Зазвичай в історії козацтва, коли її розглядають у зв'язку з історичним життям литовсько-польської та московської державної системи, появу козаків на територіях згаданих держав і на прилеглих до них південних землях відносять до половини XV в., кажучи, що "козак" — це татарське слово, яким називали легких кіннотників, переважно добувачів, а відтак і термін "козакування" стає синонімом здобувацтва; проте московська історична школа, спираючись на висновки Ключевського, які так палко відстоював відомий дослідник українсько-козацького життя Мякотін, ототожнює козацтво з безпритульними бурлаками, кажучи, що цей клас людей був значно поширений по Московській Русі навіть по її північних частинах ще в кінці XIV - на початку XV ст.

 Метою цієї розвідки є не історична сторона аналізу появи козацтва на наших територіях і пояснення, ким були первісні козаки, а дослідження перебування козаків там, де вперше з'являється письмова звістка про них ще на початку XIV ст. у Криму. Проте зовсім обходити згадані питання не можемо. Матеріалом для цієї статті став "Статут Генуезьких колоній на Чорному Морі", виданий у 1449 році з Liber juris respubliquae Genoversis для тиг генуезьких колоній, які були розкидані по північному узбережжю Чорного Моря, переважно в Криму та частково на Кубані. Цей статут у перекладі російською мовою паралельно з оригінальним латинським текстом надрукований у V томі "Записок Одескаго Общества истории и древностей", виданому в Одесі 1863 року.

 Перша поява генуезьких колоній у згаданих місцях датується першим десятиліттям XIII ст., коли в 1204 році хрестоносці взяли Царгород і заклали там Латинську імперію. розподіливши візантійські колонїі за жеребом між учасниками хрестового походу; при цьому на латинського імператора припали згадані вище місця.

 Однак генуезці були на Чорному і Азовському морях і раніше: ще за імператора Мануїла до 1168 року вони вже набули права торгівлі в деяких пунктах північного узбережжя, яке того року на прохання венеційців було обмежено.

 Головним центром цих колоній було місто Кафа (сучасна Феодосія), закладене, вочевидь, одним з лицарів з роду дель Орто, який володів Кафою тривалий час. Один з них 12 січня 1243 року дав перший привілей генуезцям; у цьому привілеї він іменує себе бароном — Dominus Caphe. Нащадки цих правителів були в Кафі ще і в 1316 році, бо у статутах, виданих Генуєю для Кафи та прилеглих земель Хозарської імперії "Impositio officii Chazariae" від 30 серпня 1316 р., і в ранішому від 1290 року, є згадки про них. Власне володарями називаються сини Боніфація дель Орто, а він сам у листі папи Бенедикта ХІІ до хана Узбека називається володарем Кафи.

 Місто Кафа було зруйноване татарами в 1304 році і пізніше відбудоване генуезцями. Вже з 1316 року республіка мала над ним таку широку владу, що представник Генуї, консул Кафи, вже носив бучний титул "Господаря імперії Хозарської і всього Чорного моря" — "Dominus imperiae Chazariae et tutti mare Negro". Згодом, у XV ст., почався занепад генуезької влади в Кафі, і зрештою 1475 року її взяли і знищили турецькі війська. На цьому панування генуезців на Чорному морі скінчилося.

 На службі цієї республіки у згаданих її колоніях ми й зустрічаємося з козаками, ще раніше, ніж на теренах півдня Сходу Європи.

 Взагалі перша звістка про козаків нам відома з Синотарія м. Сугдеї, нашого Судака у Криму, колишнього стольного міста Сугдейської митрополії, визначного торговельного пункту — Сурожа староруських літописів.

 Під датою 17-го травня 1308 р. записано: "Того ж дня спочив раб Божій Альмальчу, син Самака, уви, сколотий козаками молодчик". Напевно, це були козаки татарського війська, яке того ж року зруйнувало Кафу за наказом онука Батия — Тахта-хана.

 Пізніше ми бачимо генуезьких козаків як неприятелів татар на службі в кафинського консула, яким приділено декілька артикулів Статуту; крім цього, про їхнє становище можна судити з інших місць Статуту, де згадується про козаків окремо або у зв'язку з іншими найманими службовцями генуезької громади.

 Цей статут, натомість попередніх, розробляла окрема комісія в Генуї в 1413 році, і він був затверджений Дожею та колегією Нобілів 24 січня 1448 р. для "Громади міста Кафи і по всьому Чорному морю і імперії Хозарській, де достословна громада повну або неповну судову владу має".

 § 1 Статуту встановлює консула як голову та начальника Кафи і всього Чорного Моря у Хозарській імперії; до його компетенції належала найвища судова та військова влада. Він же був і головою козаків — оргузіїв.

 У Статуті козаки іменуються або звичайно — "козаки" - оргузії, іноді просто — оргузії. Треба звернути на це увагу. Що означало слово "оргузії" — досі лишається загадкою. Філологи відносять це слово до торкської мови, кажучи, що воно означає передову сторожу з узів або гузів, як іменувалися торки та берендеї, відомі в Україні зі староруських літописів під загальною назвою "Чорні Клобуки", відносячи походження слова до часів панування печенігів і угрів на тих землях. У статуті написано Horgusii, Orgusii, іноді Orguchii, arguchii Or (угорською "сторож"). Ще в першій половині XIX ст. мешканці однієї з околиць Айзенбурського комітату називали себе Oerga, а їхній округ — Orsegi Kerulet, тобто "околиця сторожі".

 З угорським чи печенізьким Оer порівнюють стару татарську назву Перекопу — Оr — кордон, варта, і монгольське oergo — ханський табір, ставка у кімликів, а звідси охоронці табору — orgusii.

 Таким чином, якщо orgusios — це характеристика, то casachos немовби визначає народну (племінну) назву. Спеціалісти зі східних мов вказують, що "ак" наприкінці слова "козак" притаманне татарській мові, латиною має вимовлятися "ах", через що козаки ототожнюються з казахами, мешканцями передкавказької провінції Казахії, про яку є згадка ще з часів Костянтина Порфірородного.

 Головним органом при консулі була Рада Старшин — Генеральна Рада Синдиків, або Генеральні Синдики, яких обирала попередня Рада з-поміж мешканців Кафи балотуванням чорними та білими кулями, більшістю 2/3 голосів. До неї входило 4 генуезців і 4 кафинців; половина синдиків мусили бути шляхетного походження. Населення Кафи, крім родових генуезців, складалося з греків, вірмен, євреїв, українців (русинів), московитів (росіян), черкесів, сарацинів, поляків і т.д. Ця рада обиралася на 6 місяців і повинна була складати присягу на Євангелії. Синдики судили за правилами Статуту Торговельного та Хозарського, вони ж після завершення повноважень консула, який висилався на рік з Генуї, перевіряли його діяльність. Цим Генеральним Синдикам, як представникам місцевої громади, підлягали козаки, яких синдики були зобов'язані оглянути перед вступом на посаду.

 Козаки-оргузії несли виключно військову службу як у самій Кафі, так і в інших містах і фортецях-колоніях, як при самих консулах, так і в військовій охороні поселень. § 1 глави 22-ї "De Horhusiis" проголошує: "Постановляємо і узаконюємо, що при згаданому п. Консулі Кафи для супроводу його та служби при ньому має бути 20 оргузіїв, добрих, вправних і надійних, з яких кожен мусить мати, як оргузії мають і мати повинні, за існуючим звичаєм, коня, щит, плащ (cabarichio) та свою зброю. Вени одержують від громади м. Кафи кожний по 120 аспрів на місяць, і ніхто з них не може бути невільником, або чиїмось підданцем — (sclarus vel servus) слугою.

 § 1 глави 21-ї говорить, що в м. Кафі має бути один військовий очільник оргузіїв Capitani Horgusiorum, який має отримувати на себе та на доброго надійного коня 150 аспрів на місяць. Цей очільник повинен перебувати з козаками-оргузіями при консулі і виїздити з ним щоразу, коли на це буде наказ. Таким чином, ці два параграфи стосуються персонального конвою консула, його особистої гвардії, яка несла службу при самому консулі і ескортувала його при урочистих виїздах по службі, а також і до церкви, куди консул ходив з музикою конвоєм, обов'язково в супроводі військового голови міста. Останній під загрозою штрафу в 50 аспрів мусив кінно супроводжувати консула до церкви.

 Крім того, по містах і фортецях були козаки, які підпорядковувалися військовому комендантові міста. Вони несли варту разом з вояками та міською сторожею на брамах міста, а в нічний час виконували і функції військової поліції.

 За статутами, ці функції виконували немісцеві люди: обов'язки військового начальника міста в жодному випадку і під жодним приводом не сміли виконувати громадяни міста Кафи, як не могли вони бути в солдатах, і тим більше в оргузіях. Це все мусили бути сторонні люди, незалежні від впливів і родинних зв'язків місцевого громадства.

 Внутрішня охорона міста й передмість лежала на поліційному голові і поліційних служителях, але після того, як вдарили в дзвін, вона переходила до рук військового голови міста, і поліція тоді не сміла в жодному разі втручатися до діяльності військового голови. Ударів у дзвін було не менше ніж 370 разів у період від 1 жовтня до 1 березня о сьомій годині вечора, а в літній період — після восьмої години. Тоді мешканці не сміли виходити далеко з будинків і світити вогню. Кожного старшого від 15 років, затриманого далі ніж 8 дворів від дому, заарештовували і вранці доправляли на суд консула або його вікарія. Військовий же голова одержував 18 аспрів з кожного вартового, знайденого сплячим, і по 12 з тих, хто не з'явився на варту своєчасно, або не був на своєму місці. Також сплачувався штраф за світло після дзвону — не більше 25 аспрів.

 Військова охорона міста мала затримувати всіх, хто робив бешкет на вулиці і доправляти їх уранці до консула. Взагалі вона відповідала за безпеку міста, зокрема за пожежну.

 При міських і передміських брамах козаки несли охоронну службу, допомагаючи сторожеві та військовому голові (capitanes). При кожній брамі мало бути на сторожі по чотири козаки по черзі. В нічний час міські брами мусили бути зачинені, і лише в невідкладних випадках дозволялося відчиняти браму, але лише при піднятому через рів містку. Ця сторожу вночі підсилювалася місцевими мешканцями, які були поділені на сотні і мали відбувати вартову службу під доглядом сотників, яких затверджував консул з обраних громадянами 4-х кандидатів на кожну вакансію. Безпосередньо ж усі вартові підлягали капітанові брами — комендантові мостового укріплення вежі.

 Міська поліція після дзвону переймала охорону цитаделі — фортеці, де перебував сам консул. Поліційний пристав під загрозою кари не смів виходити після дзвону до міста або передмість.

 Зброя сторожі при брамах була такою: в козака — лук зі стрілами та по 2 балісти на солдата.

 Це все стосувалося охорони Кафи. Але такі ж обов'язки лежали на козаках і їхніх військових очільниках і по інших генуезьких містах-колоніях які підпорядковувалися кафинському консулові; там одні з козаків складали особисту охорону місцевих консулів, але в меншому числі (в Солдаї — 8 душ), інші — охороняли міські брами нарівні з солдатами і служили як посильні. Служба була під суворим контролем. Ніхто з них не смів бути відпущений до Кафи більш ніж на 5 днів, під загрозою кари по 10 аспрів на день з кожного. Відпускали тільки по двох разом, і аж після того, як повернулися попередні відпущені; навіть якби відпущений затримався з дозволу консула у власних справах довше ніж на 5 днів, цей час вираховувався з його річної служби. Вояки ж, коли стояли по фортецях, зовсім не сміли виходити з них. Всі доручення службові виконували козаки.

 § 34 книги II про порядок у містах, які підпорядковувалися Кафі, каже, що місцевий консул не сміє і думати входити у які-небудь зносини з будь-ким із солдатів, найманців чи оргузіїв, продавати їм що-небудь або позичати, під загрозою втрати речі або краму, і без права скаржитися до суду. Таким чином Статут ставив козаків в абсолютно незалежне особисте становище, дбаючи про те, щоб на них лежав лише військовий обов'язок служби, і щоб не було якихось інших взаємин між козаками та їхніми начальниками, крім службових.

 Козак відбував службу добровільно за наймом, зі своїм конем, одягом та зброєю, зовсім так, як і пізніше наше козацтво: навіть до останньої чверті XIX ст. козаки мали власні рушниці; холодна ж зброю аж до останніх часів утримання козакам надходила з місцевих засобів при певній дотації держави.

 Фінанси генуезької громади складалися також з місцевих прибутків.

 Генуезькі козаки отримували за свою службу досить високу винагороду: начальники по 150 аспрів (срібних монет), рядові — 120 у місяць на себе і на коня; комендант брами — 150, підкапітан — 140, солдат, пушкар — 100; сторож брами — 50, сторож вежі — 47.5; писар грецької мови — 120, розсильний — 38; єпископ столових — 100, капелан при палаті — 100.

 При тогочасній ціні грошей та дешевизні життя це було цілком гарне утримання. З нього, правда, козаки мусили платити нотареві або діловодові скарбниці по 6 аспрів з кожного за те, що він записував їх до реєстру найманців, які утримуються коштом скарбниці. Крім того, цьому нотареві дозволялося брати з козаків, як дарунок, по 4% з їхньої отриманої платні.

 Гроші на утримання козаків надходили з місцевих прибутків, і лише тоді, коли їх бракувало, мешканці мусили платити за розкладом за нічну охорону міста.

 Козаки діставали від влади помешкання, а у зимовий час і паливо (задля цього збиралося по одній деревині з воза, який проїздив міською брамою).

 У великі свята, та у дні, коли влаштовувалися перегони та ігрища, консул частував козаків окремо; на це Статут призначав у Кафі з сум скарбниці певні квоти. Частування мусило бути також на Щедрий Вечір та перший день Різдва, Водохреща, Великдень, Івана Купала. Козакам давали вино — на 12 аспрів, пряники, яблука, виноград, напої. Певні суми були призначені консулові на свята Водохреща та Великдень, Івана Купала і на ілюмінацію міста та на ігрища, на яких були присутні козаки.

 У день св. Гервазія та Протазія в жовтні влаштовувалися перегони, в яких кінні козаки, без сумніву, брали участь. У цей день, як і в день перегонів барок, козаки мали хліб, вино та сир за рахунок громади.

 Цікавим є те, що в видатках, асигнованих на перегони, фігурують квоти на лисицю та півня — по 6 аспрів,. Головною нагородою була штука кольорової матерії — наприклад, кармазину або шовку, вартістю в 1200 аспрів, тоді як на нагороду при перегонах барок на штуку атласу, кармазину або тафти асигновано 630 аспрів.

 У наших козаків і гірських народів Кавказу головною нагородою на перегонах була штука матерії: також у них існують кінні гри — т.зв. "лисичка" та перегони з півнем, коли ватага мусить переганятися на певну відстань, і нагороду дістає той, хто першим прийде до фінішу, маючи лисиччин хвіст, або півня — власне, його шматки, бо кожний намагається вирвати його і вирватися вперед.

 Крім цих видів утримання, генуезькі козаки мали прибутки від здобичі. Вони займалися здобувацтвом на суші. Глава 66-та кн. І. трактує це спеціально; там говориться, що коли станеться так, що буде взята козаками на суходолі здобич, яка складається з речей, волів або іншої худоби, відбитої у татар (будь-яких) — ніхто не сміє і думати брати частину цієї здобичі або худоби; навпаки, така здобич мусить бути недоторканною, і ті, що її взяли самі чи перехопили, мають на неї повне право, і консул мусить таких козаків-оргузіїв і всіх перехоплюючих підтримувати, допомагати їм і опікуватися ними.

 Здобувацтво взагалі тоді було законним засобом до існування та здобування засобів. Статут, крім здобувацтва на суходолі, яке він не лише визнає, а й підтримує, говорить ще й про морське каперське спорядження галер і галіонів, з виконанням деяких правил: від морської каперської здобичі половина йшла на громаду; суходольна ж здобич розподілялася так: 1/4 консулові, решта — навпіл, тобто 3/8 громаді, 3/8 козакам. При розподілі "дувану" в наших козаків так само частина йшла отаманові, частина — війську, а решта — товариству. Ще в XVII—XVIII ст. ясно, що при такій кількості козачої здобичі, яка припадала генуезцям, був сенс підтримувати цей козацький промисел.

 Вже той факт, що здобич на суходолі мала походити від грабування татар, говорить про те, що генуезькі козаки не були татарами; вони також не були й мусульманами та місцевими мешканцями.

 Кафа фактично здобула повну незалежність від хана і вела з ним кілька разів дуже успішні війни. Ставлення генуезців до татар було дуже лихе.

 Глава 47 каже: беручи до уваги те, що з приязних стосунків і та зв'язків громадян Кафи (або частини їх) з ханом кримським або його підданими та васалами виникають великі шкоди та витрати для Кафи та генуезької громади, зокрема тому, що мешканці, одержуючи дарунки від хана та його підданців, передають всілякі таємниці. Відтак — "постановляємо, зазначаємо та підтверджуємо, щоб ніхто з мешканців обох статей, якого б він не був звання, не смів надалі ані сам, ані через інших, брати подарунки, ані приймати татарина до дому, ані давати помешкання у гостинниці, під штрафом від 25 до 100 сомів. Половина штрафу належить тому, що доніс, ім'я якого зберігати в секреті, а друга половина й подарунок належать громаді".

 Другим параграфом забороняюся навіть говорити з послами татар у місті й поза містом, доки вони не побували в консула.

 Навіть постійні мешканці Кафи мусульманської віри, "сарацини", яких у місті мешкало багато, як каже Статут, "переважно найбільші вороги християнської віри — не сміли і не думали мати яку-небудь зброю для нападу або захисту". § 2 казав, що "турки та інші сарацини, що приїздять морем, не мають права вивантажувати жодної зброї".

 Одним словом лише християни мали право носити зброю та користуватися повними правами громадянина. Громадянство ж було набути легко: за главою 72-ю, "мешканці Кафи, проживши рік у місті або передмістях, зі своїми родинами мусять рахуватися генуезцями, а не канлюками", і судити їх зобов'язаний консул, а не тудун канлюцький (чужинецький), який, вочевидь, виконував суд від імені хана.

 Таким чином, виходить, що козаки-оргузії не були татарами, ані мусульманами, і не підлягали ханській юрисдикції. Скоріш за все, вони були християнами, вільними, цілком незалежними людьми, ба навіть і не чиїми-небудь слугами — все це є і істотна ознака нашого вільного козацтва. Їхня служба була добровільною, переважно конвойною та охоронною щодо найважливіших пунктів оборони; здобувацтво було їхнім законним засобом наживи. Це все характерні риси і прикмети, притаманні нашому реєстровому та вільному козацтву. Щодо їхньої національної приналежності — можна лише здогадуватися. що вони могли бути з "черкасів", гірського населення Передкавказзя, яке в ті часи було християнським; могли бути і з вільного русинського елементу чорноморсько-азовських степів Дону та Наддніпрянщини, який залишався там і за часів татарського панування, бо знаємо, що 1475 року генуезці наймали українців з Правобережжя на службу.

 Майже напевно можна сказати, що козаки 6ули на генуезькій службі вже і в XIV ст., бо статут 1448 р., який становив собою доповнення та зміну ряду часткових статутів від 1344 до 1413 рр., є неповним, і складається враження, що він розвиває та закріплює деякі попередні постанови, зокрема щодо козаків-оргузіїв, їхньої служби та утримання. Ці оргузії могли бути з населення Казахії, тому і носили назву "cosachi horhusii". Також відомо з з літопису, що князь Федір Дмитрович у 1062 році кликав до себе на допомогу до Галичини вірмен козохацьких "cosochacenses", але це могла бути й інша народність, щодо якої вживалася назва татарської легкої кінноти козаків.

 Слід ще вказати, що у статуті Кафи 1316 року згадуються православні церкви "Rossorum", що вказує на присутність там українського населення, оскільки для європейців Московщина ще дуже довго не мала назву "Росія". Як на аналогію зі слов'янщиною можна вказати на святкування у Кафі Івана Купала 24-го червня, коли робили ілюмінацію, палили вогні та смоляні бочки. Святий Іван Предтеча користувався явною пошаною серед запорозьких і донських козаків; в останніх їхніх відозвах і грамотах XVII ст. він часто фігурує як один з патронів, коли козаків закликають "постояти за престол Предотечев". Добута в Тані-Азові чудотворна ікона св. Івана, датована 683 роком, була найголовнішою святинею донців, яка переховувалася ще і в XVIII ст. у їхньому головному містечку Черкаському.

 На Дону ж молодим козачатам по досягненню трьох років підстригали чуба по-козацькому, їх садовили на коня, батько одягав на них шаблю і віз до церкви правити молебень св. Іванові.

 В Запорозькій Січі день 24 червня також грав значну роль — у Новій Січі в цей день робили літні вибори курінної старшини, другі за рік після 1 січня.

 Взагалі в праві та звичаях нашого вільного козацтва ми знаходимо дуже багато спільних, рис які приписуються козацтву татарському і які зустрічаємо в козаків на службі Генуї. Це однаково стосується як запорозьких, так і донських козаків.

 Запоріжжя та Дін з давніх-давен були дуже міцно пов'язані між собою. Запорозька легенда про розселення козацтва з Дніпра на Дін та до Сибіру була жива ще в 1840-х роках серед задунайських козаків; її переказав запорожець Корж в "Устному повіствованії". Формування донського Низу з головним містом Черкаськом цілком зобов'язане запорозьким козакам.

 На цю традицію вплинув і безперервний зв'язок походження донців від черкасців, а запорожців від черкасів та хозар. Традиція хозарського походження зазначена навіть у Запорозькій Конституції 1709 р. (при обранні Орлика на гетьмана).

 Можливо, що це все лише моменти та похибки, засновані лише на використанні слів "козак" і "черкес"; скоріш за все, тут грало роль бажання відокремити себе від решти маси люду (зокрема російського), але в кожному разі ці переконання були певними як на Донщині, так і в Запоріжжі ще в 1860-х роках.

 Хозарська традиція запорозького походження чомусь зовсім оминається, але для нас дуже характерною є хозарська традиція в генуезців, яка пов'язувала ім'я колишньої хозарської імперії з територіями, які пізніше захопили генуезці на Чорному морі. Цілком можливо, що цей зв'язок генуезців і хозарів був перенесений через козаків-оргузіїв до нашого Вільного Козацтва, власне Запорозького. Воно тим більше могло мати місце, що ми маємо прямі свідоцтва про подорож генуезьких громадян та урядових осіб у торгівельних і службових справах через Дніпрові перевози на землях Запорожжя.

 Шлях з Криму до Львова та Західної Європи проходив по землях Низових та Болоховських.

 На Правобережжі ж вербували на генуезьку службу місцевих вільних людей для боротьби з турками. Сюди ж відноситься й передання Запорожців про велике генуезьке місто Білозерку, навпроти Бузулуцької Січі за Дніпром, яке було зруйноване ханом Мамаєм десь у другій половині XIV століття; запорожці звідти діставали мармур для своїх будівель.

 В будь-якому разі статут генуезьких колоній висвітлює становище Вільного Козацтва в першій половині XV ст., коли про нього ще нічого не було чутно у староруських джерелах і документах. В історії Вільного Козацтва ще достатньо таких незаповнених пробілів, які лише з великими труднощами, користуючись методами подробиць та історичних пережитків, можна потроху заповнювати. Новіші дослідження показують наочно, що Вільне Козацтво з давніх-давен перебувало на своїх родових теренах, на яких воно пізніше будувало своє самостійне державне життя.

 Д-р інж. С. Федорів

 (Літопис Червоної Калини. - Ч. 9 (вересень) і 10 (жовтень) 1933 р.)