Україна значно спокійніша за Росію: тихіша, простіша, постійніша й поетичніша. В Україні неквапливо й велично сунеться меланхолійний віл; з тією ж відвертою неквапливістю обертається важке колесо або тягнеться важкий санний хід з недолугими поперечинами; небавом і задумливо йде біля цих саней, за цим волом, високий українець у довгих чоботях і в баранячій шапці, з білим каптуром на плечах, з довгим пужалном у руці. Його погляд, весь вираз його обличчя — якесь усталене, нікуди не поспішає, нічим не розважається, нічего не шукає. Йому до вас і до всього довкола нібито справи нема.

Це не російська метушлива допитлива натура, охоча до грошви, до базікань; духу шахрування та крутійства тут не рознюхати, хоча є, звісно, й махлярі, й шахраї. Тут нема цієї енциклопедичності й нахабності у справах, що відрізняють росіян.

Українець не здатний бути водночас і візником, и маслобійником, і гендлярем конями, й служкою в корчмі; не здатен так сміливо кидатися в кредит і давати в кредит, так ризикувати останнім карбованцем і пускати його в обіг десять разів за короткий проміжок часу. Маючи двадцать карбованців у кишені, він не відкриє продажу "на розлив і на винос" у сінях своєї вбогої хатинки, аби лиш прогоріти за два місяці. Чи розбагатіти за два місяці.

Українець обережніший і поважніший за росіянина — частково через чесність своєї натури, частково через невинахідливість і невпевненість у самому собі. Він не робить справ похапцем, вони нерізноманітні, але солідні з усіх боків. Він іде своєю парою волів до Криму через степи по рибу й сіль; іде довго, харчується в степу, ночує в степу, дещо збуває, дещо купує, без якихось ускладнюючих розрахунків і без будь-якого ризику. Якщо він відкриє шинок, то він, значить, дійсно має гроші на цей шинок, і він не прогорить наступного місяця, а передасть свій шинок синові, а син — онукові.

Владімірський купець передусім купить самовар і, мабуть, ще кринолін своїй дружині; а українець посадить садочок біля свого хутора, і дружина його, не мріючи про кринолін, у строях своїх прабабусь, щосуботи власноруч мазатиме глиною і крейдою стіни рідної хати.

...Українець не стояв ще в жорсткому правці, в якому сувора природа й бідні ґрунти здавна здавили росіянина.

Україні надовго ще вистачить простору та достатку: а на просторі й у достатку живуть інші люди. Думки вільніші, й праця не така безперестанна; синя, тепла ніч, сливи й черешні, зелені степи зовсім не розбещують фантазію і вливають до неї дещо італійський струмінь; звісно, зовсім трошки; захоплюватись не варто...

Тому українські пісні поетичніші за російські; тому сам вигляд українського села, українського хутора, української жінки — живописніші за російські. Більше плоду, більше літнього тепла, більше зелені й цвіту. ... А більше природи — більше краси, бо природа й краса синонімічні, в цьому не можна не переконатись.

Для незвичного чи відвиклого ока видаються дивовижно милими українські села. Вони мають цілковито особливий характер. Хати розкидані не правильними лініями, а де яка стане, горами й схилами, над річками й балками; тому так багато провулків; жодного двору; лише, мов верхівки грибів, щільними гніздами стирчать свіжі солом'яні дахи з білими коминами; солома та крейда дешеві.

Село російських хлібородних губерній здалеку видається якоюсь неясною купою гною; сарай, хати, тік, повітки — все зливається в одному тоні. В українському селі кожна хатка видніється сама по собі, видніється так ясно й весело зі своїми чисто вибіленими стінами й розмальованими віконцями; особливо ясно й весело, коли квітнуть довкола садочки й квітнички. Це ознака дуже типова. ... Хата наче в чистій сорочці, її долівка, ґанок і лавки вимиті, виметені й вишкрябані. ... Сам дах — межа чистоти й охайності: це не російська скирта гною, скуйовджена, мов нечесана голова... У справжніх українських селах рідко не знайдеш біля галерейки бодай крихітного квітника з мальвами (їх називають диволі виразно рожами), соняшниками, нагідками, шипшиною та іншими невибагливими рослинами. Часто над білим комином палає своїми червоногарячими ґронами горобина, ця справжня степова красуня, смаглява і яскрава, немов циганка; сливи, тополі, дикі груші біжать позаду хат до балки...

Садочок і галерейка вказують вам, що тут народилася вже потреба шляхетної та тихої насолоди природою, що є вже закликом до хатнього затишку, окрім високого пуховика та брудного самовара. Та нахарактернішою прикметою українського пейзажу є млини. Уявити собі Україну без вітряків і без волів зовсім неможливо. Вітряки, що зібралися по десять і по п'ятнадцять, групуються доволі мило й різноманітно на в'їзді до села чи над урвищем балки. Вони ще здалеку оживлюють степ, і від них, варто сказати, нікуди не подітись. Тут, у степу, настільки багато вітру, наскільки мало води. Чому вітряки є такими мальовничими — зрозуміти складно... Та поза тим рідко яка деталь буває настільки вдалою в пейзажі. Особливо коли під час тихого світлого заходу сонця старий вітряк із напівобтріпаними крилами де-небудь високо на зеленому пагорбі затуляє вам вечірню зорю...

Тому українська бувальщина, українська поезія рідко обходиться без млина... Він зазвичай є місцем любовних побачень і взагалі всіляких таємниць. Я питав, у чому полягає мальовничість вітряка. Це цілковито даремне питання. Він постав з природних умов, як і багато іншого: створений саме цією, а не якоюсь іншою природою; тому так і гармоніює саме з цією, а не з іншою природою, з циими хатами, садочками, з цими постатями волів і українців.

Ошатності багато; особливо це помітно на церковних майданах, на самих церквах: усе розфарбоване, підновлене, підчищене, щільно підігнане й підперте, мов скринька.

Священичі будиночки такі благонравні, зачесані й розумні. Обов'язковий пліт довкола церкви й садочків. Самі люди також милі й охайні. Молоді парубки в своїх коротких і граціозних овечих козакинах, зі свіжими, але поважними обличями, з гарно збитими набакир баранячими шапками, мають, попри всю скромність, щось войовниче, щось нагадуюче пращура-козака. Від сивих вусів і суворих облич старих ще більше віє козацтвом. Мені дуже подобається цей милий звичай старих і молодих — випускати комірець білої сорочки. Є в цьому якась дитяча наївність. Дивлячись на них, мимоволі згадуєш важкі, довгі до п'ят тулупи й потворні ватяні капелюхи російських чаєпивців-міщан... Це південь і північ.

Заради охайності-таки українець підстригає так ошатно свою бороду, вуса, волосся. Чорних свиток мало видно; Україна і в цьому плані біла. Білі хати, білі кунтуші на жінках, білі свитки на чоловіках, навіть шаровари взимку з білої вовни. Це не позбавлене характерності. Народ у білому видається приязнішим і ніжнішим. Я помітив ще, що й молоді і старі, особливо ж старі, постійно ходять, спираючись на довгий ціпок. Це надає навіть парубкові багато поважності. Може, історична спадщина старого пастушого життя.

Росіянин вигадав, буцімто українець хитрий. Це, здається, кепкування, або образливий жарт. Де українцеві проти москвича чи туляка! Ті вже справді, як каже приказка, без мила в шпарину залізуть, продадуть і куплять українця, і, вивернувши його наспід, знову продадуть раніше, ніж він помітить... Чому ж цей архибестія москаль [так в оригіналі], що вигадав собі сотні злих анекдотів про хохляцьку дурість, анекдотів на кшталт "це не мої ноги, мої були в чоботях", запевняє, нібито українець хитрий? Вочевидь, здається, лише через те, що він не очікує від української простодушності навіть тієї частини розуму, яку тому доводиться виявляти в зіткненнях із москалем; ось і дивиться москаль, і думає: еге, та ти не такий дурень, як я очікував, ти лиш прикидаєшся дурником; і за це висвятив його в хитруни. За те, мовляв, що він не довершив собою весь вимір дурощів, який було б, можливо, вигідно нав'язати йому і всьому його родові... Але зате українець чесніший і задушевніший.

...Я сказав, що в Україні слободи — міста; треба додати, що українські міста зате є чисто слободами... Знов солома й садочки, священичі помальовані будиночки, та ще млини, мов стрілецька валка... Тут ще живе гоголівська простота норовів, наївність "Сорочинського ярмарку".

Марков Евгений. Очерки Крыма : картины крым. жизни, природы и истории Евгения Маркова. — Изд. 2-е. — СПб. ; М. : Изд. товарищества М. О. Вольф, 1884. — С. 7-16.

За Катерини ІІ заселення півдня і Криму українцями не входило до планів російського уряду. Все робилося для того, щоб заповнити півострів переважно росіянами. Але через небажання росіян виїжджати на освоєння дуже непридатних земель цей план провалився. І тоді царський уряд дав згоду на переселення до Криму "малоросів" Правобережжя, тобто територій, підвладних Польщі, а не тих, що межували з колишнім ханством і мали з Кримом міцні культурні й економічні зв’язки. Українці ж переважно поселялися в сільській місцевості. Треба зазначити, що, за переписом 1897 р., у Таврійській губернії вони становили більшість (42.2 відсотка) порівняно з іншими етнічними групами.

Крым многонациональный. Вопросы и ответы. Вып.1. — Симферополь. — 1988. - С. З0;

Первая всеобщая перепись населення Российской империи 1897 г. — Т.1. Таврическая губерния. — СПб, 1904. — С. 6.