У 1989 році виникло Всеукраїнське товариство української мови (ТУМ). Тоді ж його осередки з’явилися в Криму: найактивнішими стали севастопольський, керченський та євпаторійський. До їхньої розбудови долучилися відомі діячі українського руху в Криму – Анатолій Свідзинський, Сергій Савченко, Маргарита Жуйкова, Павло Власенко, бізнесмен Юрій Колесников та інші. 

До активної діяльності в ТУМ долучилося і Кримське обласне відділення Спілки письменників України: його тогочасний керівник, поет Данило Кононенко, на всекримських зборах активу був обраний першим головою Кримського товариства української мови. У своїй роботі він спирався на широку підтримку викладачів українського відділення філологічного факультету Сімферопольського державного університету – Петра Киричка, Ганни Богуцької, Олександра Губаря, Катерини Саливон, Валентини Власенко, Галини Пашківської, Михайла Вишняка та інших, а також на широкий учительський актив – насамперед викладачів-україністів кримських шкіл.

Усю свою культурно-просвітницьку діяльність Кримське товариство української мови поєднувало з відстоюванням української державності. На той час вони були першими і єдиними громадськими осередками на півострові, що опікувалися інтересами його україномовного населення, яке тоді, за статистичними даними, налічувало понад 700 тисяч.

2–6 травня 1992 року з ініціативи Павла Власенка у Сімферополі рішенням місцевих зборів сімферопольський осередок ТУМ було реорганізовано у «Просвіту», а її головою згодом обрано професора Сімферопольського державного університету Петра Гарчева. Тоді більшість тумівців перейшли до новоствореної організації, однак продовжували співпрацю з «материнською». Наприклад, разом із «Просвітою» кримські тумівці опікувалися відкриттям першої в Криму української школи на базі ЗОШ № 21 (директор – Лариса Барзут), на основі якої за кілька років було створено першу в Криму українську школу-гімназію, відкриття якої ініціювали українські громади Криму, а насамперед ТУМ та «Просвіта».

Павло Романович Власенко – один з ветеранів руху українського національного відродження у Криму, які, незважаючи на шал «мєшковщини», відстояли українську державність, підняли український державний прапор над Сімферополем. Власенко був одним з юридичних співзасновників Всекримського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка і першим відповідальним секретарем цієї організації. Завдяки йому було створено мережу «Просвіти» в районах і містах Криму.

1989 рік Павло Романович вважає доленосним: саме тоді в Криму було створено осередок ТУМ, біля витоків якого стояв і він. На перші збори він пішов з ініціативи свого давнього товариша Петра Вольвача. Концертна зала Сімферопольського музичного училища була переповнена. За деякий час сімферопольський осередок ТУМ увійшов до «Просвіти»: Павло Романович написав для нього гімн.

У бурхливі 90-ті члени сімферопольського осередку «Просвіти» влаштовували масові акції на підтримку української державності. Тоді ж активісти вирішили, що в Криму необхідно мати своє видання, яке б доносило українське слово до кожного свідомого українця. Так виникла ідея створити газету «Кримська світлиця». Наприкінці 1991 року Павло Романович, який був комерційним директором видання, разом з Олександром Куликом, якого було запрошено на посаду головного редактора, добилися у Києві реєстрації та бюджетної підтримки газети «Кримська світлиця». Проте згодом на прохання одного зі співзасновників видання, голови Всеукраїнського товариства «Просвіта» Павла Мовчана Павло Власенко повністю переключився на громадську діяльність. 

За сприяння сімферопольського осередку «Просвіти» почала діяти перша парафія УПЦ КП в Криму. У 1993 році отець Владислав Махота звернувся до Павла Власенка з пропозицією створити у Сімферополі українську православну громаду, на що той радо погодився. Перше богослужіння відбулося на Різдво 1994 року в приміщенні «Просвіти». Згодом храм УПЦ КП було відкрито у приміщенні актової зали колишнього військово-політичного училища у Сімферополі.

У день проголошення автономії Криму лише десятеро українських патріотів, серед яких був і Павло Власенко, зібралися під стінами Верховної Ради Криму, аби висловити багатотисячному натовпу своє «НІ!». Їх ледве не розтерзали. І потім його переслідували, залякували, тероризували…

У 1995 році Павла Власенка було рекомендовано на державну службу до Представництва Президента України в Автономній Республіці Крим, де він пропрацював певний час.

Осередок «Просвіти» в Севастополі, заснований у 1989 році, розгорнув широку культурологічну діяльність – організував український народний хор (керівник – Віктор Ковальчук) і драматичний гурток (керівники – Олександр і Любов Гуляєви, Борис Мазур), проводив музичні вечори, присвячені творчості Тараса Шевченка, Лесі Українки, Оксани Петрусенко, а також низку інших просвітницьких заходів. У той же час севастопольська «Просвіта» стала впливовою політичною силою в місті. У 1990 році просвітяни – лікар Леонід Амелькович і командир тральщика «Сигнальщик» ЧФ капітан-лейтенант Ігор Тенюх – були висунуті товариством і обрані депутатами міської ради, згодом ініціювавши створення депутатської групи «Україна». Ігор Тенюх став першим депутатом у Севастополі, який на сесіях виступав українською мовою. Тоді ж у місті самвидавом вийшов накладом у 500 примірників перший і, на жаль, єдиний номер просвітянської україномовної газети «Промінь», яку редагував Володимир Притула.

Просвітяни проводили активну пропагандистську роботу з підготовки та проведення грудневого референдуму за незалежність України у 1991 році. Вони відвідали кожну квартиру в Севастополі та принесли їхнім мешканцям агітаційні матеріали, обклеїли продержавними листівками мало не все місто, на майданах і вулицях відкрито агітували містян проголосувати за самостійну Україну. Ідею незалежності України підтримали понад 57% виборців у Севастополі: так уперше було розвіяно міф про «город русской славы».

Серед просвітян було й чимало офіцерів і мічманів, як дійсної служби, так і запасу: В. Холодюк, І. Тенюх, О. Подольний, В. Махно, Б. Корпан, А. Капінос, В. Федорончук та інші, які згодом створили севастопольський осередок Спілки офіцерів України та першими розпочали нелегку боротьбу за утворення ВМС України. Згодом значна частина активістів стала ядром організаційної групи українського флоту.

«Просвіта» у Севастополі постійно «воювала» за право українців навчати своїх дітей рідною мовою. Наприклад, у 1990 році просвітяни відкривали в школі-інтернаті № 1 українську недільну школу, щоб навчати в ній своїх дітей рідної мови, народознавства, основ релігії. Виділене приміщення було відремонтовано і приведено до ладу власними силами і власним коштом; у ньому на видних місцях помістили портрет Тараса Шевченка, національний прапор і герб-тризуб. Перші заняття українською мовою провели просвітяни В. Г. Мекленбурцева, О. О. Гречко, Т. В. Мазур, Б. М. Процак. Наступної неділі учні стали свідками жахливої картини: двері недільної школи були потрощені і в них вставлено інший замок, у приміщенні не було вже ані портрета Шевченка, ані національного прапора, ані тризуба. Як з’ясувалося згодом, усе це було зроблено за вказівкою міського управління освіти. Заняття недільної школи проводились на квартирах або в приміщеннях, до яких не мали стосунку ідеологічні зверхники міськкому компартії.

Дали свій результат і численні звернення, заяви, скарги просвітян щодо необхідності вивчення української мови та літератури у школах Севастополя. Починаючи з 1992 року, ці предмети вивчались факультативно, а згодом їхнім обов’язковим вивченням було охоплено вже понад 70% усіх школярів. У 1996 році члени товариства протягом майже півроку проводили акцію щодо збору заяв від батьків із вимогою надати їхнім дітям можливість навчатися в україномовних школах. Таких заяв було зібрано понад півтисячі. Управління освіти було вимушене погодитися на відкриття українського ліцею №8, української гімназії №53 та української школи-інтернату № 7. Пізніше офіційно україномовними стали 39 класів у семи школах міста, де навчалися понад шістсот школярів. Це було більше, ніж, наприклад, по всьому Криму. Найбільше зусиль і наснаги до цього досягнення доклали Є. І. Вітвицька, М. А. Дрозда, Г. Г. Колесник, К. В. Перепадя, В. О. Крильчук, М. А. Прялін, Л. Й. Кутузова, Н. П. Орел, З. І. Яковлєва, К. Г. Житнікова, К. М. Трубнікова, Я. В. Дунець, О. Ф. Куракса, Є. Д. Дягілєва та деякі інші активісти «Просвіти». Ба більше, саме з ініціативи просвітян у Севастополі почалося проведення виїзних вступних іспитів до вишів Тернопільщини та Львівщини, поїздки місцевих школярів на зимові канікули до Галичини та Буковини. Просвітяни також чимало зробили для забезпечення шкіл та дошкільних закладів міста українськими підручниками, художньою літературою, іншими посібниками.

У березні 1995 року просвітяни Севастополя випустили у світ перше число першої україномовної газети в місті «Дзвін Севастополя». Колектив авторів газети – історик В. Кравченко та П. Стодоля, письменник Дмитро Вітюк, просвітяни-активісти Микола Владзімірський, Катерина Житнікова. Просвітяни матеріально підтримували молодіжний народний ансамбль «Веснянка» (керівник – заслужений працівник культури Тамара Петрикова), народний ансамбль «Червона калина» (керівник – Віктор Ковальчук).

Одним із найважливіших завдань севастопольської «Просвіти» було сприяння Військово-морським силам України в їхній розбудові. Просвітяни завжди були бажаними гостями на українському флоті. Їх запрошували до участі в урочистих мітингах і засіданнях, для виступів перед особовим складом. Така увага й повага до просвітян невипадкова: вони допомогли багатьом підрозділам формувати свої власні бібліотечки, оформити народознавчі світлиці, організовували виступи перед особовим складом творчих колективів, проводжали і зустрічали наші кораблі з далеких походів, ділилися з ними оргтехнікою та музичними інструментами, проводили для офіцерів і мічманів курси української мови, відвідували хворих моряків.

Під час організації заходів зусиллями активістів-просвітян у перші роки незалежності траплялися інциденти, як-от, наприклад , в смт Орджонікідзе (Феодосія): «Почався концерт, і раптом виникли проблеми з електрикою. Мешканцю селища Борису Кузнєцову не хотілося, щоб ми святкували, тому він почав вимикати нашу музичну апаратуру. Налагодили. Тоді Кузнєцов зірвав український прапор, який висів над входом до будинку культури, скрутив його у вузол і кинув під ноги дітям, які виконували український танець. Активна українка Катерина Данилова підняла його, й оскільки ані дільничного, ані голови селищної ради на концерті вже не було, понесла прапор у селищну раду і розповіла, що сталося. [Голова селищної ради Ігор] Зубов сприйняв це доволі спокійно. Тоді обурена Катерина пояснила йому, що ми не пробачимо наругу над державним прапором, і якщо Зубов негайно не сповістить про це компетентні органи, то вже завтра ми сповістимо про це всім засобам масової інформації. Зубову довелося діяти. Він сповістив про це в міліцію і СБУ. До нас, українських активістів – членів «Просвіти», приїжджали і слідчий, і представник міліції. А за кілька місяців відбувся суд. Кузнєцов не вірив, що за наругу над прапором можна сісти до в’язниці, але суд засудив його на два роки. Відсидів він рік, і після цього випадків знущання над прапором у нас не було».

За матеріалами сайту «Голос Криму: культура»