У квітні 1944 року група розвідників зі складу 91-го мотоциклетного та 3-го мотоінженерного батальйонів під командою гвардії сержанта Миколи Піддубного отримала завдання вийти на танку до району села Ашага-Джамін (зараз Геройське, Сакський район) розвідати місце розташування супротивника. Рішення було прийняте вчасно - в селі готувалася страта: німці зігнали до школи мешканців і збиралися підірвати будівлю. Про це розвідників попередили місцеві хлопчаки - Петро Бойко та Сеїтвелі Сейтмеметов.

 На світанку 13 квітня розвідувальна група, виконуючи завдання, підійшла до села, наразилася на ворожу засідку і потрапила під сильний артилерійський і кулеметний вогонь. Смілива дев'ятка прийняла на себе вогонь цілої роти гітлерівців. Від прямого влучання снаряду на танку вийшла з ладу гармата і заклинило башту: бойова машина була обеззброєна. Розвідники зайняли оборону. Розпочався жорстокий бій в оточенні, який тривав понад дві години. Відбиваючи натиск гітлерівців, розвідники відбивали атаку за атакою. Добігли кінця боєприпаси. Вороже кільце стискалося. Перейшли до рукопашного змагання. Сміливці ліквідували понад 20 ворожих вояків і офіцера, та їх, спливаючих кров'ю, схопили німці. Один з бійців, Іван Тимошенко, намагався чинити спротив - щосили вдарив головою гітлерівського офіцера: тут-таки сміливця прошили кулі. Решту на допиті жахливо катували: кололи багнетами, різали ножами, виколювали очі. Та жоден розвідник не назвав навіть свого прізвища. Нелюдськи побитих і поколотих багнетами розвідників провели через усе село і на околиці розстріляли.

 Цього ж дня, після відступу гітлерівців, мешканці села - Н. Голубенко, О. Клименко та інші - прийшли до місця страти і виявили, що один вояк ще живий.

 На щастя, в селі опинилася літня фельдшерка одного з ялтинських санаторіїв Ольга Собко, матір видатного українського письменника Вадима Собка. На початку війни вона не встигла евакуюватися з Криму.

 Згодом в одному з листів до односельців Ольга Григорівна згадувала: "...До мене прибігли з криком хлопчаки: "Лікарю, німці розбили танк і люди несуть до вас одного пораненого!". І тут я побачила селян і вояка в шинелі абсолютно без ознак життя. Його поклали на тапчан. Всі виявили чимало зусиль, щоб привести до тями вояка. В нього були перебиті руки, вибита щелепа, десять кульових і майже стільки ж колотих ран. Він багато втратив крові. Становище було безнадійне. Прийшовши до тями, він навіть назвати свого імені не міг, був пошкоджений язик. Уночі німці відступали на Севастополь. Кілька фашистів вдерлися до нашого будинку і намагалися розстріляти розвідника. Та він лежав увесь забинтований, почорнілий і нерухомий. Я переконала їх, що в нього тиф...".

 Повернути до життя вояка Ользі Собко допомогли Клавдія Афанасьєва і Люба Гапко, які ані на крок не відходили від пораненого.

 Люба Гапко - молода біженка з Кубані, втекла з потяга, який віз дівчат до Німеччини. Вона згадувала: "Ольга Григорівна, зробила хлопцеві, імені якого ми навіть не знали, перев'язку. Поранений лежав забинтований, з заплющеними очима. Шкіра на чолі, вільна від бинтів, була мертвотно-жовтого кольору через велику втрату крові. Увійшли німці. Один сказав: "Піф", вказуючи на пораненого. Ми відповіли: "Він мертвий, навіщо його розстрілювати?".

 Також допомогу надавали інші мешканки села - Ніна Колесникова, Фросина Сусіденко, Надія Березюк, Євдокія Разумова, Устина Далібожко, Раїса Гриценко та інші. Всім їм за переховування пораненого загрожувала смертна кара від німців. Однак вони приносили пораненому вершки, молоко, яйця. Всі щиро співчували і бажали постраждалому вижити. По війні багато хто з них залишив село.

 Врятованим виявився 24-річний парубок, рядовий Василь Олександрович Єршов – автоматник 91-го окремого мотоциклетного батальйону 19-го танкового Перекопського корпусу. В нього були перебиті руки й ноги, розтрощена нижня щелепа, сім багнетових і десять вогнепальних поранень. Після звільнення села Єршова перевезли до районної лікарні. Разом з ним поїхала Люба Гапко, доглядаючи його з усією ніжністю й турботою. Згодом розвідник понад рік пролежав у шпиталі. Для повного повернення до життя попереду ще були 14 складних операцій - і довічна інвалідність. Про те, як його врятували жінки Ашага-Джаміну, йому розповіли вже згодом: сам він нічого, крім бою, не пам'ятав, так само не знаючи й про долю своїх побратимів.

 Вилікувавшись, Єршов оселився у селі Судилове Углицького району Ярославської області, працював у місцевому колгоспі. Лише за 18 років після трагедії Василь Олександрович зміг приїхати на місце бою і розповісти мешканцям Геройського про легендарний подвиг, який він здійснив разом зі своїми товаришами, що полягли смертю хоробрих. А на початку 1970-х років вояка на той світ звели давні рани.

 Ольга Собко по війні виїхала до Києва. Любов Гапко (за чоловіком Марченко) мешкала в Темрюці, стала матір'ю трьох дітей.

 Наказом Президії Верховної Ради СРСР від 16 травня 1944 року всім дев'ятьом учасникам нерівного бою були присвоєні звання Героїв Радянського Союзу.

 Піддубний Микола Іванович (1922-1944), гвардії сержант, командир відділення. Українець. Народився у селі Авдотіївка Софіївського району на Дніпропетровщині; нині це село назване на його честь - Піддубне. У 1941 році мобілізований до Червоної Армії, відтоді на фронті.

 Абдулманапов Магомед Загідович (1925?-1944), гвардії молодший сержант. Аварець. Народився у селі Карата Ахвахського району Дагестану. Скінчив сім класів середньої школи та школу ФЗУ в селищі Двігатєльстрой. У 1942 році мобілізований до РСЧА, з 1943 року на фронті.

 Велигін Петро Володимирович (1923-1944), гвардії рядовий, сапер. Українець. Народився у селі Злинка Маловисківського району на Кіровоградщині у селянській родині. Скінчив чотири класи. Працював вантажником у Краснодарі. У 1942 році мобілізований до Червоної Армії, відтоді на фронті.

 Задорожний Михайло Олексійович (1923-1944), гвардії рядовий, сапер. Українець. Народився у селі Романки Покровського району на Дніпропетровщині у селянській родині. Скінчив сім класів неповної середньої школи. Працював шевцем у майстерні взуття. У 1941 році був мобілізований до Червоної Армії, відтоді на фронті.

 Захарченко Григорій Никифорович (1922-1944), гвардії рядовий, сапер. Українець. Народився у селі Маслівка Миронівського району на Київщині в селянській родині. Скінчив сім класів неповної середньої школи. Працював у колгоспі. У 1941 році мобілізований до Червоної Армії, відтоді на фронті.

 Тимошенко Іван Терентійович (1909-1944), гвардії рядовий, сапер. Українець. Народився у селі Шептаки Новгород-Сіверського району на Чернігівщині. Був головою колгоспу. У 1941 році мобілізований до Червоної Армії, відтоді на фронті.

 Іванов Петро Артемович (1909-1944), рядовий, мотоцикліст. Росіянин. Народився у селі Чулла Тетюського району Татарстану в селянській родині. Освіта початкова. Скінчив курси трактористів, працював у Тетюській МТС. У 1942 році мобілізований до Червоної Армії, відтоді на фронті.

 Симоненко Олександр Федорович (р.н. невідомий), рядовий, автоматник 91-го окремого мотоциклетного батальйону 19-го танкового корпуса 4-го Українського фронту. Українець. Народився у селі Карпьонка Краснокутського району Саратовської області у селянській родині. По завершенні початкової школи працював у колгоспі "Ленінський шлях", згодом вивчився на тракториста і працював за фахом у машинно-тракторній станції Туркмен-Калинського району Марийської області Туркменської РСР. У 1942 році мобілізований до лав Червоної Армії.

 Найстаршим з них, Петрові Іванову та Іванові Тимошенкові, було по 35 років. Найменшому, Магомедові Абдулманапову, було лише 19. Йому німецький перекладач пропонував життя в обмін на зраду, переконуючи, що йому не варто гинути разом зі слов'янами. Та Магомед прийняв рішення розділити долю шістьох українців і двох росіян - своїх бойових побратимів.

 У 1945 році село Ашага-Джамін було перейменоване в Геройське.

 У 1965 році останки бійців були перепоховані з сільського цвинтаря до братської могили. На околиці села споруджено курган, на якому височіє монумент-пам'ятник. Того ж року село відвідав почесний гість - Василь Єршов.

 З'явився у селі й музей на згадку про всіх 9-х розвідників - зусиллями ентузіастів Івана Кривенка, Михайла та Олександри Власових, Світлани Кучерявої, Василя Биковських, Зої Довженко та багатьох інших мешканців. Над проектом меморіалу 20 років працював кримський скульптор Володимир Петренко.