Саме зараз, коли зачищаються всі свідчення української державності та культури у Криму, пересічному українцю має стати зрозуміло, що їх тут виявляється чимало. Що Сімферополь становить для нашої культури та історії вагоме значення, яким не можна нехтувати. Що тут залишається багато наших співвітчизників, до долі яких ми не можемо бути байдужими.

 Під час подорожі "українськими місцями" Сімферополя постійно відчувається багатонаціональна специфіка Криму та його столиці. Жоден з народів, які його заселяли чи заселяють, не може зі впевненістю сказати, що Крим належить йому. Так вже сталося, що один за одним до Криму приходили різні народи – носії різних мов та релігій. При цьому зазвичай кожний наступний господар нав’язував свою мову, релігію та порядки, практично не рахуючись з інтересами попередників. Виняток з цього правила становить хіба що єдиний народ – український, який не лише ніколи не претендував у Криму на роль панівної нації, ніколи не запроваджував тут своєї мови чи хоч якось відчутного панування, але й не спромігся відчутно про себе заявити. В цей час свої умови у Криму диктувала російсько-радянська культура, яка протидіяла розвиткові кримськотатарської та української народної самосвідомості, втовкмачивши до голів багатьох кримчан (і не лише), що українці є окупантами, які пригнічують розвиток кримських народів, а татари громадять зброю, щоб в один прекрасний день вирізати всіх кримчан. Події весни 2014 року показали, хто насправді громадив зброю та чиї вояки з’явилися з нею на вулицях.

 Свого часу запорожці брали активну участь у завоюванні Криму, навіть не здогадуючись, що після цього вони вже будуть непотрібні імперії, вчорашні союзники ліквідують Січ, а здобуте за їхньою допомогою назвуть споконвічними "русскімі" землями, здобутими кров’ю "русского солдата". Про це варто подумати, оглядаючи найстаріший монумент заснованого після 1784 р. поруч із татарською Ак-Мечеттю нового імперського міста – Сімферополя – так званого Долгоруківського обеліску. Пам’ятка російсько-турецької війни (1768-1774 р.), а саме її передостаннього акорду – кампанії 1771 р. з підкорення Криму, прославляє імперського воєначальника князя В.М. Долгорукова-Кримського. Обеліск стоїть на місці, де знаходився військовий табір князя. Оглядаючи цей помпезний монумент, який наслідує давньоримські традиції, поставимо собі питання: ким були ті 38 тисяч російських вояків, які отримали перемогу над 50 тисячами татар і 7 тисячами турків у тій війні? Неподалік – пам’ятник О. Суворову, на місці так званого суворовського редуту. Ким були ті вояки, яких привів до Криму О. Суворов?

 Від самого початку і до кінця війни 1768-1774 рр. активну участь у ній взяло козацтво України. Так, у листопаді 1769 р. козаки завдали поразки татарському загону біля р. Вовчої, взяли участь у битві при Кінбурзі, під Очаковом та Хаджибеєм. Ходили козаки під Тулогу, Ізмаїл, штурмували Перекоп, захопили Кафу. У липні-серпні 1773 р. запорожці стояли біля Гірсово під командою генерал-майора Милорадовича. На початку кампанії 1774 р. Росія організувала дунайську розвідувальну експедицію, що складалася з запорізьких козаків і була поділена на дві команди. Першу команду очолював Іван Мандро, другу – полковник Кіндрат Гук. Ці загони забезпечували переправу російських військ на правий берег Дунаю. Загалом у російсько-турецькій війні брали участь 5-10 тис. козаків. Порахувати ж рекрутів – українців, набраних з колишньої Гетьманщини до російського війська, зараз немає жодної можливості. І зрозуміло, що в "окупованому" Україною Криму жодного бодай крихітного пам’ятного знаку участі українців у цій війні так і не з’явилося. Оглядаючи ці монументи, як і багато інших поставлених на чисельних місцях битв імперії, українцю, пам’ятай: за всі ці успіхи панів з Петербургу платили кров’ю сини України, тож не можна дозволити легко викреслити нас з історії.

 У деяких українських містах за часів незалежності поновили пам’ятники керівникам колонізації Причорномор’я та Криму – Катерині ІІ, князю Потьомкіну та ін. Були ідеї поновити й імперський монумент Катерині ІІ, який існував у Сімферополі. Звичайно, слід визнати раціональність аргументу, що саме ці історичні особи закладали ці міста. Проте відсутність новітнього пропагандистського звучання їх сприяло б одночасне зведенню пам’ятників іншим фундаторам Криму. Що вже казати про українських діячів і героїв Криму, коли у помсту за улюбленого "кумира" Леніна севастопольці валять пам’ятник Сагайдачному в Севастополі.

 У кінці XVIII-середині XIX ст. проводилося переселення до Криму українських селян – кріпаків з тодішніх Київської, Чернігівської, Полтавської, Катеринославської, Харківської та ін. губерній. Їх спрямовували, головним чином, до сухих малообжитих регіонів Криму – Євпаторійського повіту та Керч-Єнікальського градночальства. Про побут тогочасних українських переселенців розповідає експозиція Центрального музею Тавриди та Етнографічного музею Криму на вул. Пушкіна, 18; з квітня 1999 року тут діє дуже цікава стаціонарна виставка "Мозаїка культур Криму". Українські переселенці займалися хліборобством, скотарством, випарюванням солі, перевезенням вантажів, рубками лісу, гончарним ремеслом. Жінки займалися прядінням, ткацтвом і вишивкою. В експозиції етнографічного музею відтворено фрагмент інтер’єру української хати: червоний куточок з образами та рушником-богівником (Чернігівщина, 1950 р.), пічка з посудом кін. XIX-поч. ХХ ст., так звана «бабина лавка», стіл, скриня з приданим нареченої, чоловічі і жіночі українські костюми, зокрема, вишиті сорочки, святковий жіночий верхній одяг (юпка, катанка, корсетка). Представлено також взуття з Сумщини поч. ХХ ст., маслобійню з Чернігівщини 30-х р. ХХ ст. В інтер’єрі святково прибраної хати представлено "Щедрий вечір" - зустріч Нового року. Українські артефакти можна побачити у колекції ювелірних прикрас музею – зібранні "Кримський ларець". Тут зокрема ми можемо побачити славнозвісні українські "коралі" - намисто з червоних коралів ХІХ ст. (Полтавщина), про яке мріяла кожна українська дівчина, мідний "дукач" із зображенням св. Урсули ХІХ ст. (Чернігівщина), український жіночий костюм з Івано-Франківська 30-40-х р. ХХ ст. та багато іншого.

 Українці були переважно сільськими мешканцями, тож до великих міст (Сімферополь, Феодосія, Севастополь) потрапляли в незначних кількостях. Проте і молодий Сімферополь станом на кінець XVIII ст. заселювався переважно звільненими з армії солдатами та вивезеними сюди кріпаками, значна частина яких була з України. Заселялися й околиці міста. Кількість українців у Криму, зокрема в містах, зросла, коли почалася Кримська війна 1853-1856 р. Для участі у війні знову збирали рекрутів зі всієї імперії та в Україні. Це була перша війна, в якій використовувалася молода українська оборонна промисловість – зокрема, збудований для потреб Чорноморського флоту завод у новозакладеному Луганську. В 1855 р. Луганський ливарний завод поставив захисникам Севастополя тільки ядер 296 пудів. Через Сімферополь на Севастополь тягнулися підводи з харчами та боєприпасами, а назад – з пораненими. Сімферополь того часу перетворився на великий шпиталь. Поранених була величезна кількість – госпіталями тоді були також Херсон та Катеринослав. Недарма у центрі сучасного Сімферополя на старих будівлях можна побачити пам’ятні дошки про перебування шпиталів часів Кримської війни. Тут робив операції захисникам Севастополя славетний М. Пирогов, який, як відомо, теж знайшов вічний спокій на українській землі у своєму маєтку під Вінницею.

 36 тисяч вояків, померлих від ран і хвороб 1854-1855 р. у період Кримської війни, спочивають на кладовищі в Петровській балці. Скільки тут спочиває українців, які загинули за "веру, царя и отечество", чи, якщо висловлюватися прозаїчніше, самодурство Миколи І?

 Після закінчення війни багато відставних солдат з українців залишилися жити у Криму. Після скасування кріпаччини 1861 р. тут також з’явилися переселенці з відпущених на волю українських селян. Станом на 1897 р. населення Криму становило 546592 чоловік, з них – 11,8 % українців, 1917 р. – 749 800 осіб, 8,6 % українців.

 З наближенням ХХ ст. зростала самосвідомість окремих народів Російської імперії; значною мірою стосувалося це і українців. До спричинення піднесення українського самосвідомості вирішальну роль зіграв геній Шевченка. Пам’ятник Шевченкові, без сумніву, є святим місце для українців у Сімферополі. Він розташований біля входу до парку ім. Тараса Шевченка на вул. Севастопольській. Тут покладали квіти на національні свята. Барельєф Шевченка можна побачити й на стіні холу центрального залізничного вокзалу Сімферополя. Навіть в умовах окупації Криму було відзначено 200-ту річницю народження Великого Кобзаря спеціальною експозицією в Музеї історії Сімферополя. В експозиції були представлені копії виконаних Шевченком портретів його друзів і знайомих, які в різні часи відвідали Крим, та публікації присвячених їм творів поета, у тому числі, портрет поета В. Жуковського, який сприяв його звільненню з кріпацтва, його приятелів-акторів М.С. Щепкіна і А. Олдріджа, Є.П. Бларамберг, яка походила з відомого у Криму грецького роду Мавроміхайлі. Предмети, представлені в експозиції, доповнювали різні видання творів Шевченка, його сучасників і інших авторів, які висвітлювали його життя і діяльність. До річниці поета музей прикрасила пам'ятна ваза, виготовлена на керамічному заводі Сімферополя.

 У ХІХ ст. на потреби імперії працювала велика кількість талановитих синів України. Як зазначає В. Сергійчук, скалічені українські душі, заражуючись російським державним патріотизмом, переходили згодом на нову стадію національно-політичного роздвоєння – малоросійство, яке наш відомий поет Є. Маланюк назвав "паралічем політичної волі" і "національним пораженством". Воно привело наших предків у ХІХ ст. до широкомасштабної асиміляції, що вкладалася в рамки штучно створеної схеми великодержавних шовіністів на кшталт "не было, нет и быть не может», яка, на жаль, сприймалася в тогочасному світі. Досить виражена була ця тенденція і в Криму. Проте це не значить, що він був позбавлений виразних українських особистостей.

 В 1888-1917 рр. у садибі Салгирка працював, вивчаючи кримське промислове садівництво, всесвітньовідомий садівник та помолог Левко Симиренко (1855-1920). Тут він підготував свою наукову працю "Кримське промислове плодівництво".

 У Криму також народився та вчився у Сімферопольській гімназії (вулиця Карла Маркса, № 32) О. Яценко (1843-1897 рр.) – відомий київський лікар-хірург, доктор медичних наук (1871), доцент Київського університету, колезький радник. Тут також 1870 р. на з’їзді вчителів Таврійської губернії виступив Костянтин Ушинський. На честь цієї події гімназія названа на його честь. Вчителем у гімназії також був І. Деркачів – український діяч, автор "Української граматики для початкового навчання".

 Культурним центром тогочасного Сімферополя був театр. Спочатку він був тимчасовим, а потім на початку ХХ ст. архітектор А. Бекетов звів нову чудову будівлю на вул. Пушкіна, 15. У 1876 році до трупи вступив актор Марко Кропивницький, якого в майбутньому назвуть "батьком українського театру". На сімферопольській сцені він успішно дебютував у ролі городничого в гоголівському "Ревізорі" і незабаром посів стан провідного артиста трупи. Актор грав значні ролі у п’єсах О. Островського, М. Гоголя. Публіка і преса високо оцінювали його виконання. У сімферопольському театрі М. Кропивницький працював недовго, проте згодом не раз повертався сюди з гастрольними спектаклями. Актор проклав дорогу до Криму й іншим корифеям українського театру: неодноразово виступала на сімферопольській сцені трупа М. Старицького. В Сімферопольскому театрі виступала також славетна М. Заньковецька.

 Пожвавлення національного життя українського народу у Криму було викликано падінням царату та подіями української національної революції. До дня Соборності 2014 року в Музеї історії міста Сімферополя було відкрито дуже цікаву експозицію, яка ілюструвала маловідомі кримські акценти становлення української державності.

 Середовищем української національної активності у Криму стала велика маса українців, які служили на кораблях Чорноморського флоту імперії. Після лютневої революції у Росії вони піднімають українські національні прапори та змінюють назви кораблів на українські. Це стало підставою до виникнення ідеї у провідних діячів української революції про сумісне існування давно пов’язаних економічними зв’язками України та Криму.

 Для оборони півострова від більшовиків Директорія та Рада народних представників, що об’єднала всі національні громади Криму, надали два кінні та один піхотний кримськотатарські полки, а також українські та російські загони загальною кількістю близько тисячі осіб. Упродовж січня вони билися проти загонів більшовиків та анархістів, проте більшовицьким інтервентам вдалося повалити республіканську владу, захопити весь півострів та влаштувати на півострові масовий терор, який супроводжувався погромами. Так звана Радянська Соціалістична Республіка Тавриди, що увійшла до складу РРФСР, була проголошена 19 березня 1918 року. Тоді починає змінюватися політика УНР стосовно Криму, що, ймовірно, було пов’язано як з оголошенням самостійності УНР і, відповідно, новими підходами до державотворення, так і з нездатністю кримськотатарського національного руху встановити контроль за регіоном, перетворенням ЧФ на інструмент боротьби з УЦР і встановлення ліворадикальної диктатури. Ще в січні 1918 р. УЦР ухвалила закон, яким військовий ЧФ було оголошено українським. У лютому-квітні 1918 р. УНР бере курс на встановлення контролю над ЧФ, Севастополем і Кримом. Україна планувала використати Крим так, як Польща після першої світової війни Гданськ, тобто відкрити собі ворота до морської торгівлі.

 Влада УНР не дає дозволу на перехід із Румунського фронту та деяких інших українських регіонів через південь України до Криму мусульманським частинам, а у квітні 1918 р. спрямовує туди частини Окремої Запорізької дивізії Армії УНР із завданням зайняти Севастополь. Проти цього протестує Всеросійське мусульманське військове шуро. Так шляхи українських державних структур і кримськотатарського національного руху знову починають розходитися, набирають суперечливого або часом і конфліктного характеру.

 У квітні 1918 р. кримський півострів був відвойований силами армії УНР та німецької армії. Запорізькому корпусу УНР під командуванням Петра Болбочана за підтримки кримськотатарських ополченців майже без опору ранком 24 квітня 1918 р. вдалося захопити Сімферополь. Очевидець писав про вступ українських частин до Криму: "Ніде на всій Україні не зустрічали українського війська з таким ентузіазмом, з такими оваціями і з таким захопленням, як робило це населення Сімферополя та інших зайнятих кримських місцевостей". Чи можете ви уявити собі це у сучасному українському Сімферополі?

 Приблизно у той самий час гордієнківський полк захопив Бахчисарай. Настрої гордієнківців добре ілюструє цей фрагмент зі спогадів командира кінного полку імені Костя Гордієнка В. Петріва. Полк перед вирушенням на Крим мітингував перед ешелонами. Побачивши свого командира, запитують строго: "Батьку! А чого ж то ми у татарську землю ліземо? Чи то нас звали? А чи то наша, своя під доброю охороною. Чи мабуть у нас війська забагато, а землі замало?"

 Петрів відповів повагом:

 - Хіба ж ви хлопці, не знаєте, що в Криму – Севастополь, а в Севастополі – Чорноморський флот – кому він належить?

 - Український! – загули навкруги гайдамацькі голоси.

 - Авжеж! Ну зрозуміли?!

 - Добре, батьку. Підемо! Здобудемо!

 Тоді полк В. Петріва насправді отримав історичну місію. Бо назустріч українському війську приїхали делегації від багатьох міст Криму, які заявили, що нетерпляче чекають на українців, бо їм обридла більшовицька вакханалія. Делегація Севастополя у складі 64 чоловік підтвердила: "Севастополь здається без бою, коли його братимуть українські війська". А представники Керчі розповіли, що у них "приховані від більшовиків великі запаси хліба, тютюну і риби та інших товарів. І все це з охотою відправляють в Україну, якщо українці займуть це місто".

 Проте подальший наступ українських частин у Криму було зупинено під тиском німецького командування, що відрядило до Криму свої власні частини з метою встановлення контролю над територією півострова.

 Цікаво, що серед вояків УНР були і вихідці з Сімферополя, зокрема, В. Кущ (10 листопада 1887 р., Сімферополь - 21 листопада 1942 р.) – український військовий, начальник оперативного відділу штабу Дієвої армії УНР, генерал-хорунжий, який спочиває на варшавському цвинтарі на Волі.

 30 квітня 1918 р. РСР Таврида була остаточно ліквідована. На думку тодішнього очільника України – гетьмана П. Скоропадського, Крим мав приєднатися до України на правах автономного краю: "…Таким чином, Україна без Криму стати сильною державою не могла б і особливо з економічного боку була б несильною. Так ненатурально відрізана від моря, мусила б Україна обов'язково збільшувати намагання до захоплення цього морського побережжя, а разом з тим повстали б загострені відносини з тією державою, котрій було б передано посідання Криму".

 Незабаром у Сімферополі постав лояльний німцям уряд С. Сулькевича, який почав проводити політику, спрямовану на відрив півострова від України. Всі заходи Української Держави ігнорувалися. Відкидаючи вимоги уряду Української Держави, Кримський крайовий уряд вирішив 21 липня 1918 р. відіслати делегацію до Берліна. Її метою було добитися від німецького уряду визнання незалежності Криму від України. Тоді Українська Держава з середини серпня оголосила економічну блокаду Криму (виявляється, це вже було у нашій історії). Було припинено залізничний та морський рух і торгівлю. Це змусило Крим у середині вересня спрямувати до Києва делегацію. Наслідком наступних перемовин було вироблення прелімінарних умов входження півострову до складу України. У пункті I цього документу зазначалося: "Крим з’єднується з Українською Державою на правах автономного краю під єдиною верховною владою його світлості пана гетьмана". До компетенції українського уряду передавалися зовнішня та митна політика, керівництво армією та флотом. Спільною була фінансова система, експлуатація залізниць, пошти і телеграфу. Кримський півострів одержував свій крайовий уряд, народні збори, які розробляли місцеве законодавство, а також територіальне військо, адміністрацію і статс-секретаря у справах Криму при Раді міністрів Української Держави. Передбачалося, що півострів буде мати свій власний бюджет. Згідно домовленості, ці умови мали бути розглянуті і затверджені Курултаєм та з'їздами національних і громадських організацій Криму. Однак у листопаді 1918 р. почалося повстання проти гетьмана П. Скоропадського.

 Після виводу німецьких військ з Криму у листопаді 1918 р. Сулькевич змушений був подати у відставку, а 15 листопада на з'їзді представників міст, повітів та волосних земств був сформований новий (другий) склад Кримського крайового уряду на чолі з Соломоном Кримом. Цікаво, що за уряду Крима на півострові одночасно в обігу перебували різноманітні грошові одиниці, у тому числі українські карбованці. Варто звернути увагу також на те, що саме за цього уряду був створений один з двох перших українських природних заповідників – Кримський.

 На хвилі революційних подій у Криму з’являються нові визначні постаті української історії. Наприкінці 1919 р. Київ захопили війська Денікіна і українську академію наук було закрито. Зважаючи на це, її колишній президент – академік В. Вернадський, з приходом Червоної армії до Києва, переїздить до Криму, де стає ректором Таврійського університету, який у наш час став університетом імені В. Вернадського. Вчений працював тут у 1920-1921 рр.

 До війни чисельність українців у Криму потроху зростала: 1920 р. – загалом 718900 осіб, 7,4 % українців; 1926 р. – загалом 713800 осіб, 10,9% українців; 1934 р. – 832000 чоловік, 10,9 % українців; 1937 р. – 996800 осіб, 12,9 % українців, 1939 р. – 1123800 чоловік, 13,7 % українців. У 1939 р. населення Сімферополя складало 142,6 тис. чоловік.

 У міжвоєнні роки Крим входив до РСФСР, що вберегло тутешніх українців від сталінського Голодомору 1932-1933 рр., але не від репресій 30-х рр. ХХ ст.

 Місцева українська громада вшанувала пам’ять загиблих меморіальним хрестом у ніші собору святих Рівноапостольних князів Володимира і Ольги, вул. Севастопольська, 17. Проте вже восени 2013 р. табличка з роками Голодомору була зірвана.

 З міжвоєнним Кримом пов’язана і значна частина творчого життя відомого українського художника-баталіста Миколи Самокиша. Майстер народився 25 жовтня 1860 р. у Ніжині на Чернігівщині. Під час навчання у Петербурзькій Академії Мистецтв (1879-1885 р.) він входив до українського гуртка митців (С. Васильківський, П. Мартинович, О. Сластіон), що ставив своєю метою відтворити історичні події і національні особливості з життя і побуту українського народу. В 1886 - 1889 р. вчився у Парижі. Від 1919 р. жив у Криму. З 1938 р. керівник батально-історичних майстерень Харківського і Київського художніх інститутів. Самокиш ніколи не розривав контактів з Україною. У кінці 1890-х р. - на початку ХХ ст. часто приїздив до України, зокрема, до Харкова, брав участь у виставках в Україні. З 1898 р. разом з С. Васильківським працював над альбомом, що мав бути продовженням Шевченкової "Живописной Украины", - "Из украинской старины", з текстом Д. Яворницького (1900). Другий альбом "Мотиви укр. орнаменту" (1902) майстер опрацював сам. На початку 1900-х р. М. Самокиш брав участь у розписах Полтавського губернського земства. З 1911 р. кожного літа працював в Україні, а з 1928 р. – у Харкові. Художник виконав давно задуманий цикл творів з української історії і козацьких воєн: "В'їзд Богдана Хмельницького до Києва 1648" (1929), "Бій під Жовтими Водами", славетний "Бій Максима Кривоноса з Яремою Вишневецьким" та багато інших.

 Помер художник 18 січня 1944 р. у Сімферополі, похований на І Цивільному кладовищі Сімферополя (Староруське). Могила розташована біля храму Всіх Святих. Ім’ям М. Самокиша названо одну з вулиць міста. Проте мало хто знає, що сталося це ще за життя художника перед війною. У Державному архіві АРК вдалося відшукати документ: "Выписка из протокола № 10 Заседания исполкома симферопольского Горсовета депутатов трудящихся от 16. VIII. 1940 года 1. О присвоении Кооперативной улице имя Академика тов. Самокиша. В связи с исключительными заслугами Академика тов. Самокиша перед русским искусством, а также учитывая крупнейшую роль его в деле развития изобразительного искусства в Крыму, в день юбилея 80-летия присвоить имя Академика Самокиша улице Кооперативной. П/П Председатель Исполкома Горсовета депутатов трудящихся – Н. Русинов". На честь художника названо також Кримське художнє училище (на перетині вул. Тамбовської та Лихого), де відкрито меморіальну кімнату художника. Тут також встановлено і чудовий пам’ятник йому.

 Для того, щоб ознайомитися з творчістю майстра, завітаємо до експозиції Сімферопольського художнього музею, вул. Карла Лібкнехта, 35 (так-так, з цим без змін), та оглянемо чисельні козацькі сюжети, надзвичайно реалістичний "Бій на озері Хасан", монументальні полотна з кримської історії "Подвиг 5 моряків під Севастополем", "Перехід через Сиваш" та ін. Окрім того, у колекціях Сімферопольського художнього музею знаходиться дуже цікава колекція україністики – твори українських та російських художників кінця ХІХ-поч. ХХ ст. на українську тему: твори С. Зорянко, портрет відомого українського мецената П. Терещенка роботи Н. Кузнєцова, "Ай-Петрі" та "Вечір" С. Васильківського, "Жниця" В. Васнєцова, "М. Крамской" - офорт Т. Шевченка, українські краєвиди Є. Міхальцова, "Осінні мотиви" М. Волошина, "Присяга Хмельницького" К. Ломикіна, "Солоха і дяк" І. Репіна, "Місячна ніч на Дніпрі" А. Куїнджи, "Хатка" Г. Світлицького, твори К. Трутовського, О. Мурашка та ін. Колекція української тематики в образотворчому мистецтві присутня також у Музеї історії м. Сімферополя, вул. Пушкіна, 17.

 Друга світова війна, як відомо, прийшла до Криму вже 22 червня 1941 р., коли німці бомбардували Севастополь. У частинах 51-ї та окремої Приморської армій, а також Чорноморського флоту, Крим, а потім Севастополь, обороняли тисячі українців.

 З початком радянсько-німецької війни на Україну потягнулися похідні групи ОУН. В їх складі Гриць Вольчак, Іван Мор’як, Іван Осадчук і Степан Тесля — подалися до Сімферополя. До столиці Криму люди Осадчука діставалися манівцями, позаяк не мали жодних документів. За кількадесят кілометрів від столиці, в селі Михайлівка Сакського району, підпільники натрапили на невеличку громаду "вільних козаків-українців", які радо зустріли прибулих. Але залишитися там надовго оунівці не могли. Обидва Івани — Мор’як і Осадчук — зупинилися на околиці Сімферополя, Тесля з Вольчаком попрямували до центру. Там їм пощастило — просто на вулиці вони знайшли українця, який допоміг похідній групі облаштувати перші конспіративні квартири в місті. Проте багато мільниківців загинуло по дорозі в Крим. До Сімферополя вдалося добратися також провідникові ОУН(м) Борисові Суховерському, який у лютому 1942 р. на конспіративній квартирі Базилевича зорганізував зустріч оунівців Ярослава Савки, "Віктора" та "Павлика" з п’ятьма сімферопольцями. Суховерський і Савка розповіли про західноукраїнську інтелігенцію та молодь ОУН, відправлену на середньо-східні землі України, роздали газети "Наступ", "Краківські вісті", журнал "Пробоєм". Друга зустріч відбулася на вулиці Профспілковій у квартирі Володимира Шарафана. У мельниківців були ще дві явки — одна на провулку Тихому в Сімферополі, а друга — в млині у Старому Криму.

 Щоб, по-перше, мати прикриття своєї діяльності, а по-друге, допомогти місцевому українському населенню, група Теслі започаткувала навесні 1942 р. дві легальні організації: капелу бандуристів та споживчий кооператив "Український консум". Капела невдовзі перетворилася на Український музично-драматичний театр ім. Шевченка, що налічував близько 60 осіб і давав вистави у Сімферополі, Севастополі, Джанкої та Ялті. Зокрема, 2 червня того року відбулася кримська прем’єра "Запорожця за Дунаєм". Директором і художнім керівником працював Іван Петренко, адміністратором — Іван Мор’як, який кожну поїздку використовував для розвитку українського підпілля. Упродовж 1942–1943 рр. вистави й концерти театру так посприяли зростанню національної свідомості місцевих українців, що німецька влада стала перешкоджати його діяльності й навіть заарештувала на певний час директора.

 Завдяки "Українському консуму" вдалося налагодити харчування інтелігенції, що найбільше потерпала від голодної зими, зокрема великого художника-баталіста Миколи Самокиша. Пізніше, 7 липня, для цих потреб було створено "Бюро допомоги українцям" ("Стіл допомоги найбіднішому українському населенню"), стараннями якого вдалося відкрити в Криму кілька початкових та середніх українських шкіл. Бюро спробувало навіть побудувати автокефальну церкву в Сімферополі, але для неї не вдалося знайти священика. На роботі в "консумі" легалізувався Вольчак, а Тесля, як новий голова всього підпілля, залишався в тіні.

 Трохи раніше, 28 червня, при Головному поліцейському управлінні столиці було відкрито спеціальну комісію для виправлення паспортів українцям, помилково записаним як росіяни (за стислий час виправлено близько 4 тис. документів). Але з діяльністю установи стався казус: оскільки поширилися чутки, що українські магазини відтепер обслуговуватимуть лише власників "правильних" аусвайсів, то "через це в українці позаписувалися люди, які самі й батьки яких ніколи не бачили земель України і яким за інших обставин і на думку б не спало перекинутися на українців". Найбільше охочих стати "новими українцями" виявилося серед росіян — особливо народжених на українських землях. Життєвий комфорт був важливіший за радянську ідентичність.

 Після налагодження сталого зв’язку з материковою Україною до Криму почала надходити й література: книжки з української історії та літератури, видані як легально, так і самвидавом. Книжки вагомо спричинилися до популяризації самостійницьких ідей, головно серед молоді. ОУН друкувало періодику, зусиллями самого Ларжевського було надруковано понад 500 листівок політичного характеру, розповсюджувалися матеріали через легальні органи: національний комітет, споживчий кооператив, початкову школу в Сімферополі, директором якої був оунівець Іван Тихонович.

 Але після збройного нападу на гестапо в Джанкої німці вдалися до репресій проти учасників підпілля і повністю втратили довіру до легального українського руху. Розпочався його поступовий занепад: восени 1943 р. було закрито український театр, у жовтні, за невиконання безглуздого наказу надати для охорони залізниці 400 бійців, розпущено Український комітет. Врешті-решт, за прикриття підпільникам залишилися правити кілька господарських установ, але з початком блокади Криму радянськими військами вони ледь животіли. Звільнення Криму радянськими військами припинило діяльність ОУН в Криму і Сімферополі.

 У парку поблизу відновленого Олександро-Невського собору стоїть танк Т-34. Це не звичайний танк Т-34-85, а більш рання модель з 76 мм. гарматою. Цей пам’ятник не тільки нагадує нам про українців, які у складі 4-го Українського фронту визволяли Крим та Сімферополь, але і про те, що саме в українському Харкові був розроблений і налагоджений випуск цієї бойової машини.

 Деякі вулиці Сімферополя названі іменами героїв тієї війни – українців. Зокрема, вул. Мальченка в аеропорту Сімферополя. Мальченко Михайло Павлович гвардії лейтенант – Герой Радянського Союзу. Уродженець с. Чаплинка на Херсонщині, навчався у залізничному училищі у Сімферополі. З 1943 р. перебував на фронті у складі штурмової авіації. До речі, його сестри загинули в окупованому Сімферополі. Одна з них – Шура, пішла під кулі, захищаючи дітей-євреїв… Сам Мальченко похований на військовому кладовищі в Сімферополі.

 Сімферополь був звільнений 13 квітня 1944 року. Проаналізуємо лише один уривок з офіційної інформації про звільнення міста: "13 квітня 1944 року місто було без опору зайняте Червоною Армією. Вранці першими увірвалися в місто танки 79-ї бригади полковника Петра Архіпова та 101-ї бригади підполковника Михайла Хромченка, до Сімферополя увійшла 26-я мотострілецька бригада полковника Антона Храповицького і 6-а гвардійська танкова бригада полковника Василя Жидкова. З півночі наступала 279-та стрілецька дивізія генерал-майора Володимира Потапенка. До одинадцятої ранку червоноармійці зустрілися з загонами партизанів 1-ї бригади (командир Федір Федоренко) Північного з’єднання і підпільниками, що діяли в місті". Прізвища промовисто свідчать про внесок до цієї справи українців. Так, і згадані командири радянських частин, і тисячі рядових червоноармійців – це такі ж українці, як і вояки Української повстанської армії. Кардинальна різниця наших поглядів на них – це виключно ознака низької національної свідомості наших співвітчизників і нерозуміння драми народу, частина якого продовжувала захищати первинні національні цінності, інша ж частина служила, як могла, своїй вже радянській Україні.

 Панування російсько-радянської ідеології в "окупованому" Україною Криму найкраще ілюструє так званий пам’ятник "жертвам УПА", зведений на Радянській площі. У той самий час українські патріоти-кримчани – опоненти більшовицького режиму на Кримській землі, так і не були увічнені. У цьому українцям Криму не вдалося виробити рішучості.

 Приплив українців до Криму відбувся восени 1944 р., коли після варварської депортації кримських татар та інших малих народів Криму сюди переселяли наших співвітчизників (разом з росіянами та білорусами) для "відновлення зруйнованого війною господарства". Серед них були і вимушені переселенці з західних українських етнічних земель - Холмщини та Підляшшя, яких переселяли сюди в рамках так званого обміну населенням між ПНР та СРСР. Розселення новоприбулих йшло переважно в Алуштинському, Балаклавському, Бахчисарайському, Білогірському та Судацькому районах. У 1944 р. з 379000 мешканців Криму 21 % становили українці.

 Перебуваючи у складі РРФСР, Кримська область залишалася в економічному просторі України, що підтверджувало доцільність включення її до складу України ще за часів УНР). Паливно-енергетичний комплекс, металургія, машинобудування та легка промисловість, залізничний транспорт України і Криму фактично були єдиними. Україна до 1954 р. надавала Кримській області велику допомогу у відродженні міст, відбудові заводів та фабрик, у вирішенні проблем водопостачання і будівництва.

 З 1952 р. у Сімферополі мешкала українська народна майстриня Віра Роїк, яка народилася 25 квітня 1911 р. у місті Лубни (нині Полтавської області). Її батьками були Лідія Еразмівна Сосюрко (Яворська) – художник-графік, та Сергій Онуфрійович Сосюрко – залізничний службовець. Закінчила Московський художній інститут 1963 р. Вперше свої вишивки В. Роїк виставила 1936 р. на Всесоюзній виставці у Москві. Загалом майстриня організувала 140 персональних виставок своїх творів "Український рушничок", у тому числі, у всіх обласних центрах України, а також у Росії, Німеччині, Болгарії, Польщі, Туреччині. Брала участь у 287 загальних художніх виставках у СРСР, Україні і за кордоном, у тому числі, у Бельгії, Франції, Угорщини, Італії, Монголії, США, Хорватії. Роботи В. Роїк зберігаються у 43 музеях різних країн світу. Вишивальниця є засновницею музею декоративного мистецтва народних умільців, салону живопису самодіяльних художників Криму і школи української вишивки у Криму. Віра Роїк була членом Національної спілки майстрів народної творчості України. Володіла 300 видами технік вишивання народів світу. Твори майстрині зібрані у меморіальному музеї української вишивки, що діє у рамках Сімферопольського етнографічного музею.

 Президія Верховної Ради СРСР, враховуючи спільність економіки, територіальну близькість, тісні господарські і культурні зв'язки між Кримом та Україною, позицію урядів РРФСР та УРСР, ухвалила 9 лютого 1954 р. Указ "Про передачу Кримської області зі складу РРФСР до складу УРСР". Подію приурочили до 300-річчя Переяславської ради. Верховна Рада СРСР 26 квітня 1954 р. прийняла Закон "Про передачу Кримської області зі складу РРФСР до складу УРСР" відповідно до радянського законодавства. Тоді у вигляді Криму Київ отримав великі площі посушливих степів без води і будь-якого натяку на зрошення, без електрики і енергоресурсів. Та сьогодні мало хто згадує про це.

 Загалом економіка Кримської області після передачі її до складу УРСР суттєво зросла. Тут розвивались як традиційні галузі – курортна, виноробна, консервна, садівництво, вівчарство, так і нові: з'явилися хімічна, металургійна і суднобудівна. Зросли капітальні вкладення у народне господарство області. Так, 1956 р. порівняно з 1953 р. видобуток залізної руди зріс на 36%, виробництво електроенергії – на 57%, консервів – на 54%, вина – на 104%, будівельного каменю – на 72%, гіпсу – на 39%. З 1956 на півострів перестали завозити городину, оскільки місцеві господарства почали вирощувати її у достатній кількості. В 1953-1963 р. випуск валової продукції промисловості Криму збільшився у 3,4 рази. Капітальні вкладення до народного господарства зросли майже втричі і склали понад 1,5 млрд. крб. Було побудовано 76 великих промислових об'єктів. За десятиріччя (1953-1963 р.) у містах і робітничих селищах було споруджено будинків загальною площею понад 2,8 млн. кв. м. Виросло 78 нових шкіл на 37550 місць, на 11,5 тис. збільшилася кількість місць у дитячих садках і яслах. Майже на 1,5 млн. зросла кількість відпочивальників на курортах Криму. Помітних успіхів досягло сільське господарство. Валове виробництво м'яса становило 160% порівняно з 1953 р., виробництво молока зросло більш як вдвічі, винограду – у 14 разів. Площі під садами розширилися втричі, а під виноградниками – у 9 разів. Кількість фахівців з вищою освітою збільшилась більш ніж вдвічі. Станом на 1959 р. у Криму проживало 1201500 чоловік, з яких 22,3 % становили українці, а 1979 р. - 2135900 чоловік, 25,6 % українців.

 У зв’язку з приєднанням до України Сімферополь переживав розквіт. Населення міста в 1959 р. нараховувало 187,6 тис. а в 1970 - вже 249,053 тис. чоловік. У місті відбулися деякі зміни. Так, вирішено було відкрити український театр. Для цього 1955 р. сюди був відряджений Київський пересувний музично-драматичний театр з тим, щоб він влаштувався у місті і став стаціонарним. Спочатку він не мав своєї будівлі, потім йому виділили будівлю клубу МВС на вулиці Менделєєва (тут зараз знаходиться Кримськотатарський театр). У процесі реконструкції центру міста було вирішено спорудити модерну будівлю і розмістити там саме Український театр. Нова будівля театру була побудована 1977 р. за проектом архітекторів С. Амзаметдінової, В. Юдіна та інженера Е. Бикова у сімферопольському середмісті за адресою пр. Кірова, 17. На час відкриття (1977) це була найкраща і найсучасніша театральна сцена в УРСР.

 Також після приєднання до України виникла ідея перейменування одного з найстаріших кінотеатрів міста на честь Т. Шевченка. Перша частина будівлі кінотеатру була побудована ще 1904 р. підприємцем Л. Сухомлиновим, який заснував перший у Криму ілюзіон "Баян". В 1954 р. із переходом Кримської республіки до складу УРСР кінотеатр було присвячено Т.Г. Шевченкові (у кінотеатрі знаходилося погруддя українського поета). Будівля кінотеатру є пам'яткою архітектури, яка входить до переліку пам'яток культурної спадщини України. Втім, наразі напис із назвою "Кінотеатр імені Тараса Шевченка" ліквідовано.

 З’явилися у Сімферополі об’єкти, названі ім’ям іншого класика української літератури, – І. Франка. Це бульвар у центрі міста, а згодом і Кримська республіканська універсальна наукова бібліотека імені Івана Франка на вул. Набережна, 29 А. В 1998 р. до 215-річчя міста на бульварі Франка письменнику було встановлено скромний пам’ятник.

 В 1950-х рр. у Сімферополі також з’явився готель «Україна» (збудований в 1950 х рр.) по вул. О. Невського 7. Нещодавно реконструйований, він є одним з найкомфортніших готельних комплексів столиці Криму.

 Навіть побіжний аналіз міської топоніміки Сімферополя свідчить, що у назвах вулиць і площ тут досі домінують безликі радянські назви, пов’язані з армією, професіями чи радянськими діячами. Назв, пов’язаних з материковою Україною, декілька: Дніпропетровський провулок, Полтавська вулиця і провулок, вулиці Київська та Запорізька.

 Напередодні розвалу СРСР у 1989 р. в Криму мешкали 2.430.500 чоловік, 25,8 % з них – українці. Незалежність України відновлена 24 серпня 1991 р., невдовзі над Сімферополем здійнявся український державний прапор. Здійснилося те, що планували ще на початку ХХ ст. діячі українського державницького руху – сателіт України де-факто – Крим, став її частиною де-юре, як автономна республіка. При цьому російська спільнота зовсім не оцінила факту того, що Україна, порушуючи власну Конституцію, пішла на надання автономії Криму. У свідомості багатьох кримчан запанував міф про т. зв. "українську окупацію". Зауважимо, що за всю історію входження України до Росії, остання не допускала навіть думки про надання українцям автономії хоча б на найменшому ступені.

 У Сімферополі за переписом 2001 р. мешкали 343,644 чоловік, з них 76147 українців, що становило 21,3 % населення міста. Чим же жило місцеве українство у Сімферополі?

 Духовним центром свідомого українства Сімферополя стала Кримська єпархія УПЦ КП, яку було засновано 1996 р. Її становлення відбувалось у важких умовах, насамперед через упереджене ставлення до УПЦ КП представників влади та проросійських організацій. Та незважаючи на тиск, вона розвивалася, відкривалися нові парафії. Цього ж року Патріарх освятив кафедральний собор святих Володимира й Ольги (будівлю передано до оренди єпархії на 50 років, колишній Будинок офіцерів). Першим керівником єпархії став єпископ Антоній (Махота). Він отримав титул "Сімферопольський і Кримський". Єпископ Климент (Кущ) став керувати єпархією в 2000 році.

 Патріарх Філарет благословив початок будівництва військової церкви на честь святого великомученика Климента Римського у місті Севастополі на запрошення командувача Військово–Морських Сил України адмірала І. Тенюха 2006 р., а також взяв участь у святкових заходах, присвячених річниці заснування Військово-Морських Сил України. Наразі цей храм разом з базою вже відібрано окупантами, а пам’ятний знак на честь річниці ВМС України знищено.

 Сьогодення єпархії в "окупованому" Україною було таким. Кількість парафій в єпархії – 40, та через брак священиків повноцінно функціонували не більше 15. Місцева влада практично не надавала землю для будівництва храмів. Загалом єпархія мала в розпорядженні 9 приміщень, пристосованих для молитов (2 з них – на території Севастополя), 2 приміщення орендувалися. З 1992 р. було збудовано 3 типові храми, на стадії будівництва було ще 3. В єпархії функціонує 1 монастир, проте йому офіційно землю так і не надали. Працювали 4 недільні школи, вели діяльність 3 православні місії та 1 братство.

 Проведене 2008 р. Центром Разумкова соціологічне дослідження свідчить, що 11 % мешканців півострова є вірянами Української православної церкви Київського патріархату.

 Найближчий до Сімферополя український Храм Преображення Господнього діяв у с. Перевальне Сімферопольського району. Наразі цей храм забрали представники Московського патріархату.

 У Криму діяли такі українські громадські організації: Кримський центр ділового та культурного співробітництва "Український Дім", Наукове товариство імені Тараса Шевченка, Всеукраїнське товариство "Просвіта" імені Тараса Шевченка, громадська організація "Українська громада Криму". Діяв також Дитячий фольклорний ансамбль "Світлиця" під керівництвом І. Михалевської.

 Практично єдиною україномовною газетою нашої громади у Криму є і залишається "Кримська світлиця" у Сімферополі.

 Донедавна одним з головних стовпів українського Сімферополя була Сімферопольська українська гімназія. Це україномовний навчальний заклад, заснований у вересні 1997 р. у Сімферополі, в якому вся робота побудована на засадах українознавства та спрямована на розвиток і саморозвиток дитини, її подальшу реалізацію у соціумі. Гімназія приймає на конкурсній основі здібних та обдарованих дітей з Сімферополя та навколишніх сіл, зараз у ній навчається понад 800 учнів. Ініціаторкою відкриття гімназії стала директорка сімферопольської школи № 21 Лариса Михайлівна Барзут – член Конгресу українських націоналістів. Вона провела всю важку роботу з організації гімназії. Спочатку гімназія існувала у колишньому приміщенні німецької кірхи. Коли кірху повернули собі віряни, довелося тулитися в кількох приміщеннях. Це тривало, доки Президент України Л. Кучма не продав один з південнобережних палаців і не збудував на ті гроші гімназію. Від початку створення гімназії її директоркою була Наталія Іванівна Руденко. Сімферопольська українська гімназія тісно співпрацювала з Науково-дослідницьким інститутом українознавства, Українським гуманітарним ліцеєм Київського національного університету імені Т.Г. Шевченка, Науково-природничим ліцеєм міста Києва, Економічним ліцеєм міста Києва, Львівською гуманітарною гімназією з поглибленим вивченням українознавства та англійської мови. У гімназії перебували у великій пошані герої історії українського народу, українське слово, українська книга, українська пісня. В січні 2012 р. в Сімферополі за ініціативи Н.І. Руденко пройшов перший рідзвяний парад звіздарів, а в гімназії було створено музей Різдвяної зірки. У 2006 р. школа увійшла у сотню найкращих шкіл України. Так було донедавна, доки окупанти не поставили питання про русифікацію гімназії та не домоглися звільнення Н.І. Руденко.

 Короткий екскурс в історію свідчить, що як за часів Російської імперії та СРСР, так і в умовах "окупованого" Україною Криму, українська громада, яка змальовуваласяк гнобителькою російського народу в Криму, становить собою певного роду діаспору. Розташовані тут українські військові частини мали "курортний" характер. Лави ж міліції та СБУ були наповнені проросійськими симпатиками. Продовження угоди про перебування Чорноморського флоту та військових частин РФ у Криму фактично узаконили приховану окупацію Криму. Ніхто не заважав проросійським силам котролювати Крим, тоді як постачала його Україна. Проте і цього було мало путінському режиму, і він перейшов від прихованої окупації до повалення навіть формальної української суверенності у Криму та відвертої анексії півострова. Атмосфера українського Криму та Севастополя останніми роками нагадувала атмосферу передвоєнного вільного міста Гданська, де маргінальні елементи домінантної німецької спільноти демонстрували відверту нетерпимість до символів польської державності, її мови та культури. Недаремно Друга світова війна вибухнула у Гданську. Українська армія у Криму, розкладена проросійськими силами, не дала гідного опору; окрім того, частина військовослужбовців, втративши свою честь, перейшла на бік ворога.

 Наразі остання справа – ображатися чи звинувачувати когось. Найголовніше зараз пам’ятати, що у Сімферополі, як і в Криму загалом, залишилося вся наша громада. Частина наших співвітчизників була сміливіша за військових, і в перші дні окупації виходила на проукраїнські мітинги.

 Так, анексію Криму не визнав світ, Крим визнано окупованою територією. Це значить, що ми навіть у думках не допускаємо його переходу до Росії навічно. Проте, доки ми собі щось не допускаємо, наші люди на півострові вже фактично опинилися під владою чужої держави. І вони потребують нашого захисту та підтримки. Україна має навчитися займатися своїми громадянами у Криму так само, як і українцями в інших країнах. Адже віддавати їх під повний ідеологічний контроль інших країн – у перспективі означає їхню втрату.

 Отже, мало прийняти закон про окуповані території: необхідно вкладати ресурси в українське життя Криму, регулярно і цілеспрямовано займатися ним. Займатися так, як займаються угорці своєю меншиною на Закарпатті, яка все частіше говорить про необхідність надання їй автономії. Необхідно відстояти українські пам’ятні місця. Відстояти свою гідність. Історія показала, що Крим, хто б його не заселяв, є економічним та територіальним сателітом України. Тож, історичні процеси так чи інакше призведуть до повернення рівноваги у регіоні і півострів, а з ним і дорогий нам Сімферополь, повернуться у тій чи іншій формі до української держави.

 За матеріалами статті Івана Парнікози "Український Сімферополь"