Роздумуючи, відколи почати розвідки про заснування просвітницької організації в Севастополі, вирішив, що точкою відліку повинен стати 1900 рік. Тоді в місті більшість населення була українською. Документи перепису перед Кримською війною стверджують, що в Севастополі проживало 32 000 осіб, з них 24 000 — українці, але становлення їхньої національної свідомості — початок XX століття. Українець почав виокремлюватися не лише походженням та знанням історії власного народу, а відчув духовну потребу в українській ідеї — побудові самостійної Української держави. Почали поширювати твори Т. Шевченка, Б. Грінченка, І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, О. Стороженка, і до 1905 року не лише українська інтелігенція, а й прості селяни прагнули незалежності Української держави. Вони збиралися гуртами за вечірнім читанням книг. Студенти в Києві, Харкові, Одесі, Полтаві, Херсоні, Катеринославі поширювали і читали заборонені газети й журнали.

 Севастопольська молодь намагалась активізувати українське життя, юнаки писали вірші й оповідання, молилися українською мовою, перекладали з інших літератур українською, пропагували театральне мистецтво, насамперед вистави про гірку долю Кобзаревих героїнь, зростало значення української пісні та музики. Хор, який створив учитель Севастопольської державної жіночої гімназії українець Микола Кагарлицький, робив непомітну, але дуже важливу справу. В його репертуарі були пісні на слова Шевченка "По діброві вітер віє", "Зоре моя вечірняя", "Така її доля", "Думи мої, думи мої", "Нащо мені чорні брови", "Реве та стогне Дніпр широкий". На початку минулого століття в цьому хорі починала свій творчий шлях севастопольська співачка Оксана Петрусенко.

 Найбільше українському національному руху в Севастополі сприяв Левко Мацієвич, конструктор-підводник, теоретик та практик військового літакобудування, який з 1906 року працював у Севастопольському військово-морському відомстві. Він став членом Робітничої Української Партії ще 1901-го студентом Харківського інженерного інституту. В березні 1906 року українська патріотична інтелігенція створила міську просвітницьку організацію "Кобзар" і обрала керівником Левка Мацієвича. Він активно працює до 1908-го, потім їде в Петербург для організації військового літакобудування. Стає активним членом петербурзької української громади і матеріально допомагає севастопольській організації "Кобзар", яку очолив директор державної жіночої гімназії В’ячеслав Лищенко. Організація діяла в будинку на Великій Морській.

 До української справи почали горнутися люди. Найгірші часи для просвітницької громади настали після трагічної загибелі 1910 року Левка Мацієвича під час випробувань нового військового літака. Припинилася фінансова допомога, а через три роки міська жандармерія заборонила діяльність організації, адже навколо неї почала згуртовуватись національно свідома місцева інтелігенція.

 Із 1914 до 1917 року організацію "Кобзар" переслідував царський уряд, а її нова національна течія відродилася лише в січні-квітні 1918 року, коли війська українського полковника УНР отамана Запорізької дивізії Петра Болбочана здобули Сімферополь і Бахчисарай. Українські патріоти Севастополя прагнули бачити Крим у складі України, військові підняли на флоті національні прапори. Українська інтелігенція міста відродила громадську організацію "Кобзар", яку очолив учитель української мови Терещенко.

 1917 року під керівництвом молодого ентузіаста Григорія Йосиповича Заголо в Севастополі почав діяти український аматорський хор "Рада" на Корабельній стороні. До його складу входило 60 співаків, переважно матросів Чорноморського флоту та учениць жіночої гімназії. Тоді на флоті служив режисер української драматичної трупи Микола Коновалов, який брав активну участь у громадському житті.

 На жаль, Центральна Рада III Універсалом не наважилася включити Крим до складу УНР.

 У кінці 1920 року Крим завоювали більшовики. Вони ліквідували українську організацію "Кобзар", а приміщення з бібліотекою та українським видавництвом "Атос" перейшло в розпорядження російського флоту, на його базі було створено "Морську бібліотеку".

 Відродження просвітницького руху в Криму розпочалося 21 травня 1989 року. 20 патріотів заявили про існування в Севастополі Товариства української мови ім. Т. Шевченка. На честь 175-річчя Кобзаря посадили алею, де нині встановлено пам’ятник поетові.

 Нині севастопольське об’єднання "Просвіти" налічує 77 індивідуальних і 11 колективних членів. Просвітяни активно допомагали в створенні національного флоту. 1600 активних українців упроваджували ідеологію незалежності, соборності й інтеграції в європейську спільноту.

 Володимир ПРОЦЕНКО

 Слово Просвіти. — № 21 (450). — 22-28 травня 2008. — С. 5.

 Всім відомо, що Чорноморський флот на початку ХХ століття був українським настільки, що навіть адмірал Колчак не міг цього не визнати. Виступаючи 7 квітня 1917 року на Пушкінській площі в Севастополі, він сказав дослівно таке:

Схоже, що на той момент жодних національних комплексів українські моряки не відчували, навпаки — було піднесення. Мовної проблеми також не існувало — на відміну від середовища ВМС України у 90-ті роки минулого століття.

 Звучання найрізноманітніших діалектів фіксувалося в Севастополі, в період піднесення українського духу. Тоді український патріотизм підкреслювався, а не приховувався. Деякі офіцери навіть вибачалися за незнання української. Це також зафіксовано: "На трибуні — голова комісії Зощенко. Його промова густо пересипана цитатами з "Кобзаря". Йшлося про минуле України, про тих, хто мріяв про волю і працював у підпіллі. Промова була в дусі високого ідеалізму і любові до ближнього". А далі таке: "Під оплески й вигуки "Ура!" і "Слава" оратор сходить з трибуни, а на його місці з’являється струнка й енергійна постать морського офіцера. Це корабельний інженер Неклієвич. У руці — зшиток. Перепросив українською, що говоритиме російською. За його словами, школа, виховання, служба в чужинців не дали йому змоги виконати заповіт Шевченка: "І свого не цурайтесь...".

 Ось такою була ситуація на флоті. Або говорили українською, або вибачалися, що не знають її.

 До речі, польський військово-морський історик Рене Грегер вважав, що особовий склад Чорноморського флоту станом на 1 січня 1917 р. складався з 65% українців і 28% росіян; (для порівняння — на Балтійському було 73% росіян та 15% українців). Проте, як бачимо, адмірал Колчак назвав іншу цифру — 90%. Або не знав достеменно, або хотів зробити приємне українцям.

 Звичайно, таке національне піднесення не було б можливе, якби йому не передувала тривала і жертовна робота "Просвіти" та багатьох українських патріотичних організацій. Впливали й потужніші фактори — зокрема, демократизація політичного життя в масштабах усієї Росії.

 На яку епоху спиралися українські патріоти на флоті? Ні, не на Київську Русь. Усім дарувала натхнення козацька доба. Думаю, не в останню чергу тому, що саме цей період української історії був геніально оспіваний Тарасом Шевченком. Вищезгаданий Микола Неклієвич (капітан 2 рангу) згадував: "Відбулось кілька надзвичайно численних українських маніфестацій і походів у Севастополі, які показали міць українського руху і були гарно влаштовані, з великою кількістю жовто-блакитних прапорів, з учасниками, одягненими в національні українські одяги. А в одній маніфестації брав участь чумацький віз з круторогими волами і цілий відділ матросів з лінійного корабля "Св. Євстафій", перебраний на запорожців на конях".

 Крім того, як згадує мічман Яким Христич, в урочистій ході, присвяченій Зеленим Святам, взяла участь "в мальовничому полтавському старовинно-козацькому жіночому строю" Софія Колчак (котра, до слова, народилася в місті Кам’янець-Подільський), дружина командувача флоту адмірала Колчака.

 Сергій Лащенко

 ...Так було і в Севастополі. Прийшов 1917 рік, коли вже можна було по свому заговорити, прилюдно читати свою книжку, закладати свої товариства... Вийшли з підземелля і диво... серед салдатів, матросів, вчорашних селян, виступають тисячі, сотні тисяч, що голосно заявляють під шикання і загрози тих, що їли з одного "кітла", про свою приналежність до української нації, зі зброєю в руках добиваються утворення полків, корпусів, армій Самостійної України... Чиж не казка це, чи це не сон, чи незасміло це було, чи передбачав це хоч один зі старих діячів? Ні і ні! Вони вийшли з підземелля, заговорили, писали, мріяли про свою школу, про автономію, мріяли... і чули навколо себе: "Хай живе самостійна Україна", лякалися цього крику, оглядалися... спиняли. Та потроху привикали, придивлялись, побачили дійсність створену їх же попередньою працею і крикнули собі: "Хай живе самостійна Україна!" Крикнули і охрипли... Не знайшлось сильної руки, не знайшлось особистості з ідеольоґією відповідною цьому гаслу, що взялаб ці тисячі до рук і гасло перевела в життя. А тисячі шукали...

 Та так було не лише в Севастополі.

 ...Нарешті появилися українські ґазети у Севастополі.

 По військових частинах життя Українців уже почало набирати трохи виразнішого характеру. Автор цих споминів служив тоді у школі авіяції у Севастополі, тому позволить собі трохи зупинитися над життям Українців у його частині, тим більше, що анальоґічне життя було майже у всіх частинах севастопольської залоги і фльоти, всі вони були майже самостійні, однаково находилися поза містом, однаково були набрані з ріжних місцевостей бувшої імперії, однаково у кожній переважали Українці.

 До революції у школі було 400 Українців (старшини Росіяни) і 600 Москалів. Перевага останніх тут зясовується тим, що кадри готувалися у Гатчинській школі авіяції коло Петербургу. Тут уже була не звичайна селянська маса, як у піхоті, все це були всілякого роду фахівці: робітники чи техніки. Школа, находячись за містом, жила своїм окремим внутрішним життям. Всі були досить добре забезпечені у все потрібне. Не надолягала дисціпліна. Кожний знав своє діло. Цілий тиждень стояв при своїм ділі — станку (варстаті) і лише в суботу від пообід до понеділка всі були вільні. Тоді дехто збирався їхати, чи йти до міста (25 км.), а більшість залишалася у школі. Навколо вигорілий степ, татарські оселі найближче 4 км. Туди ніхто майже не ходив. Тому почали були Москалі уряджувати вистави і навіть удалося їм разів зодва поставити щось.

 ...Скоро громада нараховувала понад 300 членів. Організовано бібліотеку, відразу найшлося в ній до 200 книжок, стало одержувано Газети: Робітнича, Нова Рада; Народня Воля і ін. Кімнату для бібліотеки, яку нелегко було вистаратися Українцям у начальства, прикрашено образом Шевченка, по стінах були розвішані малі портрети інших українських письменників, статистичні мапи, таблиці і ін., запроваджено дижурство. Утворився навіть архив: папери й документи, газети; все це підшивалося й дбайливо охоронялося...

 ...Така зорґанізованість нашої Громади, її споєність, її високий культурний рівень не могли витворитися тягом кількох днів, колиб всі члени її не почували від дитинства, що вони Українці.

 3 часописів ми вичитували, що не тільки по містах, а й по селах потворилися українські організації, та щось не чути їх було в Севастополі.

 Аж ось наприкінці березня читаємо у "Кримському Вєстніку" оповіщення, що гурток "Кобзар" призначає свої збори на такийто день і закликає на них Українців, що перебувають у Севастополі.

 Наша Громада ще не дочувалася так міцно на силах та й стояла на грунті порядку в школі.

 ...Подорожникам не бракувало тем для розмов. Скількиж то було тих мрій, бажань, цілей, завдань!... Українська Чорноморська фльота, українська авіяція, українське військо, оборона своєї держави...

 — Тут на полудні ми забезпечені, а що от на півночі, на решті кордонів України?... падькається молодший.

 — Там ми зробимо живий кордон, відповідає старший. — Смугу в сто верств заселимо найсвідомішим здоровим елементом, вишлемо звідти всіх чужинців, дамо тим козакам пільгу, допомоги... поставимо фортеці і вірте, пане товаришу, що Україна — могутня держава, без своїх природніх кордонів буде сильною... сильною духом нашого войовничого козацтва...

 Тут в дорозі строїлися пляни, будувалися фортеці, організувалося військо, витрачалися кошти, відбудовувалася Україна... Мрії за мріями, думки за думками голосно лунали по тихім побережу чорноморськім... Очі світилися, невгасимо клекотів гнів, палала енергія, горіло завзяття... (...) А там далеко з берега тільки виткнули, ледви помітно, свої грубезні дула тяжкі гармати фортеці... Цілий цей образ ще більше надавав певности, що Україна з півдня забезпечена...

 ...Севастополь... Пушкінська школа... народня, невеличка. Наоколо й на вулиці багато матросів, козаків. Кілька осіб цивільних. Є й жінки. Видно й морських старшин і урядовців. Один лікар, певно з дружини, а може з фортеці... Однорічники. Фершали... Ходять, гомонять, вимахують часописами... Лунає українська мова.

 ...Гробова тиша... Бож має залунати з трибуни перше українське слово... Слово, яке почує нарід, військо, фльота...

 ...Розпочалася нарада. Кожний пункт статуту обговорюється зокрема. Ставиться на обговорення мета організації. Одні її розуміють вузько другі ширше. Загально чути: освітня праця, освідомлення мас і т. п. Поодинокі голоси: організація у війську, українізація армії, фльоти. Це лише поодинокі голоси. Але це гасло зустрічається молоддю радо, зустрічається з запалом. Очі світяться вогнем... В них можна прочитати так богато... Та ніхто з старших цього не бачить. По старому оглядаються, ніби чогось бояться... (...) Спрепарований статут нічим особливішім не відзначався. Варто згадати, що він давав змогу вступати членами і чужинцям, що захотілиби працювати у громаді і що ставляться прихильно до Українців. Ця ідея належала В. Лощенкові, а самий факт, що це було зафіксовано в статуті, свідчить про відсутність будьякого шовінізму при всім тім великім захопленню справою і нагінкою з боку Москалів.

 ...Статут усталив назву організації: "Українська Чорноморська Громада".

 ...Широко лунала українська мова. Можна було почути всі українські діялєкти... і мягке мельодійне полтавсько-херсонське "я" і тверде західне "а" (радно) і поліське "є" (телє) і чернигівсько-сіверські дифтонги (вуіл)... З усіх кінців розлеглої України (якої нє било, нєт і нє будєт) всі ці "хахли", "малороси", а в ліпшім випадку "люді", прочитавши відозву до Українців, посунули на збори. Чиж не диво?

 ...Та замало здавалося було праці внутрішної, освідомлюючої. Нетерпеливилося, хотілося, особливо молоді, показати якнайскорше свою силу.

 За прикладом Київа у перших числах квітня Рада впорядила маніфестацію. Про це широко заговорили на вулицях і площах величезні плякати, рівнож за дозволом команданта фльоти поінформовано телефоном і по семафору про день, місце і порядок маніфестації всі фльотські частини.

 Ще з ранку з Графської пристані рушили юрби матросів, цивільних і солдатів до Пушкінської школи. Замаячіли жовтоблакитні прапори і транспаренти з ріжними гаслами. Близько 12-ої години похід готовий був вирушити, як зі штабу фльоти надійша телефонограма про те, що має приїхати командант фльоти адмірал Колчак.

 За пів години авто Колчака спинилося на Пушкінській площі перед кількадесятьтисячним здвигом маніфестантів, вистроєних в ряди.

 Висока, струнка постать команданта. Адмірал здіймає з голови кашкет. За хвилю він промовляє: — Ось мені припадає честь говорити з Українцями, що зібралися тут заявити про своє істнування, наочно його засвідчити. Чорноморська фльота, керувати якою я маю собі за честь, на 90% складається з синів цеї нації. Я не можу не витати українську націю, яка дала мені найліпших моряків, які тільки істнують на світі...

 Такою майже дослівно була промова команданта, вкрита гучними "слава".

 Похід рушив... Ентузіязм огорнув десятки тисяч маніфестантів і другі десятки тисяч вуличної неорганізованої юрби. Радісне "слава" веселим весняним громом стрясало усміхнене сонцем бадьоре повітря і пружило душі, то знову мельодійні, ніжні звуки сентиментального гимну млявили їх, ламали набуту їх пружність, яку знову за хвилю відроджували і підносили громові оклики. Така зміна емоцій акумулювала енергію. Був найсприятливіший момент виладувати ту енергію на фізичне опановання і Севастополя і самої фльоти з її комендантом разом...

 Наслідком недовершеного чину мрії про українську фльоту з цього дня не покидали ніодного учасника маніфестації. У частинах почали виносити резолюції, щоби поповнення фльоти переводилося виключно Українцями, щоби зроблено виміну матросів: Українців з Балтійської фльоти перенести до Чорноморської і навідворіт. Енергійніше пішла праця в самих частинах.

 ...Від делегатів же ми довідалися і про сили свідомих Українців у фльоті. Сказалося, що організації скрізь повставали самочинно і вже істнують на "Івані Злотоустім", "Памяти Меркурія" і ін., але на більшости пароплавів їх немає. Що свідомих Українців є богато, але бракує провідників, недостає літератури, не чути зовсім Центру... Досить богато виявилося такого, в чім безсумнівно завинила попередня вузько закроєна праця Ради.

 ...Оголошений у Київі перший Український Військовий Зїзд на 4 травня не міг уже позістати без відгуку з Севастополя, від фльоти і армії.

 В кінці квітня делегатські збори від усіх пароплавів, що стояли тоді у Севастополі (майже ціла фльота) та від артилерійських і авіяційних частин ухвалили вислати делегатів на зїзд.

 ...В цей час організації в частинах уже окріпли, бажання і гасла окреслились.

 Наказ делегатам на зїзд відбивав яскраво настрої тих, що їх посилали: найширша автономія України зі всіма ціхами незалежної держави, урядом, військом, фльотою. Українізація армії і фльоти зокрема має негайно і пляново переводитися, тобто поповнення надалі має йти лише з України. Шляхом виміни українські фахові сили переводиться з чужинних територій на Україну, Москалів перерепроваджується до Московщини. Цій виміні обовязково підлягають і фльоти Балтийська і Чорноморська щодо матросів і командного складу. Організація військових піхотинних, арматних, інженірних і морських шкіл і т.д. і т.д.

 Михайло Михайлик, "Український національний рух в Криму в 1917" / Журнал "Літопис Червоної Калини" / Ч. 6 від червня 1932 року та Ч. 7-8 від липня-серпня 1932 року (видавництво "Червона Калина", Жовква).