з українцями року 1918, року 1920 він нас вигнав з Криму, але тепер, себто при зустрічі з ним, ми не відчували жодної ворожости, чи якоїсь неприхильности до нього. Однакова доля вигнанців зрівнювала нас.

 Оповідав він нам як він, чи властиво його війська, вигнали нас із Криму, як вони перейшли Сиваш, тим перерішили долю Перекопу. Хоч тепер Олесь Гончар у своєму "Перекопі" применшує ролю Махна в перемозі над Врангелем, але ніхто не здивується, бо кожний розуміє, як Олесь Гончар мусить виконувати вказівки теперішньої большевицької влади.

 Та влада, яка ще в Криму оточила махновців, обезброїла, визначніших старшин порозстрілювала, і це не тільки в Криму, але й по Україні. От так розраховуються з союзниками, а що вже говорити про партнерів по "відпруженню?!"

 Мова у Махна проста. З нами він говорив по українському, приблизно так, як і тепер ще говорять в Гуляй-Полі. І тоді та ще й тепер я не ставлю до нього вимог знати українську мову аж так, мов би він вийшов із мовознавчого факультету Київського Університету. Де й коли він міг опанувати як слід українську мову? В московській в'язниці?

 Оповідав він із захопленням про свої походи. Та це й не дивно, бо таки було про що оповідати. Можна навіть було вичути нотки вихвалювання, та й на це він заслужив, бо було чим похвалитися!..

 З книги спогадів Гаврила Гордієнка, бунчужного повстанського куреня "Чорна Хмара" Союзу "Молода Україна", двоюрідного брата отамана куреня, Івана Хмари (Марківа) "Під щитом Марса. Спогади. Том І" (Філадельфія, 1976) Літо 1922 року.

 В таборі порушення. З першого, другого і третього відділів суне спішно народ спіткать Владику Степу — Батька Махна Нестора Івановича, постраха білих і червоних, руїнника в'язниць і святинь, ката ... всіх, хто не послухав його розпоряджень. Хитрого, неуловимого, непоконаного в бою. Завітав в табір з найближчим оточенням і начальником штабу.

 ...Вийшло і наше вище начальство. І несподівано розчарувались. Іде група людей од комендатури, було їх коло тридцяти. Спереду — малий сухорлявий чоловічок з довгим темним волоссям, зачесаним назад, рядом — висока молода жінка. Ото і є сам Батько з дружиною. За ними решта — братва. В руках — малі завинятка, поглядають з цікавістю на тисячну громаду, з усмішкою, сміло, незалежно. Махно міцно припадає на ліву ногу. Всі мають чорні сорочки, двоє чи троє — піджаки. На ногах чоботи, черевики добрі, у Батька — краги. З цього товариства виділяється один одежею і виразом інтелігентного обличчя, це начальник штабу — Чорна Хмара. Має добру поставу, певний, спокійний вираз людини, що все пережила, нічим не здивується, чує себе тут так, якби з обозу і не виходив.

 Як близький земляк, пішов і я до анархістів. Хотілось узнать, за що вони бились, ціль та спосіб, котрими проводили мобілізацію, добували зброю, харчі; цікавила тактика бою на махновський спосіб.

 ..."Нестор Іванович! Кажуть, що бились ви з білими, красними, часом переходили на одну чи другу сторону. Чи то правда?"

 "Нєт, не правда. С красними бил договор. Оні призналі наши условія, ми ім і помоглі. Без нас оні би бєлих не побілі. А когда ми захватілі Крим і бєлих не стало, красниє ізменніческі ударілі на нас на кримской степі, заперлі наши главниї сили. Кавалерія пробілась в тяжолом бою через Перекоп, а пехота погібла на Сіваше в бою с сібірскими полками. Осталось нас мало. Собралісь тогда, пробілісь до польськой граніци к вам, а тут уже був конец. Тогда пошлі назад, перешлі Днепр, прошлі на север до граніци України, на Різдво були в горах. Короче, в Курской губернії, оттуда пошлі на восток, по Хопру спустілісь на Дон, повернулі опять на Донец. Дальше — понад Азовскім морем і пришлі наконец в Гуляй-Поле. Здесь постановил разойтісь отрядамі по районах. А я с штабом і небольшой охраной і отрядом атамана Шепеля — к польской граніце. В Брусілове попрощалісь, Шепель повернул на север, а я — на юг к Збручу. Уже блізко граніци наткнулісь на какуюто сильную красную часть, видержалі бой, оторвалісь, і здесь меня раніло, случайная пуля раздробіла іздалі косточку в ступне. Повелі меня в Руминію, там полечился, потом получіл разрешеніе переехать в Польшу. І вот я здесь. Виєхало нас 50, осталось 30. Остальниє погіблі, прікриваючі од погоні, ілі осталісь в Галіції. Вот і всьо".

 ...Зрада червоних була несподівана, непередбачена. А вийшло так. Оповідання пам'ятаю добре і тут подаю, як розказував Махно. Чи все так, як було, чи щось додав, не знаю.

 Головні сили, 1-ша армія, пішла на Крим під командою Марченка. Знаючи умови територіальні, виждала західного вітру, котрий зігнав воду з Сиваша в море, перейшли махновці Сиваш, несподівано для оборони обійшли позиції коло Чонгару, знищили оборону і розлились широко по степах. Частини Врангеля одходили, а на Перекопі мали позиції не до зламання, як зрештою і під Чонгаром. Страта Чонгару рішила судьбу армії Врангеля. Осталось йому покинуть Крим і йти на еміграцію. Червона армія ввійшла в Крим. В Сімферополі арештували штаб з Марченком на чолі, всім частинам Повстанчої армії казано скласти зброю, Марченка заступав командир кінноти, розкинутої по морському берегу. Зібравши всіх на великім вічу, насвітлив положення та звернувся до зібраних: що робить? Згодиться чи скласти зброю? Положення трудне. Постановлено йти в Гуляй-Поле, де був Махно з резервом. Армія не мала артилерії, зате кулеметна команда на тачанках везла коло 800 кулеметів.

 Замір був триматись разом і вириваться через Перекоп, а як вітер буде добрий, демонструвать коло Перекопу, а виходить через Сиваш. В степу показалась червона кіннота, розгорнулась, як для атаки, вперед вискочив комісар з кількома асистентами, під'їхав до чола колони, запитав, хто командує і великим голосом крикнув: "Іменем Російськой Соціалістіческой Федератівно-Совєтской Республіки приказиваю сложить оружие!" Зараз його зарубали, а сотні тачанок кинулись вперед і одкрили огонь. Кіннота зразу впала на землю, поклала коні і здалась. Махновці наділи будьонівки на голову, з забраним червоним прапором пішли кінні на Перекоп, ударили на кінноту Будьонного і пробились з малими стратами, а піхота пішла на Сиваш, наткнулась на сибірські полки з сильною артілерією, понесли в тяжкім бою великі страти, хто прорвавсь, притаїлись по селах та хуторах, до Гуляй-Поля не дійшли.

 Так розказував Махно.

 Загальне враження з тих розмов було таке тяжке, що тільки можна його порівнять з кошмарним сном. Химерна, хаотична, кривава і незрозуміла для людини нормальної ідея людини психічно хворої. Фікс-ідея.

 Чорна Хмара, коли говорив про враження і все, що чув, сказав, що про Крим — правда. Щодо фікс-ідеї виразився коротко: "Це як буває з людиною перепитою, котра сидить в спиртному парі і щось незрозуміле викрикує".

 Никифор Авраменко. Спомини запорожця. — К., "Темпора", 2007.