Темою цього нарису буде український національний рух у Севастополі і Чорноморській фльоті в 1917 році, по революції. Не оперуючи документами і датами, не маючи змоги використати чи пак відновити їх в памяти зза браку контакту з особами, що працювали в дореволюційних організаціях і брали участь по революції, нарис цей подаю, як мої особисті спогади з часу, коли брав близьку участь у визвольнім русі 1917 року, перебуваючи в Севастополі і його околицях. Національний рух у Севастополі і Чорноморській фльоті зокрема настільки цікава тема, настільки важна, що ті з членів президії чи членів ради "Чорноморської Севастопольської Громади", у яких залишилися документи цеї та інших організацій, повинні подати громадянству докладніші від моїх відомости.

 І. Довоєнні орґанізації.

 Років з 15 до війни, тобто приблизно десь з року у Севастополі уже істнував український гурток "Кобзар". Оскільки мені відомо, найстаршим його членом і разом організатором був Вячеслав Митрофанович Лощенко, директор дівочої гімназії. Активну участь в цім гуртку, принайменше у останні роки, брали такі особи: Микола Коломиєць, учитель хлопячої гімназії, Лихоніс, ґімназійний учитель, В, Ніжинський, власник каварні на Нахимівськім бульварі, Піклієвич з дружиною, корабельний інженер Чорноморської фльоти. Ближче знайомство з гуртком підтримував капітал (ранґа у фльоті = полковникові) Савченко-Більський, командант "полуекіпажа", декілька старшин Чорноморської фльоти та ще кілька осіб цивільних. Разом членів гуртка було 15-20, залежно від того, як вони прибували чи вибували з міста. У кожнім разі все це були люди старшого віку, сталих поглядів і переконань.

 Завданням гуртка "Кобзар" була чисто культурно-освітна праця серед своїх членів. Щодо їх мрій, надій і поривань, скажу коротко: тут було все, що можна було знайти у людей, вихованих на рідній літературі, людей, що в ті часи відверто виявляли своє "я". Це були світочі, які в ті часи темряви світили своєму народові, та тодішня дійсність ставила навіть таку працю в неможливі умови. Тому праця та головно обмежувалася сферою самого гуртка. Як наставали "світліші" часи, сприятливі, тоді удавалося гурткові давати театральні вистави — єдиний тоді спосіб поширювати прилюдно рідне слово, показати минуле в історичних пєсах. А надходили й такі часи, коли гурток на цілі роки ставав нелегальною організацією, члени його попадали в індекси тяжко небезпечних людей, обтяжених невимовним підозрінням — звичайно в таких умовах гурток не тільки не міг працювати для загального добра, а сам для себе, гурток розпорошувався. Ті, що лишались, жили досить замкнено, "Як два-три коли збиралися почитати "Раду" та якийсь новий твір з української літератури, то мріяли тоді, аби вернувся хоч той стан, коли можна булоби дати бодай виставу, коли бодай на сцені можна було бачити життя рідного народу" — казав мені один з членів по революції.

 Такими тяжкими роками були й роки війни, коли недовіря до Українців дійшло до найвищого свого щабля, коли найпильніше слідило за ними око московського жандарма. Тоді всі орґанізації пішли в глибоке підземелля, перестали навіть думати про якусь працю. Сиділи тихо, закопавшись, і не запримічали наслідків від тих іскор, які роками відлітали від них же самих в народні маси і ось-ось готові були спалахнути великим полумям в народнім серці: таж сама війна, що гробовою дошкою здавалось навіки придавила наших проводирів, викликала з гробу завзяття Старої України до національного і політичного життя.

 Так було і в Севастополі. Прийшов 1917 рік, коли вже можна було по свому заговорити, прилюдно читати свою книжку, закладати свої товариства... Вийшли з підземелля і диво... серед салдатів, матросів, вчорашних селян, виступають тисячі, сотні тисяч, що голосно заявляють під шикання і загрози тих, що їли з одного "кітла", про свою приналежність до української нації, зі зброєю в руках добиваються утворення полків, корпусів, армій Самостійної України... Чиж не казка це, чи це не сон, чи незасміло це було, чи передбачав це хоч один зі старих діячів? Ні і ні! Вони вийшли з підземелля, заговорили, писали, мріяли про свою школу, про автономію, мріяли... і чули навколо себе: "Хай живе самостійна Україна", лякалися цього крику, оглядалися... спиняли. Та потроху привикали, придивлялись, побачили дійсність створену їх же попередньою працею і крикнули собі: "Хай живе самостійна Україна!" Крикнули і охрипли... Не знайшлось сильної руки, не знайшлось особистості з ідеольоґією відповідною цьому гаслу, що взялаб ці тисячі до рук і гасло перевела в життя. А тисячі шукали...

 Та так було не лише в Севастополі.

 2. Українські організації в частинах.

 Пройшло з пів місяця по оголошенню "здобутків революції", себто ріжних свобод. Часописи приносили вістку за вісткою з Київа і з інших міст України про ріжні прояви українського руху-життя. Нарешті появилися українські ґазети у Севастополі.

 По військових частинах життя Українців уже почало набирати трохи виразнішого характеру. Автор цих споминів служив тоді у школі авіяції у Севастополі, тому позволить собі трохи зупинитися над життям Українців у його частині, тим більше, що анальоґічне життя було майже у всіх частинах севастопольської залоги і фльоти, всі вони були майже самостійні, однаково находилися поза містом, однаково були набрані з ріжних місцевостей бувшої імперії, однаково у кожній переважали Українці.

 До революції у школі було 400 Українців (старшини Росіяни) і 600 Москалів. Перевага останніх тут зясовується тим, що кадри готувалися у Гатчинській школі авіяції коло Петербургу. Тут уже була не звичайна селянська маса, як у піхоті, все це були всілякого роду фахівці: робітники чи техніки. Школа, находячись за містом, жила своїм окремим внутрішним життям. Всі були досить добре забезпечені у все потрібне. Не надолягала дисціпліна. Кожний знав своє діло. Цілий тиждень стояв при своїм ділі — станку (варстаті) і лише в суботу від пообід до понеділка всі були вільні. Тоді дехто збирався їхати, чи йти до міста (25 км.), а більшість залишалася у школі. Навколо вигорілий степ, татарські оселі найближче 4 км. Туди ніхто майже не ходив. Тому почали були Москалі уряджувати вистави і навіть удалося їм разів зодва поставити щось.

 Заворушилися й Українці, хоч не могли сподіватися на дозвіл. Але надиво легко його здобули, що більше, зустріли навіть прихильність зі сторони начальника школи. Брак жінок служив на початку великою перепоною і жіночі ролі грали хлопці, але згодом удалося жінок запрошувати з міста. Може ці обставини причинилися до того, що Українці по революції так скоро найшли один одного, орґанізувалися. Звичайно не малу ролю в цім відіграла відсутність контролі у "нижніх чинів" (салдатів).

 Якеж було моє здивовання, коли у писаря Сліпченка родом з Гуляйполя, я побачив велику історію України-Руси Грушевського, Літ.-Наук. Вістник, Основу, Ріллю. Розмовився з ним. Федір Сліпченко мав 28 літ. У них в Гуляйполі давно вже заснувалася Просвіта, та давно її вже й закрито, членів, кого заслали на заслання, кого повісили в 1906 році. Він попав на військову службу і от тільки мав звільнятися, як настигла війна. Показалося, що ще кілька осіб є свідомих, а може й усі, та небезпечно говорити.

 3 того часу ми стали друзями. Почалися вибори до комітетів. Старалися вибирати своїх, та більше пройшло Москалів. Вибрали через тиждень по революції Раду. Заснували Громаду, до неї вписалося відразу до 200 членів.

 Старшини жили своєю замкненою кастою. Ніхто з них не цікавився життям козаків і не знав його. Здавалося, що серед них навіть й нема Українців. Алеж ні! На оголошені збори явилися Корній Лясковський та пор. Федченко. Збори обрали Раду Громади в такім складі: Ф. Сліпченко — голова, пор. Федченко, однорічник М. Михайлик — секретар чи писар, однорічник Артем, козак Самійло Бонсор. Вироблено статут Громади, який і ухвалили загальні збори. Статут заслуговує на особливу увагу, завдання він ставив неабиякі. Окрім переведення культурно-освітної праці в національнім напрямі, що звичайно входило в статут кожної організації, в статуті нашої Громади стояли ще й такі пункти: навязання звязку зі всіма іншими частинами, ширення в них ідеї орґанізації громад, злучення всіх громад у всеукраїнську військову організацію, пропаганда й боротьба за українізацію фльоти і шкіл та творення української армії. Чи не засміливо це було у березні 1917 року? Але так було. Скоро громада нараховувала понад 300 членів. Організовано бібліотеку, відразу найшлося в ній до 200 книжок, стало одержувано Газети: Робітнича, Нова Рада; Народня Воля і ін. Кімнату для бібліотеки, яку нелегко було вистаратися Українцям у начальства, прикрашено образом Шевченка, по стінах були розвішані малі портрети інших українських письменників, статистичні мапи, таблиці і ін., запроваджено дижурство. Утворився навіть архив: папери й документи, газети; все це підшивалося й дбайливо охоронялося...

 Закипіло живе, ділове життя. Виклади з історії, письменства, вистави йшли одні за другими, а грошевий збір поступав до фонду Громади.

 У квітні прибув до школи штабс-кап. Мурашко (тепер полк.). Взяв участь як режісер драматичного гуртка і справа з виставами пішла ще краще.

 А Москалі?... може думаєте, що вони спокійно дивилися на ці власне по своїй істоті невинні річі? Може ще й допомагали?...

 Ворожнечі не було кінця! На членів Ради, деб вони тільки зявилися, тюкали, шикали, освистували, з рядових членів громади глузували. Творили ріжні пакости і підлі заходи і нераз доходило до того, що починали поговорювати про збройний виступ на приборкання "праклятаво хахла".

 Та на щастя у нас були всі кулемети і автомобілі (ці частини були з Українців).

 Та не було згоди і між ними самими, незабаром почався у них поділ на партії. У них були старшини, що жили відокремленим життям від рядовиків, а серед рядовиків ес-ери, ес-деки, большевики та ін. У нас же була одна "партія," всі були Українці. У цім була наша перевага, але це викликало й ненависть з боку Москалів. І всім цим партіям наша дружня праця була сіллю в очах. Яких вони тільки не вживали підступів, щоби спровокувати нас, що у нас працюють старшини та інтелігенція (однорічники). Та нічого ті їх підмовлювання, заходи і підступи не помагали.

 Нашим старшинам часто доводилося чути від московських згірдливе здивування з тої дружби, яка була у наших з козаками. Найшлися навіть і серед московських старшин деякі, які цим способом попробували навязати згоду з своїми вояками, почали бувати на зборах школи, але скоро пересвідчилися, що їх заходи марні. Там ішло до влади пролєтаріяту... Там готовили різню...

 Всім памятний випадок, коли ще задовго до "соціяльної революції" (десь здається у травні) ця московська розгнуздана банда, забувши свій обовязок і ролю війська в державі, допустилася такого нахабства, що обезброїла всіх старшин чорноморської фльоти. Тоді ліберальний Колчак в обуренні кинув свою зброю на дно моря...

 Памятаю, прийшла тоді телеграма й до нашої школи. Комітет школи постановив обезброїти старшин, а українська Рада поставилась проти. І старшин школи не обеззброєно.

 Така зорґанізованість нашої Громади, її споєність, її високий культурний рівень не могли витворитися тягом кількох днів, колиб всі члени її не почували від дитинства, що вони Українці.

 3 часописів ми вичитували, що не тільки по містах, а й по селах потворилися українські організації, та щось не чути їх було в Севастополі.

 3. Воскресення з мертвих "Кобзаря".

 Аж ось наприкінці березня читаємо у "Кримському Вєстніку" оповіщення, що гурток "Кобзар" призначає свої збори на такийто день і закликає на них Українців, що перебувають у Севастополі.

 Наша Громада ще не дочувалася так міцно на силах та й стояла на грунті порядку в школі. Тому голова Сліпченко і писар Михайлик звернулися до начальства за відпусткою на збори. Тому, що до міста було 25 верстов, то йдучи пішки треба було вийти в дорогу з рана а прибути з поворотом лише вже на другий день. Кажу: йдучи пішки, бо про авто, яким користувалися Москалі (Комітет), не могло бути й мови. Одначе дозволу не дістали.

 Зібралася наспіх Рада і винесла постанову йти без дозволу.

 В наслідок цеї постанови і вирядилися в дорогу два її представники: Голова Ради Української Військової Громади Севастопольської Школи Авіяції (напис на печатці) Ф. Сліпченко і секретар М. Михайлик.

 Нема пощо гаяти дорогий час: за пів години вже бачимо двох подорожних, що прутять берегом Чорного моря ніби переганяючи один одного. Один в уніформі нестроєвого старшого унтер-офіцера, низького зросту, грубенький, вуса до долу, на вигляд років 28, другий — молодий однорічник, тонкий і високий, ледви пробивається перший пушок на верхній губі...

 Хоч це ще кінець березня, але південне сонце припікає, земля висохла, ярко зеленіє трава, радісно щебечуть про щось пташки. У прозорій блакиті моря безтурботно плещуться риби. А море... Яка велич! Яка міць! Яка потужність!. Нині воно спокійне, переливає безліччу кольорових тонів і відтінків. Лагідно поглядає на чистий піщаний беріг, любовно обполоче його кількадесятьметровою прозорою хвилею, приглянеться часинку, помітить пару, що здіймається з розпеченого піску і знову відсвіжить його новою хвилею. Не бє, але так лагідно-лагідно пестить, як лиже язиком. Тому над берегом така тиша, що подорожники мимоволі здрігаються, як їм зпід ніг чкурне вічнополохливий заяць, або зірвавшись з куща залопоче крильми розсудливий птах...

 На фоні блакиті моря вимальовується пароплав... ось він все ближче і ближче... велетенний! Пішов у Північну Бухту Севастопольського рейду. Міноносець... може вартує... а може прийшов з Одеси... Далеко звідси до Одеси, та проте рибалки на звичайнісіньких човнах в тягу місяця допливають звідси до Одеси. Що ж дивного, що Запорожці плавали?...

 Знову пройшов пароплав... У повітрі над морем далеко пролетів гідроплян... над самими нашими головами прогудів "Альбатрос" на "Беллєн", а слідом "Моран" з "Беллєна"...

 Подорожникам не бракувало тем для розмов. Скількиж то було тих мрій, бажань, цілей, завдань!... Українська Чорноморська фльота, українська авіяція, українське військо, оборона своєї держави...

 — Тут на полудні ми забезпечені, а що от на півночі, на решті кордонів України?... падькається молодший.

 — Там ми зробимо живий кордон, відповідає старший. — Смугу в сто верств заселимо найсвідомішим здоровим елементом, вишлемо звідти всіх чужинців, дамо тим козакам пільгу, допомоги... поставимо фортеці і вірте, пане товаришу, що Україна — могутня держава, без своїх природніх кордонів буде сильною... сильною духом нашого войовничого козацтва...

 Тут в дорозі строїлися пляни, будувалися фортеці, організувалося військо, витрачалися кошти, відбудовувалася Україна... Мрії за мріями, думки за думками голосно лунали по тихім побережу чорноморськім... Очі світилися, невгасимо клекотів гнів, палала енергія, горіло завзяття...

 Вечоріло. За 7 верств до міста місцевість стає гористою. Наші подорожники сопли, обтирали піт, поглядали на сонце, на годинник, хвилювалися, що спізняться.

 На шесту годину гурток "Кобзарь" оповістив збори у Пушкінській школі. Було пів години до шестої, коли вони підійшли до Північної Бухти і сіли на катер (малий пароплав). У бухті стояла фльота. Катер обходив один за одним пароплави, що траплялися по дорозі. Ось велит?... "Память Меркурія" відповідає золотим сяйвом літер при боці. Далі "Іоан Злотоуст"... "Марія"... "Георгій Побідоносець"...

 — Тут штаб, — каже Сліпченко і не додає ні слова більше. А в думках: "Коли то він буде наш, той штаб?"

 Далі ескадра міноносців: "Пильний", "Дерзький", "Гнівний" один за одним пішли в море... Мінні апарати з повставлюваними і спрямованими наперед мінами несли смерть ворогові... А на них грізно дивилися довгі і грубі дула тяжких гармат "Марії", "Волі Росії" і ін. А там далеко з берега тільки виткнули, ледви помітно, свої грубезні дула тяжкі гармати фортеці... Цілий цей образ ще більше надавав певности, що Україна з півдня забезпечена...

 Двадцять пять мінут і ми були на Графській Пристані.

 4. Перші Збори.

 Севастополь... Пушкінська школа... народня, невеличка. Наоколо й на вулиці багато матросів, козаків. Кілька осіб цивільних. Є й жінки. Видно й морських старшин і урядовців. Один лікар, певно з дружини, а може з фортеці... Однорічники. Фершали... Ходять, гомонять, вимахують часописами... Лунає українська мова.

 Пів до семої. Публика хвилюється.

 Нарешті шкільні двері відімкнулися. Почали входити. Кляса вже повна вмить... Душно... Тісно .. Всі не вміщаються.

 Перенесено збори у довгі величезні сіни. Публика стоїть... Відразу тиша: на трибуні низького зросту сухорлявий чоловік. На устах приємна, мила усмішка... очі світяться. В руках книжка, зшитки...

 Павза... Гробова тиша... Бож має залунати з трибуни перше українське слово... Слово, яке почує нарід, військо, фльота...

 — Збори вважаю відчиненими. Прошу обрати голову зборів.

 Сказав і зійшов з трибуни.

 Шепотіння... когож обирати?... Хто і як буде обирати... Цеж перші збори, хто кого знає...

 На трибуні поставний старець, з білим волоссям, з довгими, білими, вділ опущеними вусами.

 Знову тиша... Це пан Лихоніс... (Цивільні всі знають!). Він вказує на заслуги п. Лощенка і пропонує його кандидатуру...

 Прийнято.

 Знову на трибуні той самий пан, що відчиняв збори. Довгі і рясні оплески...

 Лощенко звернувся до зібраних своїм приємним, але тихим голосом. Сказав, що були призначені збори гуртка "Кобзарь", оповів при тім його історію, працю... Сподівалися старі члени, що прибуде може до 50 людей, а побачили, що прийшло понад 500. Далі зачіпалися в промові такі справи, про які члени "Кобзаря" лише мріяли потихеньку, яких вони по старій звичці боялися навіть. Кінчилася промова закликом до гуртування, до праці...

 Виступали й військові. Вони інформували про своє життя, про організації... Оказалося, що на боґатьох кораблях уже були потворилися свої гуртки, подібно до того, як було в школі авіяції.

 5. Статут.

 Другого дня зібралася комісія. Приявними були всі 24 члени. Розпочалася нарада. Кожний пункт статуту обговорюється зокрема. Ставиться на обговорення мета організації. Одні її розуміють вузько другі ширше. Загально чути: освітня праця, освідомлення мас і т. п. Поодинокі голоси: організація у війську, українізація армії, фльоти. Це лише поодинокі голоси. Але це гасло зустрічається молоддю радо, зустрічається з запалом. Очі світяться вогнем... В них можна прочитати так богато... Та ніхто з старших цього не бачить. По старому оглядаються, ніби чогось бояться... І статут виходить вузький, куций. Кілька осіб підкреслює це, навіть нерадо зустрічають виступи військових. Та були й такі, що спиняли й опамятовували їх і давали й молодим змогу висловити свою думку. Ці вставали, говорили нескладно, мішали свою рідну мову з московською, загикалися і хоч говорили коротко, але богато. З усіх своїх домагань військові вибороли зменшення членської вкладки (пропозиція Михайлика), вписання військових до громади. Спрепарований статут нічим особливішім не відзначався. Варто згадати, що він давав змогу вступати членами і чужинцям, що захотілиби працювати у громаді і що ставляться прихильно до Українців.

 Ця ідея належала В. Лощенкові, а самий факт, що це було зафіксовано в статуті, свідчить про відсутність будьякого шовінізму при всім тім великім захопленню справою і нагінкою з боку Москалів.

 Протягом тижня статут був готовий.

 Засідання комісії відвідували далеко не всі її члени. Це свідчить про не зовсім удалий вибір. Я особисто думаю, таке я відніс вражіння, що богато членів гадало, що поза виставами смішних комедій, які так їм припадали до вподоби, у нас ніякої іншої діяльности й бути не може. Колиж почули розмови на політичні теми, довідалися про конечність тяжкої і серіозної праці, відчули свою безсилість, байдужість, а дехто може й страх, і тому пасли задніх. Правда, були й такі, що не могли справно учащати на засідання через обставини, звязані з виконуванням службових обовязків (військові).

 Статут усталив назву організації: "Українська Чорноморська Громада". На чолі її мала стояти Рада з 24 осіб, на чолі Ради президія з голови, двох заступників, писаря і скарбника.

 6. Другі збори.

 Коли статут уже був готовий, на першу неділю призначено збори для його затвердження і вибору членів Ради.

 По місту розліплено відповідні оголошення про збори у цирку Труцці, окремо послано повідомлення до військових частин.

 Ще з ночі на неділю почав падати дощ, а зрана він став ще більший. Аранжери зборів підупали на дусі, боялися, що богато через дощ не прийде на збори. Та даремний то був страх.

 В призначену годину вулицями, що провадили до цирку, під полудневим дощем, що лляв хвилями, як з відра, йшли, мало не бігли, юрби матросів, козаків, цивільних. Широко лунала українська мова. Можна було почути всі українські діялєкти... і мягке мельодійне полтавсько-херсонське "я" і тверде західне "а" (радно) і поліське "є" (телє) і чернигівсько-сіверські дифтонги (вуіл)... З усіх кінців розлеглої України (якої нє било, нєт і нє будєт) всі ці "хахли", "малороси", а в ліпшім випадку "люді", прочитавши відозву до Українців, посунули на збори. Чиж не диво?

 У цирку місця до сидіння в мент заповнилися, далі заповнилася "гальорка" (верхні балькони), після проходи, ще далі циркова арена. Нарешті таке переповнення, що цирк тріщить.. Страшно було, що може завалитися ця велетенська деревляна будівля. Навколо цирку так само повнісінько людей.

 Члени комісії на естраді для музики... авдиторія стихла... Нумерованих місць у цирку пять тисяч, а в нім тепер більше шости. Настрій піднесений... Члени комісії хвилюються... Невелике замішання... З чого почати? Як перевести вибори до Ради?

 Тут же радяться... намічають кандидатів... Є вже загально знані — Лощенко, Коломиєць, Піклієвич і інші... А далі, як і кого?..

 Та не тільки вибори непокоїли проводирів... чиж то свідома маса? Чи знають, що вони Українці? Ніяк не могли прийти до того, звикнутися з дійсністю, що всі і всюди такі самі Українці, що ними вони себе почувають, що все це народ, який колись не бачив своєї книжки, до якого ніодин "пан" не промовляв в його рідній мові, — тепер ставши вільним, може і, головне, хоче показати, хто він і чого собі вимагає, а вже ніяк не бажає собі лишатися надальше упослідженим.

 На трибуні голова комісії В. Лощенко. Лагідно витає збори. Промова довга... вся густо пересипана цитатами з Кобзаря. Йде оповідання про минуле України, про тих, що мріяли про волю і працювали у підземеллі... Промова в дусі високого ідеалізму і любови до ближнього. "Пани-маґнати нас розєднали, а миб і досі так жили, як рідні"... Закликає Українців і Москалів і Поляків не сваритися, дати один одному спокій, волю і стиснути взаємно руки.

 Під оплески і вигуки "Ура" і "Слава" сходить оратор з трибуни і на його місці появляється струнка енергійна постать морського старшини. Це корабельний інженір Піклієвич. У руці зшиток...

 Перепрошує по українськи, що говоритиме по московськй... Школа, виховання, служба у чужинців не дали йому змоги виконати слово Шевченка: "свого не цурайтесь". Так, він свого не цурається. Він знає минуле, любить свій нарід, він захоплений його славними ділами. Він зберіг своє серце, хоч мову забрала йому московська культура... Малює наше минуле... просто і докладно оповідає про козаччину — нашу волю і силу і права... Походи нашої фльоти на Турків і Татар він вистудіював досконало. Воскрешає перед авдиторією дивні діла славетних гетьманів і цілий ряд їх стає перед заслуханою авдиторією як живий. Здається, що нема вже ні цирку ні мирних громадян ні оратора, а довкола бурливе гнівне море несе велетенний корабель на ворожі береги, на його носі непохитний в своїй ціли славний отаман голосно закликає на подвиг, горять завзяттям оточуючі його козаки. І кожний з них почуває, що й він має в собі стільки предківського вогню і сили, що поведе за собою до бою завзятців. Думки і почування слухачів уже в іншім світі; творення громади, вибори Ради відійшли на задній плян, тепер же війна за правду, за волю свого народу, перемога або... смерть. І таки не смерть, а перемога, лише перемога! Одушевлення авдиторії досягло найвищих вершин, до яких може знестися захоплення і ентузіязм. І вже замовк промовець, вже він сходить вділ з трибуни, а авдиторія ще в обіймах чару, ще не вернула до дійсного життя... Зрештою глибоку мовчанку прорвав грім оплесків і тисячі вигуків; які слова складалися на ті вигуки, не можна було розчути, бо то був правдивий грім, якии зносився під копулу цирку і розсаджував її.

 Хто знає, в яку форму вилився би цей ентузіязм, якби на трибуні не зявився новий промовець. Він підніс руку догори і не то заспокоював, не то благословляв... Грім прокотився в останнє і настала тиша.

 Новий промовець — людина цивільна, на вигляд літ 30, невеликі козацькі вуса. Це був учитель Микола Коломиєць. Спокійно, зрівноважено він почав провадити авдиторію з славних минулих часів в прикру і ганебну сучасність. Представившись як учитель, він попровадив авдиторію в школу. Школа є кузнею обмосковлення, московський молот перековує в ній українські душі. Розповів про ролю і значіння мови як національного чинника, як зброї в руках нації, з якою можна нападати і можна оборонятися рівнож. Розкрив цілу механіку цієї сили. Кожне твердження освітлював фактами і прикладами, екскурсами в область історії, антропольоґії, висвітлив ріжницю двох рас, московської і української, двох душ, двох розумінь і світоглядів, їх історичних шляхів. Його промова була чисто академічна і дуже змістовна та, поминаючи весь ілюстративний матеріял, проста "сіра" маса слухачів була з цею темою вже досить ознайомлена, бо сама була обєктом денаціоналізуючого ділання московської школи.

 Вкінці педантично зауважив, що чує слово "ура", а такого слова в українській мові нема, треба вживати "слава". Гучне "слава" провадило й цього оратора з трибуни.

 Виступило ще кількох промовців, військових з закликами до організації, до ширення свідомости, до праці над собою.

 Нарешті ряд промовців дійшов свого кінця. Приступлено до читання статуту і принято його одноголосно і без поправок. Інакше й не могло бути: маса приймає те, що є, аби воно було своє.

 З виборами до Ради було таке саме. Лише кілька осіб виставлено зборами, решту вибрано з тих, що вже були членами комісії.

 Збори закінчилися о четвертій годині пополудні.

 7. Засідання Ради і вибори президії.

 Обрана Рада Севастопольської Української Чорноморської Громади зійшлася на засідання і обрала президію. Склад її був такий: Головою В. Лощенко, заступниками Микола Коломиєць і Михайло Пащенко (матрос), писарем М. Михайлик, скарбником — не памятаю добре — здається Лихоніс. Видними членами Ради були: Вол. Савченко-Більський (кап.), Мик. Піклієвич (кораб. інж.), Богомолець (прокуратор Чорном. Фльоти), X (матрос, прізвища не памятаю, був бібліотекарем), Вас. Вітинський (власник каварні, родом з Галичини), Сокович (лікар), Федір Сліпченко (козак шк. авіяції) і інші.

 Друге засідання Ради призначене справам організаційного характеру, як помешкання (дуже це була болюча справа, як і скрізь), література, бібліотека, читальня, ставлення до Совіта Салдатських і Робочих депутатів.

 8. Ставлення до Совіта Солдатських і Робочих Депутатів

 Цей орґан складався в своїй більшости з неукраїнців. Власне, коли брати їх походження, то переважали й тут Українці, але більшість їх стала вже перевертнями; це жертви московської культури і службової карієри. Мале число свідомих Українців в Совіті треба пояснити тим, що всі вибори у Совіт переводилися в перших днях революції, а тоді українці були ще розпорошені — одно, та мріяли про своє — два. Ясно, що в тім часі вони до виборів у Совіт ставилися байдуже і вибори переводили більше самі Москалі. Вибрано ж людей рухливих, запобігливих і в більшости авантурників. Ці неукраїнці, що попали до Совіту, були звичайними делегатами від частин, що складалися виключно з Українців.

 Всеж цей орґан мав авторитет, з ним числилося начальство, і на перших порах нічого не чинив такого, що моглоби змусити Українців ставитися до нього вороже.

 Головою Совіту був однорічник школи авіяції студент Сафонів, родом з Київа. Була це людина енергійна, актор з заводу і артистично умів виконувати свою ролю голови.

 Заступником голови був підполк. Верховський, старшина Ґенер. Штабу по національности не чистокровний Москаль (як він сам зазначав).

 Ці дві особи зуміли здобути авторитет С.С.Р.Д. Поставити себе і весь орґан на такій висоті, що і начальство і громадянство ставилися до нього з виразною повагою, це було неабиякою їх заслугою.

 Обидва вони були великими приклонниками Керенського, для них він був світлим божищем. Цікаво, що Керенський, не знаючи особисто здається обох (принайменше Сафонова) зразу зауважив і оцінив заслуги цих осіб. В часі свого приїзду до Севастополя він підвищив Сафонова до ранґи прапорщика, Верховського — до полковника. Пішла поголоска, що обидвох мають перевести до військового міністерства: Сафонова адютантом Керенського, а Верховського на якусь іншу високу посаду. Ці вістки були небезпідставні і щодо Верховського справдились.

 9. Справа вимушеної чемности.

 Ось з цими особами навязалися у Ради перші ділові зносини. Сталося це так. Коли ми були на своїй території і на нашій стороні була фактична більшість, то льоґічно Москалі повинні були би першими вислати до нас делєґацію з привитанням. Ясно було, що чекати на цю їхню делегацію було річчу цілком безнадійною, бо фактичними господарями були наразі вони, признані, хоч і нефактичні представники населення. Нам важно було відразуж вияснити їхнє становище до нас. Тому Рада вирішила зробити в цім напрямі перший крок.

 Обрано делегацію Ради у складі її президії, і вона відвідала засідання С.С.Р.Д., зложила привітання і заявила про своє існування, як організація українська. Виступив з промовою сам голова Лощенко. Промова його носила характер офіціяльний: Українці є нація, революція разом з іншими звільнила їх від кайданів, завдяки тому вони стали ще й нацією вільною і це право на вільність, як здобуток революції, будуть завжди боронити і стреміти до здійснення своїх національних ідеалів. Звертаючись до представників московського народу, він закликав їх до братерського єднання як рівні з рівним.

 Понад всякі сподівання Совіт відповів шумними оплесками. Голова Сафонів попроси в наступного оратора промовляти в українській мові, як всім зрозумілій.

 З візити делегація Ради винесла якнайліпше вражіння і надію на можливе співжиття з московським народом, бодай до пори до часу.

 С.С.Р.Д. переходячи на інше помешкання відступив попередне Раді (Нахимівський бульвар, 33).

 Командант фльоти Колчак відповів на привітання подякою.

 Всі обставини сприяли ніби якнайкраще для праці Громади. Хоч у частинах антаґонізм все більшав і більшав.

 10. Перша українська маніфестація.

 Рада енерґійно взялася до праці. Бібліотеку й читальню зорґанізовано в досить скорім часі. Театральна комісія зорґанізувала кілька вистав. Та замало здавалося було праці внутрішної, освідомлюючої. Нетерпеливилося, хотілося, особливо молоді, показати якнайскорше свою силу.

 За прикладом Київа у перших числах квітня Рада впорядила маніфестацію. Про це широко заговорили на вулицях і площах величезні плякати, рівнож за дозволом команданта фльоти поінформовано телефоном і по семафору про день, місце і порядок маніфестації всі фльотські частини.

 Ще з ранку з Графської пристані рушили юрби матросів, цивільних і солдатів до Пушкінської школи. Замаячіли жовтоблакитні прапори і транспаренти з ріжними гаслами. Близько 12-ої години похід готовий був вирушити, як зі штабу фльоти надійша телефонограма про те, що має приїхати командант фльоти адмірал Колчак.

 За пів години авто Колчака спинилося на Пушкінській площі перед кількадесятьтисячним здвигом маніфестантів, вистроєних в ряди.

 Висока, струнка постать команданта. Адмірал здіймає з голови кашкет. За хвилю він промовляє:

 — Ось мені припадає честь говорити з Українцями, що зібралися тут заявити про своє істнування, наочно його засвідчити. Чорноморська фльота, керувати якою я маю собі за честь, на 90% складається з синів цеї нації. Я не можу не витати українську націю, яка дала мені найліпших моряків, які тільки істнують на світі...

 Такою майже дослівно була промова команданта, вкрита гучними "слава".

 Похід рушив... Ентузіязм огорнув десятки тисяч маніфестантів і другі десятки тисяч вуличної неорганізованої юрби. Радісне "слава" веселим весняним громом стрясало усміхнене сонцем бадьоре повітря і пружило душі, то знову мельодійні, ніжні звуки сентиментального гимну млявили їх, ламали набуту їх пружність, яку знову за хвилю відроджували і підносили громові оклики. Така зміна емоцій акумулювала енергію. Був найсприятливіший момент виладувати ту енергію на фізичне опановання і Севастополя і самої фльоти з її комендантом разом...

 11. Орґанізаційна праця у фльоті.

 Наслідком недовершеного чину мрії про українську фльоту з цього дня не покидали ніодного учасника маніфестації. У частинах почали виносити резолюції, щоби поповнення фльоти переводилося виключно Українцями, щоби зроблено виміну матросів: Українців з Балтійської фльоти перенести до Чорноморської і навідворіт. Енергійніше пішла праця в самих частинах. Але їхні організації досі не були об'єднані коло одного центру, який би керував ними, координував їх сили і роботу. Кожна організація жила, працювала і чинила по своєму, окремо. Не було на місці сильної особистости — Українця — ні орґанізації, що взяла би провід, раціонально, доцільно і вміло повела за собою сірі маси, перетворила їх в тверду споєну крицю і зреалізувала остаточну мету.

 Рада Чорноморської Громади, що складалася з старих членів "Кобзаря", людей з вузьким політичним обрієм, заляканих, цілковито не підготованих до активної, рішучої і безоглядної боротьби, а до того захоплених несподіванкою, бо Бог їх святий знає, чому вони не передбачили, що примхувата історія може поставити їх перед таким моментом, що відкриє їм можливосте до цілковитого визволення нації зпід ярма, яке вони самі так з цілого серця ненавиділи, і створення "своєї хати", "своєї правди і волі", своєї держави, — отся, кажу, Рада жахалася навіть думки про перебрання проводу.

 Поволі і несміливо (з пієтету до старших) почала оформлюватися в Раді опозиція в особах молодих її членів, до яких пристали два-три старші члени. Молоді повинні були стримувати свою енергію і запал, щоби не завалити самої Громади, в будування якої і вони вложили солідну долю енерґії і праці, і спинилися на лагідній тактиці повільного, нераптовного здійснення своїх домагань.

 Громада числила тоді понад 4000 членів. Ресурси її, що складалися з членських вкладок, зросли до солідної квоти, бібліотека впрост імпонувала, помешкання було оплачене наперед, театральна комісія працювала бездоганно. Але... було чимало цих "але". Так, не було можливим скликати частіше загальні збори, бо не можна було віднайти відповідного помешкання на 4000 людей. Далі, більшість членів становили матроси, що часто через службові обставини не могли бувати на зборах. Часто в силу цих же обставин не могли бути й членами Громади.

 Молоді члени Ради при підтримці кількох прихильних старшин внесли на засіданні Ради пропозицію уділити президії право скликати по своєму погляду збори делегатів від гуртків, організованих по частинах, і від самих частин. Цю пропозицію ухвалено.

 Всеж це давало можливість, коли не керувати фльотськими організаціями, то бодай на них впливати. Щоби пропозиція пройшла, військові члени Громади зреферували цю справу, як виникаючу з конечности ширшої інформації членів Громади про працю Ради.

 Перші збори зібрати було легко. Делегатів, по два від частини, було до 60. їх скликано простою передачею запрошення по семафору.

 Зібраних ознайомлено з метою Громади, з працею Ради, поінформовано про загальний український рух, про Центр і інше. Від делегатів же ми довідалися і про сили свідомих Українців у фльоті. Сказалося, що організації скрізь повставали самочинно і вже істнують на "Івані Злотоустім", "Памяти Меркурія" і ін., але на більшости пароплавів їх немає. Що свідомих Українців є богато, але бракує провідників, недостає літератури, не чути зовсім Центру... Досить богато виявилося такого, в чім безсумнівно завинила попередня вузько закроєна праця Ради.

 Далі перейшли до нарад про форму організації в частинах. Секретар Ради Михайлик відчитав статут школи авіяції і запропонував прийняти форму орґанізації згідну з цим статутом. Проектувалося, що кожна частина організує у себе всіх Українців у громаду, на чолі якої стоятиме рада з пятьох членів (голови, заступника, секретаря, скарбника і ще одного члена). На раду покладається переводження культурно-освітної праці. Її завдання сіяти свідомість серед несвідомих Українців, перебрати в свої руки всі можливі відповідальні пости в частині, справити реєстри чужинців у частинах, осягнути можности впливати на відпущення грошей на укр. осв. ціли, в разі яких подій організовано виступати і відповідно чинити тощо.

 Передбачалося по закінченні самоорганізації в частинах передати керування загальними справами Раді Чорноморської Громади. Далі, по проекту Михайлика, делегати від усіх військових частин мали обрати керуючий чисто військовий орґан.

 Дехто з присутніх на нараді старших членів, слухаючи таких розмов, хапався за чуба, вважаючи, що йде до розбиття єдности, що на тім потерпить Громада, коли матроси самі пічнуть організуватися і т.п. Досить гостро виступив Лихоніс з своїм протестом і немалого труду поклав другий член з старших Коломиєць, щоби угамувати його.

 Делєґатиж поставилися до цього проекту з захопленням і проект статуту, запропонований Михайликом, за деякими змінами прийнято одноголосно. Розіслано його пізніше по частинах.

 Від цього часу (половини квітня) починається плянова одностайна, одноманітна організація Українців по всіх частинах фльоти.

 Навязався добрий контакт частин з Радою Громади, все частіше і частіше прибували делегати до Ради то з інформаціями, то за ними, то за порадами, то для полагодження ріжних справ, як бібліотечні, театральні і богато іншого.

 12. Перший Всеукраїнський Військовий Зїзд.

 Оголошений у Київі перший Український Військовий Зїзд на 4 травня не міг уже позістати без відгуку з Севастополя, від фльоти і армії.

 В кінці квітня делегатські збори від усіх пароплавів, що стояли тоді у Севастополі (майже ціла фльота) та від артилерійських і авіяційних частин ухвалили вислати делегатів на зїзд. З числа виставлених кандидатів обрано двох: матроса Лінника і однорічника Михайлика.

 В цей час організації в частинах уже окріпли, бажання і гасла окреслились.

 Наказ делегатам на зїзд відбивав яскраво настрої тих, що їх посилали: найширша автономія України зі всіма ціхами незалежної держави, урядом, військом, фльотою. Українізація армії і фльоти зокрема має негайно і пляново переводитися, тобто поповнення надалі має йти лише з України. Шляхом виміни українські фахові сили переводиться з чужинних територій на Україну, Москалів перерепроваджується до Московщини. Цій виміні обовязково підлягають і фльоти Балтийська і Чорноморська щодо матросів і командного складу. Організація військових піхотинних, арматних, інженірних і морських шкіл і т.д. і т.д.

 Уважаю конечним подати, що на зборах делегатів, які укладали наказ, опріч самих матросів і козаків жадних інших, сторонніх людей не було.

 13. Ставлення Центру

 Впис членів до Громади не малів, а постійно зросстав. Вплив Ради непомітно для неї самої став великий. З нею уже числилися, хоч Рада, можна сказати, працювала далеко не так енергійно і помітно, як у перших днях. Перший порив, зайвий час слів уже минув, наставав час діла, чину.

 От для цього "діла" було замало людей взагалі, а людей здібних і таких, що мали би посвятити себе цілком праці, можна було порахувати на пальцях.

 Зріст антагонізму між Москалями і Українцями та неласкаве око начальства примусили декого з "завзятих" відразуж прикусити язика, удати страшно занятих людей по службі.

 А на черзі назбиралося богато справ. Передбачалися вибори до міського самоврядування, до Ради Роб. і Солд. Депутатів, до Установчих Зборів, утворення військового органу, ще дальше ширення організації в частинах і безліч інших меншої ваги справ, але теж конечних.

 Треба було рівнож реагувати на всі ті напади, що за прикладом московського центру почали сипатися як з мішка на Українців, треба було реагувати на всі досить складні політичні справи, що повставали з розвитком подій на цілім Сході Европи...

 Рада засідала дуже часто, реагувала відповідними постановами на біжучі справи, праця йшла без перерви і видно було її наслідки. Але видно було й ті недостачі цеї праці, що виникали з браку сильного проводу і браку провідників.

 Це стало помітно і самим провідникам. Згадаю тут, що голова Ради (В. Лощенко), який був в добрих відносинах з Винниченком, доручив мені при відїзді на зїзд просити цього потентата, що саме був тоді заступником голови Центр. Ради, щоби до Севастополя прислано когось з видних осіб, що мав би налагодити тут працю, попровадити широку агітацію і взяти за неї відповідальність. А головне особу незалежну від будьякої служби.

 Це доручення я виконав в часі військового зїзду 7 травня. Винниченко познайомив мене з С.В. Петлюрою. Це було підчас виборів до Укр. Військового Генерального Комітету, коли було вже видно, що Симон Васильович попадає до цеї інституції один з перших.

 Я і йому зреферував справу, просив його побувати особисто у Севастополі і когось прислати на стало.

 Та з цього нічого не вийшло. Зайнявши відповідальну посаду голови У.В.Г.К. наш будучий вожд очевидно забув про свою розмову з молодим однорічником.

 Що правда, аж у вересні, до Севастополя приїхали представники У.В.Г.К. Але вони приїхали лише на 2-3 дні. Представники, що мали лише поговорити з матросами і в ніякому разі не полагодити відносин з начальством фльоти, подати керуючі вказівки Раді. Про це представництво мова буде дальше.

 13. Друга маніфестація.

 Як уже вище згадано, перед Радою стояло безліч важливих справ. Надходив момент, коли треба було виступити, взяти участь у виборах і показати свою силу й організованість.

 Треба було боротися з агітацією московських партій, які завжди і на кожнім кроці вороже ставилися до найдрібніших проявів українського національного руху. З московських усіх партій лише одні большевики ставилися до Українців прихильно і навіть ставали в їх обороні, звичайно з нескриваною надією використати цим українські голоси для себе.

 Вони вміло використали той антагонізм, який московські есери, есдеки і кадети сіяли між Москалями і Українцями в запалі своєї боротьби з Радою, і нарешті осягли свого. Їх видні діячі, як Островський (кандидат до Установчих Зборів, намічений ними від Чорноморської фльоти) стали...

 П р и м і т к а Р е д а к ц і ї. На цім слові на жаль мусимо обірвати цікаві спомини М. Михайлика за браком кінця рукопису. Може хто з читачів має другий примірник їх, або самий кінець, ласкав буде подати його до Редакції. Кінець мав би ще такі уступи, як видно зі змісту на окремім аркушику, що зберігся при рукописові: Колчак. Організація Клюбу і Комітету. Впливи організації на фронт. Гуртки на кораблях. Школа авіяції. "Іван Злотоуст". Становище Центрофльоти. Ес-ери і вибори до Установчих Зборів. У.С.Р. Ставлення фльоти до фронту, до большевиків. Українізація фльоти і прапор. Командування. Ставлення укр. організацій до Центр. Ради і праці Центру. Небезпека для Київа. Укр. Чорноморський Курінь. Величко. (?) і Ісаєвич. Центрофльота. Загроза Центрофльоті. Одержання зброї і виїзд до Київа (Чорноморського куріня). На ст. Катеринослав. III. універсал вночі "Слава". Приїзд до Київа. Нарада. Помешкання. Командування. Боротьба з бандитизмом. Виділення большевиків. Курінь і оголошений 3 грудня страйк. Ціцович. Кінець куріня. Що діється у фльоті. Відхід і висадження кораблів. Німці і матроси. Відхід їх до Совдепії. Матроси в 1919 році.

 Як бачимо, бракує ще богато споминів про дуже цікаві події, що розгорнулися в дальшім трагічнім житті нашої фльоти. Умисно навели ми цей перелік в надії, що хтобудь з читачів, що знає ці події, освітлить хоч якийнебудь з цих цікавих моментів.

 Михайло Михайлик, "Український національний рух в Криму в 1917" / Журнал "Літопис Червоної Калини" / Ч. 6 від червня 1932 року та Ч. 7-8 від липня-серпня 1932 року (видавництво "Червона Калина", Жовква).

 Режим доступу:

 http://avr.org.ua/index.php/viewDoc/11736/

 http://avr.org.ua/index.php/viewDoc/11737/