Історичні факти та документи свідчать, що українці та їхні пращури мали близькі стосунки з Кримом та проживали на території півострова. Крим увібрав в себе культуру цивілізацій Греції, Риму, Візантії, Балканських країн, а також культуру Київської Русі. Україну з Кримом пов’язує давня етнокультурна традиція. Але певні кола всіма своїми силами намагаються довести, що українці з'явилися в Криму, нібито, лише після 1954 р. На півострові склалася дивна ситуація, коли українське населення Криму позбавлене права на освіту рідною мовою, на розвиток організацій і товариств.

 Михайло Грушевський відносить першу появу предків українців до кін. IV ст. н.е., використовуючи численні архівні і історичні джерела: "При кінці IV віку по Христі маємо на се виразні звістки, що тоді сі племена східних слов’ян, від котрих пішли наші українці, стали поширюватися на полудні – і, йдучи з півночі, почали наближатися до Чорного моря, трохи пізніше вони вже напевно займали приблизно ті краї, в яких живуть тепер і тільки на схід в Донеччині, на Кавказі, в Криму розселилися в пізніших віках, а дещо мабуть втратили на заході".

 З утворенням Київської Русі вплив слов’яно-руських племен на Крим збільшується. В італійсько-татарському розмовнику 1330 року, так званому Codex Cumanicus, що виник, найімовірніше, в середовищі генуезької Кафи (сучасної Феодосії), помітно впливи української мови: слово "козак" (саме так воно записано вперше в західноєвропейському джерелі взагалі) подається не в тюркському, а в українському звуковому оформленні. У статуті Кафи 1316 року згадується руська церква за мурами міста. При цьому підкреслюється, що вона була зі стародавніх часів. Є відомості про українські квартали у Кафі: "Наприклад, невеликі дільниці зі своєю церквою (бо таким був під час турецького панування принцип поділу міст на національні квартали) зберігалися у ХVI першій половині ХVII ст. У 1545 році тут було в українській дільниці – 27 дворів, у 1638 році – 12. Коли у 20-х роках XVII ст. у Кафі почала працювати місія домініканців, виявилося, що для контактів з місцевими українцями потрібний монах, який знав би їхню мову".

 Більша частина цих невільників-українців залишилася у Криму і не могла не спричинити антрополітичних змін, а також змін у культурно-антропологічному відношенні. Асиміляція татар з українцями спричинила виникнення великого прошарку мішаного населення, так званих тумів. Російський період в історії Криму розпочинається з 1783 р., коли Росія заявила про включення Криму до складу імперії. В результаті велетенських хвиль татарської еміграції до Добруджі та Туреччини півострів опустів. Розпочалася потьомкінська "розбудова" Криму. Про те, як вона проходила, пише граф Лонжерон, що пізніше був правителем південних областей: "Надо сказать они (т. е. деревни) были созданы тиранией и страхом и разорением нескольких провинций. Из населеннях провинций Малороссии и тех мест, по которым следовала государыня, все население было пригнано в эти пустыни".

 Треба зазначити, що за переписом 1897 року українці становили більшість – 42,2% порівняно з іншими етнічними групами: росіяни – 27,9%, татари – 13,0%, німці – 5,4%, євреї – 3,8%, болгари – 2,8%.

 Звикаючи до нових географічних умов, українці протягом двох-трьох поколінь зберігали традиційну побутову та духовну культуру. Але з часом набули й місцевих побутових особливостей у власній культурі, що сталося внаслідок довготривалого проживання серед представників різних етнічних груп. Дуже важлива в цьому роль факторів загального соціально-економічного значення, що в певний час здійснили вплив на всі народи, що мешкали в колишньому СРСР (це урбанізація та колективізація). Формування в урбанізованому міському середовищі єдиної субкультури привело до асиміляційних процесів.

 Політика радянських урядовців передбачала ствердження активних форм міжетнічної взаємодії. Це, звичайно ж, відбивалося на соціальній структурі і національній свідомості як українців, так і переважної більшості національних меншин у період панування радянської влади. Перший після 1917 року перепис населення у Криму мав чітке політичне підґрунтя: у 1921 р. всі українці Криму були записані росіянами. Лише в 1926 році знову "з’явились" у Криму українці. За окремими даними, перепису 1926 року в Криму на 714 тис. населення мешкала 301 тис. росіян (42,0%) і 77 тис. українців (приблизно 11%) , 79 тис. татар (25%). Треба думати, що на 1926 рік кількість українців, і росіян була приблизно однаковою.

 Кримський письменник Орест Корсовецький, що створив "Книгу пам'яті", дійшов висновку, що у степових районах більше ніж 80 відсотків загиблих у Другій світовій війні кримчан були українці.

 Після війни відбувається депортація татар, також греків, болгар та інших народів. Починаючи з 1944 року українці (як і росіяни та білоруси) прибували до Криму на відновлювання зруйнованого війною господарства. "В соответствии с постановлением ГКО от 12-го августа 1944 года ОНК Крымской АССР и Крымский Обком ВКП(б) 18-го августа 1944 года приняли постановление "О заселении Ялтинского, Алуштинского, Судакского, Старо-Крымского, Карасубазарского, Бахчисарайского, Балаклавского и Куйбышевского районов Крымской АССР". В сентябре и октябре 1944 года в Крым прибыли 17040 хозяйств в составе 62104 человека, из них в основные 8 переселенческих районов Крыма было размещено 15086 хозяйств".

 Переселенці прибули з Житомирської, Київської, Кам’янець-Подільської, Вінницької областей, їх розміщували на землях депортованих болгар і татар.

 Досить важко встановити кількість українських переселенців. Архівні матеріали фіксують випадки, коли українці не витримували тиску місцевих умов проживання і тікали назад, на рідні землі. Архів зберігає, наприклад, таку справу: "Инспектору по хозустройству переселенцев Красноперекопского райисполкома тов. Супруненко Й. А. На переселенцев Коляда Тараса Свиридовича и Коврига Ивана Глебовича, выбывших 24 марта 1954 года из колхоза им. Героев Севаша на родину в Сумскую область нужно представить нам акт по произвольной форме в 2-х экземплярах, также сообщите, какие приняты меры правлением колхоза и райисполкома по возвращению указанных переселенцев обратно. Нач. Переселенческого отдела М. Пузакин".

 Наказ від 19 лютого 1954 року про підпорядкування Криму Україні було затверджено Президією Верховної Ради СРСР. Після зміни статусу Криму і включення його до складу України на півострові з’явилися переселенці з західних областей України.

 Всесторонні стосунки України з Кримом із найдавніших часів, постійне проживання на території півострова українців, спричинились до утвердження в топоніміці Криму значної кількості українізмів. Професор Регушевський виділив дві історичні групи: топоніми, що існували до 1954 року та нові топоніми, що з’явилися після війни. Наприклад: Глибокий Яр, Білоглинка, Баштанівка, Козачий Яр, Дорошенкове, Шевченкове, Вінницьке, Українка, Калачі, Покоси, Козаче, Запорізьке. Українці Криму зберегли традиції своїх пращурів, характерні для тієї етнографічної зони, звідки було прибуття. Особливості духовної культури українців, що переїхали жити в Крим, передаються молодшому поколінню, народженому вже на півострові. Важливу роль у цьому процесі відіграють фольклорні колективи, за участі яких відроджуються обряди, звичаї. В багатьох сім’ях зберігся традиційний одяг, що є реліквією особливо для старих людей.

 В умовах інтенсивної урбанізації, міграції та інших процесів, відбулася взаємодія українців Криму з представниками інших етносів на різних рівнях і безперечно на рівні етнокультури, але фольклорна традиція зберегла основні автохтонні ознаки материнського центру.

 На жаль, продовжується процес скорочення побутування обрядів, деякі окремі складові частини етнокультури піддаються більшому взаємовпливу та асиміляції (наприклад, українська мова як засіб спілкування між українцями не є визначальною в Криму і забарвлена різними іншомовними нашаруваннями), інші в меншій мірі піддаються взаємодії з сусідніми етносами; також українську народну пісню можна почути в кожному фольклорному колективі).

 Поруч з тим, сучасні процеси – урбанізація, а також умови русифікації в Криму, негативно впливають на етнокультурний процес, обумовлюють тенденцію, особливо в місті, до забуття своєї етнічної ідентичності, тобто наявні всі умови для негативного процесу маргіналізації українців у Криму. Національні переслідування стали причиною денаціоналізації основної маси українського населення Криму.

 Історія українців у Криму є дуже актуальною проблемою. Дослідження на цю тему допоможуть людям зламати фальшиві стереотипи. Позитивно розв'язати цю проблему можливо лише на основі всебічного врахування інтересів усіх народів Криму, й за умови шанування прав людини.

 На матеріалі праць Світлани Мащенко 1999-2001 рр.

 Складне становище було з організацією українських шкіл. Кількість українського населення штучно занижувалася, а прохання про відкриття українських шкіл не знаходило відгуку. Тільки у 1927 році були зроблені практичні кроки для створення українських шкіл; у 1929-1930 pp. їхня кількість збільшилася до 12, в них навчалися 845 учнів. Делегати конференції з розвитку культури й освіти національних меншин, яка проходила у травні 1930 р., висловлювали надію на те, що у кінці першої п'ятирічки стане можсливим перевести на українську мову всі школи у селах з більшістю українського населення. Але, на жаль, ці та інші плани стосовно української національної школи залишилися нереалізованими.

 (Прохорчик Марина Віталіївна. Народна освіта у Криму в 1921-1929 pp. Спеціальність 07.00.03. - Історія України. Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук. / Запоріжжя, 2000. - 20 с. - С. 13.) У 1913 році приїжджих з Київщини та Полтавщини в Криму називали "руськими"...

 "Я спрашиваю почтенного старика-татарина из Отуз, моего близкого знакомого, правда ли, что у них в деревне русские сильно пьют; он удивился и ответил: - Нет, русские у нас не пьют.

 - Как же я слышал, что в канавах пьяные валяются?

 Он был очень удивлен и долго думал, сомнительно качая головой, и потом оживленно выговорил:

 - Да то кацапы!

 И прибавил:

 - Русские наш обычай приняли.

 Весь обычай... И не только те, которые разумеются здесь русскими из Киевщины и Полтавщины, но и "кацапы", когда обживаются, принимают отузскую манеру жизни. Бросают чай, переходят к кофе, отказываются от щей и гречневой каши и приемлют катыки, и "помадоры", и каурму, и масаку, и чебурек, и все бесконечные манеры отузского использования барашка. Приемлют давно выработанное татарское обычное право, - и в пользовании водой в рыбацких артелях, в соседских деревенских конфликтах. И если пьют, то переходят от водки к вину, от которого медленнее и труднее переходят в канаву".

 (Елпатьевский С.Я. Крымские очерки. Год 1913. - Феодосия, 1998. - с. 62-63)