Кожному, хто більш-менш уважно вивчав історію України XVI століть, доводилося, без сумніву, зауважити, як часто на її сторінках трапляється ім'я Криму, кримських міст, кримських татар. Майже кожний рік цієї епохи позначений боротьбою з нащадками давніх неприятелів Русі. Це була одна зі стадій боротьби з Азією, тільки її ареною стала вже Україна, Крим і прикордонні області Туреччини. Боротьба була запеклою і тривалою — аж до 1788 року; але й цей рік, по суті, не став завершувальним. Якщо ми й бачимо на початку XIX століття у Криму чумаків, нащадків славетних лицарів — козаків, що скуповують тут сіль і рибу і, відповідно, відвідують Крим зовсім не з войовничою метою, то це ще не вказує на цілковиту зміну стану речей. Значно більше ворожим Крим став у XVI—XVII ст., в епоху козацьких війн з Кримом і Туреччиною.

 Українські думи та пісні, які стосуються боротьби України з татарами й турками, вищою мірою ґрунтовно прокоментовані в історичному плані їхніми збирачами, проф. В.В. Антоновичем і М.І. Драгомановим. У цій розвідці вказуються лише характерні місця з українських дум і частково пісень, які зображують стосунки двох ворожих сил — козацтва та мусульманського світу.

 XVI і XVII століття — найскладніша доба в історії України, що перебувала тоді у суто епічному стані. Польща, Туреччина, Крим були її зовнішіими ворогами, а чвари серед самого козацтва — внутрішніми. Сучасні літописи сповнені описів цієї боротьби і стану краю взагалі. Народна поезія також відобразила у собі епоху, виходячи, як і завжди, з реальних фактів. Праці українських етнографів, починаючи від кн. Цертелєва та Максимовича, разом з працями покійних Антоновича, Драгоманова, Костомарова, Житецького та ін. вказують на історичний характер української поезії XVI—XVII ст. Це думи та пісні історичного змісту. Крим посідає у них одне з перших місць.

 Записи українських дум, які йдуть від початку минулого століття, зберегли для нас більше ніж тридцять дум у кількості понад 140 варіантів та низку історичних пісень, які так чи інакше наближуються до дум. З них мають стосунок до історії боротьби України з татарами й турками наступні: 1. Про знищення бурею турецького корабля 2. Плач невільників у турецькій каторзі 3. Втеча трьох братів з Азова 4. Втеча Самійла Кішки з турецької неволі 5. Дума про Марусю Богуславку 6. Плач невільника в турків про викуп 7. Смерть Федора Безродного 8. Смерть трьох братів на ріці Самарі 9. Іван Коновченко (або Вдовиченко) 10. Дума про сестру і брата 11. Козак прощається з сестрами

 12. Дума про сокола

 13. Іван Богославець, гетьман запорізький Розгляд змісту вказаних дум і близьких до них за змістом пісень приводить до таких висновків.

 Кримські татари й турки майже всюди ототожнюються народною українською поезією XVI —XVII ст.; це недруги України, що діють заодно. У думах вони називаються «орда», «горда тяжка», «турки-яничари», «ушкали». Вони порівнюються з чорною хмарою: «Ой тоді не хмара, то орда іде...» Над ними панує хан, «хам», злий, басурман, «чортяка», «недовірок християнський»; ані ін не вірить у Бога, ані його «безбожні ушкали». Татари «грабують», «рубають», «на заріз людей ведуть», женуться за мешканцями далеко в степу, і їхня погоня «тяжко-велика». Смерть від них жахлива. Татари чинять наругу над забитими.

 В той час безбожнії бусурмани набігали — I тих двох братів порубали, Тіло козацькеє карбували,

 В чистім полі розкидали,

 Голови на шаблі здіймали, довго глумували!

 Природа України не співчуває їм. Так, береза, біля якої зупинялися «на роздих» татари, позбувається зелені: Ой як я маю зелена бути, Коли підо мною татари стояли,

 копитами землю грасовали,

 мечами гілля обтинали,

 ясненькії вогні розкладали...

 Напади татар змальовуються у думах і піснях як вкрай жорстокі. Орда «впень січе-рубає». З полоненими татари поводяться нелюдськи: В'язали (Коваленку) руки да сирицею, А залили очі да живицею, А скували ніжки да скріпицею.

 Вони кидають полонених у холодну темницю: Зав'язали його (Коваленка) та сирицею, Та укинули у темниченьку, Та у темниченьку у холодниченьку...

 Татари — кара Божа за неповагу до батька-матері, до роду, до своїх односельців, до громади, а також за недотримання постів та обрядів рідної релігії. Полонений Коваленко пояснює своє нещастя так: Ой десь же мене та Господь обідив, Що рано в неділю я сів пообідав; Ой десь же мене та Господь побив,

 Що рано в неділю я горілку пив.

 Він також кається, що скликав женців на роботу в недільний день. Його Бог покарав за те, що він «в неділеньку та женців збирав». Він просить Бога: «Ой, дай, Боже, такую годину, Щоб зобачити світ хоч на часину,

 То буду вже знати,

 Як неділеньку шанувати».

 Орда нападає на села і забирає безліч полонених: «Турки (татари) село звоювали, Громадами людей гнали»...

 Жене орда полонених безжально:

 «Ой, Боже ж мій!

 Косо моя жовтенькая!

 Не мати тя розчесує,

 Візник бичем розтріпує...»

 Полонені часто йдуть «при возі на мотузі».

 Вказані риси ставлення татар до полонених відповідають дійсності. Так, Мустафа-Ага у 1650 році у Варшаві прямо сказав: «Татари не можуть сидіти спокійно вдома: їм треба війни...». Хартахай подає описи походів татар і забирання ними полонених у таких же фарбах, як і українські пісні того часу: «Полонених гнали до Криму, оточивши їх ланцюгом верхівців і підганяючи нагаями, таврували розпеченим у вогні залізом, ті ж частини тіла, що і в тварин». Хроніка М. Бельського наводить жахливі подробиці про татарські набіги. Епітети «бусурман», «недовірок» також часто трапляються у тогочасних історичних пам'ятках.

 Цікаво, що назва «Крим» майже не трапляється у народній поезії козацької епохи. Вочевидь, не доводилося нашим невільникам користуватись і природними благами Криму. Перебування у Криму для них — «неволя, неволя тяжка, каторга турецька, бусурманська»; на них, «бідних, безщасних» тут чекала «темниця кам'яная, цеглою мурована»; у ній вони «пробували, ніколи світа сонця не видали».

 Поводження з невільниками татар і турків подається у піснях як найбільш нелюдське. У невільницьких плачах змальовується яскрава картина безвихідного становища християнських невільників у полоні.

 Бідні невільники плачуть «у тяжкій неволі», здіймаючи «угору руки», дзвенячи «кайданами»: «Подай нам, Господи, з неба дрібен дощик, А знизу буйний вітер!

 Хочай-би чи не встала на Чорному морі бистрая хвиля!

 Хочай-би чи не повиривала якорів з турецької каторги; Да вже ся нам турецька-бусурманська каторга надоїла: Кайдани-залізо ноги повривало, Біле тіло козацьке молодецьке коло жовтої кості пошмугляло!» Коли їхню скаргу почув «баша турецький, недовірок християнський», він наказав своїм слугам, «туркам-яничарам», жорстоко катувати невільників. Яничари так виконували наказ паші: «То ті слуги, турки-яничари, добре дбали, Із ряду до ряду заходжали, По три пучки тернини і червоної таволги у руки набирали, По тричі в однім місті бідного невольника затинали; Тіло біле козацьке молодецьке коло жовтої кості обривали, Кров християнську неповинно проливали...» Таке поводження могло викликати в невільників тільки прокльони ворожій країні: «Стали бідні невольники на собі кров християнську зобачати, Стали землю турецьку, віру бусурманську клясти-проклинати: «Ти, земле Турецька, віро бусурманська, Ти, розлуко християнська!

 Не одного ти розлучила з отцем, з матір'ю, Або брата з сестрою, Або мужа з вірною жоною!»

 Другий варіант того ж плачу дає ще яскравішу картину злиднів невільників: «Що на Чорному морі, Потребі царській,

 Громаді козацькій,

 Там много війська понажено,

 У три ряди бідних безщасних невільників посажено, По два та по три до купи посковано, По двоє кайданів на ноги покладено, Сирою сирицею назад руки пов'язано.

 Тоді бідні, безщасні невольники на коліна упадали, Вгору руки підіймали, Господа милосерного прохали та благали: «Господи милосердний! создай з неба ясне сонце-мати.

 Нехай будуть кайдани коло ніг ослабляти, Сирая сириця коло рук ослабляти.

 Хай ми будем, бідні, безщасні невольники У чужій землі хоч мале число полегкості собі мати».

 Тоє промовляли,

 Землю турецьку кляли-проклинали».

 Втрата ліку днів, незнання часу настання великих свят були особливо тяжкими для полонених невільників. У думі про Марусю Богуславку невільники проклинають свою визволительку за те, що вона сказала їм про настання свята Великодня.

 Думи визнають за землею ворога багатство й розкіш, та вони не дістаються невільникам: «Ти земле Турецькая, віро бусурманськая, Ти єси наповнена сріблом, златом і дорогими напитками; Тільки ж бідному невільнику на світі невільно, Що бідний невільник у тебе пробуває, Праздника Рождества, будьлі Воскресення не знає...

 Бідному невільнику ніколи спокою немає!

 Ой земле, земле,

 Ти справді ж проклятая!

 Тільки турчину-кам'яничину

 На срібло на злато вельми багатая!» Трапляється й сатиричний опис багатств ворога. У пісенному уривку, який оповідає про вдалий набіг козаків, говориться: Ой, пане Гетьмане! були в бусурмана: Багацько в чортяки всякого надбання!

 Зовсім в інакшому світлі змальовується у думах рідна Україна.

 Невільники кличуть до Бога:

 «Визволь, Господи! всіх бідних невольників 3 тяжкої неволі турецької, 3 каторги бусурманської

 На тихі води,

 На ясні зорі,

 У край веселий,

 У мир хрещений,

 В города християнські».

 Ось тут і звільняє козаків Маруся Богуславка.

 Масове забирання мешканців у полон для татар було звичною справою. Головною метою при цьому було не тільки використання праці невільників, а й отримання викупу за них.

 Історичні джерела, згідно з піснями, ясно вказують, на що були готові татари заради викупу чи взагалі грошей. Так, вказується ясно причина, чому кримський хан не хотів укладати мир з Богданом Хмельницьким: «головна річ у тім, що Хмельницький не міг дати йому грошей стільки, скільки пообіцяли йому поляки». Читаємо, що татари уважно стежили за тим, чия сторона слабкіша, і де їм можна отримати для себе більшу вигоду. Наводяться слова візира Шеферказі князеві Любомирському: «Не думайте, що хан краще цінує побратимство з дурною черню, ніж із королем. Аби тільки король нагородив за це хана, то ми й відступимося від козаків» (1652 рік).

 Цикл невільницьких пісень особливо великий в українській історичній поезії. Народ підкреслює у них найважчу сторону татарських наскоків: «Зажурилась Україна, що ніде прожити: Гей витоптала орда кіньми маленькії діти, Ой маленьких витоптала, великих забрала, Назад руки простягала, під Хана погнала».

 Коментатори історичних пісень українського народу наводять цілу низку свідчень сучасних літописців про масове забирання полонених до Криму й Туреччини.

 Характерним є свідчення, наведене Костомаровим, у його праці «Богдан Хмельницький», чому деякі татарські мурзи повставали проти спілки з поляками на Бахчисарайському посольстві: «Доки в нас було побратимство з козаками, казали вони, ми наповнювали Крим польськими невільниками, а тепер що візьмемо, воюючи проти козаків за поляків? Козаки билися за свободу, а нам діставався ясир; не буде нам такої вигоди, коли будемо змагатись за поляків. Поляки люди горді: ходять у багатому вбранні.......не стануть вони битися заради нашої вигоди...» А що тут малося на увазі під «вигодою», ясно зі слів Махмета-Ґірея Богданові Хмельницькому (1652 р.): «Якщо гетьман хоче спілки з кримським ханом, то хай зречеться спілки з Москвою, пов'яже московських старшин і офіцерів і віддасть їх у неволю татарам».

 Єдиним засобом звільнення невільників був викуп за них. Невільник у думі «Плач невільника в турків про викуп» просить сизих голубів передати його батькові й матері, щоб вони продавали своє майно і рятували його: «Нехай отець і матуся Мою пригоду козацькую знають,

 Статки, маєтки збувають,

 Великі скарби собирають, —

 Головоньку козацькую із тяжкої неволі визволяють...» Невільник просить їх поквапитись, бо доки він на кримських каторгах, то повернення ще можливе, та йому вже не бачити їх, якщо він буде проданий за Червоне (Чорне) море: «Бо як стане Чорне море вигравати, То не знатиме отець, либонь матір, У которій каторзі шукати: Чи у пристані Козловської,

 Чи у городі Царграді на базарі.

 Будуть ушкали, Турки яничари набігати, За Червоне [море] в Орабськую землю запродати, Сукна дороги поставами, не мірячи, За них брати».

 Такими похмурими рисами змальовується у думах ставлення мешканців і власників Криму до України. Вони цілком відповідають дійсності. Збирачі «Історичних пісень» подають вищою мірою цінні історичні вказівки, що підтверджують дані пісенного матеріалу.

 Ненависні були козакам і Крим, і татари, і турки. Не було більшої зради, ніж козакові перейти на їхній бік. З іншої сторони, відступники-ренегати, «потурчені», ті, що прийняли мусульманство: «Для розкоші турецької, Для лакомства нещасного»

 - були найбільш жорстокими до полонених.

 Не дивно, що силоміць навернених у мусульманство дітей, «тумів», козаки безжально вбивали, бачивши у них своїх підростаючих мучителів.

 Отаман Сірко, вбиваючи «потурчених» козацьких дітей, каже: «Простіть, браття, нам смерть... спіть... краще вам передчасно померти, ніж жити басурманами... на наші християнські молоді голови і свою вічну погибель, лишаючись без хрещення». Юрася Хмельницького, що перейшов до ворогів, за народним повір'ям, земля не прийняла, і він блукає південним українським степом, де його бачили чумаки.

 Дорого стала Україні зла «неволя бусурманська», і угоди з Кримом і Туреччиною висувають неодмінну умову: припинення татарами й турками забирання у полон слов'ян.

 Втім, якими б негативними не були риси давніх ворогів України, вони не виключали й позитивних. Козаки часом геть не поступалися туркам і татарам у лютуваннях. Так, у хроніці М. Бельського (Kronika Polska) розповідається про те, що козаки, увірвавшись у 1575 році до Криму, «все палили і нічого в живих не залишали, навіть дітей садовили на палі». Хоч це й було помстою, та її прояви були настільки жорстокими з боку козаків, що самі вороги виявлялися милосерднішими. Так було у 1652 році (після Батозької битви, біля Південного Бугу); візир Нуредін висловивлся проти побиття козаками беззбройного супротивника. Щоправда, він тут-таки висловлював думку, що переможені дадуть викуп, однак у будь-якому разі достеменно відомо, що ще у першій половині XV століття у Криму не спостерігалося ворожих стосунків між слов'янами й татарами. Але з часів підпорядкування Криму турками справа одразу змінюється. З часів Менґлі-Ґірея вже починаються жорстокі наскоки кримців і турків на південь України, з усіма їхніми жахами. Татари діють спільно з турками, і Крим в українських піснях ототожнюється з Туреччиною, а кримська неволя - з турецькою.

 Топографія Криму в історичних піснях українського народу відрізняється своєрідним характером. У них мало певних вказівок на місцевості і міста півострова та прилягаючих до нього областей. Трапляються згадування «Азовських» чи «Озовських» степів у думах про азовських братів, міста «Азова», річки Самарки на Херсонщині, «пристані Козловської» (Євпаторії), острова Тендри; значно частіше згадується Царгород, при цьому пропускається назва «Кафа» (Феодосія) найголовнішого пункту торгівлі невільниками у Криму, згадується «Білорапська земля», «Орапська земля» тощо.

 Сама назва «Крим» є лише в одній пісні. Іноді трапляється ім'я «Кримці-ногайці», разом з «турками-ногайцями». Зате нестача згадування власних імен компенсується високою художністю описів південноукраїнських і кримських степів, Чорного моря, невільницьких каторг.

 Особливо художніми є описи чорноморських бур у думах про Олекія Поповича та бурю на Чорному морі: На Чорному морі, на білому камені Ясненький сокіл жалібно квилить-проквиляє, Смутно себе має, на Чорне море спильна поглядає.

 Що на Чорному морю недобре ся починає, Що на небі усі звізди потьмарило, Половину місяця в хмари вступило.

 А із низу буйний вітер повіває,

 А по Чорному морю супротивна хвиля вставає, Судна козацькі на три часті розбиває.

 Чорне море, як відомо, карає Олексія за те, що він: «Не добре......починав: Отця і матір поругав,

 Рідного брата за брата не мав,

 А близьких сусідів хліба і собі ізбавляв, Та ще конем добрим по улиці гуляв, Діти маленька розбивав, Кров християнську безневинно проливав.

 То ще як їхав мимо церкви, Святого Спаса, Шапки не зняв,

 Хреста не себе не поклав...

 То ще......їхав селами і городами, I всякими чудними сторонами; То там жони старії стояли,

 Може вони к чому доброму думали і гадали; То......шапки не зняв I помагайбі не дав.

 Не питався: яка в вас церква святая?

 Та питався: де в вас корчма новая

 І шинкарка молодая?...»

 Чорне море має у думах епітет «синього», чорного і навіть «червоного». Згадується і «білий» камінь - можливо, каміння білого кольору, що рясно трапляється на берегах Чорного моря.

 Художнім у піснях є й опис степів; це не завжди лише випалений сонцем обшир, де козак гине «на безвідді, безхліб'ї, бездорожжі». де тільки «вовки-сірохманці» та «орли-чорнокрильці» бувають гостями, а й степ, рясно вкритий травою, «зеленими байраками», луками, терням, «комишами»; там «трави зелені, води здорові, очерети удобні».

 На завершення слід сказати, що невільницькі думи, які головним чином, стосуються Криму, мають свої літературні обробки в Шевченка й Старицького. Так, перший створив поему «Невільник», другий - драматичну п'єсу «Маруся Богуславка». Як Шевченко, так і Старицький виставляють турків і татар у такому ж світлі, як і в думах, відокремлюючи позитивні якості невільників і їхніх визволителів від хижих нахилів їхніх гнобителів. Крім того, ці твори, особливо перший, за художністю відрізняються близькістю до дум. Особливо художньою є передача плачу невільників, який висловлює всю гіркоту неволі та силу прокляття «каторги турецької, неволі бусурманської».

 За виданням: Ерофеев И. Крым в малорусской народной поэзии XVI – XVII вв., преимущественно в думах (Памяти В.Б. Антоновича). – ИТУАК, 1908 г., № 43, с. 73-87.