Іван Цапко

Перша українська військова місія в Криму (Травень 1920 р.) (Скорочено)

Вісті Комбатанта. 1963. №3. С. 19–26.

...Здається, 22 квітня [1920 року], ми зайшли до консула О. Петренка, що був радником Української Дипломатичної Місії в Тифлісі. Петренко негайно подався до британської команди. Вже о 2-й годині ми отримали наші пістолі та холодну зброю. Наш консул вручив нам англійські посвідки та інші папери і відпровадив нас до потягу, поінформувавши, де в Тифлісі перебуває зараз наша місія. (...) Прийняв нас голова [Дипломатичної] Місії, посол УНР Іван Красковський. Між урядами Грузії й Української Народної Республіки були тоді надзвичайно дружні відносини. (...) 5 травня 1920 року голова нашої місії викликав полковника Івана Омеляновича-Павленка й повідомив про те, що, коли ми лише прибули до Тифлісу, він дав знати про це нашому урядові, а вчора отримав досить цікаву відповідь. Отже, згідно з директивами уряду УНР, в Крим до генерала Вранґєля має поїхати окрема місія. Завданням цієї місії є: налагодження зв'язку, виявити ставлення Вранґєля до України й Уряду УНР, довідатися про його наміри та передати пропозицію для можливої спільної боротьби проти большевиків. Для виконання цієї військово-дипломатичної місії головою призначено полковника Івана Омеляновича-Павленка: з ним має виїхати вся наша група. Після виконання цього доручення ми всі пливемо морем з Севастополя до Варни, далі через Болгарію й Румунію їдемо в Україну. Всі потрібні інструкції подає І. Красковський, як і урядові папери для подорожі та кошти. Можемо виїхати до Батумі 7 травня.

Остаточний визначений урядом склад спеціальної української місії для переговорів з генералом Вранґєлем в Криму став такий: голова – полковник Іван Омелянович-Павленко, на заступника голови призначено мене, члени місії – сотник Іван Антоненко, лейтенант флоту Ілюченко-Яхновський й хорунжий В. Солов'ян (останній також став ад'ютантом голови місії). Передбачаючи можливі зустрічі з британськими, французькими та румунськими представниками, мовно наша місія була "озброєна" досить добре, а саме: полковник Іван Омелянович-Павленко і я – мова французька і німецька, лейтенант флоту Ілюченко-Яхновський – англійська і французька, хорунжий Солов'ян – німецька.

Отже, 7 травня 1920 року наша група-місія виїхала знов до Батумі з візами від усіх потрібних консульств, всі вже при тризубах, нашитих на рукаві уніформи, та при зброї, з огляду на військовий характер місії. Британська та грузинська влади не чинили нам ніяких перешкод. Ми від'їхали першим пароплавом, що прибув з Криму, щоб забрати військовиків та трохи якогось вантажу. Подорож була прикра й виснажлива. На кораблі була маса народу, більшість військовиків була напідпитку, а вночі шалів шторм, що жбурляв старим кораблем, як тріскою.

В ясну погоду наш пароплав прибув до Ялти, де зійшлось на берег небагато людей. Тут у порту стояли два англійські й один французький міноносці, майже не було портового руху, як не було його й на березі. Вже 11 травня наш пароплав спокійним морем підплив до Севастополя, де стояло чимало різних військових кораблів Антанти, а також військових і торговельних кораблів Чорноморського флоту, тепер під російським "добровольчим" прапором. На березі мене впізнав поручник з адміральства Іванів (був на береговій варті) родом з Балти, що для мене було несподіванкою. Перед військовою службою він був штурманом торговельного флоту. Цей старшина знав усе в Севастополі, знав і українців – як місцевих, так і прибулих з Добровольчою армією з України.

Розмістилися ми в одному готелі недалеко від сумної слави Графської пристані (тут у жовтневу революцію збольшевичена матросня звозила вантажними машинами забитих і недобитих "буржуїв", а головне – своїх старшин, і, прив'язавши до тіл камінь, топили в морі). Під вечір, вийшовши на бульвар, щоб трохи розглянутись, був я вражений незвичайним тут рухом. Тут, як і на двох бічних вулицях, суцільним потоком-річкою "текла" маса військових, вилискуючи золотими та срібними погонами. З цих військовиків одразу можна було сформувати цілі полки. Найбільше вражало те, що людський потік складався зі всіх барв старих російських полків, майже виключно зі старшин до найвищих ступнів. Коли я спробував пройти до близького скверу, мене багато разів зупиняли старшини, що зверталися по-російськи й по-українськи: "ґаспадін офіцер", "пане отамане" і навіть "пане палковнік"; "Чи ви з України? Як там справи, чи вже взяли українські війська Київ?"

Ранком 12 травня, коли ми мали відвідати ставку (головну кватиру) генерала Вранґєля, перед нашим готелем нас зустрів, щоб привітати, високого зросту, поважний старшина з якимись відзнаками жовто-блакитної барви. Нас це трохи здивувало. Цей пан представився як полковник Радзиковський, що при гетьмані був за командира 41-го пішого Куп'янського полку. Він тут є з своєю групою українців, пробує домовитися з командуванням Добрармії про спільну боротьбу проти большевиків, ще безуспішно, але зв'язку з українським урядом теж не має. Ми попрохали полковника зайти до нас пізніше на розмову.

В ставці нас зустрів генерал Кирій, що тут займався від якогось часу, з доручення генерала Вранґєля, налагодженням дипломатичних зв'язків з Україною. Генерал Кирій займав становище генерал-квартирмайстра при Штабі Головнокомандувача збройними силами півдня Росії (Добровольчої Армії) і, без сумніву, мав деякі впливи. Цей генерал протягом певного часу був начальником штабу Слобідського Коша під командою С[имона] Петлюри, при обороні Києва в 1918 році від наступаючих з напрямку Харкова большевиків. Хоч був він старого українського козацького роду з Чернігівщини, але, як і дехто з інших вищих старшин, що служили в українському війську ще при Центральній Раді, вже після періоду Гетьманщини, перейшов на чинну службу до Добровольчої Армії. Видно було, що генерал Кирій був наче задоволений, довідавшись, що прибула в Крим українська військова місія. В розмові на поточні теми й загальне становище, як у Криму, так і на фронті, він поінформував нас, що генерал Вранґєль ще не повернувся з Джанкоя, хоч мав вже бути, і порадив відвідати (неофіційно) начальника штабу Вранґєля, генерала П[авла] Шатілова, який хоч і не є приятелем України, проте зможе бодай побачити, що не тільки в Добрармії, але й в українській армії є дійсні старшини. Генерал Кирій натякнув, що є ймовірність згоди командування Добрармії повести акцію подальшої боротьби проти червоних у першу чергу разом з Україною – до цього тепер змушують обставини, але все ж є багато й противників такої думки.

Генерал Шатілов привітав нас (були: полковник Іван Омелянович-Павленко, я й хорунжий Солов'ян) досить ввічливо, але стримано-холодно. Потім, з уваги на офіційний характер нашої місії, хоч видно це йому не подобалось, сказав, що як тільки прибуде генерал Вранґєль, то нас повідомлять про аудієнцію. А наприкінці все ж не стримався, заявивши: "Ну вот... украінци... дєйствітєльно афіцери, даже прі орденах! А вот паґончіков, паґончіков-то нєт! ... До свіданья, ґаспада". В Армії УНР, відомо, російських погонів не носили; ми ж, йдучи до ставки, мали на собі "юріївські" відзнаки, а хто мав, то і на шаблі, як і знаки військових шкіл та вищих старшинських шкіл на уніформах, що й бентежило "єдинонеділимське" сумління того генерала.

Склали ми візит голові польської місії, який, між іншим, висловив своє захоплення переможним наступом українсько-польських військ під Києвом і пообіцяв, коли б виникла потреба, повну підтримку нашій місії в Севастополі. Очевидно, не без посередництва поляків, наша місія отримала запрошення до голови Французької Військової Місії, передане через одного з її старшин. На прийнятті у Французькій Місії були полковник Іван Омелянович-Павленко, я й хорунжий В. Солов'ян. Голова Французької Військової Місії генерал Мантену з прихильністю й чисто французькою, вишуканою чемністю привітав нас як членів Української Військової Місії й старшин українського війська, про яке вже багато чув. Повідомив він теж, що має відомості про те, що французький уряд має намір надіслати до Українського Вищого Командування свого військового представника, бо Французька Військова Місія є тим часом лише при союзній українцям польській Головній Команді.

В Севастополі, вже починаючи від порту, кругом було видно багато антантської зброї – танки, гармати тощо. Українців, що захотіли себе виявити такими, було дуже мало. Було кілька кооператорів і працівників Дніпросоюзу: з одним з них, М. Бондаренком, мали ми інформаційну розмову. Були тут генерал [Віктор] Сокира-Яхонтів, полковник [Микола] Сахно-Устимович та інші, але вони, як кажуть, сиділи тихо – можливо, через те, що попередньо брали участь в українському війську.

Якось у товаристві хорунжого Солов'яна довелося зустріти кількох військових з нашивками Української Галицької Армії на уніформах. Ці вояки потрапили до Севастополя ще за "денікіяди". З одним з тих військових у ранзі поручника, який чомусь підкреслив, що є доктором права, ми мали коротку розмову. Перше, про що цей доктор запитав, було: "Чи Петлюра з отаманами все ще з поляками накладає? То ви теж з Добровольчої Армії?" Й здивувався, коли почув, що ми прибули в Крим за спеціальним дорученням і скоро від'їдемо до штабу Головного Отамана.

Поручник Іванів передав мені, що морські старшини в Севастополі, довідавшись про прибуття нашої місії, хочуть отримати відомості про боротьбу українського війська. Вони прохали, щоб члени місії прибули на прийняття, яке має бути влаштоване вечором 14 травня. Полковник Іван Омелянович-Павленко на зустріч з моряками погодився. Зрештою, всі ми були зацікавлені нагодою зустріти морських старшин, які, певно, ще пам'ятають про піднесення українського прапора на кораблях Чорноморського флоту в 1918 році, й лише через збіг несприятливих обставин, а потім через відрізаність від України з її урядом і військом не змогли носити відзнаки Українського воєнно-морського флоту. Цього ж дня голова нашої місії отримав запрошення прибути 14 травня на 10 годину до ставки головнокомандувача, бо генерал Вранґєль вже повернувся зі своєї інспекційної подорожі.

У призначену годину Вранґєль прийняв полковника Івана Омеляновича-Павленка разом із його оточенням і привітав усіх як представників чужої держави. Очевидно, що тепер, після відступу Добровольчої Армії в Крим та капітуляції кубанських частин, до якої сам він спричинився, нині вже без Денікіна й при замкненні Добровольчої Армії в Криму як у клітці, Вранґєль щиро чи нещиро, але погоджувався з думкою, принаймні тимчасово, налагодити зносини з українським урядом. Після обміну думок і інформацій та пропозицій, до яких було помітно скептичне ставлення присутнього генерала Шатілова, генерал Вранґєль, закінчуючи свою промову, висловився так: співпраця Української та Добровольчої Армій може бути тільки корисною для подальшої боротьби з большевиками. Отже зрозуміло, що на території України залишається уряд УНР, російська ж армія як союзницька, спільно з українською, з боями пройде на терени Росії, маючи в тилу Україну, Донщину та Кубань, де вже діють повстанці, і, можливо, туди висадяться ще з моря десанти. Ще додав генерал Вранґєль, що в Криму в складі Добровольчої Армії є до 80% військовиків родом з України та Кубані, й він має намір на майбутнє за сприятливих обставин сформувати з українців один корпус або принаймні його кадри.

Після прийняття у генерала Вранґєля, як стемніло, з'явився до нас поручник Іванів, як було домовлено, й провів нас до досить глухої прибережної околиці міста. Після того як ми зайшли всередину, за нами зараз же позамикано двері, й ми опинилися в довгій залі, де за довгими рядами столів було до 300 морських старшин, які зірвалися зі своїх місць зі співом "Заповіту": співали вони, можливо, не так для пошани прибулих, як тому, що національні відзнаки українських старшин нагадали їм Україну. Поміж зібраними старшинами було багато капітанів 1-го рангу та один адмірал. Нас щиро гостили, обмінювалися спогадами. Хоч і не всі вони добре знали українську мову, але відчувалося, що у цих моряків є щось спільне з нами. Бенкет тривав до глибокої ночі. На прощання один капітан палко вітав Україну, її провід і козацтво, після чого майже кожний з присутніх вважав за обов'язок підійти до нас із чаркою в руці з останнім привітом. Потім, як ми встали, щоб відійти, почулось могутнє "Ще не вмерла Україна!", і всі застигли на хвилину в пошані до Батьківщини, якій їм не довелося служити.

Вже перед світанком поручник Іванів у товаристві ще одного лейтенанта допровадив нас до готелю. Враження від цієї конспіративної зустрічі зі старшинами Чорноморського флоту надовго залишилися незатертими в нашій пам'яті.

З огляду на обмежений час, з Британською Королівською Військовою Місією ми не мали контакту, зате побували у голови Американської Військової Місії контрадмірала Ньютона А. Мак-Келлі, який прийняв нас у салоні свого флагманського корабля. Привітав він нас англійською мовою, що відразу хотів його старшина-перекладач перекладати по-російськи, але наш член місії лейтенант флоту Ілюченко-Яхновський по-англійськи пояснив, що в перекладачах немає потреби, бо голова нашої місії й інші члени її говорять по-французьки. Адмірал усміхнувся, пояснивши, що у нього ще немає знавців української мови. Головне, чим цікавився адмірал – це організація українського війська взагалі, хто є вищими начальниками і т. д. Під час нашого короткого візиту куртуазного характеру, за склянкою традиційного віскі, адмірал побажав, щоб Україна здобула повну свободу в цій кривавій боротьбі, яка вже триває третій рік після невдалої революції в колись союзній Росії.

Решту 15 травня провели ми спокійно, запаслися квитками та перепустками, в очікуванні на пароплав, що на другий день мав відійти на Варну. Нарешті о 7-й годині ранку 16 травня 1920 року ми вже були на пристані. 3 українців там стояв лише поручник Іванів, з яким попрощалися. Біля нього був ще один молодий полковник, якого ми бачили в оточенні генерала Вранґєля: він запитав нас, чи не бракує нам чогось до подорожі. Подякувавши, сіли ми на досить великий (10 тис. тонн), справний пароплав "Костянтин Великий", де непогано розмістилися. Скоро після цього наш "Костянтин" малою ходою покинув Севастопольську затоку і, набравши швидкості, взяв курс на Варну.

Адаптація тексту – команда сайту "Кримські Українці"