Автор
Кримські Українці
Головна/ Енциклопедія/ Історія
Петро Болбочан: визволитель Криму

Петро Болбочан – видатний воєначальник, який увійшов у історію не лише як один з найкращих українських полководців, а й як "визволитель Криму", очільник спеціальної групи Армії УНР, що відіграла значну роль у звитяжній Кримській операції 1918 року, ставши справжнім тріумфом українського війська.

Петро Федорович Болбочан з'явився на світ у 1883 році в буковинському селі Гіджеу (або Гиджев, нині село Ярівка Хотинського району, Чернівецька область). Син незаможного сільського священика, Петро Болбочан початкову освіту здобував у місцевій церковноприходській школі, а пізніше в гімназії. За традицією сімей священиків, на Петра також чекала церковна кар’єра. Він навіть поступив до Кишинівської духовної семінарії. Але насправді самого юнака така життєва дорога не приваблювала. 1905 року, не завершивши духовної освіти, Петро вступає до Чугуївського піхотного училища на Харківщині, яке закінчив у віці 26 років.

Мав він, певно, в своїх жилах домішок молдаванської крові, бо зовні скидався більше на молдаванина чи навіть француза, ніж на українця. Проте під час навчання Болбочан, щонайменше ризикуючи кар'єрою, засвідчив свої симпатії до української національної ідеї, організувавши гурток для поширення української мови. Цей гурток проіснував недовго, його діяльність було заборонено. Начальник училища полковник Фок оголосив, що "никаких мазепинских организаций в училище не потерпит", і обмежився лише усною доганою Болбочанові – хоча до того погрожував йому шибеницею за розповсюдження між юнкерами "Кобзаря" і за "сепаратистські" розмови.

Одразу після училища Петро завідував мобілізаційною частиною полку. Посада вимагала військової освіченості, пунктуальності та старанності. Згодом молодого офіцера призначили начальником школи прапорщиків. 1912-го Петро Болбочан отримав чин поручика. У 1911–1912-му керує командою розвідників і ще півроку – командував кулеметним підрозділом. Це означає, що молодий офіцер освоїв новітню для того часу стрілецьку зброю.

Першу світову війну у 1914 Болбочан зустрів в ранзі поручника 38-го піхотного Тобольського полку. У 1917 після лікування тяжкого поранення був зарахований на інтендантську посаду; в листопаді цього року Болбочан мав уже ранг підполковника й нагороду за виняткову хоробрість у боях проти німців.

Після революційних подій 1917 року Болбочан активно розпочав організацію українських військових частин і допоміг у формуванні 1-го Українського полку імені Богдана Хмельницького з частин російської армії. Сформував з добровольців 5-го корпусу Південно-Західного фронту російської армії 1-й Український Республіканський полк. 22 листопада 1917 року Петро Болбочан, заступивши на посаду командира полку, мав намір українізувати корпус. Спершу він сформував старшинський загін, який у боях із червоним військом Муравйова на підступах до Києва заслужив бойову славу і щиру подяку від Центральної Ради УНР. На початку грудня 1-й Український полк був ліквідований з наказу корпусного солдатського комітету, що перебував під контролем більшовиків. Незважаючи на опір Болбочана, полк було роззброєно, а казарми – підірвані та розбиті гарматами. Значна кількість українців загинула.

У січні 1918 року, напередодні більшовицької окупації столиці, П. Болбочан разом із частиною старшин з великими труднощами дістається Києва, де без офіційного дозволу формує Республіканський курінь, на чолі якого бере участь у придушенні січневого повстання більшовиків у столиці. Також Болбочан співпрацює з Українською партією соціалістів-самостійників. Пізніше він категорично виступатиме проти спільних дій з більшовиками, постійно наголошуючи, що варто боротися лише за "самостійну демократичну Українську Республіку, а не за єдину Росію, яка б вона не була, монархічна чи більшовицька". Пізніше на прохання Петлюри, який, не бажаючи воювати з більшовиками, накаже Болбочанові розпочати мирні переговори з командуванням Червоної армії, полковник відповість: "Із більшовиками я можу розмовляти тільки зброєю".

У лютому 1918, після залишення Києва під натиском переважаючих більшовицьких сил, Центральна Рада нарешті визнала необхідність створення регулярної армії для захисту держави. Залишки окремих військових частин було вирішено об'єднати в окремий Запорізький загін на чолі з генералом К. Прісовським, заступником якого став полковник Петро Болбочан. Останній був призначений також командиром 2-го куреня цього загону, який незабаром, зайнявши Житомир, розпочав наступ на Київ і 2 березня звільнив столицю.

В березні 1918 року Петра Болбочана призначають командиром найбільшого й найкращого полку Запорізької дивізії – 2-го Запорізького пішого полку, на прапорі якого довкола тризуба був напис "З вірою твердою в конечну перемогу вперед, за Україну!". Була й своя, полкова, присяга:

Тобі, мій краю дорогий,

Складаю я свою присягу –

Тебе любить, Тобі служить,

За Тебе вмерти біля стяга.

І прапор наш жовто-блакитний

Клянусь довіку боронить.

І за народ забутий, рідний,

Останню кров свою пролить.

В своїй масі запорожці були завзятими самостійниками-націоналістами, серед яких панувало гасло "Україна для українців". Пропагандивну роботу при штабі проводив Микола Міхновський, якого соціалістичні кола ненавиділи за мілітарні, державницькі, націоналістичні погляди. Запорожці нічого не хотіли чути про марксистський соціалізм і, тим паче, про комунізм, тоді як Директорія спиралась в своїй основній масі виключно на соціалістів.

Український уряд вже давно здійснював підготовку до опанування Чорного моря, без чого було б неможливим і саме існування української держави. Ще 23 грудня 1917 року при Генеральному секретаріаті у Києві було створено Морський Секретаріат, згодом Морське міністерство, а законом від 13 березня 1918 року Українська Народна Республіка перебрала собі весь військовий і торговельний флот Чорного моря. Тим часом своє становище у Криму зміцнювали більшовики й існувала небезпека зовсім втратити Чорноморський флот. 10 квітня 1918 року штаб запорожців отримав таємний наказ уряду УНР – випереджаючи німецькі війська, захопити Крим. Кінцевою точкою військової операції мав стати Чорноморський флот, дислокований у Севастопольській бухті, який планувалося включити до складу українських збройних сил. Групі Петра Болбочана у ході операції ставилося також завдання захопити військове майно кримських портів. Петро Болбочан призначений командиром Кримської групи Армії УНР на правах дивізії.

Корпус, що пройшов переможним походом через усю Україну, задачу виконав. Крим взяли надзвичайно успішно. Блискавична військова операція, проведена полковником Болбочаном на Сиваші, вирішила не тільки успіх майбутньої Кримської операції, але й уберегла Запорізьку дивізію від значних втрат особового складу. Поряд із часовим та технічним чинниками був врахований також і психологічний: готуючи наступ, штаб дивізії зробив усе можливе, щоб дезорієнтувати більшовиків та позбавити їх можливості дістати інформацію про дійсний стан речей на фронті. Червона армія ж на той час, за спогадами безпосередніх учасників тих подій, становила собою "розбійничі, розпутні банди", які не могли "протиставитись ні дисциплінованим та компактним масам німецьких військ, ні молодій патріотично налаштованій українській армії". Вважається, що Перекоп, який взяти звичайним приступом неможливо, було здобуто передусім дякуючи хитрощам Болбочана: справжня перемога тут була на боці не зброї, а військової хитрості. Перекопські укріплення були прекрасно оснащені далекобійною та важкою артилерією, спеціально знятою більшовиками з Севастопольських фортів і встановленою на помостах; єдиний же шлях на півострів – Чонгарський міст на палях – було заміновано. Німці, що категорично відмовилися здобувати такі укріплення, не перешкоджали Болбочану в підготовці та здійсненні прориву. Облога Запорізькою дивізією таких укріплень могла тривати не один місяць і призвести до великих людських втрат, якби не заздалегідь продуманий Петром Болбочаном та його штабом план обходу основних позицій ворога з боку Сиваша. Внаслідок блискавично проведеної операції все військове майно та зброя укріплень перейшли у розпорядження Запорізької дивізії, що ще більше зміцнило її. Маючи багато технічних засобів пересування, Болбочан міг пересуватися швидше за ворога і легко маневрував кіннотою, не даючи більшовикам спочинку та відрізаючи їм шляхи відступу.

Не чекаючи надходження решти сил, полковник Болбочан дав наказ переслідувати ворога на кримській території. 22 квітня Кримська група захопила Джанкой – першу вузлову станцію Криму. Головні сили групи Болбочана було скеровано на Сімферополь, який був захоплений майже без опору ранком 24 квітня 1918 року. Приблизно у той самий час Гордієнківський полк захопив Бахчисарай. За свідченнями очевидців, "ніде на всій Україні не зустрічали українського війська з таким ентузіазмом, з такими оваціями і з таким захопленням, як робило це населення Сімферополя та інших зайнятих кримських місцевостей".

За лічені дні українці дісталися берегів моря. Першою туди прибула, як і належить, кіннота. Їй випав найтяжчий шлях – через гори, правіше від Сімферополя. Його здолали з допомогою провідників-татар і за тиждень походу вийшли до Чорного моря. Про фінал походу сповістив вигук передової сторожі "Батьку, козацьке море!..".

Але на тому свій наступ українські війська змушені були зупинити. Як відомо, Кримський похід проводився за таємним усним наказом уряду й Міністерства військових справ УНР. Попри пропозиції німців у ході Берестейських переговорів включити Крим до сфери національних інтересів УНР, українська делегація відмовилась це зробити, аргументуючи свою відмову правом татарського народу на самовизначення. Така непослідовність уряду та його членів вкотре демонструвала відсутність ясної і однозначної державної політики у лідерів УНР, які керувалися насамперед партійними програмами: прагматичі німці, не розуміючи, якими міркуваннями може бути продиктована відмова від стратегічних територій, почули відповідь цілком у соціалістичному дусі про дотримання принципу "мир без анексій і контрибуцій". Демонструючи відданість Україні, тодішні її очільники не бачили небезпек для самого існування Української держави, а керувалися незрозумілими догмами про те, що Україна буде миролюбною країною і їй не потрібне військо, – забувши відому мудрість: "Хто не хоче годувати власну армію, годуватиме чужу". Найбільшим же розчаруванням полковника Болбочана в кінці Кримської операції була звістка про те, що ні військовий міністр, ні український уряд не вжили жодних заходів перед вищим німецьким командуванням, щоб урятувати Кримську групу.

Успіхи українських військ у Кримській військовій кампанії виразно проявили непрофесійність та вузькополітичну заангажованість багатьох членів українського уряду. Як результат – військовий потенціал та блискучі перемоги Запорізької дивізії не були використані, а сама вона фактично потрапила під загрозу ліквідації німецькими військами; після звільнення запорожцями Джанкоя, а згодом і Сімферополя відносини між українцями та німцями загострилися ще більше. Під час Кримського походу Запорізька дивізія поповнювалася не лише значною кількістю добровольців з Таврії, а й татарськими добровольчими формуваннями. Полковник Болбочан, націлившись на Севастополь, мав намір створити з них окрему регулярну частину, проте згідно з існуючими домовленостями українського уряду з німецьким командуванням, що бажало мати Крим під своїм контролем, був змушений розпустити ці волонтерські загони.

Після появи українців у Криму "війна нервів" перетворилася на "війну всіх проти всіх". Першою пробою сил стала проблема ієрархії. Хоча формально німецький командир генерал фон Кош був старший за званням від Болбочана, корпус останнього ніс на собі основний тягар операції. Та й із місцевими обставинами українці були обізнані значно краще. Однак зрештою 26 квітня 1918 року 15-та німецька дивізія з наказу генерала фон Коша оточила всі місця дислокації українських військ та головні стратегічні пункти Сімферополя. Полковнику Петрові Болбочану було оголошено ультиматум негайно скласти зброю, залишити все військове майно і виїхати з міста та з території Криму під охороною німецького конвою на правах інтернованих, розпустивши при цьому добровольчі загони. Висунуті німецьким командуванням вимоги щодо виведення українських військ із Криму були одразу відкинуті Петром Болбочаном, який тривалий час намагався зв'язатися з Києвом й одночасно не допустити військового зіткнення. Ще в Джанкої німці обірвали зв’язок між українськими частинами, і відтоді українські командири могли покладатися лише на швидкість коней та доброзичливість населення. Наші відплатили тим самим: кіннотники на прощання пообривали дроти сполучення між німецьким командуванням і підпорядкованими йому військами. Запорожці – козаки і старшини – у свою чергу демонстрували німцям бойовий вишкіл та намір послідовно діяти згідно з розпорядженнями власного уряду. Важливим у цій ситуації було також те, що у цей період зростали антинімецькі настрої як серед українців, так і серед кримськотатарського населення. Німці ж зі свого боку все більше виявляли невдоволення політикою Центральної Ради та її уряду. Серед запорожців поширювались настрої, які свідчили про їхню готовність "боронити волю України". Напруження зросло ще більше з прибуттям українських частин з Бахчисарая, де вони успішно діяли проти більшовиків, а також свіжих німецьких частин, які займали оборону навкруги Сімферополя. Петро Болбочан був свідомий того, що можливий збройний конфлікт між обома силами прирікає запорожців на поразку. Внаслідок переговорів ставало все зрозумілішим, що не німці, а саме українська влада спричинилася до українсько-німецького конфлікту в Сімферополі. Трохи поміркувавши, командир дивізії зрозумів: очевидна чисельна і технічна перевага – за німцями, український Крим він все одно не утримає, але при цьому покладе своїх бійців у жорстокій битві усіх до одного. Болбочан приймає ультиматум німців, а ті, у свою чергу, погоджуються на почесний вихід "запорожців" з Криму, з розгорнутими знаменами й зі зброєю в руках. В один із останніх днів квітня комдив Петро Болбочан і його солдати залишили Крим. У часі ця подія збіглася з іншою і до того ж досить важливою – 29 квітня 1918 року при німецькій підтримці генерал Павло Скоропадський скинув Центральну раду і став гетьманом України.

5 листопада 1918 року Петро Болбочан отримав звання полковника армії Української Держави. Того ж місяця полк під командуванням Болбочана одним з перших перейшов на бік Директорії УНР і був основною силою у повстанні проти гетьмана Скоропадського. Полковник підтримав антигетьманське повстання, проте висунув умову – зберегти від руйнування державний апарат (згодом ця умова була порушена). Болбочан був не тільки кваліфікованим військовим фахівцем, пройнятим ідеєю самостійності України, а й політиком правих поглядів.

Наприкінці 1918 року Директорія УНР призначила Болбочана командувачем Лівобережної армійської групи, яка протистояла наступу Червоної армії зі сходу. За свідченнями сучасників, полковник Болбочан виявив себе як найвизначніший отаман української армії того часу. Основу армії УНР складали Запорізький корпус під командуванням Петра Болбочана, корпус Січових Стрільців Євгена Коновальця та дивізія Володимира Оскілка; в цих частинах панувала зразкова військова дисципліна, вони були найбільш дієздатними та найкраще виконували поставленні завдання. На перший погляд дивно, але ці найбільш дисципліновані, національно свідомі й вірні Директорії війська, були піддані найбільшій критиці й шельмуванню. Про них поширювались різні чутки, критичні висловлювання постійно з'являлись у пресі (особливо підконтрольній більшовикам, та тим, хто їм співчував). Голова Директорії Володимир Винниченко, а за ним й Головний отаман Симон Петлюра все більш підозріло дивились на успішного полководця, якого поважали і прості солдати, і старшини. Бездарні воєначальники-кар’єристи почали розповсюджувати чутки про антиукраїнські настрої Болбочана, особливо після вимушеного відступу його військ із Харкова. Полковника звинуватили у залишенні міста Червоній армії без бою. Ніхто навіть не звернув увагу на безвихідні обставини, в яких опинилася українська армія: якби не відхід, УНР втратила б найкращі військові частини. До того ж, негативне ставлення до себе викликав відвертий і щирий характер Болбочана. Він, не криючись, різко критикував непослідовну, суперечливу політику уряду та його міністрів, чим викликав незадоволення останніх. Не може не викликати подив і те, що до критики та наклепів щодо особи Болбочана прилучився і голова Директорії В. Винниченко, а за ним й Головний отаман С. Петлюра та його оточення. Безпідставно були навішані негативні ярлики на людину, яка захищала і відстоювала інтереси українського народу. Що ж стосується непослуху Болбочана Петлюрі, тут ідеться не лише про ненависть людини правих поглядів до більшовиків взагалі, а й про зневагу військового фахівця до колишнього журналіста, якого на хвилі революції винесло на пост Головного отамана військ УНР.

22 січня 1919 року Болбочана усунули від командування Запорізьким корпусом, арештували, та привезли до Києва. Почалося слідство, яке не дало підстав для звинувачення Болбочана. Представники лівих соціалістичних течій на чолі з В. Винниченком вимагали для Болбочана суворого покарання, вбачаючи у ньому перешкоду на шляху порозуміння із радянською Росією, на бік якої вони схилялися. Паралельно розпочинається нова хвиля цькування П. Болбочана у пресі. Виглядає на те, що всі ці події були зрежисовані з одного центру.

26 січня 1919 року в Києві полковник оприлюднює свого листа зі словами, яких йому не змогли пробачити довіку: "Бідна Україна, ми боремося з большевизмом, весь культурний світ піднімається на боротьбу з ним, а український новопосталий уряд УНР йде на зустріч большевизмові й большевикам!.. Ви не можете розібратися в самих простих життєвих питаннях, а лізете в міністри, отамани, лізете в керівники великої держави, лізете в законодавці замість того, аби бути самими звичайними урядовцями і писарцями".

Перед наступом більшовицьких військ Болбочан без слідства і суду був відправлений у Станіслав (нині Івано-Франківськ), де була тимчасова столиця Західноукраїнської Народної Республіки, під нагляд місцевої влади. Там полковник був змушений марнувати час у кав'ярнях, тоді як на фронтах точилася запекла боротьба і так потрібні були досвідчені командири.

10 червня Петра Болбочана без будь-якого опору було негайно заарештовано. Болбочан не скористався можливістю втекти від слідства, прагнучи довести, що за ним немає жодної провини. 12 червня 1919 року над ним відбувся військово-польовий суд, який виніс йому смертний вирок. Судді були членами штабної сотні, типові малороси, для яких патріотизм Болбочана був цілком ненормальний. Підсудному не дозволили навіть навести на свою користь будь-які виправдання та факти. Петлюра, аби уникнути відповідальності за присуд, виїхав на фронт й не запобіг його виконанню, вмивши руки, немов Пілат. Вирок підписав заступник Петлюри, Олександр Осецький.

Петро Болбочан не міг зрозуміти перспективи загинути не від ворожої кулі, а від рук української військової влади, для створення якої він стільки зробив у критичні часи, і яка нині засудила українського полководця за те, що він цю державу захищав. Полковник, якого до страти катували у в'язниці, перед смертю збожеволів, зламавшись під тягарем фізичних і душевних мук.

Володимир Антонов-Овсієнко, один з очільників більшовицького війська, що рухалося на Україну, визнавав, що "допоки був живий Болбочан, він Україну не віддав би". Тож не довелося чужинцям воювати з Болбочаном, бо знищили його свої.

До того Болбочана вже двічі водили на розстріл – викопували яму, й екзекуційна чота стріляла в нього сліпими патронами. Та лихим іграм було покладено край. У ніч на 29 червня 1919 року неподалік від Кам'янця-Подільського на станції Балин полковника Петра Болбочана вивели на розстріл. Екзекуцією керував начальник охорони полковник Чоботарьов. На команду "Вогонь!" з півчоти стрільців ніхто не вистрілив — навіть коли її повторили: воякам не піднімалась рука на видатного українського патріота. Розлючений Чоботарьов сам двічі вистрілив з пістолета непритомному Болбочану в голову, вхопив конаючого за комір і, копаючи ногами, потягнув до ями, яку швиденько закидали землею. Страченому українському воєначальникові, що, зустрічаючи смерть, голосно кликав на допомогу свою дружину і доньку, було тоді лише 36 років...

На сьогодні, на жаль, місце поховання Петра Болбочана невідоме. За радянської влади ім’я славетного полководця боялися вимовляти навіть у його родині. В сімейному архіві можна знайти лише фотографії, інші документи безслідно втрачені.

ТА СЛАВА НЕ ВМРЕ, НЕ ПОЛЯЖЕ

ОДНИНІ Й ДОВІКУ!


Використані матеріали:

http://uk.wikipedia.org/wiki/Кримська_операція_1918

http://uk.wikipedia.org/wiki/Болбочан_Петро_Федорович

http://unknownwar.info/-----_717/?p=1

http://www.ya2004.com.ua/2008/03/12/978/

http://www.chasipodii.net/article/982/

http://www.day.kiev.ua/uk/article/ukrayina-incognita/slavetniy-komandir-zaporozhciv-0

http://versii.cv.ua/istoriya/dvichi-znyschenyj-trahichna-dolya-ukrajinskoho-polkovodtsya-petra-bolbochana/9507.html

http://tyzhden.ua/History/21619

Інші матеріали
13.09.2024
Помер очільник Кримської організації Конгресу українських націоналістів
Детальніше Автор: Кримські Українці
29.08.2024
Вулицю в Києві названо на честь вояка з Криму
Детальніше Автор: Кримські Українці
04.06.2024
Помер культурний діяч з Криму Ніко Лапунов
Детальніше Автор: Кримські Українці
05.01.2024
Місто на сході Криму пропонують перейменувати на честь Героя Небесної Сотні
Детальніше Автор: Кримські Українці