На тлі інших регіонів СРСР Крим вважався цілком пристойним. Для багатьох він взагалі здавався раєм. Попри це в Криму постраждало багато людей, що стали жертвами політичних переслідувань. Але за поширення "ворожих чуток про голод в Україні" на півострові репресовано сотні осіб.

 Поширення будь-якої негативної інформації про події в країні за радянських часів розглядалося як антирадянська діяльність. У зв'язку з цим не дивно, що органи ОГПУ всіляко перешкоджали потраплянню даних про голод в Україні до Криму. З одного боку, робити це було нескладно, бо контроль партійних органів за засобами масової інформації був стовідсотковий та ефективний. Радіо щойно входило до радянського побуту, і за межами міст його ще не було. Несанкціонований вихід в ефір був просто неможливим. Радянський друк діяв під повним партійним контролем і, звісно, жодних матеріалів про голод не давав. Навпаки, газети писали про успіхи колгоспного будівництва у Криму, високий врожай 1933 року, зібраний на півострові. Але залишався канал інформації, який контролювати не в змозі жодна влада у світі. Це чутки. Вони просочувалися крізь усі кордони та заборони. Розповідали люди і про нечуваний голод в Україні. Тих, що доносили таку інформацію мешканцям півострова, репресивна машина карала безжально.

 Йосип Холодков, шкіпер судна "Червоний Перекоп", опинився за ґратами через те, що серед оточуючих не лише розповідав про те, що в Україні лютує голод, але й називав його винуватців — Сталіна та Кагановича, вважаючи їх нездатними керувати державою. Винним на допитах себе не визнав. Вирок Спецколегії Головсуду Криму (був у тридцяті роки такий): 5 років позбавлення волі та ще 3 роки поразки в правах. Веліль Белялов, селянин-одноосібник з Карасубазарського району пов'язував голод з появою колгоспів. За звинуваченням в антирадянській агітації засуджений Трійкою ОГПУ Криму до 5 років позбавлення волі.

 Найбільшу небезпеку чекісти вбачали (і не без підстав) у тих людях, які з огляду на різні обставини виїздили до України і після повернення розповідали кримчанам про те, що вони бачили на власні очі. Саме за це був заарештований моторист з Севастополя А. Назаренко, який, повернувшися з відпустки, розповідав морякам, що в Україні люди помирають від голоду. Але серед загальної кількості заарештованих подібних випадків не так вже й багато. Загалом органи безпеки змогли забезпечити інформаційну ізоляцію півострова.

 Загалом дослідження архівно-слідчих справ кримчан, засуджених за різні прояви антирадянської діяльності на початку тридцатих років дає багатий і правдивий історичний матеріал. Зокрема простежуються тісні та різноманітні зв'язки з українськими землями. Показовим є невивчений до останнього часу істориками про масову втечу українських селян до Криму під час колективізації, а також переважно трагічна доля цих вимушених переселенців: багато з них невдовзі виявилися репресованими за звинуваченням в антирадянській агітації; до неї зараховувалося й поширення інформації про страшний голод в Україні.

 Спогади кримських українців про Голодомор 1932-1933 рр. в Україні (зібрані 21 лютого 2008 року) Давій Антоніна Максимівна

 Народилася 6 березня 1924 року в с. Ярмаш Глобинського району на Полтавщині. Мешкала там до 1939 року, потім вступила до медичного технікуму в Кременчуці. 21 червня 1941 року скінчила технікум; наступного дня почалася війна.

 З вересня 1941 до 1943 рр. супроводжувала потяги до Ладозького озера, потім поверталася з пораненими солдатами до м. Пугачов Саратовської області. З 1943 р. перебувала у діючій армії до 1944 р. Потім була в декреті. Після війни працювала медсестрою.

 "Моя мати їздила в 1933 році до Керчі, возила хустки, вишиті речі, рушники, щоб обміняти на хліб. Ми пекли млинці з лободи. На полі росли пшеничні колоски, але їх не можна було ані рвати, ані збирати після збирання врожаю. Одну жінку за п'ять зірваних пшеничних колосків посадили до в'язниці. Наша родина вижила завдяки корові, яку ховали на ніч у хаті".

 Колодяжна Марія Павлівна

 Народилася 13 жовтня 1923 року в с. Мар'ївка під Сумами. Скінчила 4 класи. Працювала на Іволжанському пивзаводі робітницею до 1963 р. Від 1964 р. до 1978 р. працює в Сумах у будівельній організації.

 У 1987 р. переїхала до Євпаторії.

 Син помер 2004 року, чоловік — 2006.

 "Під час голодомору 1932–1933 рр. вимерло майже все село Мар'ївка. В родині дядька померла його жінка і 10 дітей від голоду.

 Мою родину розкуркулили в 1933 р. Переселилися до родичів. Батько працював на Іволжанському пивзаводі. Харчувалися рештками макухи. Тому з братом і вижили.

 Люди і родичі, що залишилися в селі, померли від голоду майже всі. Підводами вивозили всі харчі, крамниці стояли порожні. Помирали просто на вулицях. Багатьох не було кому й ховати".

 Кравченко Лідія Антонівна

 Народилася 13 серпня 1928 року в с. Попівці на Вінниччині. Після війни в 1945 році переїхала до Новосібирська. Працювала на шахті Байдаївка кухаркою. В 1966 р. переїхала до Євпаторії. Працювала кухаркою у в/ч № 39820. У 1983 р. вийшла на пенсію. Чоловік помер. Дітей не було.

 "В роки голодомору 1932–1933 рр. жила з вітчимом і матір'ю. Були ще 5 дітей. У селі було більше тисячі будинків, працювали 2 заводи: з переробки цукрового буряку та виготовлення варення. Вимерло майже все населення, бо війська НКВС вивезли всі харчі. Вивозили підводами все, не залишаючи нічого. Бабуся зуміла сховати корову, тому родина і лишилася жива.

 Родичі по батькові жили в сусідньому селі, майже всі вони померли від голоду. З 6 дітей в живих лишилися тільки двоє.

 Весною не було навіть насіння на посадку, саджали картопляне лушпиння. Померлих ховали там же, в селі. Виїхати не могли, бо не було паспортів.

 Біля нашого будинку жили сусіди, Корсавицькі. Мати й батько померли від голоду. Діти ще деякий час (їх було троє) спілкувалися зі мною. Потім і їх не стало.

 Були випадки, коли їли одного з дітей, щоб врятувати інших.

 Божеволіли. Одну таку я запам'ятала: ходила по селу з глиняним глечиком і припрошувала поїсти… Завод у селі переробляв цукровий буряк. Намагалися красти макуху, та охорона могла забити дрючками насмерть".

 Савченко Олександра Гнатівна (ур. Бабич)

 "Народилася в 1917 році на Черкащині, в с. Мошни. Батько й мати працювали в колгоспі. В 1932 р. у родині нас було при батьках семеро дітей.

 Жили дуже бідно, батькам у колгоспі раз на тиждень давали на родину 900 грамів зерна чи хліба, якого вистачало на один раз поїсти. Майже всі діти ходили на роботу до колгоспу, в кінці року отримували один мішок зерна (50 кг). На городі збирали різну траву, шовковицю, ходили голодні, в лісі збирали ягоди. Тому ходили кволі, слабкі, і дуже хворіли. Сусід наш, батьків брат, спух з голоду й помер. Сестра моя старша при пологах померла. Лишився її син маленький, який теж став з нами жити.

 Старші та інші односільчани поїхали до Черкас на заробітки, щоб прогодувати дітей. У 1936 році поїхала вчитися в технікумі до Києва. В технікум надсилали трохи хліба та продуктів з села. В 1936 році мені за навчання давали вже 200 грамів хліба щодня (технікум педагогічний). У ці роки влітку було легше — їли гарбузи, ягоди з городу. Моя сестра в 1938 році стала працювати вже вчителем у колгоспі. Працювали всі діти та дорослі. В 1938 році вийшла заміж за військового і жила в Черкасах, а 1939 року чоловіка перевели на Західну Україну, і я поїхала з ним. На Західній Україні нам, "москалям", не продавали харчі, тому жили знову в місті. В 1939 році стала працювати в штабі 12 армії. З 1941 року евакуйована до Черкас, потім до Харкова, з Харкова — до Мордовії, працювати в запасному полку. У 1945 році повернулася до Черкас. У 1946 році переїхала до Судака".

 Грушко Віктор Антонович

 Народився 1926 року на Херсонщині, с. Нижні Сірогози.

 "Коли почався голодомор, мені було 6 років, це 1932 рік. Пам'ятаю, тоді їсти не було чого. Від хвороб і голоду померла моя старша сестра Клава, їй тоді було 9 років, потім менший братик Павло, йому був рочок. Лишилося нас в матері й батька троє дітей: старша сестра Лідія, я і менший брат Анатолій.

 Дорослих і дітей тоді ховали просто: спочатку вантажили на двоколісну тачку, потім везли в поле, викопували яму, клали, накривали ряднушкою (ткали на зразок килимка з ганчір'яних смужок) і засипали землею.

 Їли тоді макуху з бавовняного насіння, насіння соняшника, варили траву і лушпиння на рідке. А коли пощастить, то трошки кукурудзи мішали з травою та висівками і пекли перепічки; якби була весь час така їжа, то можна було жити.

 Щоб врятуватися від голодної смерті, батько в 1934 році поїхав до Криму як каменяр; разом з ним приїхали й ми з родиною. Від 1934 до 1942 року ми стали жити в Сімферополі, з 1942 до 1958 рр. — у Джанкойському районі, с. Совєтське. Від 1958 року і до цього часу мешкаємо в Бахчисараї".

 За виданням: Реабилитированные историей. Автономная Республика Крым: Книга пятая. — Симферополь: АнтиквА, 2008. — 354 с.

 Віктор Семедлаєв підлітком дуже вірив у справедливість. Тож написав "дорогому товаришу Сталіну" про спланований страшний геноцид проти українського і татарського народів. За цей лист поплатився десятьма роками в камері-одиночці Соловецької тюрми особливого призначення (СТОН). Вважає дивом, що вижив у часи Голодомору і ГУЛАГу.

 — Народився я в звичайній багатодітній сім’ї кримських татар у рік початку Першої світової війни, — розповів Віктор Михайлович. — Жили у Феодосії. В родині було дев’ятеро дітей. Після революції, в 20-і роки діти почали пухнути з голоду. Щоб врятуватися від неминучої смерті, мене, шестирічного кримськотатарського хлопчика, забрала до себе хліборобська українська сім’я Данильченків із Херсонської губернії. За іменем батька Семедлая й прізвище мені дали Семедлаєв. Ріс серед сільських хлопчаків, навчався в українській школі, українську мову всотав у себе на все життя. Сповна довелося спізнати важкий селянський труд, але жили заможно, бо працювали від зорі до зорі.

 Тут колективізація, розкуркулення, голод. Батьки якось дізналися про загрози погромів і переїхали до іншого села, а я потрапив у тюрму, бо написав щирого листа товаріщу Сталіну, наївно гадаючи, що йому невідомо, що коїться в селах.

 Село Соснівку Каховського району оточили красноармійці, щоб ніхто не виніс і ста грамів зерна в кишені. Там майже всі вимерли, а животіючі, збожеволілі від голоду поїдали мертвих. Я написав, як збожеволіла від горя-голоду жінка з’їла своїх трьох малолітніх дітей. Це словами не передати… Потім мене просто заштовхали в криту машину і привезли до Сімферополя. Три дні в тюрмі, а потім ББК — Біломорсько-Балтійський канал. Три місяці був у таборі в Медвежегорську. Потім слідство. На кожному допиті били в живіт валянком, набитим чимось важким. Звинуватили за сумнозвісною 58-ю статтею, пункт 101 — зрада батьківщині, організація повалення совєтського ладу і, що найцікавіше, як українського націоналіста. Мене, татарина! Вимагали: підпиши, що в’язні, осіб десять, були учасниками групи українських буржуазних націоналістів. Я, звісно, відмовлявся підписувати. І тоді почалися ще страшніші екзекуції.

 Перед відправкою на острів нас із вагонів вивантажили на березі Білого моря, біля так званої Кем-пристані, змусили стояти на зимовому північному вітрі півдня. Потім загнали до лазні, яка виявилася льодовою морською купеллю, підгодували і повантажили на пароплав, який так і називався — "СТОН". По прибутті на 11-й роз’їзд материкових таборів зачинили нас 70 "зеків" у бараці, де палили буржуйку трупами. Із 70-и тільки двоє залишилися серед живих. Як я все витерпів, як вижив — один Бог знає. Може, справді, мені допоміг Бог, бо кожного ранку я молився. У застінках СТОНу читав не молитви Корану, які тоді ще мало знав, а "Отче наш", як навчили мене мої прийомні українські батько і мати.

 Про те, що починався ранок, я дізнавався зі стуку в двері: раз постукали — сніданок, два — обід… І так десять років від дзвінка до дзвінка, щодня. Про те, що була Друга світова війна, довідався тільки 1947 року, коли 2 грудня мене вивезли з камери-одиночки, та до свободи було ще багато років Норільських таборів. Після такої "десятирічки", як і всіх "політичних", відправили в Норільськ, у промзону. Там у радіусі 10 кілометрів від металургійних заводів було 20 таборів, у яких перебувало більше 300 тисяч ув’язнених. Через чотири роки звільнився і дізнався, що всіх кримських татар за наказом Сталіна депортували із Криму, хоча про це ніде не писали. Власне, через це з 1962 року я вступив до лав правозахисників… Андрій Ішин, кандидат історичних наук:

 — Стан глибочезної економічної кризи й розстрілів на півострові білогвардійських військ 1920 року, наслідки страшної посухи літа 1921 року були поглиблені воєнно-комуністичною політикою нової влади. До 1 серпня 1921 року на півострові зберігали "продразвьорстку". Її вилучали по нереальних завданнях (планувалося вилучення продовольчого хліба в розмірі 2 мільйона пудів, кормового зерна — 2,4 млн пудів, фуражу також 2,4 млн пудів) і вона викликала різкий протест селянства, аж до повстань. Важливо додати, що є приклади, коли загонами особливих відділів ВЧК, окрім "продразвьорстки", додатково вилучалося продовольство у селян. Становище погіршували масові зловживання й відкритий грабунок представниками радянської влади. При проведенні "продразвьорстки" спостерігалися "бесчисленные злоупотребления должностных лиц, хищения и аферы продагентов". Поруч із цим "отдельные красноармейские отряды занимались грабежами, и никто их не мог остановить".

 У результаті подібних "мєр" уже в серпні 1921 року на півострові почався страшний голод, що тривав до літа 1923 року й забрав приблизно 100 тисяч життів.

 Водночас із воєнно-комуністичною політикою управління економікою півострова й супутнім цій нещадній політиці зловживанням важливим фактором, дестабілізуючим ситуацію, став безпрецедентний масовий терор, розв’язаний у Криму наприкінці 1920 року.

 Із заяви Голови Реввоєнради Республіки Троцького: "Крым — это бутылка, из которой ни один контрреволюционер не выскочит…" Розправи припали на зиму 1920—21 рр., і тривали до кінця 1921 року. Точна кількість загиблих внаслідок терору не встановлена, але немає сумніву, що терор у Криму мав нечувані апокаліптичні розміри.

 Дмитро Омельченко, кандидат історичних наук, заступник голови республіканської редколегії з видання серії книг "Реабілітовані історією": — Варто б провести глибоке дослідження голоду 1921—23 рр., який приніс Криму такі нещастя. Ця тема до кінця не вивчена, хоча наробки у кримських дослідників уже є, і чималі. Події 1932—33 рр. також варто вивчити ґрунтовніше. Голодомору подібного до того, який косив людей в Україні, у Криму (а він, як відомо, входив тоді до складу РРФСР) не було. Навпаки, сюди прагнули потрапити, рятуючись від смерті, але наштовхувалися на щільні заставлені багнетами кордони. Є багато документальних свідчень, зокрема листи Сталіну, де народ запитує: чому в Криму хліба багато і він дешевий?

 Щодо статку в самій республіці, то все було зовсім не так. Перебої з постачанням (а тоді діяла карткова система) призводили іноді до масових акцій протесту. Лише 1930 року протести відбулися в Керчі й Феодосії. Частину їхніх учасників було репресовано. Ще один період життя кримчан — 1946—47 рр. Знову-таки, коли в Україні лютував страшний голод, у Криму (хоча люди й не доїдали), голодних смертей майже не було. Думаю, якби з’явилася об’єктивна книга про це, запитань виникло б менше, а наше минуле не ставало б предметом політизованих розмов.

 Віктор Турчин, кримський краєзнавець, м. Джанкой:

 — Як і по всьому Радянському Союзу, голод у Криму має свою передісторію. Колгоспне будівництво на півострові багато в чому копіювало процеси, що відбувалися у всій країні, повторюючи "добровільно-примусові" методи його проведення і форми об’єднання.

 Під час Всеукраїнського Голодомору в степовому Криму відбувалися процеси "великого радянського переселення народів". Частина кримських татар емігрувала в Туреччину, звільнивши величезні земельні ділянки, на яких до цього займалися вівчарством. У цей же час зі степових районів Криму виселяли до Сибіру розкуркулених і репресованих осілих мешканців: росіян, українців, німців, чехів, естонців тощо. Одночасно спустошені землі залюднювали переселенцями з Росії, Західної Білорусі (євреями і білорусами), із Західної України (з-під Ковеля та з-за кордону — з-під Білостока, які були у складі Польщі, та євреями з-під Ковно (так звався Каунас — столиця Західної частини незалежної Литви).

 Автором масштабного проекту єврейської колонізації півночі Кримського півострова і створення в степовому Криму "землі обітованої" був Юрій Ларін (він же Михайло Залманович Лур’є). Для зняття гостроти "єврейського питання" у радянського керівництва виникла ідея створення на теренах Радянського Союзу районів компактного проживання єврейських трудящих, які б займалися сільським господарством. До того ж, більшовицька влада для виконання планів першої п’ятирічки потребувала позик і взяла аванс 10 млн доларів у єврейської громади США, в обмін на надання радянським євреям земель для влаштування в Криму. Одним із місць створення "землі обітованої" у вигляді національно-територіальної автономії були обрані малонаселені землі степового Криму.

 Саме сюди добровільно-примусово пропонувалося переселити від 280 тисяч до 3 мільйонів єврейських трудящих. Іншим місцем заселення євреями був Далекий Схід, де була заснована Єврейська автономна область, із центром у місті Біробіджан. Але проект створення процвітаючих єврейських колгоспів у степовому Криму провалився.

 Щодо часів голодомору, то держустанови не зважали на те, що в єврейських колгоспах майже не залишилося євреїв-робітників, які швидко порозбігалися.

 На ці колгоспи доводилася рознарядка на поставку збіжжя і ніхто її не скасовував, хоч і знали, що робітників майже не залишилося. Доводилося виконувати постанови, покриваючи їх за рахунок інших колгоспів, які як могли, так і "віддувалися". Наслідком примусового створення колгоспів стало масове незадоволення селян. Почастішали випадки розправи над комуністами й колгоспними активістами. Протягом 1930 року було скоєно понад 60 терористичних актів.

 Яку ж нагороду отримував за свою працю кримський колгоспник? При врожайності 1932 року 63 ц із гектара один трудодень сплачувався 0,7—0,9 кг зерна, і жодних грошей. Підрахунок показав, що колгоспна родина з одним трудівником заробляла 1932 року лише 100 кілограм зерна. Як жити людині з чотирьох осіб, хоч двоє з них і працюють на трудодні? Це три центнери, або "три лантухи непровіяної пшениці". Її може вистачити на прокорм узимку домашньої птиці, а не родини.

 Ось чому не треба вірити байкам, що голоду в Криму не було. Так казали лише ті, хто від нього не страждав. Не краще було і 1933 року. При врожайності 10,3 ц із гектара трудодень знесиленого селянина складав 2,3 кг зерна, що в підсумку, було 2 ц на людину. Підтвердженням того, що голод у Криму був, є випадкове виявлення 1973 року, коли в місті почалося будівництво нового мікрорайону, великого незареєстрованого цвинтаря на території Джанкоя. Доказом того, що це цвинтар 1932—1933 років стала перша місцева газета "За високий урожай", знайдена на місці поховань людей.

 Костянтин Васильович Куриленко, 1929 р.н.:

 — Під час голоду ми жили в Джанкої. Голод відчувався і сильно допікав. Особливо мені, бо тоді я дуже швидко ріс. Аби я вижив, мама віднесла у як їх називали — "трусини", або "Торгсіни" — (організація "Торговля с иностранцами", де обмінювали золоті та коштовні прикраси на продукти харчування) всі золоті вироби, яких трохи мала ще з дорадянських часів, бо була з заможної родини гречкосіїв із-під Перекопа. Кожну їстівну порцію розтягувала якнайдовше. Те, як завжди страшенно хотілося їсти, пам’ятаю й досі.

 Марія Василівна Соломатіна (Ярцева), 1926 р.н.:

 — Зі слів чоловіка знаю, що його мати Катерина не могла прогодувати родину з п’ятьох дітей. Напередодні Голодомору їх розкуркулили. Батька Федора посадили до в’язниці. Все забрали. Голодували сильно. Щоб якось вижити, мати відправила старших синів до інтернату. Інтернат — невеличкий вагончик біля Джанкойського залізничного вокзалу. Але годували так погано, що діти з інтернату постійно втікали ритися по смітниках. Чоловік під час війни воював, зазнав ще однієї голодівки, коли був бранцем зловісного Бухенвальда.

 Лідія Трофимівна Авдєєва, 1923 р.н.:

 — Тоді я навчалася в четвертому класі. Голодував увесь Джанкой, на вулицях було повно покійників, бачила опухлих, які пробивалися з Херсонщини. Батьки тікали від жахів голоду з дому, кидаючи дітей. Хто мав золото, здав його в "англіканські" магазини — “торгсини”. Голод панував по всьому Джанкою від центру до околиць. Особливо серед малоімущих. Жити їм було ні за що, ні за що виміняти бодай скибку хліба, чи картоплину. Голодували жахливо. Їли траву, діти пухли найшвидше. Не вірте тому, що голоду в Криму не було.

 Записав Віктор ХОМЕНКО