Третій Український військовий з'їзд у Києві

Жовтень 1917 р.

На жаль, маловідомим залишається той факт, що 24 травня 1917 р. в Криму було проголошено створення Першого Сімферопольського Полку імені гетьмана Петра Дорошенка «в кількості 5811 солдатів і 36 офіцерів».

У своїх мемуарах козачка Армії УНР Харитина Пекарчук, яка народилася на півострові і залишила його у складі українського війська у 17-річному віці, згадувала: «17 травня 1917 р. в Сімферополі намічено похід-демонстрацію, яка мала усвідомити чужинцям існування української нації в Кримі, а водночас і нам самим виявити рівень нашої свідомості та активності. Формування походу ми призначили коло залізничого двірця й були заскочені непередбачено великою кількістю учасників. Вояків було коло 15 тисяч. В їхніх руках лопотіли українські прапори. Слідом за ними їхали "гарби" (драбинясті, триповерхові вози, які були вживані в час збирання жнив на Криму) на яких сиділа молодь, як місцева, так і ті, що прибували на працю з Херсонщини, Київщини та Полтавщини. На них була прекрасна народня ноша, дівчата у вінках. Здивовано та зворушено дивилася народня маса на наш похід, та радісними окликами вітала учасників. Юрій Воротов-Хвілинський[1] провадив похід, а Юрій Тютюнник приймав параду, виголошено промови. "Просвіті", – організації, яка в той час безперечно була серцем української громади, врочисто вручено прекрасний вишиваний прапор. Понеслися співи. Ця картина була величня й зворушлива, та всім нам — учасникам осталася на все життя незабутня. Участь взяли й представники інших міст, в тому числі Алушти та Мелітополя. Цей день слід вважати й початком української військової формації у Кримі. У Сімферополі були стаціоновані 3 полки, що підлягали Одеській Окрузі. Дозволу на творення окремої частини не було. Та все ж українці в тих військових частинах порозумілися, і настрій їх був наскрізь патріотичний. Тому й так сталося, що командир полку, який не сприяв цьому, хотів позбутися українців якнайскорше. Отже був виданий розказ, щоб 4 маршові сотні (в них було около 600 вояків) 11 липня 1917 р. вирушили на фронт».

Юрій Тютюнник, який у листопаді 1916 р. потрапив до Криму у 32-й запасний полк, події березня-квітня 1917 р. в Сімферополі занотував у мемуарах «Революційна стихія»: «Відбулося перше зібрання українців. Присутніх було не більше двохсот, майже виключно інтеліґенція, більшість військових. Зібрання ухвалило утворити Сімферопольську Українську Громаду і тут же вибрало раду громади на чолі з Клименком (гімназійний вчитель). Всі присутні записалися членами громади. Тоді ж постановлено розпочати освідомлюючу роботу серед українців, що перебували у війську. Прибуло щось до семи тисяч. Промови інтеліґентів "мужицькою" мовою зробили надзвичайне враження на присутніx. Ніби не дихаючи, слухали "дядьки в шинелях", а коли промовець закінчував, буря оплесків зривалася понад головами і помішані "слава" та "ура" неслися вулицями Сімферополя. Одному з промовців спало на думку показати синьо-жовту стрічку і запропонувати піднести руки тим, що знають значення цих кольорів. Розійшлися в темряві ночі. Обрані депутати назвали себе комітетом Українського Військового Клубу імені гетьмана Петра Дорошенка. Стали відбуватися лекції за укладеною програмою, які мали підкреслити нашу національну окремішність. В середині квітня військовий клуб вже нараховував у своєму складі близько десяти тисяч членів, що становили порівняно значну силу, бо вся залога складалася з тридцяти тисяч.

Спільними силами Української Громади і Військового Клубу 24 травня було влаштовано Шевченківське свято в Сімферополі. Одних військових українців з нашої залоги прибуло до десяти тисяч. Цивільних українців теж прибуло кілька тисяч. Були й делегації від українців залог Феодосії та Севастополя, а також від Чорноморського Флоту. Службу Божу й панахиду відправили українські панотці з А. Левицьким на чолі. Потім хор проспівав національний гімн. Відбувся парад війська. Піднесення надзвичайне. Настрій зворушуючий.

Та закінчилося свято тим, чого не сподівався хто-небудь з наших ворогів. Член президії нашого клубу поручик Т. сказав:

— Панотець читав у Євангелії – "просіть і дасться вам, шукайте і знайдете, добивайтеся і відчинять вам"... Ми шукали і знайшли себе – з'єдналися поміж собою. Просили в Керенського дозволу сформувати український полк, але нам того не дано. Добивалися в двері, та нам ніхто їх не відчиняє. Що маємо робити? Панове! Маємо силу – то ламаймо ж двері!

Громове "слава" перервало промову. І довго розлягалося воно далеко навколо майдану. Коли затихло, промовець закінчив:

— Ми не розійдемось. Віднині ми складаємо Перший Сімферопольський Полк імені гетьмана Петра Дорошенка!

Знову залунало "слава". За кілька хвилин полк марширував до казарм, над якими повівав синьо-жовтий прапор, а на дворі стояла варта, озброєна рушницями і кулеметами. В сотнях провадилося навчання і вправи...» «Майже за рік я довідався, що Сімферопольський Полк імені гетьмана Петра Дорошенка не піддався під час муравйовської навали і, пробиваючись до Києва, загинув у боях під Олександрівськом та Синельниковим», – писав Юрій Тютюнник, який 12 лютого 1929 р. був заарештований у Харкові і висланий до Москви, де 20 жовтня 1930 р. розстріляний.

На початку червня 1964 р. у щоденнику «Свобода» (США) вийшла стаття А. Орла (ініціал не розшифрований – можливо, «Андрій») «Куди воно ділось, звідкіля взялось...»[2] зі спогадами про бойовий шлях полку ім. П. Дорошенка на материковій Україні – зокрема, про його участь у боях за Олександрівське (Запоріжжя) зі збільшовиченими матросами Чорноморського флоту наприкінці грудня 1917 р. Автор прибув у середині червня 1917 р. до Сімферополя на службу в 33-му пішому полку. Побачивши на околиці міста на одній з казарм величезний жовто-блакитний прапор з написом «3-я сотня українського полку імені гетьмана Петра Дорошенка», 19-річний випускник Одеської військової школи вирішив, що має служити саме тут. Згодом він став старшиною в цьому полку, обійнявши посаду заступника командира 7-ї сотні. В інших сотнях були по два-три старшини – «наймолодшої ранги офіцери, молодого віку». Отаманом полку був 25-річний поручник [Юрій] Гордіїв-Хвилинський. Також А. Орел згадує, що в його сотні служив «рядовик з блискучими карими очима й воронячим крилом чуба на лобі, такий безвусий, як і я, юнак, що пізніше став відомим поетом, – Володимир Сосюра». Втім, як сам Сосюра у своїх мемуарах, так і його біографи цього факту не подають.

Полк був численний, але хутко зростав за рахунок резервів сімферопольської військової бригади 32, 33 і 34 полків, більшість вояків яких полків становили українці. Від українського полку до штабу кожного іншого полку вербувати українців були вислані представники-старшини, серед яких був і Орел. «Російські штаби чинили шалений спротив цій роботі. У серпні 1917-го полк нараховував тисяч 5-6 вояцтва. Озброєння й постачання полку було здобуте в тяжкій боротьбі з московською адміністрацією, аж до збройної демонстрації включно. Тоді російське командуванння намагалося знекровити українські полки, раз-по-раз вимагаючи висилати маршові сотні на фронт. Українці мусіли йти, бо їх і без того цькували, закидаючи дезертирство. Понад тисячу добірних вояків пішли тоді на непопулярний німецький фронт. До того ж, з ними помаршували найкращі старшини (В. Тютюнник, Тищенко, Титаренко, Кошовий та ін.), тоді як російські полки вже розкладалися й жодної сотні не послали», – згадує він.

Приблизно на початку вересня 1917 р. полк ім. П. Дорошенка почав брати під контроль залізничну ділянку від Сиваша до Павлограда через Мелітополь, Запоріжжя, Синельникове: на кожну з цих станцій було вислано по одній чоті (30-40 вояків) зі старшиною та підстаршиною. Адміністрація залізниці, починаючи від залізничного комісара Тимчасового уряду, ставилася до вояків прихильно, надаючи їм вагони, грошове та харчове забезпечення, оскільки «українські частини не були ще розкладені і на них покладали надії всі ті, хто прагнув порядку».

Наприкінці вересня – на початку жовтня до Мелітополя прибув ешелон вояків у шапках із червоними шликами: це був сформований з вояків сімферопольського полку гайдамацький курінь, отаманом якого став старшина Куделя. Курінь вирушав на дислокацію до Запоріжжя.

Наприкінці грудня «політичні події були дуже гострі: де тільки ставала група людей, одразу ж виникав мітинг». У Мелітополі робітники залізничого депо організувалися у «червону гвардію» і «поглядали вороже» на українське військо. Cтаршина Орел дістає документи демобілізованого вояка 42-го полку, рештки якого ще трималися в Мелітополі, і дістається свого куреня у Запоріжжі. «В курені ще не вщухли тріюмфальні радощі: курінь дістав бойове хрищення. Жертв немає, крім кількох поранених. З ворожого боку нараховують число 17. Героєм дня кулеметник Пащенко. Він своїм скорострілом із панцерника діяв, як ніхто, успішно. Участь в бою узяли три панцерники. Ворожа панцеробійна куля пробила панцер і поранила Пащенка в потилицю. Рана була неглибока, і Пащенко ходив із забандажованою потилицею веселий і готовий до дальших боїв. Нічого не доводилося мені тоді чути про участь у цім бої будь-яких інших українських частин», – писав він.

У цих подіях отаман куреня та його заступник «десь вибули»; обрати на їхнє місце не було кого. «Київ просто виснажував старшинський склад куреня. Як тільки поїде до центральних інстанцій будь-хто зі старшин, назад уже не повернеться. Там йому знаходять обов'язки й назад не пускають», – зазначав Орел. Без відповіді залишалися прохання до Києва надіслати досвідченого старшину.

Тим часом у Севастополі фактично весь флот став на бік більшовиків. У місті щодня засідав революційний трибунал, який виносив морським офіцерам смертні вироки; щодня виходила газета, в якій друкувалися подробиці цих подій. Мелітополь же грабували три тисячі матросів.

На початку 1918 року нарада старшин куреня ставить питання щодо плану дій в обставинах, що склалися у Запоріжжі: «Влада в місті немовби й українська, але матрос Мокроусов з місцевими активістами щодня проводить мітинги серед розгнузданих мас, ганьбить українську владу, нацьковує проти неї маси, закликає до повстання проти Центральної Ради. До куреня прибули із Симферополя, з нашого полку, голова полкового комітету Єрмоленко й секретар Скрипник. На нараді вони ставлять питання негайної демобілізації куреня. Із Севастополя вирушають на північ озвірілі матроси. Їхнє завдання – захопити Олександрівське, Павлоград, Харків. "Вас тут подушать, як курчат", – погрожує голова».

Делегація від комітету кримського українського полку до Центральної Ради від її голови Михайла Грушевського почула, що з більшовизмом воювати не потрібно, бо це «явище стихійне, стихійно виникло і стихійно зникне». «Можемо подивляти тепер необізнаність Грушевського із сутністю большевизму, як і ствердити факт, як фатально можуть помилятися й великі люди», – резюмував старшина Орел. Воякам не залишалося нічого, крім як одержувати демобілізаційні посвідки.

Автор планував розповісти про український полк з Криму у докладніших спогадах, однак подібні матеріали віднайти поки що не вдається.

У своїй праці «Перша українсько-більшовицька війна (грудень 1917 – березень 1918)» історик Ярослав Тинченко, посилаючись на спогади учасників більшовицької окупації України, згадує про безпосередню участь бійців 1-го Сімферопольського полку ім. П. Дорошенка у першому бою між українськими військами та червоними – змаганні за стратегічно важливий залізничний вузол станції Лозова на Харківщині наприкінці грудня 1917 р. Сам полк на той час дослідник характеризує як «досить сильно розхитаний соцiалiстичною агiтацiєю, спантеличений нерiшучiстю власного уряду та повною вiдсутнiстю допомоги», проте зазначає, що дорошенкiвцi «сумлiнно виконували свiй обов'язок i не випускали зi станцiї жодного озброєного ешелону, будь то червоногвардiйцi, козаки чи просто демобiлiзованi вояки».

Перший бій за Лозову відбувся 24-25 грудня 1917 р., коли до станції прибув посланий з Харкова Володимиром Антоновим-Овсієнком зведений більшовицький загін під проводом Миколи Руднєва, який складався з 500 вояків 30-го запасного полку Харківського гарнізону та 200 робітників-латишів Харківського електромеханічного заводу і мав бронепотяг з однією 75 мм гарматою, що прибув з Росії. Українське військо на ту мить переважало майже більше ніж удвічі: загін Вільного козацтва, Гайдамацький курінь, частини колишньої 3-ї кавалерійської дивізії імператорської армії та запасні частини 1-го Сімферопольського полку разом становили близько 1500 осіб. Станція Лозова на той час була забита ешелонами Війська Донського під проводом отамана Олексія Каледіна, котрий розцінювався як союзник у боротьбі проти більшовиків. Під прикриттям артилерійського вогню більшовики підійшли до станції і після короткого бою захопили її. Українське військо відступило у напрямку Павлограду, однак уночі раптово атакувало більшовиків, вибивши їх з Лозової. Просування червоних вдалося призупинити.

Другий бій за Лозову відбувся у ніч з 29 на 30 грудня 1917 р. Цього разу близько 200 «сімферопольців» протистояли півтисячі вояків 30-го запасного полку Харківського гарнізону, до яких приєдналися 280 харківських червоногвардійців. Уночі червоні кинулися наздоганяти ешелон з донськими козаками, залишивши на станції панцерник і 18 охоронців. Цим скористалися дорошенківці, які зайняли станцію, легко вибивши більшовиків. Однак червоні за деякий час значними силами вдарили по «сімферопольцях», змусивши їх відступити. З українського боку були 2 вбитих, 4 поранених, 17 полонених (поміж ними 1 офіцер), з боку більшовиків – 1 вбитий, 6 поранених та 7 полонених (включно з офіцером 30-го полку). Після бою сторони домовилися про обмін полоненими.

Після успіхів у боях за Лозову Антонов-Овсiєнко вирiшив остаточно розбити «сімферопольців». Сприяло цьому i прибуття загону московських червоногвардiйцiв пiд командуванням капiтана Павла Єгорова, який прагнув якомога швидше дiстатись Дону. Однак Антонов-Овсiєнко зажадав здобути пiвдень України і увiйти до Криму. Згiдно з цим планом об'єднанi сили під проводом Єгорова 31 грудня увiйшли до Павлограда, наразившись у його центрi на суттєвий опiр з боку дорошенкiвцiв, і повністю захопивши мiсто вночі. Рештки «сімферопольцiв», переслiдуванi червоними, вiдступили до Синельникового, де 1 сiчня закрiпилися. Однак у тил їм несподiвано вдарили мiсцевi червонi та деякi демобiлiзованi солдати, що поверталися з фронту. Дорошенкiвцi зайняли другий поверх вокзального примiщення, відбиваючи атаки більшовиків, і капiтулювали увечерi, коли прибулий бронепотяг обстрiляв станцiйні будiвлi з гармат. Близько двохсот захоплених воякiв-українцiв, за свiдченням червоних, були відпущенi, двоє ж офiцерiв і фельдфебель – розстрiляні.

Такими наразі є відомості про Перший Сімферопольський полк імені гетьмана Петра Дорошенка – першу організовану українську військову одиницю, сформовану напередодні визвольних змагань за українську державність у ХХ ст. Можливо, з часом архівні знахідки доповнять цю історію цікавими фактами, не відомими раніше.

Сергій Конашевич. Століття заснування українського Першого Сімферопольського полку імені гетьмана Петра Дорошенка (скорочено). Кримська Світлиця. 2017 р. №/№ 20-22.

 ​

 [1] За іншими джерелами – Гордіїв-Хвілінський

 [2] А[ндрій?] Орел. «Куди воно ділось, звідкіля взялось...» / А. Орел // Свобода (Нью-Джерсі – Нью-Йорк). – №/№ 104-106. – 3-5 червня 1964 р.

 Про створення окремого Українського запасного полку із усіх солдат-українців Сімферопольського гарнізону в м. Сімферополі — з протоколу Спільного надзвичайного зібрання Ради і організаційної комісії Сімферопольського Українського військового клубу ім. Гетьмана П. Дорошенка. 29 травня (11 червня за н. ст.) 1917 р.

"ПРОТОКОЛ

Спільного надзвичайного зібрання Ради і організаційної комісії Сімферопольського Українського Військового Клубу імені Гетьмана П. Дорошенка, яке відбулося 29 травня 1917 року.

На зібрання прибули члени Ради дд. [добродії] Мацько, Титаренко, Тютюнник, Шиманський, Марков, Чутенко, Стадниченко, Бігдан, Тищенко, Борт та з організаційної комісії більше як 50 членів, як салдат, так і офіцерів.

По відкритті зібрання Головою Ради Прапорщиком Мацько, при Радному писареві Богдан, головою на це зібрання одноголосно зі свого осередку було обрано Прапорщика Титаренко та писаря Богдан.

Повістка дня:

1) Про зформування Українського запасного полка.

2) Про посилку приставників у м. Хвеодосію до 35 п.а.п., щоб там почати організацію салдат Українців.

При розборі першого пункта — зформування Українського полка, суперечок об існуванні у м. Сімферополі Українського Запасного полка ніяких не було. Були суперечки, як це краще зробити, щоб не внести дезорганізації в гарнізоні поміж салдатами. Після різних промов, часом дуже палких, зібрання доручило дд. Підполковникові Білявському, Прапорщикові Тютюнникові, Підпоручикові Мартиничу та салдату Драхові виробить резолюцію цього зібрання. Як була вироблена і внесені декотрі поправки, ухвалена і прийнята одноголосно така резолюція: 1) Організаційна комісія з виборних від усіх рот 32, 33 і 38 п.а.п. ПОРІШИЛА: з усіх салдат Українців Сімферопольського гарнізона у м. Сімферополі об'явити окремий Український Запасний полк.

2) Для цього роти, в котрих більшість Українців, об'являють себе Українськими сотнями, вибірають собі сотників із офіцерів Українців.

3) Назначить Загальне Зібрання організаційної Комісії і Ради Клубу, на котре попрохати Начальника місцевого гарнізона і ознайомити його зі справою формування Українського полку і прохати прийняти участь у дальшій організації.

4) Українські сотні на муштру (заняття) виходять під керуванням сотників офіцерів із Українців, на окремі місця вибрані по згоді начальника гарнізона з Радою Клуба.

На друге питання про посилку приставників у 35 полк ПОРІШИЛИ (більшістю голосів) зовсім не посилати поки що, опираючись на те, що треба спершу в себе скінчити формування Українського полку, а потім починати організацію і пропаганду у других місцях.

Зібрання зкінчилось в 2 години ночі.

Голова зібрання, Прапорщик [без підпису]

Писарь, салдат [Богдан]"

ЦДАВО України, ф. 1076, оп. 3, спр. 14, арк. 3, 3зв.)

http://tsdavo.gov.ua/4/webpages/64036963.html

Долаючи і ворожість російського командування, і несвідомість більшості земляків, Тютюнник і його соратники організовували просвітницькі лекції та домоглися зведення всіх українців в окремі взводи у кожній роті. Однак до наступного етапу – формування повністю самостійної української частини – відразу перейти не вдалося. На виборах до гарнізонної ради перемогли противники українізації, а начальник гарнізону був змінений. У відповідь 24 травня 1917 року українська громада Сімферополя та дорошенківський клуб провели на честь Тараса Шевченка маніфестацію, в якій взяли участь від 10 до 15 тисяч осіб. Наприкінці мітингу було оголошено про створення 1-го Сімферопольського полку імені гетьмана Петра Дорошенка. Увечері українські солдати зібралися в одній казармі, над якою майорів синьо-жовтий прапор, а біля дверей виставлена озброєна кулеметами варта. На бурхливому засіданні гарнізонної ради ініціативу засудили і винесли рішення український полк розігнати, якщо буде потрібно – зброєю. Але сил для цього явно не вистачало. У Тютюнника ж з'явилися союзники:

«До президії клубу прибув поручник Ібрагімов, голова татарської військової організації. Була то людина енергійна, рішуча. Мав університетську освіту. Весь час татари підтримували нас. Тепер поручник Ібрагімов просив у нас поради і підтримки. Ми порадили йому робити те, що ми вже зробили, й обіцяли свою підтримку. Через два дні на мусульманському цвинтарі відбулося татарське свято. Мені довелося бути в складі нашої делегації, яку вислала президія клубу для привітання татар. Свято закінчилося маршем через місто до помешкань нашого полку, де татарам салютували наші частини».

Ще як мінімум двічі – 28 травня і 13 червня – українські солдати з музикою марширували містом. Самі ж дорошенківці закріпили рішення про створення своєї частини на спеціальних зборах 29 травня.

Наступного дня збори клубу вирішили «Уповноважити вибрану вчора делегацію просити начальника гарнізону негайно відтелеграфувати військовому міністру про те, що зорганізувався Український запасний полк із гарнізону м. Сімферополя в кількості 5811 солдатів і 36 офіцерів, який просить затвердження». Але у відповідь того ж 30 травня військовий міністр Олександр Керенський звелів перевести Тютюнника до 228-го запасного полку в Катеринославі (нині Дніпро). Втім, там він не затримався, відбувши до Києва на другий Всеукраїнський військовий з'їзд, але шляхи його з дорошенківцями розійшлися. На зворотному шляху зі з'їзду Тютюнник на три дні завітав до Сімферополя, і це був його останній візит на півострів.

Крім того, наказом командира 34-го запасного полку були сформовані 4 маршові сотні, які на початку липня відправлялися на фронт. Більшість з 600 солдатів в них були українці.

Однак дорошенківський полк продовжувати жити. 15 червня з Одеси до Сімферополя для проходження служби у 33-му запасному полку прибув 19-річний прапорщик А[ндрій?] Орел: «На окраї міста на одній казармі я побачив величезний жовто-блакитний прапор з написом: «3-я сотня українського полку імені гетьмана Петра Дорошенка». Отут, а не в 33-му полку мусить проходити моя служба, – зринуло одразу моє рішення… Факт, що я став старшиною у цьому полку. Полк був численний, але ще продовжував поповнятися з резерв трьох полків царської армії: 32, 33, 34, – які становили бригаду, що її штаб теж був у Сімферополі. Більшість вояків цих полків були українці. Я дістав призначення заступника сотенного командира 7 сотні українського полку. Більше старшин у цій сотні не було. Те саме й по інших сотнях: по два-три старшини. До того ж, усе це були наймолодшої ранги офіцери, молодого віку». Орел залишив короткий, але ємний опис своєї частини влітку-восени 1917 року: «На чолі полку стояв отаман, двадцятип’ятилітній поручник Гордіїв-Хвилинський. Чисельно полк хутко зростав. До штабу кожного російського полку були вислані від нашого полку представники-старшини вербувати українців. Російські штаби чинили шалений спротив цій нашій роботі. В ролі такого представника в 33-му полку був я. Резервові вояки масово переходили до нашого полку. Переходили також унтер-офіцери, фельдфебелі, писарі. Не переходили тільки офіцери, збуваючи нас поширеним тоді «я теж малорос, але проти відокремлення». У серпні 1917-го полк нараховував тисяч 5-6 вояцтва. Оминаю тут життя полку, його боротьбу за своє ствердження, за озброєння й постачання. Все це було здобуте в тяжкій боротьбі з московською адміністрацією, аж до збройної демонстрації включно. Тоді російське командування намагалося знекровити українські полки, раз-по-раз вимагаючи висилати маршові сотні на фронт. Особливо коли Керенському вдалося здобути для гасла «война до победного конца» деяку популярність. Українці мусіли йти, бо їх і без того цькували, закидаючи дезертирство тощо. Понад тисячу добірних вояків пішли тоді на непопулярний німецький фронт. До того ж з ними промаршували найкращі старшини, як Тютюнник, Тищенко, Титаренко, Кошовий тощо, тоді як російські полки вже розкладалися й жадної сотні не послали».

Український військовий рух на півострові набирав силу.

Незважаючи на відправку у червні та липні маршових рот з кримських українців на фронт, їхній національний рух на півострові продовжував посилюватися.

3 серпня 1917 року був проведений з'їзд українців гарнізонів Таврії. На спільне засідання зібралися представники сотенного комітету і усі офіцери українських батальйонів сімферопольського гарнізону, делегати від севастопольського клубу імені Івана Сірка та українського військового комітету Феодосії. Учасники з'їзду, як писала 29 серпня «Робітнича газета», підтвердили свою вірність Центральній Раді, підтримали її боротьбу за автономію України та наголосили на потребі подальшої широкомасштабної роботи з українізації війська. Понад то, було ухвалене рішення готуватися до виборів до Установчих Зборів.

Виступ генерала Лавра Корнілова проти цього уряду українські військові в Криму не підтримали, залишившись вірними демократичному шляху розвитку держави

Взяли дорошенківці активну участь і у першому з'їзді представників українських організацій Таврійської губернії, який пройшов 12-13 серпня того ж року. На ньому офіцери домоглися ухвалення резолюції проти «непевної політики» Тимчасового уряду щодо України та за скликання окремих Всеукраїнських Установчих зборів.

Втім, виступ генерала Лавра Корнілова проти цього уряду українські військові в Криму не підтримали, залишившись вірними демократичному шляху розвитку держави. Симон Петлюра звернувся до українських організацій з директивою, в якій вимагав: «Накази генерала Корнілова не виконувать. Українці повинні всяко підтримувати Тимчасовий уряд, хоч і прийшлось би стати до зброї». Дорошенківці відповіли лаконічною телеграмою: «Все спокійно. Ждемо дальших директив».

Очевидно, саме з метою убезпечення від подібних ексцесів на початку вересня 1917 року Сімферопольський полк вирішив узяти під свій контроль залізницю, починаючи від Сивашу через Мелітополь, Олександрівськ (нині Запоріжжя) та Синельникове аж до Павлограду. На кожну із цих станцій вислали по одній чоті (30-40 вояків) зі старшиною. Адміністрація залізниці та комісар Тимчасового уряду ставилися до дорошенківців прихильно, бо українські частини ще не розклалися і були в стані підтримувати порядок. Мешкали вони в окремих вагонах, харчувалися при військовому евакуаційному пункті на станції та отримували платню.

Паралельно почалося повернення Кримського кінного полку до півострова. Перші його підрозділи прибули до Сімферополя на початку вересня, дорошенківці зустрічали їх за містом почесною вартою. Український полк залишив кіннотникам їхні казарми, а сам передислокувався до порожніх приміщень 34-го полку, який вже майже весь розбігся.

Першим боєм кримської громадянської війни, який, за іронією долі, відбувся поза межами півострова, стала сутичка за Олександрівськ – в який з обох боків брали участь кримчани. Українську владу у місті підтримувала одна регулярна піша сотня та кількадесят вільних козаків, не рахуючи міської міліції та тилової автороти. Однак справжньою силою був гайдамацький курінь старшини Куделі з 300 бійців зі складу Сімферопольського полка та кримськотатарська півсотня, які квартирували в місті з початку жовтня.

Увечері 12 грудня 1917 року під Олександрівськ прибув ешелон з севастопольськими матросами, які поверталися з виправи на Бєлгород. На нараді в Народному домі домовилися були про проїзд моряків через місто зі зброєю, але без зупинки. Однак спокуса встановити тут радянську владу перемогла, і два матроські загони злізли з потяга і увійшли до Олександрівська. Один спробував захопити залізничний вокзал, але був зупинений щільним рушничним вогнем. Другий дійшов до центру міста, де розташовувався місцевий совдеп.

День 13 грудня минув у боях матросів із гайдамаками та кримцями, до обох сторін приєднувалися місцеві жителі. Сутички охопили три-чотири центральні квартали, кілька вулиць переходили з рук в руки. На боці українців виступили і підрозділи 17-го, 49-го та 53-го полків, чиї ешелони проїжджали повз місто. Українці мали на своєму боці три бронеавтомобілі. Понад вечір з Катеринослава (нині Дніпро) прибуло підкріплення, хоч і у тому місті також йшли бої. Їх було не більше пів сотні, але цього виявилося достатньо, щоб матроси відступили і в ніч на 14 грудня втекли до Севастополя. Розлючені поразкою, вони влаштували там переворот і різанину офіцерів.

Підрозділ дорошенківців простояв в Олександрівську до початку січня 1918 року, коли був демобілізований прибулими з Сімферополя головою полкового комітету Єрмоленком та секретарем Скрипником.

Значно трагічніше склалася доля сімферопольців, які захищали станцію Лозова, де і вступили у перший бій першої радянсько-української війни. Лозова була важливим перехрестям залізниць з Харкова до Катеринослава і Олександрівська та з Полтави до Донбасу. Тому вже 13 грудня 1917 року російський головнокомандувач Володимир Антонов-Овсієнко наказав захопити місто.

Лозову захищали курінь дорошенківців, частина українізованого полка 3-ї кінної дивізії, підрозділ гайдамаків з Катеринослава та місцеве вільне козацтво. На весь трикутник Лозова-Павлоград-Олександрівськ припадало заледве більше тисячі бійців, і навряд чи більше третини безпосередньо на Лозову. На станцію ж наступали 500 солдат 30-го збільшовиченого полка з Харкова та 200 робітників-латишів з того ж міста під командуванням Миколи Руднєва. До загону було долучено i бронепоїзд. Маючи перевагу в артилерії, вони під завісою вогню наблизилися до станції та майже без бою захопили її.

Однак уночі дорошенківці перегрупувалися та стрімким ударом вибили червоних з Лозової. Ті мусили повернутися аж до Харкова. Того ж дня, 14 грудня, Руднєв знову отримав завдання захопити станцію, але сил у нього виявилося замало, тож наступ не відбувся. Таким чином, з першого бою першої радянсько-української війни українці вийшли переможцями.

Однак святкувати перемогу дорошенківцям довелося недовго. Вже 16 грудня загін з 280 червоногвардійців оточив станцію, яку охороняли лише один старшина та 16 козаків. Старшину затримали, рядових відпустили. До Лозової з Харкова вночі були перекинуті 30-й полк та бронепоїзд. Однак на світанку 17 грудня через станцію пройшов ешелон з донськими козаками та артилерією, і чи не весь більшовицький загін кинувся за ним у погоню. У Лозовій залишився бронепоїзд та 18 червоногвардійців. І тут ситуація відтворилася дзеркально – 200 сімферопольців увірвалися на станцію та захопили її. Бронепоїзд устиг втекти. Близько 9-ї вечора червоні організували контрнаступ, але українці бою не прийняли і відійшли до Павлограду. Лише десяток місцевих гайдамаків та вільних козаків боронився на місці сучасного Парку перемоги і поліг там. Обидві сторони захопили полонених, але відразу ж за пропозицією українців обміняли їх.

До червоних прибуло потужне підкріплення – понад тисяча бійців та гармати – і 18 грудня вони вирушили на Павлоград. Українці чинили шалений опір, місто протрималося до глибокої ночі, але сили були занадто нерівними. Там були роззброєні та розпущені рештки полку 3-ї кінної дивізії.

Сімферопольські вояки, залишившись самі, 19 грудня відступили до станції Синельникове, переслідувані червоногвардійцями. Дорошенківці розібрали за собою залізницю, затримавши ворога, і тим здобули час укріпитися у передмісті. Перша більшовицька атака провалилася, але тут їм на допомогу прийшли пролетарі з самого Синельникового. Разом вони оточили рештки Сімферопольського полка, однак кримчани прорвали кільце і відійшли до залізничної станції. Там червоним прийшли на допомогу демобілізовані фронтовики, і вони спільно вдруге оточили дорошенківців. Та ті ударили в багнети і прорвалися до вокзалу, зайнявши другий поверх будівлі. Там вони протрималися кілька годин, і здалися лише по обіді, коли по ним відкрив гарматний вогонь щойно прибулий бронепоїзд.

200 захоплених у полон сімферопольців близько 5-ї вечора були привезені до Лозової, де рядових козаків відпустили, а двох старшин та фельдфебеля розстріляли. Навіть якщо звільнені примудрилися дістатися Олександрівська, то, як згадувалося вище, тамтешній курінь якраз у цей час був демобілізований. За два тижні були роззброєні і ті українські солдати, які залишилися у кримській столиці.

Так закінчилися історія 1-го Сімферопольського полку імені гетьмана Петра Дорошенка – першої української частини на півострові та другої по всій Україні. І хоча перший бій за Лозову, на відміну від бою під Крутами, відомий мало, саме він був першим зіткненням регулярних більшовицьких частин з регулярними українськими у першій війні червоної Москви з Києвом. А що найважливіше, зіткненням переможним. І хоча у підсумку полк був розгромлений, слава, якою він вкрив себе, виявилася невмирущою.

Сергій Громенко. 100 років без примирення: Крим і революція. Дорошенківці.