Петро Іваненко був старшим канцеляристом Генеральної військової канцелярії Війська Запорозького. Походив він з Полтавщини, родинними зв'язками був пов'язаний зі старшиною Лівобережної України. На Запорозьку Січ канцелярист подався у лютому 1691 р., де незабаром був обраний писарем. Перебуваючи на Січі, П. Іваненко проводив агітацію серед запорожців за виступ проти Російської держави та гетьманського уряду, налагоджував зв'язки з Кримським ханством. На думку вчених, його діяльність спрямовувалася опозицією гетьману Івану Мазепі, одним з яскравих представників якої був генеральний писар Василь Кочубей.

Справа в тому, що тоді серед української козацької старшини було багато противників збройного протистояння з Османською імперією. У розвитку економічних відносин з Кримським ханством та Туреччиною були зацікавлені купці, особливо в наближених до імперії південних регіонах України, старшина та козацтво, які відправлялися на пониззя Дніпра по сіль та рибу. Багато запорожців також були більше схильні до занять промислами та торгівлею, ніж до воєнних зачіпок з південними сусідами. Значно зменшилась популярність ідеї боротьби з Кримом після провалу походів на ханство російських та українських військ.

П. Іваненко був патріотично налаштованою людиною, котра непогано знала українську історію, розумілася на тогочасній політичній ситуації. Зрозуміло, що знав він і про українських політиків, які раніше співпрацювали з Бахчисараєм та Стамбулом, пам'ятав про приклади успішних результатів такої співпраці. Насамперед П. Іваненко прагнув, щоб українці "на своїх вільних шиях" не носили нічийого ярма — ні московського, ні польського. Саме в союзі з Кримом канцелярист вбачав гарантію збереження Української держави. При цьому розраховував на соціальні незгоди в українському суспільстві, як і на невдоволення гетьманською владою серед запорожців, закликав виступати проти верхівки Гетьманщини та І. Мазепи. "Це була гаряча голова, яка ясно усвідомлювала недуги своєї Вітчизни, яка твердо вирішила взяти на себе роль рятівника України і заодно з нею Запорожжя і яка з цією метою пішла у Січ", — писав відомий історик козаччини Дмитро Яворницький.

У той час на Запорожжі панувало дуже критичне ставлення до дій гетьманської влади та до політики Москви. Зокрема, козакам надто дошкуляла поява на їхніх землях двох російських фортець. Велику підозру на Січі викликала й поїздка до Криму гетьманського посланця Пантелеймона Радича. Запорожці припускали, що відбуваються таємні переговори про мир у той час, коли їх підштовхували на війну. Але, одночасно, в 1691 р. низові козаки розраховували на свою участь у черговому великому поході на Кримське ханство, а тому заклики П. Іваненка до протистояння з гетьманською владою та Москвою в союзі з татарами сприймали здебільшого скептично. Так само не була успішною його агітація і на початку наступного року. Тому П. Іваненко поїхав на терени Кримського ханства, де став схиляти до підтримки своїх планів уже татар. У квітні 1692 р. він присягнув, що покладе всі сили задля встановлення миру та співпраці між Військом Запорозьким і Кримською державою. З Кизикермена П. Іваненко звернувся до запорожців, пояснюючи їм до чого він прагне: "Я став за Військо Запорозьке і за весь малоросійський народ, для чого увійшов в державу Кримську; коли предки наші жили з цією державою в союзі, то ніхто над нами не сміявся". Дещо пізніше він заявляв, що мав на меті "відібрання від московської влади милої Вітчизни своєї України".

26 травня 1692 р. у Кизикермені П. Іваненко від імені "вільної держави", "Князівства видільного Київського, Чернігівського і всього Війська Запорозького городового та народу малоросійського" уклав союзний договір з Кримом. Договір складався зі вступу та 16 статей. За ним Кримська держава зобов'язувалася Україну "від поляків і від Москви і від усіх неприятелів обороняти завжди". Так само мала чинити й Україна щодо Криму. Незгоди між обома сторонами передбачалося вирішувати по-дружньому. Встановлювався порядок дипломатичних відносин та організовувався поштовий зв'язок. Сторони не повинні були укладати сепаратних договорів. Крим не мав права втручатися у внутрішні справи України, яка як незалежна держава мала самостійно організувати своє життя: "Князівству Малоросійському і всьому Війську Запорозькому, як дасть Господь Бог вільну державу, щоб права собі природні і порядок, який полюбиться, вчинити вільно".

Суттєвими були й економічні вигоди від договору. Згідно з ним, українці могли вільно займатися рибальством та видобутком солі на Дніпрі й усіх його притоках. Купці з Кримського ханства могли за встановленими правилами торгувати на українських землях і так само могли робити українці на кримських теренах. Визначалися й шляхи проїзду купців: українські повинні були їхати в Крим через Переволочну на Кизикирмен, а кримські — на Переволочну.

Договір засвідчує, що на початку 90-х років XVII ст. в Україні було сильним прагнення до незалежного політичного існування, що принаймні частина політичної верхівки добре бачила негативні перспективи перебування під російською зверхністю та усвідомлювала необхідність боротьби з Москвою за звільнення своєї держави і що для успіху в цій боротьбі потрібен потужний союзник, яким могло стати Кримське ханство. Для Криму звернення з українського боку також мало велике значення, оскільки він перебував у стані війни з Російською державою. За кілька років до появи у ханстві П. Іваненка, у 1687 та 1689 роках, Москва провела потужні походи на Південь. І хоча вони завершилися невдачею для неї, але продемонстрували численність російських збройних сил. Москва відкрито заявила, що її метою є завоювання Криму та виселення з нього всіх татар. Від вторгнення російських військ на територію півострова кримчан рятували лише природні умови — посушливі степи, які було важко перейти царським військам без належного тилового забезпечення. Однак, з часом цю перепону можна було здолати. Складність ситуації добре розуміли в Криму, а тому й шукали способів урятувати державу.

У своєму зверненні до запорожців у червні 1692 р. П. Іваненко про суть політики московських царів щодо України, "котрі не через меч нас взяли, але добровільно для віри християнської предки наші їм піддалися", писав, що ті "обсадилися нашими людьми від усіх сторін неприятельських", що саме українські терени страждали від ворожих нападів, "а Москва вся завжди за нашими людьми, як за стіною, перебуває у цілості, і тим усім не задовольняючись, старається усіх нас починити своїми холопами та невільниками". Там же говорилося і про задуми росіян щодо Криму: "вони хотіли розорити Крим, осадити своїми людьми кизикерменські міста, потім прогнати нас із Січі та вчинити по містам воєвод". А вже після цього Москва змогла б взяти Україну в "рабство вічне". Негативний розвиток подій для українців, вважав П. Іваненко, передбачався і в тому випадку, якби Росія домовилася з Кримом про мир і співпрацю.

Об'єднання ж Січі та Бахчисарая, за переконанням П. Іваненка, могло призвести до спалаху великого повстання в Україні, з наступним виходом з-під влади Москви.

Реальність такого розвитку подій чітко усвідомлювали і в Батурині. В одному зі своїх універсалів, виданому в лютому 1693 р., І. Мазепа зазначав, що татари з П. Іваненком прагнули "звабити з'єднатися з ними запорожців, а потім тією ж звабою відділити від богохранимої монаршої … держави малоросійські міста'.

Щодо ставлення Бахчисарая до появи в ханстві колишнього гетьманського канцеляриста, то варто зауважити, кримське керівництво не надто вірило запевненням про готовність запорожців та мешканців Гетьманщини виступити проти правлячої української гетьманської верхівки та проти Росії. Але заклики П. Іваненка збігалися з прагненнями татар, а тому вони вирішили скористатися шансом.

Що ж до Низового Війська, то в його середовищі небезпека від російської експансії на Південь ще не відчувалася. Реакція Низового Війська на звернення П. Іваненка після підписання договору з Кримом одразу була негативною, але зайняти відкриту ворожу позицію козаки не могли, аби не протиставляти себе татарам і не втратити можливість провадити важливі для них заняття промислами на кримських землях під час перемир'я. Тим часом, у липні 1692 р. на раді в урочищі Кам'яний Затон колишній канцелярист за підтримки татар був обраний гетьманом. Коли ж перед Січчю, після прибуття до неї татар, гостро постало питання про визначення політичної позиції, то вона хоч уклала з татарами угоду про спільні дії, але зробила також усе можливе, щоб не допустити участі значних запорозьких сил у татарських походах. На бік П. Іваненка перейшло лише близько 500 запорожців. Наприкінці липня з 20-тисячним татарським військом та запорожцями П. Іваненко прибув на південь Лівобережжя, де одразу здобув підтримку мешканців Царичанки та Китайгорода. Однак подальших успіхів досягти не вдалося через те, що татари почали грабувати українські терени та захоплювати ясир. Одержавши звістку про наближення лівобережного війська на чолі з І.Мазепою, П. Іваненко з татарами відійшов до Криму. На той час з ним залишилося лише близько 80 запорожців.

Врешті, з провалом походу 1692 р. П. Іваненко остаточно втратив підтримку як народних низів, так і старшинської опозиції. Наступні татарські походи на Лівобережжя та Слобожанщину в 1693, 1694 і 1696 роках також закінчилися невдачею. Тим часом сам П. Іваненко в середині 1690-х рр. був призначений гетьманом так званої Ханської України і на цій посаді він востаннє згадується у документах під 1712 р.

В'ячеслав Станіславський