Незважаючи на окремі деструктивні для об’єктивного дослідження окремих аспектів історії Криму тенденції, можемо стверджувати, що українсько-кримське тяжіння простежується протягом низки століть. Зокрема, українська присутність в Криму засвідчується численними історичними фактами задовго навіть до його приєднання у 1783 році до Російської імперії, – принаймні, з XIV століття (якщо ми ведемо мову про власне українців; предки ж сучасних українців з’являються на півострові значно раніше – з часів існування Київської держави). Особливо значні масштаби української присутності в цьому регіоні простежуються протягом XV–XVII століть, пов’язані з фактором українського ясиру. Велика кількість українських невільників спричинила значні зміни на півострові в антропологічному, демографічному і навіть культурно-релігійному відношенні. Більше того, в етнодемографічному відношенні постійна присутність багаточисельного українського елементу призвела до того, що в другій половині XVII століття українці стали основними, в абсолютному вимірі, мешканцями Криму.

Внесок українців в кримську кампанію Російської імперії 1769-1783 років важко переоцінити. Разом з російськими полками активну участь у військових діях взяли формування запорозьких козаків, які мали багатий досвід ведення бойових дій, а також новоутворені в Новоросійській губернії, що заселялася значною мірою українським населенням, Самарський гусарський, Єлисаветградський та Дніпровський пікінерні полки. Новоросійська губернія, яка була найближчою до театру воєнних дій, фактично несла утримання російських військ та прикордонних форпостів. В 1770 році було розпочато будівництво порубіжної Дніпровської лінії, зведення якої також лягало на плечі нових поселенців, більше того, вона проходила запорозькими володіннями.

Необхідною передумовою подальшого входження Криму до імперії була необхідність форсованої колонізації півострова лояльним населенням, оскільки в результаті тривалого російсько-турецького протистояння 70-х – початку 80-х років та наступного переселення татарського населення до Туреччини, регіон залишався практично напівбезлюдним. Основу колонізаційних ресурсів, на думку російського уряду, мали скласти росіяни та українці. Ставка на українську колонізацію Криму була свідомою і невипадковою: планувалося "спросить волницу из донских казаков и из малороссиян, кто в Крыму жить пожелает, где отвести им также удобные места для хлебопашества, или для рыбной ловли, куда конечно доволно ахотников наитится может". Очевидно, в російському уряді небезпідставно сподівалися, що після ліквідації 1775 року Запорозької Січі принаймні частина запорожців, зважаючи на їх власний досвід колонізації степового порубіжжя південноукраїнських земель, переселяться до Криму.

Протягом 1783-1784 років на законодавчому рівні були закладені політичні та соціально-економічні передумови для української колонізації Криму. Заселення Криму новими поселенцями, насамперед, українцями та росіянами, розпочалося практично після його анексії Російською імперією. Досить активно півострів заселявся протягом усього розглядуваного періоду. Переважаючий український елемент в колонізаційних процесах на Кримському півострові, як і взагалі Південної України, засвідчується численними архівними джерелами. Зокрема, детальні архівні матеріали про українське заселення вказаного регіону зосереджені в Державному архіві АР Крим, у фонді Таврійського обласного правління (фонд 799), до компетенції якого належали питання переселення до Таврійської області та виселення за її межі.

Як свідчать документи, переважна частина, особливо перших, поселенців були вихідцями саме з українських територій. Українські поселенці переселялися до Криму та материкових повітів Таврійської області з Київського, Чернігівського, Новгород-Сіверського, Херсонського та Катеринославського намісництв. Таким чином, мали місце процеси заселення Криму українським населенням, причому не лише в адміністративно-територіальному відношенні, але й в етнічному. Це підтверджується, зокрема, тією обставиною, що часто в справах фонду переселенці фігурують під назвою українців, більше того, це засвідчують і типові українські прізвища поселян. Скажімо, в 1790 році заявили про своє бажання переселитися до Таврійської області зі своїми родинами козаки, жителі Глинського повіту Чернігівського намісництва з сіл Хоминця, Бубнів, Нової Греблі, Ярошівки, Волошинівки та Чеберяків брати Демешки, М. Рибошапка, М. Новохацький, В. Чупрун, К. Ющенко, А. Мірошник, Я. Валко, брати Івасенки, П. Савченко, М. Басараб, П. Шепель та інші, всього 44 родини.

Заселення Таврії відбувалося також і з сусіднього Катеринославського намісництва: навесні 1788 року в урочище Голінкой Таврійської області були переселені військові поселяни слободи Чонгарської та села Тонконогівки Катеринославського намісництва, відповідно 459 та 175 осіб обох статей. На новому місці поселенцям відводилося по 15 десятин землі на кожну особу та надавалися пільги на 10 років від сплати податків.

Українське заселення півострову ширилося не лише з підросійської Лівобережної України, але й з українських земель, що перебували під владою Речі Посполитої, тобто з Правобережжя. Відразу зауважимо, що в документах переселенці з цих територій, як правило, фігурують під назвою поляків. Проте, в даному випадку термін "поляки", очевидно, потрібно трактувати не як етнонім, а саме як державну приналежність, підданство. В цьому переконує і аналіз джерел. Географія попереднього місця проживання та прізвища переселенців дають підстави стверджувати, що йдеться, насамперед, про українське населення, що переселялося до Таврійської області, зокрема й до Криму.

Задля переконливості наведемо назви кількох справ: "Дело жителя местечка Торговица в Польше Никиты Герасимова о приписке на поселение в слободу Мангуш Таврической области" (1787 рік) та "Дело о зачислении вывезенного действительным статским советником Каховским из Польши жителя Ивана Мироненко в дворовые его хутора при г. Симферополе" (1788 рік). "Польське" містечко Торговиця, що згадується в джерелі, сьогодні насправді є однойменним селом на Івано-Франківщині, більше того, на перший погляд нібито російське прізвище поселянина, як видається, є лише фіксацією російськомовної форми українського "Герасимів", оскільки форма прізвищ із закінченням на -ів є типовою для західноукраїнського регіону (наприклад, Данилів, Петрів, Яковлів, Семків тощо). В іншій справі на етнічність переселенця однозначно вказує його характерне українське прізвище. При цьому необхідно зазначити, що переселялися не лише одноосібно, але й чисельними групами вихідці з "Польської області", переважну частину яких складали українці.

Таким чином, документи фонду "Таврическое областное правление" переконливо засвідчують факт домінування українського елементу в заселенні Криму кінця XVIII століття.

Як свідчать архівні справи, соціальна структура кримських поселян відзначалася строкатістю. В розглядуваний період півострів заселявся казенними поселянами, відставними солдатами, козаками та міщанами, церковнослужителями тощо. В цьому відношенні варто підкреслити, що українські козаки, міщани та вільнопоселяни були серед перших переселенців до Таврійської області. Необхідно зазначити про значну частину військового елементу в соціальній структурі заселенців півострова.

Підкреслимо, що й тут український фактор відіграв помітну роль. Необхідно зауважити, що окрім легального, законодавчо врегульованого переселення, що здійснювалося в адміністративному порядку, мало місце і стихійне заселення Криму кріпосними втікачами. З огляду на географічну близькість Криму значну частку в цій міграційній масі складали вихідці з українських територій; до кордонів Таврії кріпосні селяни втікали цілими родинами (інколи понад сто). Втім, як правило, адміністрація області, зацікавлена в збільшенні чисельності населення підвідомчої території, відписувала, що втікачів знайти не вдалося.

Аналізуючи українські аспекти колонізації, варто вказати на значний внесок українців в розбудову Чорноморського флоту. Провідна роль у суднобудуванні на Чорному морі, за словами В. Сергійчука, з кінця XVIII століття належала українським містам Херсону та Миколаєву. Основний тягар у розвитку цієї справи ліг на плечі колишніх запорожців та вихідців з сусідніх губерній, що підтверджується документами. Так, згідно реєстру переселених до Херсону в 1779-1780 роках, основу колективу суднобудівників склали саме українці. Побудовані влітку 1783 року в Херсоні 74-х гарматний корабель "Слава Екатерины" та 50-и гарматний фрегат "Святой Георгий" заклали основу Чорноморського флоту, започаткованого в Севастополі. Більше того, можна говорити про Україну як базу Чорноморського флоту. Зокрема, в 1789 році з Харківського намісництва були направлені робітники для потреб Чорноморського флоту та учні для навчання навігаційній справі в Херсоні. В середині 1790-х років обмундирування для адміралтейства Чорноморського флоту мало бути заготовлено Київським намісництвом; на території останнього заготовлявся для флоту також ліс, який сплавлявся Дніпром на чорноморські верфі. Перші кораблі в Ахтіарській затоці складалися з Дніпровської та Азовської флотилій під керівництвом запорожців; що під час здобуття чорноморського узбережжя Чорноморський флот складався з 200 гребних суден, в кожному з яких було по 60 запорожців під керівництвом їх отамана Сидора Білого. Крім того, під час війни 1787-1791 років з Туреччиною активно діяло Військо Чорноморських козаків, створене ще 1784 року як Бузьке козацьке військо під проводом полковника Антона Головатого, колишнього запорозького військового судді. Заслугою його було здобуття турецьких фортець на о.Березані, а також Очакова, Кінбурна та Хаджибея.

Розглядаючи процеси колонізації Криму кінця XVIII століття, необхідно вказати й на переважаючу питому частку українського елементу в структурі чиновницького апарату державних установ Таврійської області. За підрахунками кримського дослідника Д. Прохорова, який проаналізував національний склад кримського чиновництва, в штатах обласних установ Криму в 1783-1796 роках українці обіймали близько 30 відсотків усіх посад. Власне, це було закономірно, адже українці були найбільш підготовленими до такої діяльності. Тому в умовах браку кадрів для комплектації штатів Таврійської області вони активно заміщували вакантні посади.

Таким чином, розглянувши процеси колонізації Криму кінця XVIII століття, можемо констатувати провідну роль українського елементу в заселенні та освоєнні Криму.

Короленко Б. Приєднання та колонізація Криму кінця ХVІІІ століття: український аспект. / Крим в історичних реаліях України: Матеріали наук. конф. "Крим в історичних реаліях України: До 50-річчя входження Криму до складу УРСР" (Київ, 19 лютого 2004 р.) / В.А. Смолій (відп.ред.). - К.: Ін-т історії України НАН України, 2004. - 404 с.