Полікультурний Крим, багатий народними традиціями, має й давню традицію кобзарського мистецтва. Воно пов'язане безпосередньо з козацтвом, яке мало свої захисні позиції у цьому регіоні від нападу численних ворогів. Під час трьохсотлітнього поневолення українського народу земля Тавриди була місцем невільницьких ринків в Кафі (Феодосія), Козлові (Євпаторія) та інших кримських міст. Звідси прийшли в Україну думи "Дівка-бранка" ("Маруся Богуславка"), "Невольничий плач" ("Невільники на каторзі"), "Дума про бурю на Чорному морі", "В Цариграді на риночку" (Пісня про Байду), дума "Про Самійла Кішку", які розповідають про страждання взятих у полон українців. Це свідчить, що з 16-17 ст. кобзарство і Крим тісно пов'язані, але постійна міграція населення у цьому регіоні не дала можливості для створення дійсно кримської кобзарської школи (у порівнянні з харківською, львівською або київською). Але з кінця ХІХ ст. і в першій третині ХХ ст. можна простежити діяльність кобзарів та бандуристів у місцях постійного проживання українців на території Криму. Тому проблема фіксації імен кобзарів-бандуристів, збирання та вивчення архівних матеріалів, пов'язаних з їхньою творчістю, потребує детального дослідження з метою збереження кобзарської традиції на півострові.

 Такі видатні діячі української культури, як Ф. Колесса, Д. Яворницький, Л. Українка, К. Квітка, Д. Ревуцький, вивчали фольклор Тавриди і приділяли велику увагу кобзарям та їхньому репертуару. Вони розуміли унікальність та значення кобзарства в цілому в Україні і конкретно у Криму. Завдяки їхній діяльності із запису українського фольклору, в тому числі і історичних пісень та дум, для нащадків збереглися перлини кобзарського репертуару – "чорноморські" думи.

 На жаль, відсутні праці, які б висвітлювали стан кобзарства Криму у довоєнні та післявоєнні десятиліття ХХ ст. І тільки з приїздом до Ялти на постійне проживання дослідника кобзарства, Заслуженого працівника культури України О.Ф. Нирка (1926-2005 рр.) починається ґрунтовне вивчення стану кобзарського мистецтва в Криму в період з другої половини ХІХ ст. і до початку ХХІ ст. Вийшли в світ його ґрунтовні праці "Ялтинська "Українська трупа" (м. Ялта, 2004), численні статті, які лягли в основу книги "Кобзарство Криму та Кубані" (м. Львів, 2006). Отже, О. Нирка можна називати продовжувачем етнографічної роботи його видатних попередників. Дослідницька робота О. Нирка йшла у тісній співпраці з відомим кобзарознавцем Б. Жеплинським (м. Львів), який упродовж всього життя збирає картотеку імен українських співців: кобзарів, лірників, бандуристів. Вийшли в світ його книги: "Коротка історія кобзарства в Україні" (м. Львів, 2000 р.) та "Кобзарськими стежками" (м. Львів, 2000 р.), де можна знайти відомості про кримських бандуристів О. Нирка, О. Кіндрачука.

 Серед плеяди педагогів-бандуристів Криму другої половини ХХ ст. у збереженні традиції кобзарів та бандуристів попередніх часів слід згадати такі імена: В.І. Хелемеля (1935-1983 рр.), М.Л. Ковальський (1906-1986 рр.), О.Ф. Нирко (1926-2005 рр.), В.І. Дяденко (1930 р.н.), В.Д. Сухенко (1937 р.н.). Видатний бандурист київської школи, кандидат мистецтвознавства – А. Омельченко відзначив, що в Криму існує невелика кількість колективів бандуристів. Раніше цей жанр зовсім не розвивався в області. "І лише завдяки таким ентузіастам, як М. Ковальський, О. Нирко, В. Сухенко, О. Руднєва, Ф. Поліщук, вперше почало розвиватися кобзарське мистецтво".

 Слід зазначити, що ці діячі, як і їх попередники-кобзарі, прибули з різних регіонів України, щоб започаткувати традиції регіональних кобзарських шкіл. Всі ці бандуристи, крім того, що були прекрасними виконавцями, викладали бандуру в навчальних закладах: музичних школах, музичних та педагогічних училищах. Вони виростили велику когорту учнів-послідовників, носіїв кобзарської традиції. Це і є їх неоціненний вклад у справу збереження, дослідження та збагачення мистецтва бандуристів Криму.

 Яскравою постаттю серед плеяди кримських педагогів-бандуристів була Віра Іларіонівна Хелемеля (1935-1983 рр.), котра все своє життя присвятила професійному становленню бандури у Феодосії. Її діяльність дослідив педагог-бандурист О.Ф. Нирко: 15.02.2002 р. на сторінках "Кримської світлиці" вийшла його стаття "Дзвени, бандуро, в пам'яті моїй...", де стисло подано біографію та творчий шлях кримської бандуристки. Автор окреслив поле діяльності та роль В.І. Хелемелі у розвитку професійного мистецтва бандуристів Криму і Феодосії: Вірі Хелемелі випала честь відкрити в 1961 р. клас бандури при Феодосійській музичній школі №1 і створити капелу бандуристів при міському Будинку культури. "Клас започаткував професійне вивчання гри на бандурі, а капела високо несла прапор кобзарського мистецтва і багато зробила для відродження, утвердження і популяризації бандури на сонячному півострові".

 Співоча дівчина з Сумщини закінчила десять класів та ДМШ за класом бандури в рідному селі Будилки Лебединського району і вступила до Полтавського музичного училища за класом бандури педагога Марії Никифорівни Іваненко. У 1961 р. отримала направлення до Феодосії. З перших кроків педагогічної та виконавської діяльності В.І. Хелемеля зачарувала феодосійців своїм чудовим голосом – ліричним сопрано, своєю щирою манерою виконання українських народних пісень, яку вона увібрала й осмислила як традицію виконавства свого рідного краю. О. Нирко відзначає її надзвичайно віртуозну, легку техніку гри на бандурі: "Вона зачаровувала своїх учнів як великий музикант і велика Людина. Вони до неї горнулись, були їй віддані і щирі". Тож і учні – послідовники В. Хелемелі є яскравими особистостями: вони вступали до середніх і вищих навчальних закладів, відкрили класи бандури, стали бандуристами-професіоналами: Людмила Клубко і Раїса Лузанова закінчили Ялтинське педучилище, Наталія Якса – Запорізьке музичне училище по класу бандури (викладає в с. Михайлівка Нижньогірського району клас бандури). Вона стала справжнім продовжувачем справи своєї вчительки: у 1980 р. заснувала капелу бандуристів, яка у 1990 р. отримала звання "Самодіяльна народна", неодноразово набувала звання Лауреата кобзарських фестивалів ім. М. Лисенка в м. Ялті. Цілком логічне відродження мистецтва бандуристів у Феодосії-Кафі, звідки прийшли до сучасників думи про страждання невільників. Так у ХХ ст. мистецтво В. І. Хелемелі-Ніколаєвої залишило яскраве сонячне світло.

 Ще одним талановитим педагогом був Марко Лукич Ковальський (1906-1986 рр.) – кримський самодіяльний бандурист, талановитий організатор колективів бандуристів, який створив у 1962 р. у Джанкої капелу бандуристів. Співорганізатором цього колективу став бандурист В.Д. Сухенко (1937 р. н.) – позаштатний методист Кримського Республіканського будинку творчості. Тричі на тиждень Сухенко їздив до Джанкою, щоб працювати з бандуристами капели М. Ковальського. В результаті праці ентузіастів капела бандуристів Джанкою була запрошена до Києва на огляд художньої самодіяльності.

 Творчий шлях М. Ковальського почався з шістнадцяти років, коли він брав участь у великому сільському хорі. Потім співав в армійських ансамблях, де познайомився з бандуристами-професіоналами. З того часу він став популяризатором цього інструменту. Але для того, щоб викладати бандуру учням – учасникам капели, потрібні були глибокі знання, тому у п'ятдесятирічному віці М.Л. Ковальський вступив до культосвітнього училища в Сімферополі. Тут він вивчав теоретичні дисципліни, оркестровку, основи хорового мистецтва. Крім бандури, опановував інші народні інструменти: баян, цимбали, сопілки, контрабас. Професійно зростав керівник капели, і разом з ним росли його учні: солістки Ніна Зибожко та Надія Горина стали професійними музикантами.

 Джанкойська капела була вже відома далеко за межами району та Кримської області: вона з успіхом виступала на відкритті Північно-Кримського каналу, перед учасниками Міжнародного форуму, які відпочивали в Криму. На республіканському конкурсі, присвяченому 150-річчю з дня народження Т.Г. Шевченка, капела отримала звання лауреата та була нагороджена бронзовою медаллю.

 В Музеї кобзарства Криму та Кубані РВНЗ "Кримський гуманітарний університет" (м. Ялта) знаходиться бандура № 9, 20-х рр. ХХ ст. невідомого майстра з Лівобережної України, на якій грав Марко Ковальський.

 Володимир Іванович Дяденко (1930 р.н., м. Дніпродзержинськ) – продовжувач традиції бандуристів-педагогів київської школи: М.С. Лобка (1915 р.н.) та А.М. Бобиря (1915-1994 рр.). Неоцінима заслуга цього діяча української культури полягає у заснуванні професійної школи бандуристів у Сімферополі: у 1959 р. по закінченні Дніпропетровського музичного училища по класу бандури та хорового диригування він був направлений до Криму відкрити клас бандури в музичному училищі та ДМШ м. Сімферополь.

 З дитинства здібний до музики й співу Володимир з 13 років пройшов шлях від столяра-модельника до послідовника бандурної школи М.С. Лобка , будучи солістом у створеній ним капелі бандуристів. З 1944 по 1950 рр. цей молодий колектив брав участь у міських, обласних, республіканських та всесоюзних фестивалях і оглядах художньої самодіяльності. За плідну діяльність капелі було присвоєне звання "Заслужена капела бандуристів УРСР".

 Значення діяльності В.І. Дяденка для Криму полягає в тому, що за невеликий час роботи в сімферопольському музичному училищі та музичній школі він заклав фундамент для розвитку професійної освіти бандуристів, на той час переважно самодіяльних. Його перший випускник – Володимир Сухенко – своєю плідною працею у Сімферополі та Сімферопольському районі створив дійсно регіональну школу бандуристів – продовжувачів київської школи.

 Володимир Данилович Сухенко (1937 р.н., Краснодарський край) – професійний бандурист-педагог, соліст-бандурист, актор Українського драматичного театру в Сімферополі. Як і його талановитий вчитель В.І. Дяденко, зробив великий внесок у розвиток мистецтва бандуристів Криму.

 Талант до музики майбутнього бандуриста проявився з дитинства. Під час навчання в школі, а потім і в Будівельному училищі №3 м. Сімферополь постійно брав участь у художній самодіяльності: був учасником ансамблю пісні й танцю Трудових резервів. Тому у 1959 р. за рекомендацією Управління Трудових резервів Володимир Сухенко був направлений на навчання до музичного училища ім. П.І. Чайковського в Сімферополі, яке закінчив у 1963 р. за спеціальністю "Викладач ДМШ за класом бандури. Керівник самодіяльного оркестру народних інструментів". Після третього курсу музичного училища почав викладати бандуру в ДМШ №1 м. Сімферополь.

 1959 – 1966 рр. – працював у Будинку культури ім. Т.Г. Шевченка (м. Сімферополь), де створив дитячий ансамбль бандуристів, який брав участь в районних, міських, обласних оглядах художньої самодіяльності. Ансамбль нагороджений почесними грамотами та дипломами.

 1964 – 1998 рр. – працював у Сімферопольському культурно-освітньому училищі (Кримське училище культури) викладачем бандури та ансамблю (викладав дует, тріо, квартет та мішаний ансамбль). Ансамблі брали участь у концертах: кримських містах, військових частинах, учбових закладах, підприємствах. У цьому ж училищі викладав диригування, постановку голосу, проводив практику студентів.

 01.12.1967 р. створив і тринадцять років (до 1980 р.) керував капелою бандуристів Кримського педагогічного інституту (ТНУ ім. Вернадського). Основний склад капели – 60 учасників, підготовча група – 30 учасників. Цей колектив брав участь в районних, міських, обласних та республіканських оглядах художньої самодіяльності. Капела неодноразово нагороджувалася грамотами, дипломами Міністерства культури УССР. Також капела є Лауреатом першого та другого Всесоюзного фестивалю художньої самодіяльності.

 З 1962 р. В.Д. Сухенко працював позаштатним методистом Дому народної творчості Криму. Як професійний бандурист та викладач надавав допомогу у роботі капели м. Джанкой (тричі на тиждень їздив до міста та проводив заняття з бандуристами капели Марка Ковальського).

 1971-1973 рр. – В. Сухенко організував ансамбль бандуристів при Будинку культури професійно-технічної освіти № 17 м. Сімферополя. Цей колектив працював дуже натхненно: репетиції проводилися щодня, крім неділі. Результати роботи були високі: колектив завоював право брати участь в заключному концерті Фестивалю самодіяльного мистецтва учнів профтехучилищ Кримської області.

 У 1975 р. В.Д. Сухенко створив ансамбль бандуристів при Будинку культури с. Геройське Сакського району (пізніше був реорганізований у Культурно-спортивний комплекс). Це був мішаний колектив, який отримав диплом переможця Всесоюзного конкурсу на краще виконання патріотичної пісні колективами і учасниками художньої самодіяльності ВЦСПС Міністерства культури СРСР і ЦК ВЛКСМ. У 1978 році колектив виступав на всіх святкуваннях району, в селах, має нагороди та дипломи. Пізніше Володимир Сухенко створив дитячий ансамбль бандуристів, який грав на святах реєстрацій новонароджених дітей.

 1980 р. – був створений на громадських засадах чоловічий квартет бандуристів "Барвина" селища Геройське Сакського району. Цей колектив можна назвати унікальним козацьким.

 У 1997 році В.Д. Сухенко вийшов на заслужений відпочинок. Але творча людина не може бути незадіяною: бандурист повернувся до Українського драматичного театру Сімферополя, з яким маестро підтримував зв'язок постійно: працював у театрі рівно рік після відкриття; потім, після перерви, його запросили на роль Кобзаря у спектаклі "Наталка-Полтавка".

 Впродовж усього творчого шляху В.Д. Сухенко неодноразово нагороджувався медалями та знаками: у 1985 р. – медаллю "Ветеран праці", 1985 р. – медаллю лауреата Всесоюзного огляду самодіяльної художньої творчості, 1987 р. – медаллю лауреата другого всесоюзного фестивалю народної творчості. 25.10.2001 р. В.Д. Сухенкові присвоєне звання Заслуженого працівника культури АР Крим.

 Педагогічна діяльність В.Д. Сухенка ґрунтувалася на наукових дослідженнях в питаннях постановки голосу бандуристів (як самодіяльних, так і майбутніх педагогів), про роль межпредметних зв’язків у навчально-виховному процесі. Наведені факти про діяльність педагога-бандуриста свідчать про високу музичну кваліфікацію учнів, яких він виховував, працюючи в Кримському училищі культури. Колективи, започатковані цією творчою людиною, мали високий виконавський рівень.

 До видатних педагогів-бандуристів Криму зазначеного періоду належить Олексій Федорович Нирко (1926-2005 рр.) – відомий не тільки в Україні, а й за її межами бандурист, педагог-виконавець, громадський діяч, дослідник кобзарства Криму та Кубані. Перед нами постать продовжувача дійсно козацької кобзарської традиції. Корені його роду заглиблюються у епоху Запорізької Січі. Козацький дух допоміг О. Нирку подолати незчисленні життєві труднощі та випробування.

 Сорок один рік свого життя (з 1964 по 2005 рр.) присвятила ця людина викладанню бандури в РВНЗ "Кримський гуманітарний університет" (м. Ялта). І цілком впевнено можна сказати, що О.Ф. Нирко був патріотом не тільки свого улюбленого інструменту – бандури, а й цього навчального закладу.

 Дослідник українського кобзарства Богдан Жеплинський у своїй книзі "Коротка історія кобзарства в Україні", в якій зібрані біографії понад сотні кращих кобзарів, бандуристів та лірників, так подає читачам творчий портрет О. Нирка: "Викладач класів бандури Ялтинської музичної школи та Ялтинського педучилища. Створив три колективи бандуристів, яким присвоєно згодом звання народних: капела ім. С. Руданського, дитяча капела "Кримські проліски" та ансамбль бандуристок "Зоряниці".

 Але не одразу потрапила бандура до рук О. Нирка: спочатку була скрипка, домра. По класу домри навчався у Львівській державній консерваторії ім. М. Лисенка. Але тільки неповний рік (1949-1950 рр.) мав щастя вивчати шедеври світової музики: був заарештований та покараний за "український націоналізм" десятьма роками каторжних робіт. У 1956 р. був достроково звільнений і повернувся на Січеславщину, тому що жити у Львові йому було заборонено. Тут, на землі Запорізької Січі, почався його кобзарський шлях. У 1957-1958 рр. він працює викладачем музики та співів СШ радгоспу "Комінтерн" Херсонської області. Музична студія за класом бандури, баяна, гітари, фортепіано.

 У 1959-1964 рр. О. Нирко викладав на музичному відділі Нікопольського музичного училища; створив тріо бандуристок, організував міську капелу бандуристів "Нікопольчанка" при будинку культури заводу ім. Леніна.

 З 1964 р. мешкає в Криму. На цій землі роботи було значно більше: по-перше, необхідно було знайти кобзарські стежини, і він почав їх шукати. Маленька Ялта містила багаті історичні традиції вивчення української народної пісні: тут жила Леся Українка, яка зі своїм чоловіком Климентом Квіткою записала пісні та думи кобзаря Г. Гончаренка. Далі пошук привів до розвідки діяльності української театральної трупи. Ця кропітка дослідницька робота тривала паралельно із створенням колективів бандуристів.

 У 1964 р. при Ялтинському педагогічному училищі (Кримський гуманітарний університет) відкриває клас бандури та організовує на громадських засадах самодіяльну капелу бандуристок ім. С. Руданського, яка у 1970 р. отримує почесне звання "Народної самодіяльної" і бере участь у численних оглядах художньої самодіяльності.

 1965 р. – розпочинає роботу над створенням дитячої капели бандуристів "Кримські проліски" при міському Будинку культури.

 1966 р. – відкрив клас бандури в Ялтинській ДМШ №1.

 У 1966-1967 рр. створив експериментальний ансамбль бандуристів (12 чоловік) при ялтинському ресторані "Україна".

 У 1964-1970 рр. працювала самодіяльна капела бандуристів при Будинку культури медпрацівників м. Ялти.

 У 1978 р. капела "Кримські проліски" з числа дитячих перша на Україні одержала звання "народної" (зразкової).

 З 1979 р. капела бандуристок ім. С. Руданського брала участь у 44-му Ніцинському та 15-му Шато-Гомбергському фольклорних фестивалях (Франція). У 1993 р. – у Міжнародному фольклорному фестивалі в Угорщині.

 1996 р. – участь у Міжнародному фольклорному фестивалі в Перемишлі (Польща).

 Основні нагороди капели: 5 золотих, 1 срібна та декілька пам'ятних і ювілейних медалей, понад 100 дипломів і грамот.

 1984 р. – до 20-річчя капели ім. С. Руданського О. Нирко присвятив відкриття створеного ним музею кобзарства Криму та Кубані при Ялтинському педагогічному училищі. Окрім капел та класів бандури О. Нирко заснував у Криму та на Кубані низку ансамблів бандуристів, у тому числі ялтинський ансамбль "Зоряниці", який у 1992 році отримав звання народного.

 "Розлетілись мої учні, по світу, як хмари по небу!", ? казав Олексій Федорович.

 Багатогранною та надзвичайно плідною була громадська робота О.Ф. Нирка з відродження та розвитку української культури в Ялті та на Південному узбережжі Криму. Він був постійним головою кобзарської секції обласного відділення Республіканського музично-хорового товариства, займав посаду голови Кримського осередку національної спілки кобзарів України; був ретельним дослідником історії кобзарства Криму та Кубані, ініціатором і натхненником відродження кобзарського мистецтва на Кубані, поновлення класу бандури в Сімферопольському музичному училищі; одним з засновників Ялтинського музею Лесі Українки, першого в Криму (м. Ялта) міського товариства ім. Т. Шевченка "Просвіта" і першим його головою; організатором і режисером кобзарських фестивалів у Криму, які щорічно проводилися з 1992 р. За такий вагомий внесок у справу дослідження, збереження та популяризації української культури в Криму О.Ф. Нирко отримав почесні нагороди: у 1971 р. – звання Відмінника народної освіти УРСР, у 1993 р. - звання Заслуженого працівника культури України.

 У викладенні фактичного та архівного матеріалів можна переконатися, що у другій половині ХХ ст. в Криму працювали яскраві постаті педагогів-бандуристів, які своєю творчою, виконавською, педагогічною, організаторською, дослідницькою діяльністю зберегли традицію історичних кобзарів-бандуристів. Своєю невтомною працею вони у складних умовах радянської цензури зберегли для нас українську різножанрову пісню: її красу, мудрість та духовність. Найголовніше, в цей період діяли прекрасні колективи бандуристів: ансамблі та капели, а значить, жила бандура – символ українського народу, української землі.

 У другій половині ХХ століття на території Криму існувала велика кількість колективів бандуристів, серед них капели: Джанкойського районного будинку культури (художній керівник – М. Ковальський), Кримського педагогічного інституту ім. М. Фрунзе (м. Сімферополь, художній керівник – В. Сухенко), Феодосійського міського Будинку культури (художній керівник – В. Хелемеля), Будинку культури с. Амурське Красногвардійського району (засновниця капели – Е. Абдрашидова, художній керівник і хормейстер капели – І. Кир'янчук), капела бандуристок «Вербиченька» с. Михайлівка Нижньогірського району (засновниця капели і багаторічний керівник – Н. Якса, з 1998 р. – О. Котілевець), на південному узбережжі Криму – капела бандуристок Ялтинського педагогічного училища (Кримський гуманітарний університет), перший виступ якої відбувся в Ялтинському театрі ім. А. Чехова 26 вересня 1964 року.

 Ялтинська Народна самодіяльна капела бандуристок ім. С. Руданського була заснована 26 вересня 1964 р. педагогом-бандуристом Олексієм Федоровичем Нирком (1926-2005 рр.), відмінником народної освіти (1973 р.), заслуженим працівником культури України (1993 р.). Учасники колективу виховувалися на засадах кобзарської традиції: «Кобзарський патріотизм – це любов до бандури, рідної мови, народної пісні й культури; і лежить вона в основі основ кобзарського мистецтва. Природа самого кобзарського мистецтва спонукає до його опанування!». З того часу педагог міцно пов'язував своє життя з колективом, наголошуючи: «Моя капела – моя біографія!», розуміючи, що популяризація української народної пісні слугуватиме розвитку української культури регіону (паралельно шукав докази існування українських аматорських та професійних театральних колективів, української бібліотеки в Ялті, досліджував творчі біографії кримських кобзарів та бандуристів, збирав експонати для майбутнього музею кобзарства).

 Підвищення професійного рівня виконавства капели було наступним завданням педагога: «З перших днів кобзарювання я строго впроваджував професіоналізацію самодіяльного кобзарського мистецтва як у галузі гри та співу, так в акторській виразності». З першого року існування капела ім. С. Руданського визначає рівень професійності серед колективів бандуристів Криму. Особливу увагу О. Нирко приділяв вихованню та розкриттю індивідуальних особливостей виконавського стилю кобзарів В. Кириленка, О. Кіндрачука, В. Котлинського, які починали свій шлях як учасники капели ім. С. Руданського.

 Проблемі професіоналізації виконавства сприяла плеяда хормейстерів капели: Галина Бужкова, Олександр Долинський, Людмила Горбунова, Катерина Гуцаленко, Леонтій Куц, Мирослав Проданюк, Марина Флоріна, Віктор Андрющенко; Анна Комарова-Лаба (випускниця Ташкентської консерваторії (1983 р.), працювала хормейстером 12 років); з 2002 р. – І. Шинтяпіна; концертмейстери – Олена Богинич, Валерія Федоренко, Олена Бєляєва, Олександра Семиліт, Ольга Стадник та ін.

 Культурно-просвітницькій, громадській та концертно-виконавській діяльності капели О. Нирко приділяв чималу увагу: «Насамперед вона бере участь у численних концертах педагогічного училища. Її слухають педагоги, технічно-обслуговуючий персонал і понад 600 студентів – майбутніх викладачів, які після закінчення училища роз'їжджаються по всьому Криму та за його межі й везуть із собою повагу і любов до кобзарського мистецтва. Концерти значною мірою сприяють формуванню світогляду і художніх смаків учнів міських загальноосвітніх шкіл та дитячих установ. Концерти капели проходили неодноразово майже в усіх санаторіях, будинках відпочинку та пансіонатах Південного берега Криму від Алушти до Фороса, завдяки чому кобзарське мистецтво пропагувалося не лише серед студентів та місцевих жителів, але й серед громадян, які приїжджають в Крим з усіх кінців нашої Великої Вітчизни».

 Капела є одним із провідних мистецьких самодіяльних колективів України. Вона неодноразово брала участь у численних міських, республіканських, всеукраїнських оглядах художньої самодіяльності, виступала на міжнародних фольклорних фестивалях-конкурсах, наприклад: 1967 р. – Республіканський огляд художньої самодіяльності педагогічних інститутів та педагогічних училищ (Київ); 1983 р. – виступ капели перед учасниками Всесвітнього з'їзду славістів; 1986 р. – концерти на виставці досягнень народного господарства; 1989 р. – Канів-Київ: республіканський конкурс, присвячений 175-й річниці від дня народження Т. Шевченка; 1996 р. – вшанування Незалежності України. У 1989 р. відбулися виступи в Білорусі (Брест); у 1993 р. – концертні виступи в Москві: українське посольство, Кремлівський палац, м. Жуковський; 1979 р. – фольклорні фестивалі: Ніцца, Шато-Гомберг (Франція); 1993 р. – в Угорщині, 1996 р. – у Польщі. Малі групи й солісти капели концертували у Греції, Туреччині, Югославії.

 Як колективний член товариства «Україна», бандуристи постійно демонстрували своє мистецтво перед українською та іноземними аудиторіями; багаторазово виступали на радіо та телебаченні, в тому числі й закордонному.

 Капела нагороджена 5-ма золотими, однією срібною та декількома пам'ятними медалями; має понад 120 грамот і дипломів. Постановою Президії Української республіканської Ради профспілок від 10.06.1970 р. їй присвоєно почесне звання «Народна».

 Після смерті О.Ф. Нирка у 2005 році художнім керівником та хормейстером капели стала кандидат педагогічних наук, доцент Кримського гуманітарного університету І.В. Шинтяпіна; педагогом-бандуристом – кандидат мистецтвознавства І.Р. Куровська.

 Традиційно репертуар капели складається з інструментально-хорових та інструментальних творів, серед яких домінує українська народна пісня всіх жанрів: від історичних до жартівливих, в обробці як сучасних композиторів, так і композиторів-класиків. Своє місце в репертуарному списку знаходять твори вітчизняної та світової класики.

 За матеріалами праць Ірини КУРОВСЬКОЇ

 БАНДУРА НЕ ПРОДАЄТЬСЯ!

 (Фрагментальна розповідь про кримського бандуриста Карпа Кобзаря-Лудильника /1870-1940/)

 - Продайте, добродію, бандуру.

 Звертання явно полестило народному музикантові.

 - Бандура не продається.

 Відповів стримано, ввічливо, але в нюансах інтонації Василь Мусійович вловив нотки категоричності.

 Літній бандурист злегка доторкнувся долонею до корпуса інструмента і його погляд ковзнув мимо співбесідника в далину. Тінь задуми майнула по його обличчю... І Кулинич раптом зрозумів, що цей козарлюга не торгує бандурою ні в прямому, ні в переносному значенні цього слова. Бандуру він може залишити у спадок нащадкам, які продовжать його справу, своїм синам, онукам або кращому своєму учневі; бандуру він може подарувати в музей; він може заповісти покласти її собі на могилу, але продати?! Вона не продається, як повітря, як рідна мова, як Україна!

 Бандура не продається!

 Про цю вікопомну зустріч на одному з Симферопольських ринків з визначним історичним кримським кобзарем Карпом Кобзарем-Лудильником розповів у 1968 році Василь Мусійович Кулинич /1901-1972/ – українець, культуролог, винахідник, годинниковий майстер, кадровий військовий, ветеран двох світових війн, начальник штабу Ялтинського партизанського загону. Він власноруч застрелив в бою на Яйлі німецького коменданта Ялти Біттнера (той був нагороджений з рук Адольфа Гітлера двома залізними хрестами, його в цинковій домовин відправили на літаку ховати у Берліні). Біографія Василя Мусійовича визначна, славна, кришталево чиста, як і його сумління. Жодне слово, сказане ним, не підлягає ні найменшому сумніву. Він вправно грав на скрипці, володів оперним басом, виконував ролі в українських виставах, режисерував. У Керчі придбав у місцевого бандуриста бандуру: "Була інкрустована, гарна, легка". Грати не навчився, подарував бандуристові з Кубані. Сам родом з села Остапа Вересая. В селі всі знали, що Вересай грав цареві, що цар подарував йому шовковий український костюм і 500 карбованців грошей. За них кобзар збудував собі гарну дубову хату, а його бандуру називали "царська кобза".

 У Крим В. Кулинич переїхав 1922 року. Знайомство з Карпом Кобзарем-Лудильником відзначилось тим, що Василь Мусійович 1932 року запросив його на концерти до Керчі та до сіл Керченського району.

 На сцену Керченського клубу держторгівлі та промкооперації вийшов пружньою ходою літній стрункий кобзар високого зросту з посивілою шевелюрою і пишними козацькими вусами. На ньому були широкі полотняні вибійчані шаровари, українська вишита сорочка, юхтові чоботи, намазані дьогтем. Восени і взимку кобзар носив кожушок. Злегка вклонившись, він опустився на стілець і поставив на коліна гарну бандуру власної роботи. Ударив по струнах, і зал, "битком набитий", залив срібний передзвін. Оксамитовий баритональний бас полинув у простір і переніс аудиторію в далеке минуле козацького краю. Кобзар немов зливсь із бандурою, з присутніми, і всі уявою й серцем опинились в Кафі на невільницькому ринку. Там бряжчали кайдани, схлипували приреченці, і жила невмируща надія. Дума "Плач невільників". Це один із шедеврів українського героїчного козацького епосу, який часто-густо творився тут, у Криму, на місцях нашої історичної трагедії. На зміну "Плачу" залунала "Дума про Самійла Кішку", про славного кошового Запорозької Січі, який двадцять п'ять років перебував на каторзі в турецькій неволі, не потурчився, не побусурманився, а очолив повстання на галері, визволив невільників і повернувся на неприступний козацький острів Сонця - Хортицю. Кобзар виконував історичні, чумацькі, побутові, жартівливі та інші пісні: "Ой летіла горлиця через сад", "Ой кум до куми залицявся", а пісню "Коло млина, коло броду" співав, як зауважив Кулинич, "на інший мотив". (Можливо, це був якийсь кримський варіант загальновідомої народної пісні). Кожна пісня в оригінальній інтерпретації бандуриста сприймалася публікою як мініатюрний шедевр. Та найбільший успіх випав на долю народної перлини "Ой горе тій чайці, чайці небозі, що вивела чаєняток при битій дорозі..." В ній кобзар створив довершений високохудожній образ Чайки, яка символізувала історичну долю України. Він так входив у образ, що сам плакав, і половина зала плакала. Закінчував пісню тихо-тихо... "Чайку" повторював тричі.

 Репертуар кобзаря, здавалось був безмежним. А головне, він знав багато кобзарських дум.

 До речі коли Кобзар-Лудильник і Кулинич грали "для себе" дуетом (бандура – скрипка), то скрипаль ніяк не міг вловити мелодію чергової думи, яка постійно мінялася – тобто бандурист, як і всі історичні кобзарі, імпровізував. А пісні та інструментальні народні п'єси в них виходили добре.

 Крім вищезгаданих дум, Кобзар виконував у Катерлезській семирічній українській школі, селі Новомиколаївка та в машинотракторній станції села Салин Маяк-Салинського району ще три думи: "Вдова Іван Сірка", "Іван Богуславець" та "Буря на Чорному морі". Скільки всього він знав дум, не зафіксовано.

 "Буря на Чорному морі" в його відтворенні відзначалась багатим інструментальним супроводом. "Масивні акорди, швидкоплинні пасажі змінювались ковзанням правої руки по всьому діапазоні приструнків, - розповідає Василь Мусійович. – Звучання дійсно нагадувало бурю". Бандурист казав, що цю думу він навчився грати від Гната Хоткевича, якого слухав у Севастополі і про гру якого згадував з благоговінням.

 Про гастролі Гната Хоткевича в Севастополі повідомляє газета "Крымский вестник" тричі: від 7 січня, 10 і 13 лютого 1902 року, де зокрема говорилось про виконання ним і декількох дум: "Буря на Чорному морі" за технічними труднощами становить собою дуже складну музичну п'єсу. Щоб відтворити таку річ виконавцеві, який одночасно ще й акомпанує собі, необхідно до тонкощів знати дух української музики, чим автор її володіє досконало..."

 Як і Гнат Хоткевич, Карпо Кобзар-Лудильник безумовно володів знанням духу української народної музики, а про його технічний рівень гри на бандурі красномовно свідчить вищезгадана дума.

 Грав і співав Карпо Кобзар цілий вечір понад дві години. Його не відпускали зі сцени. "Приймали його дуже гостинно. Слухачі навперебій запрошували до себе на ніч. Адміністрація йому добре заплатила. А директор Марков після шефського концерту в Новомиколаївській українській школі подарував "Кобзаря" з дарчим підписом. На ньому розписалися й учні школи".

 Виступав бандурист переважно в Криму, а також по Кубані та Південній Україні. Його успіхам сприяла і та обставина, що в Криму жили українці спокон віку. "Старі кримчани знали і добре розуміли українську мову, співали українські пісні, глибоко шанували і сприймали кобзарське мистецтво" (В.Кулинич). Ті, що розмовляли російською мовою, пересипали її українським гумором, поетичними висловами, цитували українські прислів'я і приказки мовою оригіналу.

 Після Жовтневого перевороту "по всему Крыму создавались школы, в которых занятия проводились на родном языке, организовывались клубы, библиотеки, выпускались газеты..." І далі: "Обучение в школах проводилось на родном национальном языке. В 1930 году из 1045 начальных школ насчитывалось 438 русских и украинских 387 татарских и других".

 За свідченням викладача української мови й літератури, інспектора Облвно по українському шкільництву Гната Тимофійовича Пантелейчука (1898-1985), особлива роль належала Карпу Кобзарю у створені першої з відомих капел бандуристів у рідному місті. Вона базувалась в Українському клубі, який функціонував при українській середній школі по вулиці Гоголя, 7, заснованій за ініціативою сімферопольських українців "Наркомпросом" Кримської АРСР 1927 року. Школа з початкової переросла в десятирічку і перед війною мала вісім випускників. Перший директор – керчанин Іван Заборовський.

 Бандурист мав незаперечний кобзарський авторитет не лише в Сімферополі, а й по всьому Криму, був зразком, еталоном, висококваліфікованим інтерпретатором кобзарської спадщини. По ньому рівнялися, за ним ішли. Його виступи на сцені Українського клубу розбудили зачаєну кобзарську снагу. В клуб потяглись ентузіасти і взяли в руки бандури. Це були юнаки і люди середнього віку переважно викладачі української школи та деякі бандуристи з міста. В їх числі Леонід Кривошия з дружиною Тетяною. Це був пречудовий дует, який уже 1927 року влився в капелу. Після війни за свідченням севастопольського хормейстера Георгія Йосиповича Заголи (1898 - 1972) Л. Кривошия виступав з дружиною дуетом, потім заснував чоловіче тріо, в складі якого були батько й син.

 Капела Українського клубу давала концерти на традиційних святах присвячених Тарасові Шевченку в школах міста, виїжджала за його межі. Наприклад, 1929 року дала концерт в селі Вознесенське, що за 8 кілометрів від Сімферополя, та в Михайлівці, що біля Сак, де були українські початкові школи. Капела виступала і на Всекримській олімпіаді 1939 року і користувалася великим успіхом.

 Карпо Кобзар безпосередньої участі в капелі не брав, але іноді виступав на її концертах як бандурист-соліст. Він, як і його попередники кримські історичні кобзарі, був великим стихійним патріотом України. За словами В. Кулинича, "дуже любив рідну українську мову, аж тремтів; ?Україну, рідну мову, бандуру любив душею!"

 В час знайомства В. Кулинича з К. Кобзарем, той з бандури не жив, а сріблив підсвічники, вази, келихи тощо та лудив посуду. В цьому виді діяльності був також неперевершеним майстром. До нього приїжджали навіть з інших міст і сіл Криму. "Поїду до Кобзаря-лудильника ("до хохла-Лудильника"), – він зробить".

 Старожили Сімферополя бандуриста називали Карпо Кобзар, Карпо Лудильник, Карпо Кобзар-Лудильник. Народився він в Сімферополі чи деінде в Криму, помер у Сімферополі. Будинок у центральній частині міста, де він жив, знесено. Справжнє прізвище не збереглося. Називаємо його ім'ям, знаним серед кримчан: Карпо Кобзар-Лудильник.

 АНДРІЙ ЦЕМКО – МИТЕЦЬ ІЗ ЯЛТИ

 ЦЕМКО АНДРІЙ ПАВЛОВИЧ (1887-1956) – бандурист-бас (мав три бандури), оркестровий і хоровий диригент, режисер, драматичний і оперний актор, антрепренер, педагог, вправно грав на скрипці та фортепіано. До улюблених ролей належали Виборний з опери "Наталка Полтавка", Голова з опери "Утоплена" М. Лисенка, Карась з опери "Запорожець за Дунаєм" С. Гулака-Артемовського, Тарас Бульба з однойменної драми М. Старицького. Його батько – кримський грек, мати – українка. Мав великий зріст, кремезну козацьку статуру, громоподібний бас. Був товариський і лагідний. Народився й помер у Ялті.

 Загальна й музична освіта Андрія Цемка не з'ясована. З того, що він працював викладачем у середній школі, можна з ймовірністю припустити, що він мав педагогічну освіту, принаймні середню. В педагогічному закладі міг оволодіти і скрипкою, якою досконало володів. Працюючи з хорами, користувався нею, "задавав тон", що було в традиціях того і пізніших часів до впровадження баяна. Відомо, що він досить успішно працював з оркестрами міста. Тогочасна преса зазначала: "Оркестр А. Цемка, безумовно, один із самих серйозних з усіх оркестрів, що

 грали за останні роки в міському ресторані". Високу оцінку його диригентській майстерності дають і сучасники: "Коли за пультом А. Цемко, – згадує В. Шалений, - то за оркестр боятися

 нічого. Всі оркестрові партитури знав напам'ять". До речі, збереглося чимало його оркестрових та хорових партитур, написаних рукою досвідченого майстра. Частково вдалося встановити хоровий репертуар, який складають понад сто українських народних пісень в обробці самого хормейстера та в обробці композиторів-класиків, таких, як Олександр Кошиць, Микола Леонтович, Микола Лисенко, хорових сюїт Григорія Давидовського "Бандура", "Кубань", "Кобза", його хорової поеми "Україна" та інших хорів, таких, як "Из-за острова на стрежень" (російською), "Лілі Марлен" (німецькою), "Тарантела" (італійською) тощо.

 Бандурою А. Цемко захопився в ранньому віці. Перші уроки гри одержав від старого ялтинського бандуриста, ім'я якого не збереглося. В кінці 90-х років XIX ст. бандурист помер і залишив у спадок своєму учневі невеличку діатонічну бандуру. На ній і робив свої перші спроби Андрійко. Це були концерти в родинному колі, перед друзями і знайомими, а згодом і акомпанування хору і виконання ролей з бандурою в ялтинських українських виставах Ф. Португалова, Тамарина-Диташідзе та ін., сольні виступи в дивертисментах, на ювілейних урочистостях та в оздоровницях Південнобережжя. З часом інструмент старого вчителя бандуриста не задовольняє і він сам конструює нову діатонічну бандуру на 8 басів і 26 приструнків. З нею він і проходить довгу кобзарську дорогу, навіть бере з собою на гастролі по Південній Україні. В 20-х роках придбав велику хроматичну бандуру майстра з міста Кобеляки. З нею Андрій Павлович не розлучався до кінця днів.

 Дещо з репертуару Майстра: М. Лисенко "Безмежне поле", К. Стеценко "Ой чого ти, дубе", українські народні пісні - "Ой не цвіти буйним цвітом, зелений катране", "Ох і не стелися, хрещатий барвінку", "Гей, по синьому морю хвиля грає", "Добрий вечір тобі, зелена діброво", "Казав мені батько, щоб я оженився", "Удовицю я любив", пісні на слова Тараса Шевченка; думи "Втеча невільників з каторги", "Отаман Матяш старий", "Три брати Самарські".

 Андрій Павлович мав професію столяра-червонодеревника і був неперевершеним в місті паркетником. "Так класти паркет, як Цемко, не міг ніхто, – заявляє В. Шалений, – клав паркет у

 Лівадійському царському палаці".

 Після саморозпуску "Української трупи" (1927 р.) і аж до війни працює в "Ялтинской русской 7-летней Советской Трудовой школе второй ступени", згодом СШ № 5. Викладає працю по дереву в 5-7-х класах. "Як викладач був терпеливим і безконфліктним. Дохідливо і глибоко розкривав тему. Навіть хлопці-бешкетники, і ті його слухали та поважали" (Учениця школи Ганна Могилевич, 1920 р.н.).

 Андрій Цемко був учасником української напівпрофесійної трупи Петра Націлевича з часу її заснування – 1905 року, де керує оркестром, хором, грає оперні та драматичні ролі, виступає як бандурист. З 1910 року працює диригентом оркестрів українських професійних мандрівних труп, переважно на Донеччині, зокрема в трупах Т. Колісниченка та С. Глазуненка. З 1923 року перебуває в ялтинській "Українській трупі" – музично-драматичному професійному театрі під режисурою Павла Делявського – як диригент оркестру, актор і бандурист. "Українська трупа", як і більшість професійних та аматорських музично-драматичних труп, мала симфонічний ансамбль з 14-16 музикантів.

 Перший ялтинський аматорський оркестр (з відомих) було організовано 1905 року. Такі оркестри відомі в Керчі при дитячій опері, згодом в клубі промкоопераціії, в Севастополі оркестр М.О. Хортена, у Ялті О.О. Кусевицького, А.П. Цемка. Збереглася світлина 1908 року одного з ялтинських оркестрів, зроблена біля міського театру на фоні афіш п'єси "Така її доля" трупи П. Націлевича. До складу оркестру входило 13 музик: Акимів, Іван Апостолакі, Павло Михайлович Восковий (Військовий), І.М. Гуленко, Губаренко, А.М. Іофе, Фідлер, С. Абрамович Карпачевський, О.О. Кусевицький, В. Мальєв, Ніколаєв, Микола Павлович Цемко, Йосип М. Шишман. Світлину-оригінал тону сепії 18х20 см зберіг син Шишмана Марко Йосипович Ткаченко, пізніше вивіз її в Ізраїль, в Україні збереглися копії.

 За свідченням сучасників Петра Дзеульского (сина) та Олени Рибаківської (актриси театру П. Націлевича), оркестр супроводжував вистави трупи, давав самостійні концерти в Ялті, в Криму та за його межами. Отже, як бачимо, в місті сформувалася певна традиція самоорганізації оркестрів (симфонічних ансамблів) ще з початку XX ст., можливо, й раніше, і трималася десь до початку 30-х років. Ялтинський старожил Андрій Прозоров згадує: "Коли йшла українська вистава, була повна [оркестрова] яма музикантів".

 У складі оркестру "Української трупи", яким керував А. Цемко, були переважно музиканти-професіонали, які з різних причин жили в Ялті. До них належали: Намітко – пенсіонер, в минулому скрипаль Маріїнського театру, Новиков – соліст оркестру театру його імператорської величності, який закінчив Московську консерваторію за класом кларнета і контрабаса, Дмитренко – трубач, соліст Севастопольського військового оркестру, мав нагороду – срібний кларнет за виконавську майстерність, Цемко Микола Павлович (рідний брат А. Цемка) – контрабасист, вихованець, учасник Севастопольського Брестського полку. Був і постійний віолончеліст (прізвище не встановлене), який не працював в оркестрі держфілармонії через втрату документів про музичну освіту, та інші музиканти значного професійного рівня. Оркестранти трупи одержували гарантійну оплату, незалежно від виручки, зразу після вистави.

 Окрім участі в трупі П. Делявського, А. Цемко організовує і керує драмхоргуртками Ялти. У зв'язку з малою оплатою, непорозумінням з малокомпетентною "революційно" налаштованою

 адміністрацією доводилося переходити з одного клубу в інший: держторгівлі, міліції, союзтрансу та інші. Але авторитет А. Цемка як музиканта був настільки значним і непорушним, що його хористи йшли за ним скрізь.

 Після саморозпуску "Української трупи" (1927 р.) та смерті Прокопа Сапсая (1929 р.) і припинення діяльності "Хору Сапсая", А. Цемко переймає від них творчу естафету і продовжує втілювати в життя їхні заповітні мрії та ідеали. Він на базі їхніх колективів засновує потужний український аматорський драмхортеатр при клубі ім. Комінтерну. Його програма була багатогранною. Хор давав концерти на два відділи, які включали хорові твори а капела і під фортепіано, вокальні тріо, дуети, солоспіви, танці і декламацію. Виконувались і твори П. Сапсая. У фіналі концерту виступала повним складом танцювальна група і в супроводі всього хору, який співав темпову пісню-танець "Кину кужіль на полицю", "Горлицю" тощо, закінчувала концерт.

 Хорові репетиції А. Цемко (як і П. Сапай) проводив зі скрипкою, але віддавав перевагу роботі а капела. Танцювальна група вела репетиційну роботу переважно під фортепіано. До програм виступів включалися й уривки з українських драм та опер, або давалися цілі вистави, такі, як "Запорожець за Дунаєм" Гулака-Артемовського, "Утоплена" Лисенка, "Мати-наймичка" за Т. Шевченком, "Назар Стодоля" Шевченка, "Наталка Полтавка" Котляревського - Лисенка, "Ой не ходи, Грицю, та й на вечорницi" Старицького, "Родина Щіткарів" Ірчана та ін. Театральні костюми аматори, як правило, мали свої, особливо жінки та дівчата, іноді брали напрокат в артистки-бандуристки Майсько, яка жила на вул Кірова, іноді брала участь і в концертах як актриса або бандуристка. Концерти проходили переважно в санаторіях, були безкоштовними, але адміністрація зі вдячності і для заохочення накривала артистам стіл. Колектив часто виїжджав на близькі гастролі в Алупку, Гурзуф, Сімеїз тощо.

 Значну роль відіграв А. Цемко в організації й проведені ювілейних вечорів, присвячених Т. Шевченкові та С. Руданському. Як повідомив старожил міста О.П. Черпаков (1968 р.), проведення ювілеїв українською громадою особливо активізувалося з початку 20-х років XX ст. Збиралися біля могили Степана Руданського на Полікурівському пагорбі, виголошували промови, хор під орудою А. Цемка співав пісні на слова поета, декламувалися його поезії, покладалися квіти... Особливим було відзначення 110-ї річниці з дня народження Тараса Шевченка 1924 року. Урочистості проходили в міському театрі. Програма вечора складалася з двох відділів: в першому - доповідь, у другому - концерт. Доповідь виголосив "щирий українець" Левко Жаренко (В. Шалений). Концерт відкрив зведений хор у супроводі симфонічного ансамблю під диригуванням А. Цемка. Виконувалися пісні на слова Тараса Григоровича, Володимир Шалений проспівав у супроводі бандури декілька українських народних пісень, між ними - історичну пісню про Максима Кривоноса "Гей не дивитесь, добрі люди", Яким Малюженко та Андрій Цемко – дует Марка Кропивницького "Де ти бродиш, моя доле". Яскравим номером програми була поема Т. Шевченка "Кавказ", яку з особливим піднесенням прочитав актор і співрежисер "Української трупи" Віталій Захаржевський, а слова: "І тебе загнали, мій друже єдиний,

 Мій Якове добрий! Не за Україну,

 А за її ката довелось пролить

 Кров добру, не чорну. Довелось запить

 З московської чаші московську отруту!"

 були кульмінацією вечора-концерту. Завершувалася перша частина концерту кантатою М. Лисенка на слова Т. Шевченка "Б'ють пороги". У другій частині йшли "Вечорниці" Петра Ніщинського – музика до драми Т. Шевченка "Назар Стодоля". У фіналі пролунав "Заповіт", який співали всі присутні стоячи. Зал був переповнений народом вщент. "Збір вражаючий. Якщо ми на виставах іноді й "горіли" то тут виручка перевершила всі сподівання" (В .Шалений).

 В період німецької окупації А. Цемко переходить зі своїм художнім колективом до міського театру. Репетиції проходили щоденно. Платні вистави-концерти давали переважно в неділю. Актори грали на марках, тобто одержували винагороду в залежності від рівня акторської майстерності. Крім звичайних продуктових талонів (карток), мали безкоштовні обіди. За виступи у військових частинах одержували на кожного актора пакети з продуктами. Тут був і тютюн для чоловіків, і шоколад для жінок.

 1942 року учасників мистецького колективу А. Цемка було відібрано на конкурсній основі і відправлено до Німеччини під виглядом трудової повинності. Цікаво, що при міському театрі діяло два аналогічні художні колективи: український та російський, у якому переважали професіонали. Обох прослухала кваліфікована комісія, яка порекомендувала на закордонні гастролі колектив український. Список артистів складав А. Цемко. Ті, хто мав несприятливі сімейні обставини, від поїздки звільнився.

 Чи з бажанням їхали актори-аматори за кордон? Переважна більшість - так. В. Шалений говорить (тоді він був директором міського театру): "Всі їхали з бажанням. Хотілось побачити світ. Ніякого страху ні в кого не було". Антоніна Болотова, наприклад, їде з доньками Людмилою і Лідією. Проте Марія Сидорчук їхати відмовлялась. Її викликав німецький комендант міста і пригрозив: якщо сховається, то постраждає її родина. Німецька окупаційна влада воєнного часу з завойованими не церемонилась. Наприклад, в цей час на набережній біля водограю на двох старих акаціях були повішені дідусь з бабусею та їх малолітньою онукою за те, що давали продукти партизанам. Марія Тихонівна поїхала, але прощалася з рідними назавжди: "Не думала, що повернуся назад". Повернулася жива-здорова, поділилася з авторами цих рядків спогадами, розшукала і дала світлини.

 Яким Малюженко теж відмовлявся їхати через вік. Андрій Цемко запротестував: "А з ким я поїду?". Він виконував провідні ролі.

 До речі, в Ялті в той час настав голод. Люди ходили міняти речі на продукти у села за перевал. Поїздка якоюсь мірою гарантувала і виживання.

 Після відбору учасникам колективу було наказано здати документи, а за два дні всіх на вантажній машині відвезли в Сімферополь. Актори пройшли медичну комісію, показали концертну програму. До їхнього складу включили подружжя кримських бандуристів, двох перекладачів, і на другий день у товарних вагонах відправили до Німеччини. По дорозі видавали сухий пайок, а солдати, що супроводжували ешелон, приносили гарячу страву, суп або чай. Перед німецьким кордоном всім звеліли вийти з вагонів. Німці оглянули речі, повернули паспорти і пересадили в нормальні вагони. В Берліні артистів зустріла адміністрація з емігрантів-українців, серед яких був і кубанський козак-емігрант на ім'я Василь Федорович. Привітав земляків з приїздом добірною українською народною мовою і попросив заспівати пісню. Заспівали. Українська пісня, мов пахощі легендарного євшан-зілля, розчулила його до глибини душі. Він, не соромлячись скупих чоловічих сліз, заплакав. Був при колективі адміністратором. Зробив багато доброго. Після нього поставили німця, який ставився з погордою до артистів і заподіяв артистам багато прикрощів, навіть знущаюись з них.

 Ялтинських артистів поселили до одного зі столичних готелів по Фрідріхштрасе - "Пфельцергоф". Туди відвезли особисті речі, а їх - до їдальні, де харчувалися актори. На другий день – магазин, де вибрали собі білизну, панчохи, взуття, плаття, костюми, пальта і капелюхи. Одягли з ніг до голови. Видали місячні талони на хліб чорний і булочки, маргарин, масло, м'ясо, сир. Самі купували продукти або ходили в їдальню. Суп видавався без талонів. У промтоварних магазинах могли купувати лише дрібнички: пояси, намиста, прості сережки, брошки, персні, пудру, помаду. Одяг і взуття купували лише німці по талонах. Харчування коштувало недорого. Готель оплачувала "Він'єта", при якій колектив числився. Артисти одержували зарплату залежно від

 рівня обдарування і зайнятості в концертах. Переважно це було не менше 250 марок на місяць. Крім того, артисти знаходили й інші джерела прибутку. В Берліні у вільний час деякі з хористів співали в хорі української греко-католицької церкви для душі, та й з патріотичних міркувань (за відправу мали по одній марці) Після служби священики і всі парафіяни поверталися обличчями на Схід і співали фінал з опери "Запорожець за Дунаєм" С. Гулака-Артемовського з дещо зміненим текстом. Іноді давали концерти на касу в театрах або кінотеатрах (переважно в Італії), домовлявся про це А. Цемко. Виручку ділили рівно на всіх акторів.

 У Берліні, Гамбурзі, Магдебурзі та інших містах артисти вільно пересувалися. Ходили в церкви, музеї, кіно, парки тощо. Оглядали визначні місця.

 У "Він'єті" – будинку актора відбувалися проби і перегляд програм режисерами-емігрантами. У програмі були уривки з українських драм і опер, танцювальні картини, хорові і сольні українські і народні пісні, такі, як "Українське попурі", "Стелися барвінку...", солоспіви "Взяв би я бандуру", "Ґандзя", "Місяцю ясний", "Прилинь, прилинь", "Ой не світи, місяченьку" та інші, дует Карася і Одарки з опери С. Гулака-Артемовського "Запорожець за Дунаєм", "Вечорниці" Петра Ніщинського тощо. "Вечорниці" режисура більше театралізувала: додали прозу, солоспіви, танці.

 Концертна група одержала назву "Ялта".

 В Берліні пробули досить довго. Кожного дня відбувалися репетиції. Перша мистецька подорож була по південній Німеччині до Тюрінгії. Виступали переважно на заводах у містах Веймар, Ейзенах, Ерфурт та ін. Працювали багато. Давали й по два концерти на день: один – о 10 годин ранку, другий – о 6 годин вечора. За перебування в Німеччині об'їздили всю країну. Під час гастролей жили в готелях або табірних бараках. У деяких таборах невільникам дозволялося спілкуватися з акторами, а в більшості заборонялося. Під час концерту сцена блокувалася.

 Падала завіса. На авансцені вишикувався хор в українських строях. В залі плач. Концерт розпочинали після заспокоєння публіки. Коли у фіналі концерту звучав хор з опери С. Гулака-Артемовського "Запорожець за Дунаєм":

 "Там за тихим за Дунаєм на землі єсть Божий рай.

 Ми туди, туди бажаєм, там наш милий, рідний край!..

 Україно, рідний краю,

 серцем я тебе бажаю,

 все, що миле, жде там нас!

 Дай же Боже в добрий час!" -

 невільники ридали. Цей номер програми, як і чоловічий хор невільників "Закувала та сива зозуля" П. Ніщинського, німці категорично заборонили. Був випадок: Сцену відкрили, а в залі

 плач і крик: "Тьотя Катя!" – племінниця впізнала рідну тьотю-артистку. Подібне неодноразово повторювалися.

 Великим успіхом користувався й дует бандуристів. Грали й співали вони виключно українські народні пісні, інструментальні п'єси. Він виходив на сцену в оксамитовій темно-бордовій киреї, барвистій вишиванці, вона в жіночому українському костюмі, в якому домінували елементи колориту і вишивки півдня України, зокрема Криму: теплі тони, стилізовані виноградні грона, шиття золотими нитками...

 Андрію Цемку вдалося декого з мистецько обдарованих невільників взяти в колектив. Одним з них був і кримський грек Попандополо-танцюрист (під кінець війни втік в Грецію).

 "Ялта" гастролювала майже до кінця війни в таких країнах, як Австрія, Литва, Італія та Німеччина. В Італії давали концерти перед невільниками, німцями, місцевим населенням та перед солдатами РОА (Русской освободительной армии) генерал-лейтенанта А. Власова, в якій були й українці. Виступали в містах Болонья, Венеція, Сан-Маріно, Чізена та ін., не дійшли 100 км. до Риму.

 "Ялта" переживала організаційні та побутові труднощі. Умови поїздок були досить важкими. Іноді по декілька кілометрів доводилось добиратися до місця виступів з речами. Були й такі табори, де виступали і після сигналу тривоги, оскільки ховатися від бомбардування не було куди. За день до повернення з перших гастролів по Тюрінгії в готель проживання влучила фугасна бомба. Всі мешканці, які були в бомбосховищі під будинком, загинули. Артистів переселили до іншого готелю. Жахи війни переслідували постійно...

 Коли Радянська Армія перейшла Одер, колектив розпустили. Дует бандуристів ще перед гастролями в Італії вивезли до Франції. Решта артистів потрапили до приймального розподільника для перепровірки, з нього – до України. Вдома А.П. Цемка заарештовують і засуджують на 10 років сибірських концтаборів, Антоніну Ротач (Кочетову) - на п'ять років у Воркуті; до війни вона перебувала в кандидатах партії і пішла не в підпілля, а в артисти; відбувала покарання в Інті.

 Андрій Цемко усвідомлював гастрольну поїздку як культурологічну місію, а може й більше. В цьому він схилявся перед славетним Олександром Кошицем, обробки українських народних пісень якого виконував і, можливо, наслідував його подвиг - гастролі по Заходу з українським національним хором. Він говорив: "Ми мусимо зберегти золоту душу нашого народу в фашистській неволі". Він твердо вірив, що досягне цієї мети засобами українського мистецтва.

 Колектив А. Цемка був по суті і по духу суто українським. Актори не лише на сцені, а і в побуті спілкувалися українською мовою, яку щиро любили і якою добре володіли. Всі були пройняті взаємоповагою, особливо за кордоном, де всіх пов'язувала спільна доля. Не втрачали контактів і після повернення в Україну до Криму. Андрію Павловичу слали листи, а іноді й скромні посилки на заслання, вітали з поверненням, провідували, були на похоронах.

 У складі закордонних гастролей були: "Алік-циган, танцюрист, Анатолій-акордеоніст, Багрій, Баскаков Пантелеймон Олександрович, Березовська Галина Іванівна, Березовська Ніна Іванівна, Болотова Антоніна – мати, Болотова Лідія, Болотова Людмила (Мілка), Гранатович Надія Федорівна (1894-1967), Дадахян Єлизавета, Іжевський Василь Григорович, Дмитрієв Михайло Павлович (21.05.1886 – ?), Малюженко Яким Леонтійович (1880-1948), Мамроцький Петро, Мастицька Ганна Олександрівна, Осада Поліна, Попандополо Дмитро, Радченко Борис Трохимович, Ротач (Кочетова) Антоніна Луківна (1898-1986), Русакова Галина Василівна, Сидорчук Марія Тихонівна, Симашко Євгеній, Спендіарова Олександра Степанівна, Сьомик, Цемко Андрій Павлович (1887-1956), Шевченко Ангеліна Гаврилівна (1925-1999), дует бандуристів з Сімферополя (подружжя)".

 В кінці життєвого шляху доля не була ласкава до Андрія Павловича: німецькі фашисти вивезли його до Німеччини, а московські опричники - до Сибіру. Після десятирічного ув'язнення він, як і Володимир Шалений, змушений був відійти від мистецької та громадської діяльності, хоч душа й боліла. Витримати було важко. Всупереч категоричній забороні рідних, Андрій Павлович пішов на чергове свято пісні, що тоді проходило на співочому полі в Масандрівському парку. Проходило воно помпезно і бучно. "Батьки" міста та партійні боси возсідали на спеціально спорудженій трибуні. Численними слухачами були жителі Ялти, відпочивальники та гості. З центру міста ходили автобуси, проїзд був безкоштовний, працювали буфети тощо. Місто рясніло гаслами: "Все на праздник песни!" Була завчасна інформація в пресі, по міському радіо і, як водилося, в трудових колективах. На великій імпровізованій сцені, як у калейдоскопі, - хори, хори, хори. А на закінчення величезний зведений хор, і в фіналі - "Реве та стогне Дніпр широкий!" Було що слухати, було на що дивитися. Андрій Павлович у захопленні: "Співають як! А голоси які!" – хвалився, повернувшись додому. Був збуджений і щасливий. Його багатолітня праця і найсвітліше сподівання не пройшли марно, не канули в Лету. Ним улюблена невмируща українська народна пісня, як і колись, переможно торує собі дорогу в Світ! В її тріумфальній ході краплина і його праці... Але хворе серце не витримало: інфаркт міокарда і - вічність.

 Ці фрагментарні відомості засвідчують, що А. Цемко все своє трудове життя присвятив служінню українській культурі. Всебічно обдарований як музикант і актор, він успішно плекав її в багатьох галузях та опосередковано утверджував українську національну ідею. У розквіті творчих сил, хоч і не по своїй волі, вивіз український кримський мистецький колектив за кордон. І там, протягом понад трьох років, служив своєму знедоленому народові своїм мистецтвом. Це був один із перших українських художніх колективів, який виїхав з Криму на гастролі. Виплекав і очолив його Андрій Павлович Цемко – митець із Ялти.

 КОБЗАР ІЗ КРИМСЬКОГО БЕСКИДА МИХАЙЛО БУХАНЕЦЬ

 Буханець Михайло Самійлович /29.09.1897-1975/ – бандурист-баритон, скрипаль, художник-аматор, репортер, дендролог. Тридцять своїх останніх років присвятив популяризації бандури в Криму.

 Народився в селі Райгород Київської губернії в сім'ї селянина-бідняка (єдиного грамотного члена сім'ї). Після закінчення двокласної Райгородської школи, яку відвідував з перервами, з 19 серпня 1914 по 12 квітня 1919 року навчався у Велико-Сорочинській вчительській семінарії ім. М.В. Гоголя. Вступив до Харківського університету, де був мобілізований 2 лютого 1920 року до лав Червоної Армії. Демобілізувався 1 серпня 1920 року, але до університету не повернувся через родинні обставини. Працював вчителем. Закінчив Черкаські педкурси /1921 р./, Полтавські кооперативні курси, "був у медінституті на 2-ім курсі". "14 серпня 1934 р. закінчив повний курс агробіологічного відділу шкільного факультету Харківського Інституту Соціального виховання" /педінституту – О.Н./.

 Велико-Сорочинська учительська семінарія була вогнищем жорстокої русифікації української студентської молоді, в якій сурово заборонялося вживати рідну мову не лише на уроках, а і в позаурочний час. Треба було розмовляти, писати і думати лише по-російськи. Найменший непослух сурово карався аж до виключення із семінарії. Мова-хижак в'їдалася в душу й серце підростаючого покоління, і цьому важко було протистояти. Вся політика окупаційної влади спрямовувалася на те, щоб денаціоналізувати Україну руками українців. Провадилося глобальне ояничарення українського національного духу. Так характеризує Михайло Буханець свої студентські роки, проведені в семінарії до революційних подій 1917 року.

 З повстанням Української Народної Республіки семінарію було реформовано. До її програми входило 15 предметів, серед яких була і методика української мови, а при проведенні практичних занять "у зразковій, при семінарії, школі" українська мова стояла на першому місті. Справознавство велося рідною мовою.

 Про початок своєї музичної діяльності Михайло Самійлович пише: "Співати в хорі розпочав з семи років під керівництвом хорошого композитора Семена Крижанівського..." /С. Крижанівський був парафіяльним священиком села Райгород і, ймовірно, кваліфікованим регентом-хормейстером/. "Дещо пробував і сам творити в молоді роки". Створював мелодії на свої тексти. Включав їх у свій концертний репертуар. Зберігся текст пісні "Ох, ненечко моя!" на сім куплетів. Пісню успішно виконувала одна з учениць Михайла Самійловича під його акомпанемент на бандурі: 1. Вже сідає сонечко за горою,

 Скоро буде любий мій ізі мною.

 Він же мене щиро любить,

 Поцілує, приголубить...

 Ох, ненечко моя!.. (Надійно, весело)

 2. Сутініє ніченька – я чекаю.

 Нема мого милого і немає.

 Може другу він цілує

 А зі мною лиш жартує...

 Ох, ненечко моя! (Зажурено)

 3. Місяченько хмароньку покидає.

 Друга хмарка місяця обгортає...

 Така, може, й моя доля...

 То не моя на це воля...

 Ох, ненечко моя! (Сумно)

 4. Покотилась зіронька та й погасла...

 Яка ж моя доленька та й нещасна!..

 Як шалене серце б'ється,

 Що милого не діждеться...

 Ох, ненечко моя! (Заламує руки. Розпачливо)

 5. Музика без слів.

 6. Та ось підкрадається хтось до хати,

 Немов прислухається, чи спить мати.

 Ох, тепер держись, козаче,

 Запізнивсь, так я віддячу.

 Ох, ненечко моя! (Волево)

 7. Соловейком серденько заспівало.

 Та я його стиснула, щоб мовчало.

 До милого я не лину,

 Стала схожа на крижину...

 Ох, ненечко моя! (Впевнено)

 8. Як я перемучилась, хай спізнає.

 І на поцілунок мій не чекає.

 Коли зустріч ти призначив,

 Так в свій час з'являйсь, козаче! (Наказово)

 Ой, матінко моя,

 Вдалась в тебе я! (Гордо).

 В семінарії був предмет "Співи та музика", до якого входила і гра на скрипці. Останньою бандурист добре володів. Мав власний інструмент.

 Про початок кобзарювання Михайло Самійлович розповідає: "Колись я став випадково кобзарем. Навчаючись в семінарії, на лотерейний квиток вартістю в 50 копійок мені дісталась кобза вартістю в 25 карбованців. Я тоді вже якось грав на балалайці, мандоліні, гітарі, скрипці, сопілці, виграні, взагалі на тому, що попадало під руки. Кобзу я вперше побачив тоді, коли її виграв. Скільки мої товариші не домагалися, щоб я її відпродав, я не погодився. Став ходити до визначного тоді українського кобзаря Кравченка Михайла. Він тоді уже був нагороджений царським урядом персональною медаллю "За собирание и хранение родной старины" і пенсією довічно в сумі 3 карбованців на місяць. Більше десяти своїх уроків мені дав Кравченко. Далі я сам підбирав мелодії, як акомпанемент до голосу". Це було десь у 1915 році. Відтоді М. Буханець веде досить інтенсивну кобзарську діяльність: виступає на концертах, пише поетичні тексти і музику до них, створює супровід для бандури, користуючись збірками українських народних пісень, такими, як "Золоті ключі" Дмитра Ревуцького. "Більшість пісень з цього збірника були в моєму репертуарі". Він учить гри на бандурі талановиту падчерку Людмилу Лук'янівну Монтандон /1920-1978/, котра навчалася в Одеській консерваторії на хормейстерському факультеті, який не скінчила через війну, але з бандурою не розлучалася до кінця життя. "Мій репертуар, – пише М. Буханець, – зростав до 1933 року. А далі злидні (голодовка) і простуда забрали і голос, і скрипку, і кобзу. А що то за кобзар безголосий? За безцінь пішли мої речі, та я спас свою сім'ю". На прохання записати свій репертуар Михайло Самійлович відповідав: "Щоб збагнути свій пісенний репертуар, я безсилий. Він занадто громіздкий. В ньому, крім українських пісень, багато російських, білоруських, навіть на французькій мові, на мові есперанто". Як бачимо, кобзар володів великим репертуаром, в якому була ще й народна інструментальна музика та дві думи, перейняті від вчителя Михайла Степановича Кравченка /1858-1917/ - "Про Марусю Богуславку" та "Про самарських братів". Визнаючи, що "репертуар був величенький", кобзар хоч і поетично, але аж занадто скромно оцінює свою кобзарську діяльність: "Що мій спів під акомпанемент кобзи десь там, у глухім селі і прошелестів, як легенький вітерець у степу, поколисавши десяток-другий билинок, вартість його нікчемна".

 Після національної трагедії Голодомору "знов з'явилась кобза", і Михайло Буханець не без успіху продовжує концертно-кобзарську діяльність, тридцять років якої пов'язані з Кримом.

 Під час німецької окупації він тяжко занедужав: "Мене німці перетворили в полутруп". Лише завдяки вірній дружині Валентині Монтандон (Назаренко, 1902-1961) "за п'ять років наполегливої праці, піклування і лікування вдалося поставити мене на ноги, привести в стан працездатності".

 Після одужання бандурист не повертався на вчительську ниву. Працює слюсарем, садівником Одеської залізниці. Переважно живе в місті Олександрійську. Виступає з концертами як сам, так і з донькою Людмилою. До речі, робота М. Буханця на залізниці розширювала ареал його концертування.

 1954 року переїжджає до Криму і обіймає посаду садівника в Алуштинському санаторії "Бескид" ("Утес"). Своє господарство тримав в ідеальному стані. Його ставлять в приклад садівникам Криму, на його базі проводять обласні семінари, конференції. Йому постійно керівництво санаторію виносить подяки, нагороджує грамотами, значком "Відмінник курортів Криму" (1959 р.).

 Як висококваліфікований дендролог Михайло Самійлович виступає з доповідями на наукових конференціях в Нікітському Ботанічному саду. В час будівництва автобусно-тролейбусної траси Сімферополь – Ялта працював інспектором-дендрологом. За його рекомендаціями і безпосередньою участю провадилось обсадження схилів дороги. Зокрема, для закріплення їх ґрунту він запропонував понасаджувати іспанський дрок – кущ з великим розгалуженням корневища. "Трасу він обсадив!"

 Як публіцист і громадянин М.Буханець втручається в різні аспекти державно-культурного будівництва країни. В його архіві зберігся відгук на два поетичні твори "Первомайская песня" і

 "Нашей прессе" завідувача відділу літератури та мистецтва Л. Серпіліна (газети "Правда Украины" від 28 травня 1945 р.) та редактора газети "Черноморский гудок" М. Болдирєва на допис "Там, где критика в загоне" від 26 травня 1953 р., а також стаття "Редактору "Курортной газеты" тов. Г.Супрунюку / Копия секретарю Ялтинского горкома КПУ/. "Разом с этим письмом я посылаю заметку в "Правду", пусть она скажет свое веское слово". Рукопис статті не датований. Має 4 сторінки щільного тексту. В ній "речь идет о "творении" под броским названием "Из арабского дневника" автора А.Ященка (Антон Ященко - згодом голова обласного товариства "Україна"). М. Буханець гнівно і безкомпромісно розвінчує неуцтво і претензійність автора і докоряє редактору за публікацію матеріалу. Чергова праця: "Ленинград. Радио. Отдел литературно-драматического вещания". 1962 рік. 14 сторінок. Відгук на передачу "Хозяйка дома", в якому торкається сімейних відносин, побудови сім'ї, що ґрунтується на багатому позитивному особистому досвіді та живих прикладах з навколишньої дійсності.

 Михайло Самійлович захоплювався живописом. Віддавав перевагу кримським пейзажам. Написав портрети свого вчителя Михайла Кравченка, дружини та падчерки Людмили з бандурою. Картини забрав син Геннадій, деякі лишилися у В. Прокоф'єва.

 Довгі роки Михайло Самійлович писав роман, рукопис якого налічував понад тисячу сторінок. За словами В.М. Прокоф'єва – лікаря-рентгенолога, друга М. Буханця - роман автобіографічний. Головний його герой Борис Лагода – прототип лікаря-академіка М.Д. Стражеско /1876-1952/. Це був самородок. Його дружина – лікар з Харківщини, дворянка. Роман писався і перероблявся довго. Автор заповідав його В. Прокоф'єву з надією, що він його опублікує. Прокоф'єв роман читав, радив для публікації переробити деякі місця. "Ні, я пишу, як було" – відповів М. Буханець і категорично відмовився змінити навіть букву. – "Я люблю правду!" – був безкомпромісним в житті і в мистецтві. В романі свідомо не сфальшивив жодним словом.

 В останні місяці Михайло Самійлович випивав стакан червоного вина і писав всю ніч. Працював на знос. Така праця стала роковою – його розбив параліч. Згідно з довідкою Уютнинського фельдшерського пункту від 6 грудня 1973 р., в нього були спазми судин мозку, атеросклероз 3-го ступеня, склероз судин серця і мозку.

 Місця роботи для Михайла Самійловича були тереном для його скромної кобзарської діяльності, а це довгі-предовгі роки. Природно, як дихання, висівалось музично-духовне зерно і осідало-проростало в щедрих людських серцях, збагачувало їх, формувало їхнє національне світобачення і чекало часу, щоб вибухнути з незнаною силою. М. Буханець не виступав на олімпіадах, на оглядах самодіяльності, не одержував нагород як кобзар, про нього не шуміла преса, -та про себе він міг сказати: "Ми прямо йшли. У нас нема зерна неправди за собою!"

 (Т. Шевченко). Це тип кобзаря скромного й малопомітного на часом галасливому кобзарському обрії. Це кобзар, який, як той чорний віл, тихо тягнув нелегкого кобзарського воза по білому світу аж до домовини. Він непомітно з'явився і непомітно згас, як і не було його. А був. А буде! І так спокон віку на нашій славній Україні!

 ПРОКІП САПСАЙ

 Прокіп Минович Сапсай, визначний діяч української культури, був людиною унікального обдарування: хоровий диригент, співак-тенор, режисер, актор, композитор, скрипаль, піаніст, громадський діяч. Володіючи винятковою працездатністю, він виявив себе у багатьох галузях культурного будівництва. Всі його починання залишили глибокий слід у культурному житті України, зокрема в Криму. За даними тогочасної преси, свідченнями сучасників, глибоким аналізом репертуару та дослідженням життя і діяльності митця легко визначити, що "Хор Сапсая" в двадцяті роки ХХ століття очолював хорове мистецтво в Криму, був його вершиною, еталоном.

 Народився Прокіп Сапсай 10 березня 1886 року в селі Кобилячок Потоцького повіту на Полтавщині в багатодітній селянській родині. Потяг до музики в хлопця з'явився у ранньому дитинстві. Він з зачаруванням вслухався у народні мелодії, які з особливою теплотою і щирістю наспівувала мати. Будучи підпасичем у громадській череді, від старшого чередника навчився грати на сопілці й цілими днями грав на ній від сходу до заходу сонця, причому материнська пісня домінувала в його репертуарі. У старих сільських музикантів перейняв він і гру на скрипці, з якою потім не розлучався ніколи і навіть писав для неї музику.

 Після закінчення початкової школи в рідному селі Прокіп вступає до двокласної вчительської школи села Харківці, де не лише ґрунтовно оволодіває основами музичної грамоти, а й розширює свої знання з історії вітчизняної та світової музики, навчається грі на скрипці й фортепіано та опановує ази диригентського мистецтва. Він є не лише незмінним заспівувачем у шкільному хорі, а й нерідко заміняє вчителя за диригентським пультом. Вже тут, у школі, педагоги пророчили йому світлу музичну дорогу.

 Після успішного закінчення двокласної школи йому гостинно відкрилися двері Полтавської вчительської семінарії. Великий вплив на формування національної свідомості семінариста справили урочистості з нагоди відкриття пам'ятника основоположникові нової української літератури Іванові Котляревському 30 серпня 1903 року в Полтаві. Тут він мав можливість бачити і слухати передових діячів української культури, які справили на нього глибоке, незабутнє враження, а "Полтава стала в ці дні "столицею", центром української культури.

 1905 року дев'ятнадцятирічним юнаком Прокіп Минович розпочинає свою педагогічну і громадську діяльність. Він викладає музику та співи, веде клас скрипки, керує учнівським хором у своїй школі в Харківцях, бере активну участь у громадській роботі школи, селища, краю. За участь у революційних подіях 1905 року був позбавлений посади вчителя. Рятуючись від переслідування поліції, яка погрожувала йому арештом, він за давньою традицією своїх бунтівних пращурів тікає в козацький край на Кубань. Поселяється в Армавірі. Вчителює, організовує хор, працює в театрі. Одружується на місцевій козачці. У подружжя народжуються близнята – дівчинка й хлопчик.

 Праця і сімейне життя Прокопа Миновича складаються напрочуд вдало. Але його владно кличе велика музика. Він їде до Москви і, завдяки своєму визначному музичному талантові, 1909 року вступає до консерваторії за класом вокалу.

 Про роки навчання Сапсая в консерваторії відомостей обмаль, оскільки всі його особисті документи втрачені під час Другої Світової війни. Відомо, що він, крім навчання, працює з хорами, бере участь у роботі українського музично-драматичного гуртка "Кобзар", де виступає на концертах з українською програмою як співак-соліст, а також солірує у чоловічому ансамблі бандуристів (12 осіб) Василя Кузьмича Шевченка (1888-1980) – видатного кобзаря з Кубані. Близько сходиться з іншим визначним бандуристом, відомим українським актором, режисером і драматургом Василем Павловичем Овчинниковим. За свідченням молодшої сестри Прокопа Миновича Олександри, у Москві він познайомився і подружився з видатними співаками Федором Шаляпіним і Леонідом Собіновим. В Олександри Минівни збереглися фотографії останніх з дарчими підписами. Один з них - "Дорогому другу Прокопу! Ф. Шаляпин".

 1914 року Прокіп Минович закінчує консерваторію. Одержує диплом "вільного художника" і повертається на Кубань до дружини та дітей, які жили на той час в її батьків на станції Казанській в Армавірі. "Працював він, – пише Олександра Минівна, – там же, при початковій школі, де вчились діти робітників винного заводу, та при театрі".

 Розпочинається Перша Світова війна. Від сухот помирає кохана дружина. Дітей Прокіп Минович відправляє з сестрою до своїх батьків у село Кобилячок. Його мобілізують до армії. Служить він у місті Карс на Кавказі, керує військовими хорами та працює у професійному театрі. До війни у сестри збереглося дві фотографії його хорів: один хор – у військовій, другий – у кубанській козачій формі, а також його фотопортрет: молода людина в черкесці з мужнім вольовим обличчям, з проникливим мудрим поглядом, спрямованим удалечінь. На звороті- підпис: "Армавір. 1914 рік". Ці фото зберігалися у громадському музеї кобзарського мистецтва Криму та Кубані при Кримському гуманітарному університеті в Ялті.

 Слава про військовий хор, керований Сапсаєм, пролунала по всьому Кавказу. Коли демобілізувався (повернувсь на Кубань в станицю Канівську) Яків Гринь, відомий хормейстер хору намісника Кавказу генерал-губернатора Воронцова-Дашкова, Прокопа Миновича переводять на його місце. У Тифлісі він працює у військовому хорі намісника та в професійних театрах (до революції).

 У 1917 році Прокіп Сапсай повертається додому в село Кобилячок і розпочинає свою професійну і громадську діяльність у Кременчуці. Тут він обіймає посаду інструктора хорових справ при відділі народної освіти, завідує губернським музичним комітетом, організовує дитячу музичну школу і стає її першим директором, засновує і керує Державною окружною мішаною хоровою капелою імені Миколи Лисенка (1842-1912), створює і режисерує "Першу мандрівну селянську трупу", яка стала професійним колективом. Режисер і всі актори трупи одержували заробітну платню від промкооперації. Селянська трупа була звичайним пересувним драмтеатром на зразок відомих театрів-корифеїв, але її діяльність обмежувалась тереном Кременчуцького району, де за два роки своєї діяльності театр неодноразово виступив у всіх населених пунктах.

 Для реалізації художньо-творчих задумів режисера необхідне було повноцінне спорядження трупи. Для цього Прокіп Минович при спілці споживчих товариств організовує театрально-прокатний склад, декоративно-художню майстерню, до роботи в якій залучає талановитих художників Грона і Дряпіченка. За його безпосередньою участю та керівництвом майстерня виготовляє театральні костюми, грим, декорації, необхідну бутафорію та інше театральне начиння. Для забезпечення нотною літературою музичних навчальних закладів та установ, колективів художньої самодіяльності та професійних музичних колективів митець відкриває нотодрукарню, значення діяльності якої відгукується й далеко за межами міста й області. Крім усіх цих заходів Прокіп Минович продовжує й педагогічну практику: веде уроки в дитячій музичній школі, викладає музику та співи на педагогічних курсах.

 На кременчуцький період припадає найінтенсивніша композиторська творчість П. Сапсая. Цьому сприяли як загальне творче піднесення, так і вимоги практичної праці. Хорова капела ім. М.В. Лисенка, яка проводила активну концертну діяльність, вимагала все нових і нових творів. Української нотної продукції бракувало, і хормейстер змушений був поповнювати репертуар власною творчістю. Цього часу він створив кращі пісні на сучасну і революційну тематику, і особливо було багато оброблено українських народних пісень для хору. Як пригадує Олександра Минівна, цих обробок в нього набралося декілька зошитів. Пісні були згруповані десятками, переважно для змішаного хору акапела, але були й обробки для однорідних хорів, жіночих та чоловічих, а також хори з супроводом фортепіано, причому автора ніколи не задовольняв перший кабінетний варіант обробок, він їх ретельно кілька разів переперевіряв на живому хоровому звучанні, робив уточнення, поправки, а іноді переробляв цілі хорові партії або й весь твір. Композитор серйозно готував пісні для публікації і був певний, за словами сестри, що скаже й своє слово у галузі обробок українських народних пісень поруч з Миколою Леонтовичем та Олександром Кошицем, яких вважав своїми вчителями в цій галузі творчості. Але цьому благородному намірові, як, зрештою, і багатьом іншим, не судилось збутись. Тяжка недуга вибиває його з колії. Час знищує рукописи (лише обробок було в нього понад 10 зошитів), а недовговічна людська пам'ять донесла до нас про цей вид його праці лише скупі відомості. Наприклад, художній керівник і диригент Заслуженої хорової капели Донецької залізниці, Заслужений діяч мистецтв В.О. Вакулович включив у репертуар капели українську народну пісню «Ой не рости, кропе» в обробці П. Сапсая і опублікував 1965 року у збірнику творів з репертуару капели «Дзвени, наша пісне!», упорядкованому В. Вакуловичем. Це одна з пісень, записаних Прокопом Миновичем з вуст його мами Марфи Федорової і оброблених для змішаного хору. За даними сестри П. Сапсая Олександри Минівни, в одному з оброблених варіантів пісні вона мала 18 варіацій.

 Бурхлива громадська й професійна діяльність та перенапруження негативно вплинули на здоров'я музиканта. Як повідомляє сестра, в нього "почав активно діяти туберкульоз". Посаду директора школи довелось передати, собі ж залишити Мандрівну трупу і хорову капелу ім. М.В. Лисенка. Та скорочення обов'язків не рятують справу. Хвороба з часом настільки прогресує, що сестра, за порадою лікарів, уже його лежачого хворого через Севастополь привозить в Ялту. Лікується Прокіп Минович у Ялтинському протитуберкульозному диспансері (провулок Народний, 3). Живе на приватній квартирі. З часом одержує комунальну квартиру по вул. Басейній, 10. Це невеликий двоповерховий будинок. Одна з кімнат першого поверху належала йому. В ній було піаніно, шафа для книг і нот, шкіряний диван, на якому він спочивав, трюмо. Його квартира завжди була гостинно відчинена для аматорів, друзів, знайомих. У ній він часто працював з учнями-співаками, а коли нездужав, то нерідко проводив і репетиції з хором.

 Після одужання Прокіп Минович влаштовується на роботу в профспілковий клуб вантажників ім. ІІІ-го Інтернаціоналу , який розміщався у Будинку оборони, на посаду завідуючого та приступає до організації згодом прославленого українського хор-драмгуртка. (Незабаром він позбавляється адміністративної робота раз і назавжди). Хор-драмгурток – це колектив хористів та акторів-аматорів, які об‘єднувалися в одній установі (клубі, Будинку культури тощо) під орудою, як правило, одного керівника. Сама назва гуртка вже говорить про його організаційну структуру та форми роботи. У ньому одні й ті ж аматори займались одноразово хоровим і драматичним мистецтвом - як на репетиціях, так і на концертних виступах.

 1922 року до Ялти з Олександрії на запрошення Наталі Метницької прибув молодий режисер Павло Делявський. Хор-драмгурток П. Сапсая розділяється (при повній згоді останнього) на "Українську трупу" – професійний музично-драматичний театр і "Хор Сапсая", суто хоровий колектив Прокопа Миновича.

 У процесі подальшої роботи у Ялтинській державній філармонії з працівників "Рабісу" (працівників мистецтва) та хористів-аматорів клубного хору Прокіп Минович створює хоровий ансамбль (камерний хор) з 16 осіб. Ансамбль мав адміністратора, свій транспорт – автомобіль від філармонії, високохудожню програму; був мобільним, рухливим і давав платні концерти переважно в санаторіях.

 В "Українській трупі" Прокіп Минович був керівником хору трупи, співрежисером (режисерував переважно оперні вистави) і актором.

 На фотографії хор-драмгуртка, зробленій 7 листопада 1923 року є лише 36 осіб. За свідченням Дарини Масюткіної, яка прийшла до хору в 1925 році, в "Хорі Сапсая" в Будинку оборони

 було понад 60 учасників. За даними В.Р. Шаленого, "колектив Сапсая був багаточисленим і дружним". До його складу входили люди різних національностей, хоч представники українського населення міста, звичайно, домінували. Прізвищ учасників хору збереглося мало. Деякі з них: Афоніна Віра Павлівна, Баскаков Сергій Олександрович, Березовська Ніна Іванівна (солістка-сопрано), Блажко, Гавечин Сергій Павлович, Елізарова Серафима Федорівна, Іванова Зінаїда, Каланик, Кісела Ярослав Антонович, Мавродій Максим Антонович, Малишев, Малюженко Яким Леонтійович (тенор), Нем'якіна (Литвинова) Анастасія Євгенівна, Радченко Борис Трохимович (актор, співак-тенор), Росіч Олександра (Леся, актриса-професіоналка), Ротач (Кочетова) Антоніна Луківна (староста колективу), Сидорчук Марія Тихонівна, Тахчі, Харченко Катерина Іванівна, Хірченко Андрій Семенович, Хірченко, Черпаков Олександр Павлович, Шевельов Федір Васильович, Шклянко (Глибовська) Клавдія Олександрівна (1907 р.н.), Масюткіна Дарина Іванівна.

 Самодіяльний хоровий колектив мав офіційну назву "Хор Сапсая", яка була узаконена, оголошувалась на концертних виступах і значилась на афішах. Навіть після Другої Світової війни один з екземплярів афіші зберігався у хористки Сапсая–Цемка Н.І. Березовської: на кольоровому папері у центрі великими літерами було написано: "Хор Сапсая", під написом прізвища хористів: сопрано, альти, тенори, баси. Афіша не збереглася. Зі смертю Ніни Березовської афіші, програми, листи, фотографії та інші документи, яких було цілий портфель, її другий чоловік спалив, оскільки вона була у Німеччині у складі хор-драмгуртка А.П. Цемка. Репетиції хору відбувались у приміщенні клубу ім. ІІІ-го Інтернаціоналу, іноді, коли хормейстер нездужав, - в нього на квартирі, а коли перебував у лікарні, то заняття вели концертмейстери-піаністки Ольга Баранич або Наталія Чурова (працювали в хорі у різний період). Репетирували або в клубі, або в себе на квартирі (вдома).

 Про методи і форми роботи Сапсая з хором даних небагато. Відомо, що на проби він завжди приходив зі скрипкою, якою, як повідомляли хористи, "задавав тон": робота, очевидно, велася, в основному, акапельно, а концертмейстер акомпанував хору та солістам переважно на виступах. На репетиціях Прокіп Минович ніколи не користувався хоровою партитурою, бо завжди знав її досконало напам'ять, і не лише завдяки великому практичному досвіду та чудовій музичній пам'яті: він, як свідчили сучасники, і засинав з партитурою в руках. Навіть коли перебував у тубдиспансері, то й тоді не розлучався з нотами. (Збереглося фото, де він в лікарні з двома товаришами за читанням). Отже, легкості у веденні репетицій передувала копітка напружена інтелектуальна праця, причому в давно знайомому творові він завжди відшукував нові художні грані, нові нюанси, завдяки чому давно відоме звучало свіжо, по-новому.

 Прокіп Минович на роботі і в побуті розмовляв виключно рідною українською мовою, якою він володів не менш досконало, як і своїм мистецтвом, любив пожартувати. Умів одним дотепним словом створити бажаний настрій хористам. Влучно, при нагоді, застосовував крилаті мовні звороти, прислів'я і приказки, яких знав безліч. Казав: "Приказки – це народна філософія. Народ скаже, як зав'яже". І не лише говорив, а й дотримувався цієї філософії в житті. Ніколи не занепадав духом. Мужньо витримував невдачі й натиски підступної недуги. Його хористи й актори-аматори теж розмовляли українською мовою. З великою любов'ю і винахідливістю шили і вишивали українські народні костюми. Дівчата і молодиці мали їх по декілька, пишалися ними.

 З великого репертуару "Хору Сапсая", камерного хору держфілармонії та хору "Української трупи" вдалося встановити лише біля 50 хорових творів (тоді як репертуар українського хор-драмгуртка А.П. Цемка (1887-1956) налічує біля 200 хорів і солоспівів). І це не лише тому, що соціальні потрясіння 30-х років та Перша Світова війна "відбили людям пам'ять", але й тому, що за недосвідченістю дослідник-аматор свого часу (1967-1972 рр.) не надав цьому питанню належної уваги.

 Про багатство й свіжість репертуару свідчить уже той факт, що П. Сапсай завжди на репетиції приносив нові твори. Йому нічого не коштувало за 1-2 занять розучити нову хорову партитуру, і це при тому, що більшість хористів не знали нот (ті, які володіли нотною грамотою, – очевидно, колишні церковні півчі та учні гімназій, – переписували хорові партії та співали з них).

 До репертуару хору постійно включались твори П. Сапсая та його обробки народних пісень. За свідченням хористки Сапсая-Цемка В.П. Афоніної, хор співав "Італійський революційний марш" і татарську жартівливу народну пісню мовою оригіналу.

 Прокіп Минович мав здатність глибоко проникати в дух аудиторії. Він розумів її мистецькі потреби, помічав зміни її настроїв, під час концерту "відчував її спиною". І не лише

 підбір репертуару, а й вид інтерпретації не застосовувався без урахування запитів аудиторії. Він тонко відчував, що слухачам треба дати для спомину, що – для ствердження сьогодення і чим

 покликати в майбуття. Увесь творчий і виконавський процеси були суворо підпорядковані конкретній меті, завчасно сформульованій суспільній концепції.

 Дещо з репертуару "Хору Сапсая":

 1. "Бандура" Давидовського Григорія Митрофановича (1856-1952)

 2. "Вечорниці" Ніщинського Петра Івановича (1832-1896)

 3. "Вечірній дзвін". Обробка для мішаного хору П. Сапсая

 4. "За городом качки пливуть". Українська народна пісня в обробці М. Леонтовича

 5. "Закувала та сива зозуля" П.І. Ніщинського

 6. "Заповіт". Муз. Г. Гладкого, текст Т.Г. Шевченка

 7. "Інтернаціонал". Муз. П. Дегейтера, текст. Е. Потьє. Український текст М. Вороного

 8. "Італійський революційний марш". Обр. П. Сапсая

 9. "Юксек мінаре". Татарська народна пісня в обр. П. Сапсая

 10. "Калинка". Російська народна пісня в обр. П. Сапсая

 11. "Кобза" Г.М. Давидовського

 12. "Козака несуть". Українська народна пісня в обр. М. Леонтовича

 13. "Мала мати одну дочку". Українська народна пісня в обр. М. Леонтовича

 14. "Наш паровоз, лети вперед". Муз. П. Зубакова, текст А. Красного

 15. "Ой, вербо, вербо". Українська народна пісня

 16. "Ой наступала та чорна хмара". Українська народна пісня в обр. М. Лисенка

 17. "Ой не рости, кропе". Українська народна пісня в обр. П. Сапсая

 18. "Ой у полі озеречко". Українська народна пісня в обр. П. Сапсая

 19. "Ой у полі три криниченьки". Українська народна пісня в обр. М. Лисенка

 20. "Пливе човен" (дует). Українська народна пісня в обр. М. Лисенка

 21. "Стенька Разин". Російська народна пісня

 22. "Та вже років двісті". Українська народна пісня на слова А. Свидницького

 23. "Україна". Хорова поема на текст Т. Шевченка, муз. Г. Давидовського

 24. "Ходить сорока". Українська народна пісня в обр. П. Сапсая

 25. "Ялтинська блатна"

 26. Пісні, романси та хори П. Сапсая

 За свідченням сучасників, у 20-ті роки кожен професійний клуб мав свою художню самодіяльність і обслуговував насамперед працівників своєї профспілки. "Хор Сапсая" в цьому відношенні не був винятком. Його базою був клуб ім. ІІІ-го Інтернаціоналу, згодом переіменований в клуб ім. Комінтерна, і перші виступи хору відбулися, звичайно, на його сцені. Потім колектив аматорів виступає в місті на загальноміських урочистостях, у санаторіях Південного берега Криму, на щорічних ювілейних святах, приурочених Т. Шевченкові та С. Руданському. До речі, як повідомляє Олександра Минівна в листі, брат присилав їм додому фотографії хору, який співає на могилі Руданського на старому Масандрівському цвинтарі. Про щорічні виступи хору на могилі поета засвідчує й старожил Олександр Черпаков. Зокрема він говорить, що тоді "в роковини Степана Руданського збирались на могилі, виголошували промови, декламували його твори, співали пісні на його тексти". З особливим пієтизмом він розповідав про дуже активного чубатого оратора Левка Жданенка (В. Шалений), який 1924 року виголошував промову добірною українською мовою у міському театрі у 110-ту річницю з дня народження Т. Шевченка.

 Зазвичай колективи П. Сапсая (хор-драмгурток і "Хор Сапсая") давали концерти на два відділи. Крім хорових творів, які виконувались і в супроводі фортепіано, до концертних програм включалися українські народні танці, солоспіви, дуети, вокальні ансамблі, уривки з українських класичних опер та драматичних творів, а також і цілі вистави. Незмінним успіхом у слухачів користувались такі малі вокальні форми, як українська народна пісня-дует "Пливе човен" та "Коли розлучаються двоє" М.В. Лисенка на слова Г. Гейне в перекладі Лесі Українки, "Де ти бродиш, моя доле" (слова і музика М.Л. Кропивницького), знаменитий дует Карася й Одарки з опери "Запорожець за Дунаєм" С. Гулака-Артемовського. Нерідко до концертної програми включались повністю "Вечорниці" П. Ніщинського (музика до драми "Назар Стодоля" Т.Г. Шевченка), фантазії на українські теми "Бандура" і "Кобза" Григорія Давидовського та його славнозвісна хорова поема "Україна", в основу тексту якої покладено твір Т.Г. Шевченка "Розрита могила", уривки з опер С. Гулака-Артемовського, М. Лисенка, М. Аркаса.

 За спогадами сучасників, найбільшою популярністю у глядачів користувались "Вечорниці" П. Ніщинського та "Кобза" Г. Давидовського. "Україна", "Бандура", "Кобза" були своєрідними еталонами, за якими визначалися художньо-виконавські рівні як аматорських, так і професійних колективів того часу.

 Крім виступів у місті, "Хор Сапсая" давав концерти у клубах Масандри, Лівадії, у Долосах, Алупці, Сімеїзі, Гурзуфі. Найбільше було виступів у санаторіях ПБК. Концерти давались безкоштовно, але після виступів адміністрація санаторію накривала хористам стіл, частувала вечерею, іноді на стіл ставили вино і ласощі.

 У процесі музично-громадської діяльності Прокіп Минович сформувався насамперед як хормейстер і хоровий диригент. У цьому амплуа він досягнув найзначніших вершин в артистичній кар'єрі. Керувати хорами він розпочав після закінчення Полтавської вчительської семінарії. До цього його спонукало не лише покликання, а й професія викладача музики та співів. Перший його хор був уже в учительській школі в Харківціях, і після нього він вже ніколи не розлучався з хорами. Він писав чудові хорові твори, на високому професійному рівні обробляв народні пісні - українські, білоруські, російські, татарські, італійські, французькі.

 Ще одна промовиста деталь: П. Сапсая як хормейстера ніхто не міг замінити: ні Мальцев, який чимало часу працював разом з ним, ні Павло Єрмаков, який, очевидно, перейняв від нього камерний хор філармонії, ні навіть такий універсальний митець, як А.П. Цемко. Хоч останній і продовжив справу покійного, керуючи хор-драмгуртком при клубі ім. Комінтерну з 1929 року – та це вже був інший колектив, який формувався і діяв на дещо відмінних творчих принципах. Цих двох митців єднав великий патріотизм та любов до української мови та культури, але рівень їхнього мистецтва не був тотожним: професіоналізм і культура Сапсая були недосяжними.

 Прокіп Минович був і чудовим піаністом, дуже любив грати. Пам'ять мав феноменальну. На репетиціях, як і на виставах, цілі опери грав напам'ять. Акомпанував солістам на концертах. Швидко входив у контакт з незнайомими людьми, особливо з акторами, музикантами, літераторами. Якщо, наприклад, в санаторії, де виступав його колектив, з'являвся співак-відпочиваючий, то за наспіваною ним мелодією маестро експромтом підбирав супровід і включав цей номер до програми концерту.

 Як вже відзначалося, П. Сапсай писав і власну музику, яка постійно виконувалася на естраді і користувалася значною популярністю. Однією з перших і чи не найкращих її популяризаторів була Кременчуцька окружна хорова капела ім. М. Лисенка, заснована ним. У її репертуарі постійно були і твори Сапсая. А 1925 року в дні 20-річного ювілею громадсько-музичної діяльності Прокопа Миновича, який проходив у Кременчуці, програма концерту капели складалась виключно з його творів, причому хор дав ювілейні концерти не лише в Кременчуці, а й в Крюкові, селах Піщаному та Потоках, а також перед армійською, студентською аудиторіями та в профспілкових клубах. Разом було дано сім концертів.

 У Ялті його твори виконували не лише його хорові колективи, а й інші хори та солісти.

 Олександра Минівна в листі від 10.04.1970 р. пише, що всі твори Прокопа Миновича, які зберігались у неї, втрачені, як були знищені і дорогоцінні фотографії його хорів та інші документи. Але це не зовсім так. Збереглися два рукописи його творів. Перший - романс "Квітчані сльози" для високого голосу в супроводі фортепіано на слова Б. Грінченка. У кінці твору автограф: "Ялта в февр. 1925 г." і розпис "П. Сапсай". Потім рукою автора приписка: "Надежда Николаевна! Разберитесь хорошенько в этом романсе. Мне кажется, что это одна из удачнейших моих вещей, думаю, что она вам понравится. Ваш П. Сапсай." Другий рукопис – це серенада "Весною" на слова В. Cамійленка (солоспів у супроводі фортепіано). Обидва твори зберігались у хористки Сапсая і Цемка Надії Федорівни Гранатович (1894-1968), яка мешкала в Ялті, на вул. Червоноармійській, 6. Частину композицій Олександра Минівна сама відтворила в пам'яті та розшукала деякі старі записи. Творча лабораторія композитора нам невідома. Лише О.П. Черпаков згадував, що "Сапсай композиції писав швидко, легко, експромтом".

 Прокіп Минович, як відомо, був драматичним і оперним актором, режисером і талановитим організатором театральної справи. Він, будучи високоосвіченою людиною, мав велику ерудицію в галузі гуманітарних наук, кохався в поезії, до самозабуття любив українську класичну драматургію, яку, попри все, вважав енциклопедією живої української мови. Був тонким знавцем народних характерів і з неперевершеною майстерністю відтворював їх у високохудожніх сценічних образах як актор і як режисер. В Ялті він поставив багато п'єс і до 1925 року зіграв немало ролей: Андрій з опери "Запорожець за Дунаєм", Петро з опери "Наталка Полтавка" та ін.

 У драмі С. Черкасенка "Про що тирса шелестіла" П. Делявський увів епізод: запорожці пишуть листа турецькому султанові Ахмеду ІІІ-му за картиною І.Ю. Рєпіна. Роль писаря в ній відтворив Прокіп Минович "бо пика підходила", як жартома згадував В.Шалений, – тобто, був схожий на писаря з картини І.Рєпіна.

 За спогадами сучасників і свідченнями учасників його мистецьких колективів ним і режисерами Української трупи в Ялті були поставлені: "Безталанна", "Мартин Боруля", "Суєта" і "Гандзя" І. Карпенка-Карого. "Вій" і "Доки сонце зійде – роса очі виїсть" М.Л. Кропивницького, "За двома зайцями", "Маруся Богуславка" і "Ой не ходи Грицю…" М. Старицького, "Жидівка-вихрестка" і "Мати-наймичка" І. Тогобічного, "Запорожець за Дунаєм" С. Гулака-Артемовського, "Катерина" (на муз. М. Аркаса) і "Назар Стодоля" Т.Г. Шевченка, "На першій гулі" С. Васильченка, "Наталка Полтавка" І. Котляревського на муз. М.В. Лисенка, "Нещасне кохання" Л. Манька, водевіль "По щучому велінню" (автор не встановлений), "Родина щіткарів" М. Ірчана, "Украдене щастя" І. Франка, "Хмара" О. Суходольського. Це, звичайно, далеко не всі драматичні твори, поставлені українськими режисерами і П.Сапсаєм в Ялті, але названі стверджують репертуарну політику.

 Серед труднощів, які супроводжували роботу драмколективів, варто назвати відсутність відповідної друкованої літератури. У дореволюційний час друк українського слова був вкрай обмеженим, і тому примірники п'єс українською мовою були великим дефіцитом. Щоб якось залагодити справу, заснована 10 квітня 1917 року Громада українців Південного берега Криму організовує українську бібліотеку в приміщенні чоловічої гімназії по вул. Кірова 31 (згодом - Інститут винограду і вина "Магарач" Української Академії аграрних наук). Збереглося декілька книг бібліотеки з круглою печаткою Ялтинської української громади: збірка з п'ятьма драмами Б. Грінченка київського видання 1912 року, "Опера у чотирьох діях і п'яти картинах Хоми Бойця "В кого серце щире, той в нещасті гине" (Київ, 1912 р.), "Наталка Полтавка", "Москаль-чарівник", "Ода до князя Куракіна" в одній книжечці без дати випуску та інші. Але й бібліотека не була в силі задовольнити потребу в драматичній літературі, і учасники драмколективу приступають до її переписування. Так, ще до революції на квартирі актора-аматора Якима Малюженка зберігалися переписані ним: "Душогуби" драма на 5 дій І. Тогобічного за романом французького письменника Еміля Золя "Тереза Рокень", окремо виписані ролі Наталки з опери "Наталка Полтавка" з вищезгаданою печаткою громади, а також примірник цілої п'єси, надрукований на машинці, без дати, п'єса М. Старицького "Ой не ходи Грицю та й на вечорниці" з автографами Малюженка та інші.

 Як бачимо, незважаючи на адміністративні, цензурні та інші труднощі, українське драматичне мистецтво живе й успішно розвивається у 20-х роках ХХ століття на Південному березі Криму.

 П. Сапсай, як згадують сучасники, був людиною вище середнього зросту, стрункий, елегантний. Волосся на голові мав рудувате з залисинами. Завжди ходив чисто виголений, підтягнутий. Вдачу мав життєрадісну, веселу. З усіма був чемний, привітний. Хористка і староста хору Антоніна Ротач згадує: "Його дуже любили як людину, як музиканта. Він не був вродливим, як Павло Делявський, але в нього були всі закохані, як дівчата, так і молодиці, за його вдачу. Був не красень, але дуже хороший, симпатичний". Для хористки Дарини Масюткіної Сапсай "був дуже хорошим керівником, але суворим і надзвичайно вимогливим. Добре грав на скрипці, любив її, казав: "Це моя кохана, це моя дружина". Був самотнім. Дівчата його любили – відбою не було. Він теж до них залицявся, але не женився. "До чого ж завзяті були, тепер таких немає. Щоб репетицію пропускати? Боже сохрани! З роботи відпрошувалися, їсти не їли. Тепер і костюми їм шиють – тоді свої були..."

 Все, що було зроблено митцем, мало пряме відношення до особливостей його характеру. Чарівність його особистості була невідворотною. Актори-аматори його не просто любили - обожнювали. Природжений педагогічний дар, високий універсальний професіоналізм просто зачаровували. Йшли до нього, йшли за ним. Однак Валентина Томашевська, дружина Петра Делявського, учасниця "Української трупи", а після її розпуску – акторка українського республіканського театру ім. І.Я. Франка, розповідала: "Прокопу Миновичу працювати було й трудно. Хворий, нервовий, а аматори прийшли-пішли..." Ще вона відзначала, що Сапсай, на відміну від Делявського, в репертуарі мав і сучасні твори.

 Прокіп Минович був чуйним і вірним товаришем і добрим сім‘янином. Він завжди допомагав батькам. Завдяки його опіці два його менші брати і сестра Олександра скінчили двокласну вчительську школу. Олександра Минівна стала прекрасним музикантом-хормейстером і в 1938 році очолила його хорову капелу ім. М.В. Лисенка (була її останнім керівником).

 В нього завжди було багато приятелів та однодумців. Після втечі з Харківців певний час він свідомо не писав додому. Згодом, живучи на Кубані, мав міцні стосунки з рідними та друзями. Зрештою, його земляк Григорій Прокопович досить цікаво підписав йому фото: "В пам'ять 17 жовтня 1917 року". Можна припустити, що в цей час розгорнулися ті події, які й позбавили їх рідного гнізда.

 До нього в Армавір приїжджають земляки та рідні. В 1910 році, коли він перебував на канікулах у дружини, його відвідав товариш з Кобилячок. Залишив фото: "На пам'ять дорогому товаришеві П. Сапсаю від А.В. Удовиченка 3.8.1910 р. Армавір. Кубанська обл." На обох фотографіях вродливі, інтелігентні молоді люди.

 Прокіп Минович – людина великого благородного серця. Він все життя був не лише вірним своїм мистецьким ідеалам, а й всім своїм єством був прив'язаний до родинного вогнища. Ніжно і вірно кохав свою єдину дружину. При першій нагоді приїжджав додому з консерваторії. Займався самопідготовкою і творчою працею, виховував дітей, допомагав по господарству. Здається, що все склалось якнайкраще в його житті. Та лихо не кличуть - воно само приходить. Де і коли занедужала дружина на сухоти, невідомо, але від неї, очевидно, заразився і він, що і призвело його життя з найсвітлішими перспективами до трагічного кінця. Після смерті дружини він свято зберігав пам'ять про неї. Вдруге не одружується. Дбайливо й постійно піклується про своїх дітей, у яких душі не чув. Дав їм освіту. Донька була педагогом, працювала на Брянщині. Сина Володимира виховав великим патріотом Батьківщини: в період німецької окупації він залишився на підпільній роботі, організував і очолив партизанський загін на Миргородщині, був розстріляний фашистами.

 Помер Прокіп Минович на своїй квартирі 16 вересня 1929 року о 16:45. Доглядала його сусідка, яка згодом виїхала до Севастополя.

 В місті, як згадують очевидці, нікого так не ховали, як Прокопа Миновича. Велика його популярність і незвичайність похорону зібрали силу-силенну людей, які прийшли провести його в останню дорогу. Після виносу домовини хор заспівав "Заповіт" Шевченка – такою була воля небіжчика. Він просив, щоб його ховали не з духовим оркестром, а з хоровим співом. "Заповіт" користувався в нього особливою любов'ю: цей твір був його громадським і мистецьким кредо.

 З Басейної, 10 аж до міського цвинтаря тіло з покійним вдячні хористи несли на руках. Вся набережна була запруджена людьми. Вони стояли обабіч дороги, на балконах. Домовину закидали квітами. Несли гори вінків. Біля Будинку оборони, де незмінно працював покійний, процесія зупинилась. Хор знову заспівав "Заповіт". Присутні підхопили пісню. Мелодія могутніми хвилями полунала в далечінь. Здавалось, що заспівало все місто... Долунали останні акорди неофіційного українського національного гімну, і домовину, покриту за давнім козацьким звичаєм червоною китайкою, хлопці й чоловіки підхопили на руки. "Козака несуть..." - рокоче хор, а дівчата й молодиці ридають ридма.

 Похоронили Прокопа Миновича на братському цвинтарі поруч з єврейським. На могилі поставили скромний обеліск.

 В Ялті, крім хор-драмгуртка А.П. Цемка, великого впливу мистецьких традицій П. Сапсая зазнали українсько-російський хор варшавського хормейстера Зінкевича, який був заснований 1924 року при клубі Держторгівлі, хор М.Г. Локса при клубі ім. Першого Травня (згодом - Клуб медпрацівників), український хор-драмколектив Купченка Михайла Захаровича при селянському санаторії "Лівадія". Крім хорової програми, колектив ставив "Наталку Полтавку" Івана Котляревського, "Наймичку" І. Карпенка-Карого, "Серед бурі" та "Нахмарило" Б. Грінченка, "Родину щіткарів" Мирослава Ірчана та багато інших. До речі, хор-драмколектив згодом так "розрісся", що 1931 року, за прикладом колективу П. Сапсая, розділився на хор і драму.

 З далеко не всіх згаданих вище художніх колективів найактивнішим був драмхоргурток Андрія Павловича Цемка. Аматори успішно працювали до Другої світової війни. У 1942 році майже весь колектив (за сімферопольською фотографією - 29 осіб) був насильницьки вивезений до Німеччини на обслуговування таборів примусової праці невільників зі Сходу. Актори концертують переважно в Німеччині, а також в Австрії та Італії. Дует бандуристів наприкінці війни доля закинула аж до Франції. По закінченні війни учасники драмхоргуртка повернулися до Ялти, але роботу не поновили.

 Журнал "Музика" за 1925 рік справедливо зауважує, що прямого й непрямого впливу неповторної особистості Прокопа Миновича Сапсая зазнали кращі професійні й аматорські художні колективи всього Криму.

 "ДЗВЕНИ, БАНДУРО, В ПАМ’ЯТІ МОЇЙ..."

 Кримській феодосійській бандуристці Вірі Хелемелі випала немала честь відкрити перший клас бандури в області при феодосійській музичній школі № 1 1961 року і створити капелу бандуристів при міському Будинку культури. Капела протягом довгих років високо несла прапор кобзарського мистецтва і багато зробила для утвердження і популяризації бандури на півострові.

 Народилася Віра Іларіонівна в селі Будилка Лебединського району Сумської області 25 вересня 1935 року. "Вірочка тільки почала сидіти - щось "співає" і ритмічно похитується… Ми було сміємося: співає вже!" - розповідає Ганна Василівна, мати бандуристки. Музичне обдарування дівчинки проявилося надзвичайно рано. Розвиткові тих музичних здібностей сприяло все: і потужна генетична спадковість, і колискова матері, і співуче море України. Далі мама розповідає : "А ще було так: тру я на тертушці картоплю, а Вірочка підійшла й каже: "Ти, мамо, три, а я тобі проспіваю двадцять п'ять пісень", - і не відійшла, поки не проспівала всі. Де вона їх тільки й навчилась? Пішла в перший клас. Іде в школу – співає, повертається – теж співає. Виходжу її зустрічати - і чую якою вона вулицею іде". І розмовляла вона дзвінко, гучно. "Я вже чую, коли вона до музшколи заходить, - згадує директор Феодосійської ДМШ Кость Шаренко. – Працювала невтомно. В неї не було жодного дня вихідного. За двадцять років праці Віра Іларіонівна ні разу не відмовилася від будь-якої роботи. А що вже виступати, то хоч і вночі розбуди – прийде". А її ретельності в підготовці до репетиції міг би позаздрити не лише керівник самодіяльного, а й професійного колективу. Особливо Віру Іларіонівну бентежило налаштування бандур. Сама трудилася до сьомого поту, і від учасників капели вимагала повної віддачі. І не дай Бог хто сфальшивить – рознесе...

 В останній час вона дуже погано бачила. Мала всього один відсоток зору. Ходила з дочкою. Померла раптово від гострого запалення й відмови нирок. Але ніколи не скаржилася на здоров'я, була винятковою оптимісткою. Коли померла, то не могли знайти в неї фотографії для жалобної процесії, де б вона не всміхалася, тож перезняли з паспорта. Такою вона була і в житті, і в творчості, таким було і її кобзарське мистецтво – життєстверджуюче, сонячне. Таким його і сприймала аудиторія.

 Оптимізм і доброта були домінуючими рисами її характеру. За це її дуже любили учні і учасники капели. "Пропускають бандуристи репетиції, - розповідає голова ради капели Василь Симонів, - іду на завод. Там кричать: "У нас план горить!" Хоч сядь та й плач. А тут відповідальний виступ на носі. Зустріла Віра Іларіонівна дівчат з фабрики. Посміялись, поговорили. І дивись, всі поприходили. Її не можна було не любити, в чомусь відмовити. Такою вона вже була людиною".

 Закінчила Віра 10 класів загальноосвітньої школи та дитячу музшколу, як бандуристка, у рідному селі. Успішно склала іспити до Полтавського музичного училища за класом бандури. Пройшла повний курс навчання в педагога Марії Іваненко, яка разом з хормейстером Дмитром Балацьким (родом із Західної України) була організатором і засновником прославленої Полтавської народної самодіяльної капели бандуристів при міському Будинку культури. Віра з перших днів навчання в училищі відвідує капелу як одна з найактивніших її учасниць і солісток. Тут вона проходить велику практичну школу роботи з самодіяльним колективом. Від своїх наставників засвоює організаційні та виховно-навчальні принципи, які згодом успішно застосовує у власній педагогічно-організаторській та художній практиці.

 1961 року отримує призначення до Феодосії. Відкриває клас бандури при ДМШ №1, з учнів якої організовує ансамбль бандуристів. За сприяння та підтримки директора школи К.Ю.Шаренка вона впроваджує бандуру як обов'язковий додатковий інструмент і для учнів не бандуристів, які володіють належними вокально-музичними даними, залучає їх до ансамблю і таким чином розширює і зміцнює його. Цей захід був рідкісним прогресивним нововведенням у кобзарсько-педагогічній практиці, гідний наслідування.

 За свідченням учениці Людмили Клубко, Віра Іларіонівна особливо велику увагу приділяла концертній діяльності дитячого ансамблю, що значною мірою сприяло популяризації бандури як українського національного інструмента. І не було випадковістю, що вже невдовзі утворюється самодіяльна феодосійська капела бандуристів при міському Будинку культури. Про її заснування Ада Кисіль (Дикун) в листі від 14 серпня 1984 року розповідає так: "Пристрасний любитель читання Микола Дикун часто відвідував бібліотеку, яка тоді розташовувалася на першому поверсі правого крила Будинку культури. Одного разу, виходячи з неї, він почув жіночий спів під акомпанемент бандури. Це було так несподівано, що він пішов на звуки пісні. На сцені БК співала молода дівчина під власний акомпанемент. Тато розповідав, що його першим бажанням було не злякати пісню. А дівчина співала. Її високий чистий голос все виводив одну мелодію за другою. Тато сидів один в залі. Бачити його дівчина не могла, бо зір в неї був поганий. Нарешті спів припинився. Микола Іванович підійшов до неї, запитав: хто вона і звідки. Вона засміялась, як це могла робити лише вона, тряснувши кучерями і відповіла: "Та Віра я, Віра Хелемеля, направлена сюди в музичну школу вести клас бандури". Так відбулося знайомство. Микола Іванович запросив Віру до нас. Наша сім'я була співучою. Колись в молодості мама і тато співали в "Наталці-Полтавці", а ми з сестрою Надійкою почали співати ще в 3-4 класі, брали участь в районній олімпіаді з самодіяльності. Сім'я особливим добробутом не відзначалась, але піснями ми були багаті. Вечорами співали. А коли з'явилася Віра, то наш домашній ансамбль зазвучав по-новому. Вірин сильний, красивий голос був якби вершиною ансамблю. Так було покладено початок майбутній капелі бандуристів при феодосійському Будинку культури. Спочатку нас було мало. Але ті хто входив в це число, були вірні українській пісні, капелі до кінця. Саме вони й були її кістяком".

 Капела 1962 року налічує 32 учасники чоловіків і жінок. У її репертуарі було понад 30 творів – переважно українських народних пісень.

 "Когда открывается занавес и предстает ансамбль бандуристов городского Дома культуры под руководством Веры Хелемели, со сцены веет свежестью тенистых украинских рощ, прекрасно воспроизведенных в декорациях. Здесь и завершенная слаженность коллектива, и четкость исполнения, и любовно подобранные украинские песни. Хорошо, что и программа, и песни на украинском языке", - писала місцева преса, додаючи фото капели з підписом: "Лучший коллектив смотра – ансамбль бандуристов под руководством Веры Хелемели".

 Віра Іларіонівна нагороджується Почесною грамотою "за хорошее руководство самодеятельным коллективом бандуристов и активное участие в общественной жизни Дома культуры" (7 листопада 1962 року, Феодосія). За період роботи було багато дипломів і почесних грамот.

 Після виступу в 1963 році капели на обласному огляді художньої самодіяльності колектив стає дипломантом огляду, дає півгодинну програму на обласному телебаченні, а після концерту перед делегатами обласної партійної конференції перший секретар обкому партії тов. І.С. Чирва дає вказівку міським властям видати керівникові капели ордер на квартиру (не без ініціативи першого старости капели М. Дикуна).

 Феодосійська капела бандуристок у першому складі проіснувала з 1961 по 1964 рік. В.І. Хелемеля жила і працювала у Феодосії до 1983 року. Чому ж капела тимчасово припинила свою

 діяльність уже 1964 року? Небуденне запитання! За свідченням учасників капели, на черговому обласному огляді художньої самодіяльності, присвяченому 150-річчю з дня народження Т.Г. Шевченка, обласне журі визначило капелу на участь в республіканському огляді, який мав проходити в Києві 1964 року. Перемога небувала. Підготовка до Республіканського огляду велася з великим ентузіазмом й піднесенням. Бандуристи не зважали ні на час, ні на втому, працюючи як на репетиціях, так і вдома, відвідували індивідуальні уроки гри на бандурі, здавали хорові партії. Та на одну з чергових репетицій завітав директор Будинку культури Михайло Гордєєв і оголосив: "В Киев вы не поедете, вас очень много, это будет дорого стоить" (це ганебне рішення начебто було узгоджене з завідувачем міського відділу культури М. Журавльовим). Капела припинила свою бурхливу діяльність. Першим пішов ініціатор її створення М. Дикун з доньками Адою і Надією. "Пішли одразу чоловіки, пішла Віра Іларіонівна і пішла решта..." Останнім пішов голова ради капели В. Симонів.

 Розвал капели та його причини не пройшли непомітно в місті. Розпочалися розмови, в тому числі й на високому рівні. Керівництву культури довелося вживати заходів щодо її відновлення. Віра Хелемеля навідріз відмовилась повертатися до колективу. В. Симонова запросили до міського відділу культури для консультацій. Він порекомендував на посаду художнього керівника капели старшого бандуриста з Білгородщини, хормейстера за основною професією, члена ради і учасника капели Федора Кобзаря (1891-1967). Капелою в неповному складі він керував з 02.08.1967 до 29.04.1967 року. З 1967 до 1969 року включно капелу знову очолює В. Хелемеля - і залишає її назавжди через негативно-вороже ставлення адміністративно-командного апарату до відродження українства і української культури, яку в місті певною мірою уособлювала і самодіяльна капела бандуристів міського Будинку культури.

 Феодосійська капела бандуристів функціонувала протягом майже 10 років. Вершиною її мистецького рівня і концертної діяльності були роки 1962-1964. "Вас много" - не причина. З "много" завжди можна зробити менше (у самодіяльності нерідко так і чинили). Причина була в іншому: капела стала яскравим осередком українства в місті, про неї знали, її любили. Концерти капели завжди проходили при переповнених залах. До капели полинула молодь. Капелою зацікавились відповідні органи, і рішення було прийняте просте "до геніальності". Сумнозвісний М. Гордєєв його й реалізував. А учасники капели цей іспит на політичну зрілість не витримали, та й витримати не могли...

 Напередодні створення капели Віра Іларіонівна провела величезну роботу з популяризації бандури як музичного інструмента. Вона дала багато концертів. Її ентузіазму і невтомності можна було лише дивуватись. "Я постійно переживаю аудиторний голод", – скаржилася бандуристка друзям. Вона немовби підсвідомо передчувала короткий вік і нестримно поспішала вихлюпнути розкіш світосприймання через бандуру і спів. Її знали в кожній школі міста, в кожному Будинку культури, клубі. Виступала перед моряками, вояками, на зборах, мітингах, конференціях. Дітки в дитячому садочку підходили після концерту і запитували: "А можна спробувати?", відходили усміхнені, щасливі. І в капелу люди повалили валом: Маковецький Василь Адамович – колишній фронтовик, співак, майстер музінструментів, зокрема, бандур;

 Кругленко Василь Андрійович – підполковник, ветеран двох війн (добре співав і грав на бандурі);

 Симонів Василь Іванович – ветеран, педагог, партпрацівник, бандурист-співак, другий староста капели;

 Дикун Микола Іванович – педагог-філолог, історик, залучив до капели двох дочок Аду і Надю, а згодом і зятя; перший староста капели;

 Кобзар Федір Тимофійович – старий бандурист, хормейстер, прийшов до капели з дружиною Олександрою Петрівною Мойсеєвою, згодом керував капелою.

 Прийшли юнаки, а дівчат прибуло, як макового цвіту весною. Закипіла робота.

 При колективі була Рада капели до якої входили вищеназвані досвідчені старші бандуристи.

 Дорадником-консультантом капели був бандурист-професіонал з великим концертно-артистичним стажем Василь Никифорович Круча-Луковецький (1901-1986), старостою – М. Дикун. Ця когорта бандуристів впливала на морально-етичний клімат капели, активно допомагала художньому керівникові Вірі Іларіонівні в реалізації її намірів і планів.

 У капелі створився своєрідний національний клімат, який пильнувала Рада капели. На репетиціях всі послуговувалися виключно українською мовою. Її знанням пишалися. Навіть Ніколаєв, майбутній чоловік Віри Іларіонівни, чуваш, і той розмовляв українською, якою залюбки оволодів у капелі. А на початку було й таке: заходить до кімнати учасниця: - Здравствуйте!

 - Ану закрий з того боку двері, – це Микола Іванович Дикун – перший староста капели.

 Закрила. Заходить.

 - Добрий вечір, друзі!

 Сміх. Жарти. Настрій заструменів на веселій ноті...

 Віра Іларіонівна розбудила кобзарські пристрасті Феодосії. Відкривши клас бандури в ДМШ та створивши міську капелу бандуристів при міському будинку культури, вона охоплює всі вікові групи населення кобзарською освітою. Там де не було, може, живої бандури з часів Кафи, забриніли її чарівні звуки на повний голос і силу. Багаторазові виступи в містах і селах області принесли визнання і гучну славу феодосійській капелі. Музикознавці Криму і України заговорили про унікальне явище: з'явився фахівець-ентузіаст і відродився жанр! Прибув кобзар, а наші люди були і є на цій давній землі споконвіку. Слава кобзарці! Невмирущий її подвиг!

 Промайнули роки. Пішли її учні світом. Помер митець, та справа його жива. Проростають плоди його праці, колосяться золотим зерном. Не забувають її люди.

 Катерина Миколаївна Дикун: "Віра була дуже хорошою, веселою, та життя її рано згоріло. Любила її, як дочку. Понесла в могилу свої пальчики і свій голос. Ніколи вже вони нас не порадують. Жодного серйозного фото. Оптимістична. Ніколи не падала духом. Усміхнена… У нашій сім'ї завжди любили пісню і музику. Як свята – приходять діти, подруги, і починаємо співати. Дочки і мене кликали в капелу: "Мамо, пішли, пішли, там же Віра Іларіонівна!"

 Віра Іларіонівна володіла ліричним сопрано. Голос був сильний і мав красивий сріблястий тембр. Вона виступала як бандуристка-солістка, сама грала і співала в капелі, в дуетах, тріо, солювала в хорі, оркестрі, в супроводі баяна-акордеона, фортепіано. Все життя пропагувала українську народну пісню у найрізноманітніших виконавських формах. Була великим знавцем і інтерпретатором народних пісень, яких знала дуже багато, знала з дитинства. З ранніх літ виробила власну виконавську манеру, увібравши і згодом осмисливши традиції народного виконавства свого рідного сільського краю. Дуже любила спів акапела. Співала сама, організовувала вокальні ансамблі. Співали не лише на репетиціях і сцені, співали на вулиці, за містом на дозвіллі. "Де була Віра Іларіонівна – там була пісня", – казали ті, що її знали.

 Коли народний самодіяльний театр Феодосійського міського БК (режисер Роза Білякова) 1964 року ставив "Назара Стодолю" Шевченка, вона була душею музичної частини вистави. Співала пісню жінки за сценою, заливаючи своїм чарівним голосом найвіддаленіші куточки залу. У славнозвісних "Вечорницях" Петра Ніщинського, які виконували учасники капели бандуристів, готувала хори, солоспіви і разом з солістом капели художнім керівником БК Василем Грінченком, який відповідав за музичну частину вистави, довела цей твір до високої досконалості, який згодом показували як окремий концертний номер. А хор "Закувала та сива зозуля" був постійно в репертуарі її капели.

 Одну з вистав "Назар Стодоля" дивився режисер державного театру ім. Івана Франка. Він дав їй високу оцінку і запрошував колектив на гастролі до Києва (операція на серці режисера унеможливила поїздку).

 Гра на бандурі у Віри Іларіонівни відзначалась високим артистизмом, була феноменальною. Вона з надзвичайною легкістю відтворювала найскладніші місця інструментальної кобзарської класики. Її життєлюбність і виконавський стиль були нерозривним цілим. Грала легко, невимушено. Здавалося: то не грає великий майстер, а пустує дитина. Таким безпосередньо-невимушеним був її виконавський стиль. Як інструменталістка вона володіла гранично широкою динамічною шкалою: її звуки то щось лірично нашіптували на березі тихоплинної української річечки, то рокотали заклично, грізно, як козацькі літаври на полі переможного бою. Вона зачарувала своїх учнів як великий музикант і як велика Людина. Вони до неї горнулися, були їй віддані і щирі. Її учні вступали до середніх і вищих навчальних закладів. Повідкривали класи бандури. Стали бандуристами-професіоналами. Віра Клубко і Рая Лузанова закінчили музичний відділ Ялтинського педагогічного училища й були активними учасниками його Народної самодіяльної капели бандуристів ім. Степана Руданського. Наталка Якса закінчила Запорізьке музучилище і заснувала клас бандури в селі Михайлівка і капелу бандуристів при Будинку культури (Нижньогірський район). Тамара Стародубцева очолила клас бандури в смт Кіровському (райцентр) і заочно закінчила музучилище в Херсоні. Активна учасниця капели Діана Сушко працювала у феодосійському санаторії "Світанок" ("Восход"). Таких прикладів багато. Дочка Лариса закінчила ДМШ по класу фортепіано. Віра Іларіонівна дуже хотіла, щоб вона стала музикантом. Лариса вдома розмовляє виключно українською мовою – і в цьому, насамперед, заслуга її матері.

 Внесок Віри Хелемелі в розвиток музичного мистецтва міста і області високо цінувався, про що свідчать багаточисельні нагороди та статті в періодичній пресі. Після її смерті феодосійська газета "Победа" помістила два співчування: "Колектив детской музыкальной школы глубоко скорбит о безвременной кончине педагога Николаевой Веры Илларионовны и выражает искреннее соболезнование родным и близким покойной" та "Учащиеся 5-В класса средней школы №13 выражают глубокое соболезнование Л. Николаевой по поводу смерти ее матери Николаевой Веры Илларионовны".

 З відходом Віри Хелемелі ансамбль і клас бандури при ДМШ №1 згодом припинили свою діяльність. Були поновлені у сімдесятих роках в ДМШ № 2 педагогом Наталією Битківською. Але справжнім продовжувачем кобзарської школи Віри Хелемелі стала одна з кращих її учениць Наталія Якса. Її ентузіазм і талант гідні вчителя. Вона в звичайному кримському селі Михайлівка (Нижньогірський район), віддаленому від культурних центрів Криму, 1980 року заснувала капелу бандуристів. Капела за високий виконавський рівень і активну популяризацію української пісні і музики вже 1990 року одержала почесне звання самодіяльної народної, стала лауреатом восьми кобзарських фестивалів Криму ім. Миколи Лисенка "Дзвени, бандуро!" в Ялті і одним з провідних самодіяльних кобзарських колективів на півострові.

 1999 року Автономна Республіка Крим звітувала перед Києвом і Україною кращими професійними та самодіяльними митцями. І було цілком закономірно, коли глядачі всієї України на екранах телевізорів милувалися і виступом Народної капели бандуристів села Михайлівки в столичному палаці "Україна".

 За матеріалами праць Олекси НИРКА