Остап Кіндрачук

Хто захистить кримських українців? 

(Скорочено)

За останні три десятиліття прибічникам великодержавницького "единообразия" в Криму, які діють під гаслом "Ничего и никогда украинского в Крыму не было и не будет", вдалося добитися вражаючих успіхів:

- Севастополь закритий для України та української мови, яка в школах ліквідована;

- в інших школах Криму кількість класів, в яких викладається українська мова як предмет, катастрофічно повзе до нульової позначки;

- український театр у Сімферополі зрусифікований на 90% і не відповідає своєму мовному статусу;

- музей Лесі Українки в Ялті, готовий до відкриття на початку 70-х років, був "перепрофільований" на російський, а нині його доля знову в руках недоброзичливців;

- краєзнавча література, преса, екскурсоводи ні одним словом не згадують про військові, торгівельні, економічні контакти Кримського ханства і Запоріжжя, про українських поселенців у Криму, про їхню насильницьку русифікацію... Історія Криму - це Петро І, Катерина ІІ, Суворов, Нахімов і т. д. І все!

Після прийняття "Закону про мови в УССР" стало ще складніше. Преса, радіо і телебачення нарешті стали згадувати про українців і Україну, але в найнегативніших аспектах. На найменшу вимогу відкрити український садочок, школу, музей Лесі Українки чи зареєструвати осередок ТУМу* - одна й та ж реакція: "А куда прикажете деваться нам, русским?" Несмілива спроба навіть заговорити українською мовою вважається "насильственной украинизацией"...

Ні одного дня не проходить без антиукраїнських виступів у пресі, по радіо, на телебаченні: слова "українське" і "вороже" або "погане" - ідентичні для бездумних обивателів...

Особливо смакує "наша преса", а найбільше "Кримська правда", публікаціями з'яничарених напівукраїнців, які з неймовірною люттю виступають проти рідної мови, проти подальшого перебування Криму в складі України.

Кампанія за відрив Криму від України набрала критичних обертів. Щоденні цілеспрямовані зусилля обласного керівництва справляють враження на той бездуховний натовп, яким це керівництво напресувало Крим, щоби не дати можливості осісти татарським поверненцям і реалізувати гасло "Крым - для русских".

Складається враження, що Крим став притулком для найреакційніших апаратників, генералів, адміралів, спецслужбістів. Щоб зберегти Крим для своїх дачно-курортних потреб, ці кола підуть на все... Крим у стратегії імперії - основна гайка, якою Україна прикріплена до своєї 350-річної тюрми...

Мере особисто під час перепису населення хвилин 30 перепищиця умовляла записатися росіянином, бо "Крым - это же не Украина". Тепер кримські статисти самі розгубилися і не знають, скільки в Криму росіян, а скільки українців - називається і 736, і 700, і 625 тисяч!

Дивує байдужість РУХу, УРП та інших демократичних сил до долі здеморалізованого, зденаціоналізованого, безпорадного кримського українства.

...Кримськими татарами були врятовані тисячі опухлих від голоду в 1932-1933 рр. українців. Та й зараз у кримських українців, полишених Україною на великодержавницьку поталу з боку агресивної російськомовної більшості, іншої надії, як тільки на підтримку репресованого, непохитного в своїх нещастях кримськотатарського народу, - немає! І навпаки, татарам теж нема в кого шукати підтримки, крім українців.

...Нещодавно "Кримська правда" заявила: "Нам не по дороге, панове!" - маючи на увазі, що не по дорозі з вільною Україною, з усіма, включаючи кримських, українцями.

Кримські "інтернаціоналісти" найбільше бояться дружби кримських татар з українцями, а тому виступають за негайну передачу Криму до російської федерації, де українцям "не положено" мати ні своїх шкіл, ні театрів, ні музеїв...

Що можна зробити тепер, коли, не чекаючи на прийняття закону про референдум в Україні, "Кримська правда" 18 жовтня закликала кримчан організувати свій великодержавницький референдум. Можу тільки порадити депутатам: "Дивіться, дорогі наші депутати, який закон про референдум ви приймете, щоб хоч заблокувати шматування України всякими "придністровськими", "одесько-новоросійськими", "криворізько-донецькими" республіками чи "кримською безнаціональною республікою".

(Прапор антикомунізму (Газета Солом'янського осередку Української Республіканської Партії. М. Київ). Листопад 1990. №4. С. 3-4.)

*Товариство української мови

Літо 1991 року Крим зустрів на роздоріжжі. З одного боку, обком компартії після першого в СРСР референдуму про відновлення Кримської автономії метикував, як би зробити так, щоб і автономію відновити, і щоб вона не була кримськотатарською. Із другого боку, українські національно-культурні організації намагалися проголосити фактичну приналежність Криму до України. У травні 1992-го було ухвалено сепаратистську конституцію Криму, потім тривало формування Верховної Ради, вибори президента Криму. Весь цей час прапор України в цьому регіоні ігнорували. І лише коли 1995 року ця конституція і 40 сепаратистських кримських законів було скасовано Верховною Радою України, українські активісти почали активно діяти.

 Уперше синьо-жовтий прапор було піднято над міськрадою Сімферополя влітку 1995 року, і зробив це тодішній заступник керівника Республіканського товариства «Просвіта» Павло Власенко.

 — Того дня ми домовилися з активістами української козацької організації, що проведемо мітинг перед міськрадою й піднімемо український прапор, — розповідає Павло Романович. — На проведення заходу, як зазвичай, не мали дозволу, а тому хвилювалися, щоб не було конфлікту. Коли ми підійшли до міськради, там уже зібрався великий натовп проросійських мєшковських організацій під керівництвом депутатки Верховної Ради Криму Наталки Грудіної. Я протиснувся скрізь юрбу до флагштока і почав підніматися на підвищення. Мене весь час намагалися стягнути й загородити дорогу, але мені допомагали козаки, і ми дісталися до верху сходів. Весь цей час внизу тривала фізична боротьба, і з великими труднощами мені вдалося встановити блакитно-жовте полотнище у спеціальне кріплення. Потім за допомогою коліщаток ми підняли прапор на верхівку щогли. Українці зааплодували, а проросійські активісти засвистіли й почали улюлюкати...

 Проте прапор провисів там лише до ночі. Уночі його зняли. Тоді ми офіційно звернулися до голови міськради Валерія Єрмака з вимогою поновити прапор держави над міськрадою, і він пообіцяв нам, що через три дні прапор буде піднято. Справді, через три дні стяги України і АРК було офіційно, але без жодних церемоній піднято біля міськради. Через кілька днів блакитно-жовтий прапор і прапор автономії було вперше піднято і над Радою міністрів Криму. Останнім, ще через декілька днів, з'явився він над Верховною Радою Криму...

 А в Севастополі в дні проголошення незалежності України тривали драматичні події. Як розповідає тодішній активіст міської «Просвіти» Володимир Притула, молоді офіцери-українці — капітан-лейтенант Ігор Тенюх, капітан третього рангу Вадим Махно, майор Володимир Холодюк, голова «Просвіти» Микола Гук, лікар-фармацевт Амелькович вважали своїм обов'язком насамперед забезпечити спокій і стабільність у Севастополі, протидію можливим провокаціям, адже тут діяли ще радянські спецслужби, стояв Чорноморський флот, місто було переповнене зброєю. Депутат міськради Вадим Махно та інші утворили депутатську групу «Україна», яка ухвалила звернення до керівників міста й командування Чорноморського флоту забезпечити в місті спокій і нормальне функціонування всіх служб, і це було виконано. Того дня, коли Верховна Рада України ухвалила рішення про заборону Компартії, депутат Вадим Махно зайшов до головного кабінету міськкому, де якраз сидів перший секретар. Вадим спитав: «Ти хто?» «Я Пархоменко!» — сказав той. «А я Махно! Геть звідси! Вас уже заборонили!» — відповів депутат і, коли секретар вийшов, опечатав двері будівлі.

 Микола Семена

 - Невдовзі після мого сімейного розламу поїхав я з Хмарою і Поровським до Криму. Пам'ятаєте — був такий там український десант дев'яносто другого року?

 - Хто того не пам'ятає! — буркотнув Шеремет. Бо, як на його думку, та акція дала ефект прямозворотний очікуваному. Замість посилення позицій молодої української державності в цьому специфічному регіоні, вона лише спровокувала сплеск антиукраїнських настроїв.

 - Я вас розумію: того дійсно не треба було робити. Але ж ми хотіли як ліпше. Зате я усвідомив там, наскільки небезпечними для нашої незалежності, принаймні для нашої територіальної цілісності, є цей регіон і йому подібні, де більшість складають росіяни та зденаціоналізовані малороси. А кинуті державою напризволяще українці, зацьковані й пригноблені, в своїй же країні змушені підігнути плечі, відмовитися від рідної мови, а то й національності. І яким за таких умов Українська держава, яка не підтримує в них їхнє українське єство, просто не потрібна. Бо це проблема. Адже поступово тим «втраченим» українцям стає абсолютно однаково, де бути «хохлами», людьми другого сорту — чи в СРСР, чи в Російській Федерації, чи в незалежній Україні.

 Шеремет мовчав, бо рішуче заперечувати не дозволяла совість, а підтримувати не дозволяв обов'язок. Нарешті нехотя проказав:

 - Так що ж із ними робити, якщо вони такі там є і в Криму, і в Донбасі, і в Криворіжжі? Ми всі — один народ, тож мусимо спільно жити. Час покаже. Не можна ж людину антиукраїнцем називати тільки тому, що вона російського походження або проживає в Криму чи в Донбасі. <...> А ти ніколи не задумувався , що буде, коли такі, як ти, звідки-небудь до нас у Крим прийдуть? Не за переконаннями я маю на увазі, а за методами їх практичної реалізації? Що тоді?

 - Ну, таких як я там були одиниці. А одиниці, як відомо, погоди не роблять. А якщо все ж з'являться, то все залежить від того — звідкіля? Якщо з Росії — то буде нам на користь за будь-якого кінцевого результату, хоч заберуть вони його в нас, хоч відстоїмо ми його з великими трудами. Тут вирішальне значення матиме сам факт агресії. Бо тоді навіть сліпці у нас прозріють і усвідомлять врешті-решт, хто є хто.

 - Ну і що ти думаєш, наші грудьми стануть з росіянами за Крим воювати? Маячня. «Бред», ясніше кажучи! — Шеремет роздратовано крутнувся в кріслі.

 - Чому маячня? Зовсім ні. Хто сказав про якусь там війну? Борони Боже. Нехай вони його забирають силою, російські брати, той Крим, я особисто лише перехрещусь. Але тоді вже вороття в стосунках у нас не буде. Навіки. А нам якраз того і треба. Бо нашій незалежності якщо й є від чогось і від когось загроза, то тільки від нашої власної волячої терплячості, рабської байдужості та холуйської запопадливості перед дорогим північно-східним сусідою. Тож я зовсім не проти, якщо він декого в нас позбавить дурних ілюзій щодо свого «братерства», «миролюбності» й «справедливості».

 - Ну, в тебе і фантазія.

 - Чому «фантазія»? Простий аналіз геополітичної ситуації. Сподівайся на краще, а готуйся до гіршого. Ситуація в Криму може погіршитися, до речі, не лише від росіян. Ви ж чудово розумієте, що якщо хто й має природні права на Крим — то тільки кримські татари. Всі інші — люд може й поважний, може й хороший, але — прийшлий, справжня батьківщина якого далеко відтіля. І він за ту землю до останньої краплини крові, аж до того, щоб в неї злягти, битися не буде. Бо йому простіше виїхати звідти. То татарам нема куди їхати зі свого Криму. Як чеченцям з Чечні. А нам з України.

 - Ну ти й закрутив! Прямо-таки новий жанр — політична фантастика.

 - Ви даремно іронізуєте. Дай Боже, щоб я помилявся.

 Володимир Пасько. «Час прощення»

 Однією зі значних внутрішніх проблем України 90-х рр. XX ст. стала проблема Криму. Ще з кінця 80-х рр. місцева партійна номенклатура, розуміючи наближення кардинальних змін у державі, всіма силами намагалася втримати владу, вирішивши, що найкращим шляхом для цього буде відокремлення півострова від України. Незабаром Кримська область отримала автономний статус, в республіці сформувалися власні органи влади. Паралельно виникла ціла низка організацій (найпотужнішою з них було «Республиканское движение Крыма» (РДК)), що агітували за повний вихід зі складу України (який у більшості випадків передбачав приєднання до Російської Федерації). Проросійські активісти лякали місцеве (переважно російськомовне) населення «тотальною українізацією та бандеризацією», яка неодмінно чекатиме у складі незалежної України, і з певного моменту сепаратистські ідеї стають дійсно популярними на півострові.

 Характерними для цього періоду були, з одного боку, активна участь у даних процесах Росії (політики та державні посадовці з сусідньої держави доволі часто відвідували кримські міста, агітуючи за відокремлення від України), з іншого — майже повне ігнорування проблеми з боку офіційного Києва.

 Зрозуміло, що подібні тенденції на території півострова не могли не привернути увагу українських праворадикальних організацій, які спробували вирішити проблему зазіхання на територіальну цілісність України власними методами.

 Першою організацією, що радикально відреагувала на відцентрові процеси у Криму, стала партія Українська національна асамблея (УНА), а точніше — її бойове крило, що отримало назву Українська народна самооборона (УНСО). Наміри УНА-УНСО щодо неспокійного регіону визначала відома фраза Дмитра Корчинського: «Крим буде українським або безлюдним». Наприкінці лютого 1992 р. керівництво УНА-УНСО збирає членів організації з метою організувати «похід на Крим». Велика кількість бійців УНСО (за різними даними, від 300 до 900) спеціальним потягом вирушає з Києва на південь. До «походу» долучилися представники духівництва Української автокефальної православної церкви, фольклорний хор «Гомін» та народний депутат Степан Хмара. Офіційно делегація прямувала на молебень по розстріляних більшовиками українських моряках до м. Севастополь.

 Спочатку потяг зупинився в Одесі та Херсоні, де були проведені масові акції. Коли потяг наближався до Криму, стало відомо, що керівництво півострову та командування Чорноморського Флоту має намір зробити все, аби не пропустити потяг до Севастополя. 1 березня його було зупинено на станції Верхньосадовій, неподалік від Севастополя. Міліція заявила, що не пропустить потяг до закритого міста. У відповідь члени УНСО блокували залізничну колію, і через декілька годин потяг пропустили до станції Інкерман, звідки морським транспортом вся делегація дісталася Севастополя.

 Колони УНСО пройшлися маршем по місту, священики відслужили молебень. Зустрічала процесію невелика кількість місцевих мешканців з українськими прапорами. Були присутні також і декілька десятків проросійських активістів, але завдяки присутності великої кількості правоохоронців сутичок вдалося уникнути. Ця акція спричинила неабиякий резонанс не тільки у Криму, а й по всій Україні.

 1-2 травня того ж року у м. Сімферополь було проведено з'їзд Конгресу українців Криму. Для захисту від можливих провокацій організатори запросили членів УНСО, і близько 50 представників організації охороняли цей захід.

 Хоч «похід на Крим» УНСО і став найгучнішою та наймасштабнішою з подібних акцій, але інші організації також приділяли увагу «кримському питанню».

 Всеукраїнське політичне об'єднання «Державна самостійність України» (ДСУ) намагалося не тільки проводити масові акції на території Криму, але й виробити певну стратегію боротьби. В програмі організації чітко зазначалося, що союзником українців у боротьбі з «російськими шовіністами» мають стати кримські татари. Представники ДСУ неодноразово зустрічалися з провідниками кримськотатарського народу та відвідували засідання меджлісу. Крім того, за участі ДСУ у Криму у 1994 р. було організовано вишкільний табір для української та кримськотатарської молоді. ДСУ також проводила політичні акції у Криму, але вони були набагато менш масштабними, ніж акції УНА-УНСО: восени 1992 р. приїхали до Сімферополя та провели мітинг 12 членів організації.

 Осередки ДСУ існували у декількох кримських містах, але через невелику кількість людей (всього близько десяти) помітного місця у житті півострова організація не займала.

 Схожими були погляди на вирішення «кримського питання» ще однієї праворадикальної організації — Всеукраїнської організації «Тризуб» ім. Степана Бандери. У програмі «Тризуба» окремий розділ також присвячений Криму та відносинам з іншими народами півострову. «Тризуб» бачив майбутнє регіону як «татаро-української автономії». В момент найбільшої активізації проросійських рухів Криму, влітку 1995 р., «Тризуб» також організував «похід на Крим». Близько сотні членів організації, переважно зі східних та південних областей України, прибуло до Джанкою, звідти пройшло пішим маршем крізь міста півострова.

 За словами учасників подій, місцеве населення доволі спокійно сприймало цю акцію. Таким чином, даний захід мав на меті пропаганду ідей українського націоналізму серед жителів Криму, а також спеціальну підготовку членів «Тризуба», в тому числі і на випадок конфлікту на півострові. Осередок «Тризуба» також існував у Криму і був дещо більшим (близько 30 чоловік) та активнішим за місцеве відділення ДСУ.

 Отже, ми бачимо, що майже всі активні українські праворадикальні організації 90-х рр. XX ст. не лишалися осторонь від такої проблеми, як зростання кримського сепаратизму. Як характер проблеми, так і характер самих організацій передбачали радикальні рішення та дії щодо Криму. Всі українські націоналісти одностайно були проти будь-яких кроків назустріч прибічникам відокремлення півострову від України. Однак тактика дій в різних організацій була різною: якщо УНА-УНСО надавала перевагу простій та стихійній «демонстрації м'язів», то політика ДСУ та «Тризуба» була більш виваженою та передбачала тісний союз з кримськими татарами у боротьбі за український Крим. Ще однією характерною рисою діяльності українських праворадикальних організацій у Криму була незначна кількість їхніх прибічників власне серед населення півострову, що передбачало «походи на Крим» з інших регіонів. Досі немає одностайної думки щодо наслідків цих «походів». Наприклад, якщо члени УНА-УНСО підкреслювали, що їхня акція 1992 р. мала позитивні для України наслідки, послабивши сепаратистські настрої, то ціла низка дослідників проблеми стверджувала, що радикали тільки «лили воду на млин» проросійським рухам автономії (до речі, такої ж самої думки дотримувалися і представники цих проросійських рухів). Ще довго, пропагуючи свої ідеї, кримські сепаратистські організації (та й звичайна преса) лякали місцеве населення «галицькими бойовиками» та «терористами з УНА-УНСО».

 У середині 90-х рр. ситуація з сепаратистськими рухами на півострові зайшла занадто далеко, і цілком можливим був сценарій насильницької розв'язки за участі не тільки української армії, а й добровольців з праворадикальних організацій. Однак проблема незабаром вирішилася сама собою, не в останню чергу завдяки жорсткій політиці Леоніда Кучми. З одного боку, в цей період починається тиск на праворадикалів, що привів до зменшення їхньої активності; з іншого — другий Президент України на певний час вирішив «кримське питання»: спочатку ліквідував деякі державні інститути автономії (перш за все, інститут президентства), а потім підписав «Великий договір» з Росією.

 https://did-panas23.livejournal.com/158388.html

 «Ми живемо в найбільш зрусифікованому середовищі. У Криму 700 тисяч українців за офіційною статистикою, яка до того ж є заниженою. Але ми не маємо ані українських шкіл, ані українських газет. Трапляється, навіть, що люди бояться називатись українцями. Скажуть слово українське і оглядаються: чи не образився за це якийсь «старший брат». З нас зробили духовних калік, перевертнів, «рускоязичноє насєлєніє». У нашій свідомості немає переконання, що говорити рідною мовою — це бути самим собою. Преса Криму несе шовіністичні, ворожі для України ідеї, здійснює ідеологічну обробку свідомості людей, що їх ще більше зденаціоналізовує. Нещодавно лунали заклики до «сербського варіанту», тобто відстояти інтереси російського народу зі зброєю в руках, а «мразь и сволочь» — тобто українців — викинути за межі Криму. Антиукраїнські сили, дії яких мають носять відвертий кримінальний характер, роздмухують вогонь міжнаціональних чвар. Чиниться наруга над усім українським, яке органічно не сприймається шовіністами. Вони глумляться над національними символами України, плюють на нашу національну честь і топчуть нас у болото. Все це принизливо, ганебно, адже ми не наймити, не раби, хоч і гнули спину впродовж століть. Нас, українців, у Криму хоч і багато, але ж ми дозволили витравити наші національні почуття, збайдужіли до своєї справжньої історії, до звичаїв народних та до рідної культури, забули мову свою материнську. До того ж, усі важелі влади продовжують перебувати в руках тих, хто впродовж десятиліть збиткувався над українством».

 Подібними свідченнями рясніли фрагменти промов активістів українських організацій Криму на початку становлення української Незалежності — зокрема протягом 1992-1994 рр., під час розгулу антиукраїнської та сепаратистської вакханалії на півострові.

 На вимогу часу тоді виник блок кримських правоцентристських і національно-демократичних організацій, який складали переважно українські та кримськотатарські політичні організації: Кримська обласна організація Української Республіканської партії (УРП) і близький до неї Український громадянський конгрес Криму, який загалом налічував близько 4 тисяч членів, що мали розгалужену мережу місцевих організацій, а також кримські осередки «Просвіти» і Народного руху України. Цим організаціям постійно протидіяли представники місцевої влади. До того ж, вони не мали матеріальної бази для забезпечення своєї діяльності. Навіть для офіційного Києва, де у владних кабінетах засіли прокомуністично налаштовані чиновники, вони також виявилися в ролі небажаних.

 Для підтримки українських організацій Криму та активізації процесів національно-культурного відродження на півострові був створений Комітет громадських організацій «Крим з Україною», до складу якого увійшли представники УРП, ДемПУ, «Просвіти» та НРУ. Комітетнадавав організаційну та технічну допомогу українським організаціям, розповсюджував українські газети, книги, журнали, створював місцеву українську пресу, нові українські просвітні, культурологічні організації, які відроджували українські школи, мову та культуру.

 За невеликий проміжок часу вдалося ініціювати створення організації вчених «Крим з Україною», зі складу якої звернення до кримчан підписало понад сто науковців, Асоціації працівників українського просвітництва в Криму, товариства репресованих. Комітет провів перший і другий конгрес депутатів Криму всіх рівнів «За мир і національну злагоду», в роботі яких взяло участь понад 300 чоловік. Проведення депутатських з'їздів, виступи депутатів транслювалися по радіо і телебаченню, що суттєво вплинуло на політичну ситуацію в Криму, вселивши надію на краще майбутнє в серця кримських українців.

 Діяльність комітету «Крим з Україною» — «Соборність» та кримської організації УРП сприяла організації та проведенню восени 1992 року I Всекримського конгресу українців, у роботі якого взяло участь понад однієї тисячі делегатів, і який став помітною подією в житті українців півострова. Конгрес пройшов під девізом «Крим — Україна — Європа» і своєю головною метою проголосив збереження статусу Криму як невід'ємної складової частини України. Втім, як згадував голова Кримської організації Спілки Офіцерів України підполковник Сергій Литвин, досвід Всекримського конгресу українців був гірким через те, що голова його координаційної ради зрадив принципам організації, висунувши свою кандидатуру на посаду президента Криму в 1994 році. При цьому не зазначається, про кого саме мова: крім проросійських та прокомуністичних кандидатів (Юрій Мєшков, який став переможцем, Микола Багров, Сергій Шувайников), у цих виборах участь брали самовисуванці Іван Єрмаков, який на той час був представником Президента України в Севастополі, та Володимир Веркошанський. За спогадами Литвина, конгрес українців Криму «пробудив, сконсолідував українство, примусив звернути на нас і наші проблеми увагу», проте координаційна рада конгресу та його голова «виявилися малодієвими і не виправдали сподівань», а відтак сам конгрес «не став силою, здатною відстояти українські інтереси».

 За спогадами очевидців подій, перший всекримський конгрес українців відбувся у приміщенні Кримського академічного українського музичного театру в Сімферополі. «Для багатьох делегатів тоді все було вперше: і молодь у вишиванках, і хор «Запорозькі козаки», і жовто-блакитні прапори. Дивувала навіть рідна мова», — згадує кореспондент «Кримської світлиці» Олесь Таврійський, зазначаючи, що цілковите зросійщення цього театру відбувалося він початку 1990-х років: «Дійшло до того, що тільки вивіска нагадувала про його український статус. Ця вивіска довисіла аж до весни 2014 року, коли під аплодисменти перевертнів її викинули на «смітник історії». Дитячі вистави з 1991 року тут принципово ставили лише російською, і поступово різниця між українською і російською мовами для малечі стиралась, а сам театр поступово ставав власністю місцевих політиків, котрі вдало використовували його як засіб у боротьбі проти українського відродження». Також публіцист згадує той факт, що місцева влада блокувала відкриття українських класів, не кажучи вже про школи, а на місцевому телебаченні не було жодної хвилини українського мовлення. «Тоді, на зорі Незалежності, громада відчувала шалений тиск і спротив будь-якому розвитку українства на теренах півострова. Права українців порушувались щодня і на всіх рівнях», — зазначає він, згадуючи, що перед першим Всекримським конгресом українців задля призупинення його підготовки по кримському радіо виступив тогочасний голова Верховної Ради Автономної Республіки Крим Микола Багров, який заявив, що проведення конгресу може дестабілізувати обстановку на півострові. Але захід таки відбувся. «Тоді здавалось, що після об'єднання українців у Криму все буде інакше, і ми відродимо на кримській землі свою мову, культуру, освіту. Адже перші кроки вже були зроблені, і на конгресі були присутні учні першого в Криму україномовного класу зі школи № 33 Сімферополя. Це вони та їхні батьки у 1991 році показали приклад кримчанам і відгукнулись на заклик Кримського товариства української мови ім. Т. Шевченка й написали заяви до першого українського класу — першого за останнє півстоліття на Кримському півострові», — пише журналіст.

 До речі, що стосується «Кримської світлиці»: прийнято вважати, що ця газета,перший випуск якої побачив світ 31 грудня 1992 року, стала першим і фактично єдиним україномовним виданням у Криму. Проте того ж року Комітет «Крим з Україною» за підтримки Народного Руху України заснував газету «Кримський вісник», яка почала виходити у Красноперекопську двічі на місяць і стала на той час єдиною на весь Північний Крим україномовною газетою. Також комітет взявся до видання свого прес-бюлетеня, видав і розповсюдив серед населення Криму кілька мільйонів примірників газет, журналів та листівок. Більше 15 тисяч українських книг військово-патріотичної тематики отримали підрозділи ЗС України та ВМСУ.

 30 січня 1993 року відбулася установча конференція Всекримського товариства «Просвіта», на якій було прийнято звернення з приводу загострення політичної ситуації в Криму на адресу Президента України Л.М. Кравчука, Генерального Прокурора України В.Г. Шишкіна, Голови Верховної Ради Криму М.В. Багрова. У документі зазначалося: «Ареною антиукраїнської діяльності обрано Севастополь, де відбуваються події, спрямовані проти України. Лідери шовіністів підбурюють людей: на мітингу в Севастополі активіст сепаратистів депутат Круглов привселюдно заявив про готовність його організації добиватися приєднання Криму до складу Росії зі зброєю в руках».

 25 липня 1993 року в Ялті відбувся конгрес українців півдня Криму, в якому взяли участь делегати з усіх населених пунктів південного узбережжя півострова. Учасники з'їзду обговорили складну ситуацію в Україні та засудили рішення Державної Думи Росії щодо статусу Севастополя. Військовий і громадський діяч Сергій Литвин розцінив рішення російського парламенту про перепідпорядкування Севастополя Росії як спробу «спровокувати конфлікт між Україною і Росією, або й нові світові війни з суцільним переділом кордонів». Він закликав «не гаючи часу, виконати заповіти наших великих військових попередників Євгена Коновальця і Симона Петлюри; негайно створити свою, справді національну могутню українську армію, яка перепинить шлях імперським ордам в Україну». Конгрес ухвалив звернення до Алуштинської і Ялтинської міських рад з вимогою поступового переведення окремих середніх шкіл і дитячих світличок на українську мову навчання і виховання, підняти державні прапори України над будівлями органів державної влади, демонтувати пам'ятники більшовицьким катам народу. У зверненні до Президента і Верховної Ради України учасники конгресу закликали навести конституційний лад у Севастополі для негайного розподілу Чорноморського флоту та виведення російської його частини з портів України, зокрема з Севастополя.

 29 листопада 1993 року відбувся установчий з'їзд Українського Громадянського конгресу Криму. На ньому було проголошено переформатування конгресу в загальнокримську українську політичну партію, ідея заснування якої народилася серед кримських організацій національно-демократичного спрямування і була викликана низкою обставин, які зазначив Сергій Литвин: - Верховна Рада Криму на той час прийняла закон про вибори, яким заборонялася участь у виборах кримських філій загальноукраїнських партій: саме це дискримінаційне положення закону спонукало кримське українство до створення своєї партії. Парадоксальність ситуації полягала в тому, що представники національно-демократичних сил, відстоюючи непорушну єдність Криму з Україною, були змушені йти на створення регіональної партії, підкоряючись кримському закону, щоб не опинитися поза виборчою кампанією; - розгорнута у Криму кампанія виборів власного президента потребувала серйозної рішучої протидії, яка була б можливою лише за наявності дієвої політичної організації; - у подібних складних умовах виникла гостра потреба згуртувати свідоме українство, на той час розпорошене по багатьох організаціях, у єдину політичну організацію, яка була б спроможна суттєво впливати на суспільно-політичну ситуацію в Криму.

 УГКК повів принципову лінію на активний бойкот виборів президента Криму як антиконституційних. «Це була наша протидія беззаконню. Як свідомі громадяни України, ми і не могли займати іншу позицію, хоча і не мали великої надії, що в кримському зросійщеному середовищі нам вдасться забойкоту вати вибори. Українські організації без матеріальних засобів, без газет, радіо і телебачення, а лише розповсюдженням самотужки виготовлених ентузіастами листівок і не могли ефективно протидіяти пропагандивній машині проросійських сил. І все ж ми виявили, що в Криму є достатньо людей, які стоять на засадах українського державотворення і сміливо виступають за Україну», — зазначав Сергій Литвин.

 Наступний, другий з'їзд УГКК відбувся 22 січня 1995 року.

 9 травня 1994 року відбулися установчі збори Громадянської Ради Криму, яка фактично стала опозиційним парламентом, створеним для протидії сепаратистським рішенням Верховної Ради Криму. Громадська Рада складалася з делегатів від низки проукраїнських політичних організацій і партій: УГКК, УРП, ДемПУ, ДемКрим і Меджлісу кримських татар. Як зазначав Сергій Литвин, створення ГРК було простимульоване тогочасною антиукраїнською діяльністю Верховної Ради Криму: саме проти її правового свавілля українство Криму мало згуртуватись довкола ГРК як центру організованої боротьби. «Нам закидають нелегітимність такого об'єднання — але ж ми можемо сьогодні також констатувати нелегітимність і нинішнього парламенту Криму, оскільки він обирався, як, до речі, і президент Криму, за участю виборців Севастополя, що є грубим порушенням Конституції України, адже Севастополь за адміністративним поділом не належить до Автономної Республіки Крим. Крім того, у виборах брали участь військовослужбовці Чорноморського флоту, які не є громадянами України», — зазначав у своїй домовіді на установчих зборах Сергій Литвин, додаючи: «Українські організації є опорними пунктами української державності у Криму, хоча можливості українства вести відповідну організаційну роботу дуже обмежені. При всій широті політичної палітри українських організацій нас об'єднує велика мета — збереження непорушної єдності Криму з Україною. Ми є фактором стабільності в Криму, яких би закидів не робили нам наші опоненти. Від нас великою мірою залежить розвиток подій в Криму. Але нам необхідно твердо усвідомити, що ми є державна нація, і подолати своєрідний код українського менталітету — успадкованої пасивності, виробленої століттями пригноблення та репресій. Необхідно наполегливо працювати на консолідацію здорових національних сил у Криму, знаходити і єднати найкращих людей, чесних і відданих, які були б каталізаторами українського відродження, взірцем дружньої співдії, спільних поглядів, координації дій, носіями єднання усіх державотворчих сил. Крим є життєвим простором українського народу і не треба сподіватися, що хтось прийде зі сторони і розбудує тут нам українське життя, забезпечить українську державність. Це необхідно зробити нам. Але будьмо свідомі того, що ми не маємо ні достатніх сил, ні матеріальних ресурсів, щоб налагодити справи. Проте ми мусимо спрямувати всі наші сили, людські і матеріальні, щоб реагувати відповідним чином на найважливіші події, на антиукраїнські дії, тримати в своїх руках ініціативу, не плентатись у хвості подій, а формувати їх. Треба широко співпрацювати з усіма організаціями, не бути замкнутими гетто, сектами. Працювати не від конгресу до конгресу, а щоденно серед людей. Скрізь відроджувати українство шляхом популяризації славного минулого українського народу, його культури. Особливу увагу приділяти молоді, студентству, військовим, національно-виховній роботі в школах. Але для цього мають бути дієві організаційні структури. Це непросто. Набагато легше взяти участь у мітинзі, вуличній демонстрації, ніж створити осередок, перетворити його у життєздатний дієвий організм».

 17 серпня 1994 року відбувся II Конгрес українців Севастополя (перший відбувся 29 травня 1993 року). Під час його проведення були прийняті проекти рішень щодо тогочасного стану українства в місті й регіоні. «У Севастополі місцевою владою штучно створювались всебічні перепони для відродження української школи, функціонування української мови, існування української преси, відродження та розвитку української культури. Довговікове нищення всього українського, запровадження всеохоплюючої русифікації під час тоталітарного комуністичного режиму породило в душах людей відчуженість, байдужість до державних, суспільних інтересів, споживацькі настрої та бездуховність. В той же час посадові особи Севастополя виявляли разючу байдужість до проявів войовничого великодержавного російського шовінізму, який проросійські організації вперто намагаються нав'язати населенню міста як головну ідеологію, підступно затягують севастопольців у вир конфронтації й боротьби з державною владою України, породжують протистояння й хаос. З іншого боку відповідальні посадові особи державної влади України не виявили належної уваги до потреб і проблем громадян України Севастопольського регіону і не надали необхідної допомоги для їх розв'язання. В результаті севастопольці — громадяни України — так і не отримали змоги навчати дітей українською мовою, надати їм знання з української літератури, історії, культури. В Севастополі неможливо переглянути український кінофільм, прочитати українською мовою місцеву газету, чи бодай знайти вивіску чи інформацію, написану українською. Такий стан є катастрофічним, бо все це нищення українства відбувається на тлі облудного галасу про «угрозу українізації». Зазначені явища можна розцінювати як продовження духовного і фізичного геноциду українців», — зазначали учасники конгресу. Відтак було прийнято наступні вимоги до місцевої влади: дотримуватись Закону про мови в Україні, сприяти функціонуванню української мови в науці, освіті й культурі, у сфері обслуговування; створити школу з українською мовою навчання і запровадити викладання у всіх навчальних закладах української мови як предмета; утворити український культурно-просвітницький центр; виділити з міського бюджету цільові кошти на здійснення українських культурно-просвітницьких програм; видавати українською мовою міську газету «Слава Севастополя» тощо. Також учасники конгресу звернулися до особового складу російського Чорноморського флоту, закликавши вйськових моряків «надалі йти курсом взаєморозуміння, дружби і злагоди». «Вам відомо, що окремі російські військові і політичні керівники намагаються на догоду своїм інтересам спровокувати конфронтацію. Свідчення цього — запланований нічний напад морських піхотинців на дивізіон воїнів ППО України, застосування зброї до сторожового корабля СКР-112, який підняв державний прапор України. А недавній інцидент в Одесі при вивезенні контрабандного вантажу одним із суден ЧФ ледь не призвів до трагедїі — застосування зброї проти військових моряків України. На щастя, розсудливість взяла гору і кровопролиття не сталося, однак немає гарантії того, що подібне не повториться у майбутньому. Нинішні труднощі, в яких ми разом опинилися, треба розв'язувати не силою зброї, а логікою здорового глузду і у відповідності з міждержавними договорами. Виходячи з того факту, що після розпаду СРСР утворилися незалежні держави Україна і Росія, необхідно вирішувати проблему Чорноморського флоту згідно з нормами міжнародного права і угодами між нашими державами», — промовляли тоді кримські українці. Проте офіційний Київ не чув їхнього голосу ні тоді, ні протягом ще двадцяти років.

 http://voicecrimea.com.ua/main/articles/ukra%D1%97nskij-rux-u-krimu-na-svitanku-nezalezhnosti.html

 http://voicecrimea.com.ua/main/articles/ukra%D1%97nskij-rux-u-krimu-na-svitanku-nezalezhnosti-prodovzhennya.html