Директором приватного етнографічного музейного комплексу в с. Новомиколаївка (Ленінський район) був колекціонер Юрій Андрійович Клименко (1936-2002), який народився у цьому селі; працював у колгоспі, був слюсарем, молотобійником, ковалем, будівельником; під час проживання у Керчі виходив з рибалками до Азовського та Чорного морів. Скінчив Московське художнє училище. Писав портрети, пейзажі. Колекціонуванням займався з дитинства, і коли був депутатом сільради, і коли був її головою. У його колекціях археологічних, етнографічних, історико-культурних предметів не одна тисяча експонатів.

 Ідея створення етнографічного музею на основі власних експонатів народилася ще у 1960-ті роки, але втілилася в життя лише у 1991 році, за підтримки Міністерства культури Криму. Музейний комплекс налічував три будівлі: сам музей та два "експонарії" — будинок, у якому мешкало подружжя Клименків, та "Українська хата", розташована на території двору. Музей увійшов до туристичного етнографічного маршруту "Культура українців Криму".

 Володимир Терехов згадує: "Старих родичів у нього півсела. Помирають діди. Доки вони живі, лежать біля них старі речі. З ними людині важко, майже неможливо розлучатися. А помруть, і починає молодь міркувати, куди подіти брухт. Довго не думають — до повітки, або на звалище. Або дітлахам на забавку. А речам, може, сто років, або й більше. Стало шкода: "Віддайте мені, хай в мене лежать". Дуже його звеселяли й дивували прислів'я та примовки, особливо місцевого походження. Став записувати прислів'я, влучні вислови, легенди. Збирав пісні.

 Мета визначилася: не склад старих речей, не колекція заради колекції, але — музей. Музей села Новомиколаївка, яке пішло від тих далеких часів кінця XVIII ст., коли сюди, до сухих кримських степів, переселилися пращури Юрія Клименка — полтавські селяни. Музей — пам'ятник тим, хто першим розорав цілину, сухий степ, і виростив перший врожай, тим, хто поставив хату під глиняним чи очеретяним дахом, а в ній піч, хто першим спік справжній пшеничний хліб".

 Чотири зали музею в хронологічному порядку демонструють 25-столітню історію Керченського півострова. Це: археологічні знахідки (античні та середньовічні монети, скіфські прикраси, давні знаряддя праці, посуд) і предмети, які відображають побутову культуру та господарчі засади українського селянства XIX-XX століть. Село Новомиколаївка було засноване у середині XIX століття вихідцями з Полтавщини. Наприкінці ХХ — на початку ХХІ ст. у селі мешкали також росіяни, кримські татари, представники інших етносів. Таке сусідство визначило основні експозиційні комплекси музею.

 Як відомо, з давніх-давен українці мали стосунки з Кримом, вирішували проблеми не лише шаблями і мешкали на півострові задовго до приєднання України до Росії — про це свідчать численні історичні факти та документи. В XVII-XVIII століттях на землях Кримського ханства було півсотні зимівників та інших козацьких поселень. За переписом 1897 року українці були в Таврiйськiй губернiї домiнуючою етнiчною групою. Перший пiсля 1917 року перепис населення в Криму (1921 р.) мав чiтке політичне завдання: всiх українцiв записувати... росiянами. Лише в 1926 роцi черговий перепис знову виявив на півострові українців. У 1930 році у Криму функціонувало 10 українських сiльрад, а 1939 року українцiв вже засвiдчено понад 150 тисяч. Однак ця цифра не вiдповiдає дiйсностi, як i данi перепису 1989 року, за якими в офiцiйних джерелах епохи формування "єдиного радянського народу" число українців штучно применшувалося. Серед загиблих у Другій світовій вiйнi кримчан — майже 80% українці. У степах Криму було до 70% українських поселень.

 До речі, історія заселення Криму відлунюється у назвах давніх сіл: Бiлоглинка, Балки, Балка, Вишнякiвка, Виселки, Глибокий Яр, Зелений Яр, Кринички, Криничне, Копанi, Колоски, Калачi, Левадки, Чоботарка й десятках інших. Деякi українськi хутори в Криму — це залишки колишнiх козацьких зимiвникiв. Майже всi ті, якi не розрослися в села, зруйновані. Чимало й переселенських сіл і селищ із 50-х років минулого століття.

 Окремі стенди присвячено історії розвитку ремесел у місцевих селян, медицині, музиці, традиційній обрядовості. Серед експонатів — сільськогосподарські знаряддя праці та знаряддя для виготовлення одягу, взуття, головних уборів; достеменний одяг українських і російських селян кінця XIX — початку XX ст.; меблі, начиння та ін. Частина однієї з зал виокремлена під показ ритуалів місцевих мешканців як православного, так і мусульманського віровизнання.

 Кількість виставлених експонатів — близько 500, проте в запасниках кількість історико-побутових предметів кінця XVIII — початку XX ст., що потребували обробки та реставрації, була значно більшою.

 Окрім будівлі етнографічного музею, Юрій Клименко облаштував своєрідний музей просто неба — комплекс "Українська хата". У хаті полтавського типу (пободови початку ХХ ст.) було відтворено інтер'єр українського житла відповідного періоду — з характерним облаштуванням, плануванням внутрішнього простору, предметами вжитку, начинням.

 Основою музею стала автентична селянська хата, в якій жили дід і прадід Юрія Клименка, знаменита ще й тим, що у ній зупинявся молодий, 24-річний Максим Горький. У хаті все було збережене так, як було за життя господарів. Достеменні меблі, ткані хідники, килимки ручної роботи, люлька-колиска, навіть посуд і предмети селянського побуту.

 Музей етнографії Юрія Клименка та "Українську хату" охоче відвідували туристи й екскурсанти. Але не менш привабливим для зацікавлених відвідувачів був двоповерховий будинок родини Клименків, на якому прикріплено офіційну дошку Міністерства культури АРК з написом "Експонарій". В одній з зал перебувала бібліотека, яка налічувала більш ніж три тисячі томів книжок різного змісту (белетристика, енциклопедичні та довідкові видання, краєзнавча та археологічна література і т.ін.) Зберігалися також рукописи Юрія Клименка: вірші, легенди, краєзнавчі та етнографічні дослідження. Велику залу займає своєрідна "кунсткамера": картини Юрія Клименка, репродукції, домоткані килими, гобелени, вишивки портретів і пейзажів Валентини Клименко, дружини господаря музею.

 Юрій Андрійович також займався визначенням і дослідженям місцезнаходжень давніх реліквій околиць Новомиколаївки. За його проектом у селі зведено пам'ятник кримським партизанам.

 У числі 38 газети "Кримська світлиця" (20.09.2002 р.) з'явилася стаття Віктора Хоменка "Врятуймо музей!", де йшлося про те, що унікальний етнографічний музейний комплекс у Новомиколаївці опинився в небезпеці після недавньої смерті його творця і хранителя, колекціонера і етнографа, художника і краєзнавця Юрія Клименка: тоді багатюща, неповторна колекція експонатів, зібраних сподвижником збереження історії народу протягом всього свого життя, переживала тяжкі часи інтриг і сумнівних пропозицій з приводу долі надбань музею, якому присвоєно звання народного. Було вкрадено музейну вивіску.

 Родина ентузіастів збереження народної пам'яті за свої гроші відновила з руїн і селянську господу кінця ХІХ століття, наповнила експозиціями унікальних речей давнини. Ще за життя Клименко енергійно відбивався від звабливих пропозицій закордонних і вітчизняних поважних персон і фірм вигідно продати ці речі. Боровся за цілісність музею як міг. Тяжко переживав втрату коштовної колекції стародавньої зброї і стародавніх храмових ікон, з якими вимушений був розстатися у часи розгулу кримського бандитизму, аби врятувати життя.

 Після смерті чоловіка вже немічна Валентина Олексіївна залишилася в будинку єдиною хранителькою всіх експонатів історії Криму. Речі, які спеціалісти вважають безцінними музейними надбаннями, для неї спомин про щасливе подружнє життя. Син Юрія Клименка, також Юрій, по смерті батька очолив музей.

 Юрій Клименко чудово розумів, яку цінність для вчених і майбутніх поколінь являє все зібране ним, і вже був домовився з Кримським республіканським краєзнавчим музеєм і міністерством культури автономії про створення на базі комплексу музею під відкритим небом — відділу Кримського етнографічного музею, щоб влада на рівні автономії відповідала за його збереження і розумне використання. Не судилося. Так само, як і здійснити ще одну свою мрію — створити історико-культурний заповідник, в який, крім його діючого музейного комплексу народознавства, мали увійти сусідні скіфські кургани, аланський могильник, древній водогін, старі водяні млини і вітряки, колодязі, пекарня, пам'ятники останньої війни.

 Натомість Валентині Олексіївні — правонаступниці Юрія Андрійовича, стали надходити надто наполегливі пропозиції місцевого керівництва щонайшвидше передати всю колекцію на баланс сільради, яка хотіла зробити опис експонатів неодмінно сама. Навзаєм, за справу цілого життя — оберіг культурного спадку народу, обіцяли літній жінці жебрацьку ставку доглядача музею.

 Разом з Валентиною Олексіївною екскурсії в музеї проводив друг родини Клименків, керченський письменник Василь Маковецький, який спеціально для цього переселився до Новомиколаївки. Самої ж Валентини Клименко не стало в жовтні 2010 року.