Г. Колодій

 КРИМ І УКРАЇНА

 27 лютого ц.р. колишню Кримську АССР і теперішню область в складі РСФСР приєднано до Української совєтської республіки.

 Під час урочистостей в Кремлі, зв'язаних із передачею Криму Україні, голова президії "Верховної Ради СССР" Ворошилов заявив, що вороги в "далекому і не дуже далекому минулому" намагалися створити тут базу, для своїх атак на Росію й Україну. Цей "акт приязні", за його словами, має на меті служити "дальшому зміцненню братерської дружби між українським і російським народами". Він реалізується в часі, коли Росія й Україна святкують 300-ліття їхнього об'єднання, і з огляду на територіяльну близькість та економічну спорідненість.

 Наведені слова Ворошилова криють у собі невідомі задуми совстського уряду. Їх глибший сенс лежить у незбагненному і широко закроєному пляні. Відомо, що майже все населення сучасного Криму становлять росіяни з малою домішкою білорусинів, вірменів, жидів і коло ста тисяч українців (8%). Совєтські джерела повоєнного часу зовсім не скривають русифікації побереж Озівського й Чорного морів і великого скорочення українських етнографічних меж, особливо Донбасу, Старобільщини, Криворіжжя і південних частин України. Там, де ще 15 років тому совєтські карти зазначали суцільність української етнографічної території — тепер, враховуючи наявний стан, трактують її як мішаний російсько-український простір. В середньому цей простір вагається від 100 до 200 кілометрів на північ від озівсько-чорноморського побережжя і врізується глибоко аж під Запоріжжя і Криворізький басейн (Дивись Етнографічна карта Европи в Великій Сов. Енциклопедії). В зв'язку із спорудженням південно-українських каналів, пляном зрошення і освоєння пісків та розбудовою промисловости в південній Україні, російський елемент постійно зростає, зменшуючи процент українців. З приєднанням Криму число росіян в Українській ССР зросте до 15-18 або й більше процентів, якщо брати до уваги тільки поверховні обчислення. Це в загальному відповідає характерові повоєнної політики імперіялістичного Кремля. В даний момент Москва рішилася на такий крок, бо він для неї не шкідливий, а потрібний для внутрішнього шахування. Приєднання Криму до України криє в собі головним чином популяційну проблему, яку тепер Совєтський Союз вирішує на теренах неросійських народів з такою безоглядністю. В минулому подібні заскочення совєтського уряду не приносили нічого корисного і були реалізовані передусім в інтересах Росії.

 Якщо ж дивитися з геополітичної точки майбутнього, то приєднання Криму матиме далекойдучі і величезні наслідки для України, особливо її стратегічного значення, і Можливо, Москва, виходячи з засади, що такого динамічного і чисельного народу як український, не можна "скрутити", шукає іншої розв'язки, а саме в поступках, як це робила Англія в Індії. В сучасній політичній обстановці Кремль, безперечно, шукає союзників, яких він так потребує, і хоче подібними заходами бодай частинно позбутися того вогнища, яким є Україна, справжнє "бути або не бути" російського імперіялізму.

 Багатозначні порівняння

 З приєднанням Криму загальна площа Української ССР зросла до 602,157 кв. кілометрів, а населення до 44 мільйонів. Число областей збільшилося на 27, кількість районів досягла 855 (787 сільських, 68 міських), сільрад дійшла до 16,804 із майже 80.000 населених точок.

 Простір України в межах теперішньої "совєтської республіки" вдвоє більший за територію Італії. В чергуванні європейських держав Україна — поза конгльомератом. званим РСФСР, — стоїть на першому місці; по ній ідуть Франція (551,696 кв. км), Еспанія (495,788), Швеція (449,165), Німеччина (352,173), Фінляндія (337,113), Норвегія (322,563), Польща (311,730), Італія (301.021), Югославія (257,245), Англія (243,703). Румунія (237,752), Білорусь (215,000), Греція (132,563), Чехословаччина (127,827), Болгарія (110,812) і т.д. За населенням УССР стоїть на четвертому місці: Німеччина (71,500,000). Англія (51,500,000). Італія (47,000,000), Україна (44,000,000), Франція (43,500,000), Еспанія (28.500,000), Польща (26,000,000), Югославія (17,500,000), Румунія (17,000,000), Чехословаччина (13,500,000), Мадярщина (10,000,000), Греція (8,500,000), Болгарія (8,000,000), Швеція (7,500,000), Фінляндія (4,500,000) і т.д.

 Щодо природних багатств, економіки і господарських спроможностей Україна належить в Европі до великої чвірки: Англії, Німеччини і Франції; вона одинока в східній Европі щодо свого положення і своєї економічної потуги. Цим треба пояснити й останнє потягнення Москви яка хотіла б вирвати цей найважливіший в СССР фактор у майбутній, і може недалекій, розгрі світового маштабу.

 Кримський півострів

 Поверхня Криму виносить 25,557 кв. кілометрів, населення 1,200,000. Адміністративно Кримський півострів поділений на 25 районів: Озівський (центр Озівське), Алуштинський, Балаклайський, Бахчисарайський, Білогірський (центр Білогірське, б. Карасубазар), Джанконський, Евпаторійський, Зуйський, Кіровський (Кіровське, б. Іслямтере), Красногвардійський (Красногвардійське, б. Курман-Кемельчі), Красно-Перекопський (Красно-Перекопське, б. Ішун), Куйбишевський (Куйбишеве, б. Албарт), Ленінський (центр: Сім Колодязів), Нижнєгірський (Нижнєгірське, б. Сейтлер), Новоселівський (Новоселівське, б. Фрайдорф), Октябрський (Октябрське, б. Білюк-Онляр), ПершомайсьКИЙ (Першомайське, б. Дюрмен), Приморський (центр: Керч), Роздольнянський (Роздольне, б. Атай), Саківський (Саки), Симферопільський, Совєтський (Совєтське, б. Ічки), Старо-Кримський, Судакський і Чорноморський (Чорноморське, б. Ак-Мечет).

 Поверхнею Кримська область належить до групи 12, що перевищають 25,000 кв. населенням до найменш заселених. Більшість населення Криму живе в містах. Кримський півострів сполучається з материком України перешийком шириною 7 кілометрів. Він поділяється в основному на північну, степову рівнину і південне гірське пасмо з вузькою прибережною смугою. Гірський хребет складається з трьох пасом: південного, найвищого з обривами на південь і спокійними схилами на північ, середнього і нижчого, що поступово переходить у степ. Керченський півострів має невисокі узгір'я, що трохи перевищують 100 метрів над рівнем моря.

 Крим, як географічна одиниця

 Крим небагатий на ріки; найбільшою рікою є Салгир із притоками Біюк-Карасу і Кучук-Карасу, Індол, Алма, Кача і Чорна. Чотири перші, що впадають в Озівське море, в своєму степовому бігу висихають в засушливий час. Майже всі внутрішні озера Криму включно з найбільшими — Данузлавом, Сасиком та групою північних багаті на сіль (115 озер площею 75,000 гектарів), яка має промислове та лікувальне значення.

 Більша частина степового Криму вкрита каштановими суглинками та чорноземом. Біля Перекопу і солоних заток Сивашу розташовуються бурі грунти, часто засолені. В горах і річкових долинах грунти багаті на нанесений гумус і прекрасно надаються під управу садів, винограду й городництва.

 Клімат завдяки сусідству з морем і українським материком дуже подібний до того, що панує в південній Україні. В степовій частині зима холодна і вітряна, а літо сухе й гаряче. На південній приморській пасмузі, з вічно зеленою рослинністю, зима лагідна, літо гаряче і тепле, а осінь погідна. В зв'язку з кліматом, степова і солончакова рослинність північної частини переходить в різнотрав'я, а далі в узгірях — в лісостеп. Степова рівнинна частина Криму займає коло 80% поверхні всього півострова.

 Багатства Криму

 Крим багатий на різні копалини, частинно ще не експлюатовані. Керченський півострів має багатющі поклади бурого залізняка із 40% заліза; їх запаси обчисляють на 2 мільярди і 265 мільйонів тонн. Тут же знаходяться родовища горючих газів. Соляні озера багаті на хльор, бром, магній, — потрібні для хемічної промисловости. В Криму є теж поклади мармуру, сірки, нафти, кам'яного вугілля, різних вапняків і трасу, що з нього виготовляється цемент (біля Коктебелю, тепер Планерського). Одним із природних багатств є осадочна сіль лиманів Сивашу. Сільське господарство, особливо вирощування винограду і тютюну, найкращих у цілому СССР, стоїть на високому рівні. Спорудження каналів і зрошення великих степових просторів набагато збільшать видатність зернових культур, бавовника й кок-сагизу, що є сирівцем для продукції гуми. Велике значення має тут садівництво і зв'язана з тим овочево-консервна промисловість та риболовство (Керченська протока і Феодосійська затока). Промисловість: машинобудівельна та консервна.

 Міста і їхнє значення

 Головними містами Криму є Симферопіль, адміністративний центр кримської области, Севастопіль, воєнний порт з корабельнями для будови кораблів та підводних човнів і їхня головна база на Чорному морі, Керч, крім металюргійної, центр рибної промисловости Криму. Всі ці міста начисляють понад ста тисяч населення. Керч, як і Феодосія, Ялта, Севастопіль і Евпаторія, належить до основних гаваней Криму. Феодосія, крім тютюнової фабрики і риболовства, служить головним вивозовим портом для збіжжя. Великі центри, як Евпаторія, Севастопіль, Ялта і Керч — забезпечені електрівнями з потужністю, потрібною промисловості.

 Кримські ліси покривають 224,000 гектарів (8%) поверхні півострова.

 Залізниць в Криму небагато, однак вони пов'язують Крим із запорізько-дніпропетровським промисловим басейном і чорноморськими портами: Херсоном і Миколаєвом. Шосейні шляхи будуються в повоєнному часі, особливо в північній частині; південна частина мала їх досить багато.

 Історичне минуле

 Крим пройшов дуже змінну і бурхливу історію. Він кільканадцять століть був бойовим полем різних народів, що намагалися опанувати його і з суходолу і з моря. В старовину були тут фенікійські, грецькі і пізніше римські оселі. Тут у середньовіччі оселювалися і нащадки римлян, італійці. В часі навали азійських кочовиків Крим переходив з рук до рук, аж поки його опанували татари. Українська держава Київського періоду намагалася поширити свої впливи на Крим, але навала азійських народів не дозволила зреалізувати того задуму. В часі існування козаччини татарський Крим був однією із причин остаточного упадку нашої державности, що опинилася в трикутнику Польща-Росія-Татарія. Нововідроджена українська держава 1917-20 років, оцінюючи значення Криму, окупувала його в останній третині квітня 1918 року.

 Значення Криму належно оцінила Росія, окупувавши його 1783 р. В половині минулого століття Крим був полем бою між Англією, Францією, Туреччиною та Росією. Крим був важливим стратегічним фактором у війні між російськими білими й червоними імперіялістами, а в останній війні був кривавим совєтсько-нацистським бойовищем.

 Безсумнівно, таке ж значення матиме Крим і в майбутності, особливо в стратегічних плянах.

 Данайський подарунок

 Україна актом совєтського уряду дістає цвинтарище татарського народу, який протягом останніх століть масово покинув Крим, переселяючись до Туреччини і так уникаючи московського народовбивства. Повоєнні часи припечатали існування решток цього народу (біля 200,000), що був покладений на жертовник "унічтоженія", на якому закінчили своє буття надволзькі німці, інгуші, чеченці, балкарці, карачаї й калмики.

 Совєтська система спочатку пішла на руку татарській меншині Криму, створивши в жовтні 1921 р. Кримську Автономну республіку, що було заходом проти природнього приєднання Криму до України. Виселення татар мало на меті не так позбутися 28% меншини за її коляборацію з німцями, як заселити весь півострів російським елементом.

 Передача Криму з майже чисто російським населенням Україні, в часі, коли це населення всебічно скріплюється в індустріальних частинах і містах УССР, на Кубанщині і Підкавказзі, маючи масив північного молоха в недалекому запліччі — є геополітичиим зашахуванням українського народу в сучасннй момент і в майбутньому. Приєднання Криму, крім деяких позитивних умов, є новим ударом Москви по Україні.

 "Свобода" (Джерсі - Нью-Йорк). - 05.03.1954. - №43. - С. 2-3.

 Один з найновіших емігрантів, який перейшов на захід після бундючного святкування 300-ліття Переяславської угоди, подає цікаве висвітлення настроїв населення по той бік залізної завіси. Сам він не українець, а росіянин. З його розповідей виходить, що те бундючне святкування загострило ставлення українців до московського центру. "Серед них (українців) останнім часом посилився національний патріотизм, а іноді й ненависть до росіян, які після війни оголосили себе "старшими братами" всіх підрадянських народів", — каже він.

 Про приєднання Криму до України він говорить таке: "Виселивши й знищивши в Криму татарів ще у 1944 році, Москва добре враховувала стратегічне становище Криму. Бо кожному військовому зрозуміло, що Крим — це ключ до України, і від того, чий Крим, і буде залежна Україна. Аж до 1954 року Москва залишала Кримський півострів за собою, незважаючи на те, що вся його північна частина давно й повністю заселена українським селянством, а остання радянська статистика засвідчила, що їх у Криму 80%. І ось тепер Кремль "подарував" Крим Україні, спритно розраховуючи, що цим трюком можна убити заразом кількох зайців. По-перше, свою власну землю українці таки будуть захищати; по-друге, нізащо не віддадуть виходу до моря; по-третє, тепер вже буде легше переконувати українців, що Захід —їхній ворог, виступає як агресор проти житєвих інтересів України, а тому, по-четверте, мовляв, єдиним другом і захисником (тепер вже й не старшим братом, а півстаршим, чи що) від нещирого Заходу, який не визнає України, а хоче її поневолити, є тільки Росія, і з нею українцям треба йти разом, захищати її інтереси, бо для України іншого виходу немає".

 Так думає цей емігрант про останню політику Москви. Можна тільки запитати, що думають ті політики, які силкуються Україну включити в московське царство, боронячи імперське "непередрішенство".

 (Вісник ООЧСУ. — РІК VIII Ч. 11 (73). — Листопад 1954 р.)

 КРИМ "ДАРУЮТЬ" - ЦІЛИНУ РОЗОРЮЮТЬ

 ...Чом ми вам —

 Чурек же ваш, та вам

 Не кинем, як тій собаці? Чом ви нам

 Платить за сонце не повинні!

 ("Кавказ" Т. Шевченка)

 Кінець лютого й початок березня в Радянській імперії відзначився двома дуже важливими постановами. Вони ніби різні, не пов'язані між собою, проте між ними є глибокий стратегічний зв'язок, залежність. Пленум ЦК КПСС 2 березня видав декрет про те, що в 1954 і 55 роках треба освоїти в Казахстані, Сибірі, Уралі та Північному Кавказі не менше 13 мільйонів гектарів цілини і здобути з них у 55 році один мільярд двісті мільйонів пудів зерна, в тому числі 800-900 мільйонів товарного зерна. Цифри навіть для радянських більшовицьких темпів величезні. Щоб зрозуміти це завдання, вірніше — його розмір, треба пригадати, що в 1952 році в Радянській імперії зібрано 8 мільярдів пудів зерна. Березнева постанова наказує за два неповні роки зібрати на 16% більше від того, чого досягла ціла імперська система в сільському господарстві за 36 років більшовицького господарювання. Хоч у постанові йдеться про збільшення посівних площ по всьому Союзу, проте наголос робиться на Казахстан і Киргизьку автономну республіку. Казахстан — республіка площею 2,753.000 квадратних кілометрів, з населенням 6 мільйонів (1950 року). Казахи з росіянами становлять 80%, решта — узбеки, татари, українці та інші. З військових міркувань Казахстан найбільше надається для перетворення в сільськогосподарчу й промислову базу.

 Завдання радянського уряду, поставлені перед країною, великі. І заходи, які вживаються для їхнього здійснення, рішучі й наполегливі, вони нагадують стан військових приготувань. "Комсомольська Правда" в останній місяць тільки й пише про розорювання цілинних земель. Радянська преса закликає молодь записуватись і поспішати за Урал. Друкуються зведення про 60.000 молодиків, які вже виїхали. Вони з дороги посилають листи, перейняті патріотизмом й любов’ю до радянської вітчизни. Хоч властиво патріотизму великого не треба, бо всім тим, що від’їздять розорювати землі Казахстану, уряд обіцяє великі й багаті милості. Радянські письменники пишуть, як то було в роки великих відбудов і під час війни, повісті, оповідання, вірші, в яких оспівують творчу радість від розорювання азійських цілин. Дев’ятнадцятого березня скликано, після 5-ти річної перерви, спеціально для цього XIX З’їзд комсомолу. Передова "Комсомольської Правди" повідомляє , що на поклик партії 400 000 юнаків і дівчат подали заяви про ентузіастичне бажання їхати й здобувати цілини азійських просторів, щоб своєю волею, творчістю й працею брати участь у здійсненні завдань, поставлених партією та урядом для крутого підйому сільського господарства.

 Чому так спішно вирішено розорати 13 мільйонів гектарів азійської цілини? Чи тільки на те, щоб збільшити продукцію зерна й дати бодай хліба доволі населенню? Як знаємо, про кризу в сільському господарстві говориться третій рік. М. Хрущов торік на пленумі ЦК партії говорив про кризу в тваринництві, в городництві, в молочарстві, а запевняв, що зерна є доволі, й зернову проблему розв’язано. І раптом такий галас, військові приготування, а вірніше — мобілізація молоді для розорювання степів Казахстану. В постанові Пленуму ЦК від 2 березня сказано, що "важливим вирішальним джерелом збільшення виробництва зерна є поширення зернових культур на цілинних землях Казахстану, Сибірі, Уралу, Поволжя". Якби зернова проблема була розв’язана, як стверджував Хрущов, а з ним і уряд, то не треба було б проводити цієї поспішної мобілізації, щоб здобути додаткові 1,2 мільярди пудів хліба. Очевидно, що не тільки м’яса, молочних продуктів не вистачає Радянському Союзові, а не вистачає й збіжжя — основної продукції в сільському господарстві.

 Та справа не тільки в тому. Навряд чи можуть бути якісь сумніви в тому, що, приймаючи таке поспішне рішення, московський уряд керувався не потребою споживачів. Більшу роль і значення тут мали військово-оборонні цілі, стратегічні плани імперії. Азійські простори, зокрема Казахстан, в яких мають розорювати цілинні землі, малодоступні для удару ззовні, найбільше віддалені від атомних бомбардувань. А з практики другої війни московський уряд знає, як поставилась до московського центру "житниця Росії" — Україна, і заздалегідь намагається створити зернові бази в азійських малозаселених просторах, де національний відцентровий тиск не є такий небезпечний для імперії, як в Україні. Москва готує для себе "нову житницю" на випадок, коли Україна відокремиться від центру. Чи врятує це імперію?

 Прилучення Криму до України є другою хвилею далекосяжної політичної стратегії Москви. Англійська газета назвала цей "дар" Москви "хабарем українському націоналізмові". І в цьому є деяка слушність, частина правди. Що спонукало Москву до того, що вона повертає, як дарунок, Україні Крим? Очевидно, не "територіальна близкість і тісні господарчі культурні зв'язки між Кримською областю й українською РСР", як сказано в постанові. Ніколи Москва не керувалася інтересами України, а навпаки. А цього разу, вперше в історії своєї колоніальної політики в Україні, вона змушена була побачити і "економічну доцільність", і "культурні зв'язки". Навіть більше: на урочистостях з нагоди цього "дару" з натиском підкреслювано рівноправність України з Росією, а Ворошилов сказав, що "цей знаменитий акт великого державного значення зайвий раз підтверджує, що відносини між суверенними республіками СРСР побудовані на дійсному розумінні й шануванні взаємних інтересів, спрямованих на процвітання всіх союзних республік". Самозрозуміло, що то пусті слова, брехня, але щось змусило Москву видати Україні кримський вексель. Для цього були дві причини. Національна стихія, отой сепаратизм, що далі, то більше стає очевидим, сильнішає й набирає небезпечних для імперії форм. "Буржуазний націоналізм", як його називають у радянській пресі, а насправді націоналізм української землі, не тільки не винищений: він став загрозою для цілої більшовицької імперської системи. Голос його що далі, то стає могутнішим по цілій системі. Навіть на Воркуті ув’язнені українці, об’єднані національною ідеєю, думають про відокремлення України від Росії. І того національного голосу в Україні та інших республіках не в силі вгамувати ні "маскаради дружби", ні десятки тисяч агітаторів, яких Москва додатково вислала в січні, щоб зацитькувати, вгамовувати той процес національного становлення, бо легіонам агітаторів протиставиться голос підпілля, голос націоналізму, який кличе лупати імперську скелю.

 Москва завдала Україні великих втрат, але в після військовій боротьбі прийшли і здобутки. Москва змушена була робити поступки: закликала підпілля скласти зброю, обіцяючи амністію, дозволила прапор, національний гімн та інші речі. І українці, що живуть в Україні, відчули й зрозуміли, що Москва обіцяє тому, що мусить рахуватись з силою. Більше того, ті обіцянки, московські маневри в російсько-українській війні, зродили і зроджують розуміння законності правоти національних вимог, розуміння того, що обіцяне є лише невеликою частиною того, що українській нації належиться. Коротко кажучи, за останні роки, а особливо під час і після Другої світової війни, в пересічного громадянина України зросло й зміцніло, вкорінилося в психологію народу відчуття суверенітету, розуміння своєї національної правди у власній хаті. Політична програма, оформлена українським підпіллям у бункерах, вкорінилася в психіку народу. А це річ дуже важлива. Коли почуттям національного суверенітету переймається психіка народу, тоді народ стає силою, якої не подолати, і з нею змушений рахуватись імперський уряд. Лише цим можна пояснити наміри Кремля щодо Криму. В Москві добре розуміють це, як і розуміють інше.

 Віками, з княжих часів починаючи, Україна воювала за втримання північних берегів Чорного Моря. Кремлівські стратеги знають, що Крим є невід’ємною частиною державно-політичної незалежності України. Знають московські політики й те, що. коли під час Другої світової війни Гітлер подарував Закарпатську Україну Угорщині, Придністров’я з Одесою — Румунії, а з Галичини зробив генерал-губернаторство, то цим поставив цілу українську націю проти себе, що об’єктивно було на користь Москві. За часів свого колоніального посідання Москва навчилася, що поділ українських земель викликає однодушний спротив, війну народу проти тих, хто це робить. Тому, готуючись до завтрашнього зіткнення (а Москва у мир не вірить), політики Кремля бояться українського ножа в імперську спину й відокремлюють Крим від Росії на користь України. Цей далекосяжний намір має на меті задовольнити гордість народу, щоб утримати Україну у війні при Росії. Даруючи Крим, Москва робить протилежне до того, що робив Гітлер, — навчилися на помилках Третього Рейху. Можливо, що крім цих засадничих, далекостратегічних планів певну роль відігравали й моменти закулісної політики, але не вони були вирішальними. Для нас важливе те, що Москва, готуючи собі оборону, змушена давати українському націоналізму хабара (за визначенням "Manchester Guardian"). Той, хто певен у своїй силі й перемозі, хабара не дає. Москва непевна своєї перемоги завтра в Україні, тому й повертає Україні Крим як дарунок. А разом з тим мобілізує молодь розорювати цілини в азійських просторах, готувати там нову імперську житницю.

 (Вісник ООЧСУ. — Рік VIII Ч. 4 (66). — Квітень 1954 р.)

 Крим: чи не прийдеться його боронити?

 Недавно пролетіла українською та світовою пресою вістка, що Кримську область відділено від Російської та прилучено до т.зв. Української СССР.

 Ця вістка не звичайна, бо поперше, тут очевидно сталося щось таке, що Росія мусіла, нехай і формально, поступитися Україні, віддавши їй, як писала сама російська преса, одну з своїх найкращих областей; а подруге, йде тут про Крим, який мав і має велике значення для нас.

 Крим і кримські Татари були на протязі століть ворогами нашого народу. Для українських козаків, які, як от під проводом отамана Сірка 1675, часто нападали на Крим, щоб послабити Татарів та в цей спосіб забезпечитися перед їхніми нападами на Україну, боротьба з Татарами була військовою і політичною школою, після відбуття якої козацьке військо так зросло на силі і досвіді, що могло протиставитися Польщі у 1648 р., під проводом Б. Хмельницького.

 Тепер немає ні сліду ворожнечі між Українцями та маленьким народом кримських Татарів, що їх Москалі винищили в останні десятиліття, але треба пам'ятати про славні сторінки української військової історії, зв'язані з походами на Крим з 17 ст., яку ми українські пластуни мусимо добре знати. Ми мусимо теж пам'ятати, що вже в нашому столітті війська Української Народної Республіки зайняли були Крим у протибольшевицькому поході в квітні 1918 р. Отже зв'язки Криму з Україною мають довгу політичну та військову традицію.

 Крим сьогодні залежний від України теж й економічно. Залізна руда з Керчі, як теж Балаклавська руда ідуть до металюрґійних заводів півдня України. Кримська промисловість, доволі значна, працює українським вугіллям. Харчева промисловість України постачає Крим хліборобськими та переробленими харчевими продуктами. З другого боку це природний Іст Четгем цілої України, куди на відпочинок їдуть сьогодні, правда, здебільша комуністичні провідники, але за якийсь час, коли обставини зміняться, кримські курорти, чудові морські побережжя будуть доступні всім Українцям. Економічна співзалежність Криму з Україною зросла ще більше, коли розпочато будову Південно-українського каналу, що з'єднує долішній Дніпро з північним Кримом, та зрошує південно-українські і північно-кримські степи.

 Хоча не можемо сьогодні заперечити, що прилучення Криму до України сталося у великій мірі із внутрішніх і зовнішніх політичних пропагандивних мотивів, то фактом є теж, що це прилучення має своє глибоке обоснування в географічному і господарському положенні Кримського півострова. Ще більше значення матиме прилучення Криму до України в майбутньому, бо воно може скріпити зв'язки України з народами Близької Азії. Воно нагадує нам про наших кавказьких приятелів, нагадує, що Грузини читають і шанують твори Шевченка майже так само, як і ми, що Леся Українка написала свою чудову "Лісову Пісню" — гимн українській природі — саме на Кавказі. Пригадується нам теж, що славний український кінорежисер Кавалерідзе був, наділі Грузин, що Вірменка Мірза Авак'янц була одним з видатних українських істориків, що славний генерал Армії УНР Натієв був Кавказець-Осетин, що теперішній міністр заграничних справ Туреччини Ф. Конрулу — це колишній студент Київського університету.

 Культурні зв'язки України з Кримом дуже давні. Вони почалися ще за Володимира Великого. Турецькі й татарські елементи зустрічаються в українській народній словесності ще в 17 віці, підчас козацьких воєн з Татарами.

 Нова українська література сповнена мотивів з Криму, описів кримської природи і т.д. Михайло Коцюбинський прожив на Криму два роки і був ним захоплений. З Криму походив славний український учений і поет Аґатангел Кримський і довірений співробітник Хмельницького, полк. Джеджалій, був таки чистокровним кримським Татарином.

 Про все це дуже важливо знати, бо в майбутньому ситуація може бути така, що прийдеться нам боронити Криму, цієї складової частини тепер уже української території, перед чужими зазіханнями.

 П. Г. з "Бурлаків". / Журнал пластового юнацтва "Молоде Життя". — Ч. 2 (113). — Нью-Йорк - Детройт. — Травень 1954. — С. 3-4.

 ​

 Питання наших окраїн дуже дражливе. Тут хочу звернути увагу не на східні, ні на західні наші окраїни, а на південні. Цю справу, справу Криму, у нас дуже мало порушують. Донедавна її навіть не вважали у нас такою важною. Але наші противники вважали її за таку і відповідно до тої своєї гадки про неї поступали.

 ​

 Насамперед Москва. Здобувала вона Крим для свого царства на спілку з Україною. Властиво українці перші показали їй туди шлях: походи кошового Сірка, гетьмана Самойловича, потім Мазепи. По тих, розчищених українськими вояками стежках, сунула на Крим Москва, щоб за Катерини завоювати його остаточно. Але, завоювавши, вона зробила його своєю провінцією. І тому, коли в 1917 р. зачали зарисовуватися контури незалежної української держави, ціла московська державна думка, всі політичні партії зареклямували Крим для Росії. Вислідом того була анексія Криму і його втілення до СССР, властиво до РСФСР, до російської федераційної републики, всупереч усяким ґеоґрафічним і іншим оглядам, які наказували б втілення Криму до України. Важність Криму прекрасно оцінили і німці в 1918 p., і тому, коли українська бригада Натієва маширувала на півострів, щоб зєднати його з українською республикою, німці, висуваючи наперед турків, наклали своє "вето". Натієв мусів завернутись, а з Криму створено автономну державку під зверхністю Німеччини.

 ​

 Недоречність такої розвязки питання бє в очі. Крим передусім ніколи не був самостійним. Давніше був під зверхністю Отоманської Порти, під зверхністю султанів. Потім фактично зданий на ласку і неласку кошових отаманів Запорозької Січи, то під владою Москви чи Німеччини, але самостійним він не був. Тому, коли він мусить уже входити в склад якоїсь держави, то ясна річ, що тільки в склад держави української, з якою звязаний географічно, а у великій мірі етнографічно (українська кольонізація). І нарешті найважніше: хто посідає кримські порти, той командує над цілою Україною. Той може робити з нею, що хоче, робити десанти, бльокувати і т.п. Ясна річ, що на щось подібне ні одна держава позволити не може; не може позволити й українська держава, яка скорше чи пізніше над Чорним морем повстане. Самостійницькі забаганки кримців це ніщо інше, як забаганки, диктовані якоюсь іншою силою, ворожою Україні; в інтересах Криму відділятися від України нема ніякого сенсу.

 ​

 Та не тільки Москва; є ще й друга сила, яка, на, всякий випадок, хотіла би бачити Крим "самостійним", себто під чиєюсь зверхністю, лише не українською. Таку думку м.і. пропагує інтенсивно польська преса, і то саме та, що вдає з себе страшну прихильницю самостійної України (над Дніпром), напр. "Мисль Польска", "Бюлєтинь Польско-Україньскі" й інші. Вразі потреби завше, вони знаходять якихось варшавських кримців, що "протестують" проти "українського імперіялізму" і домагаються самостійности Криму... Цій групі польської громадської думки йде, у випадку Криму, про те, що й у випадку так званої "Козакії", штучного конгльомерату земель коло Дону, видуманого спеціяльно на те, щоби ззаду шахувати евентуальну самостійну Україну. Ось для того самого видумано і "самостійність Криму" цією пресою і тими групами. Історики тої групи радо розводяться над історичними споминами, як то колись під Ґрунвальдом "руські полки" і татарська кіннота помогли рятувати кордони Річи Посполитої проти "кжижаків". Для цього і тепер здалася б Україна, "сфедерована" з Польщею, і кримські татари на поміч, але "самостійні", незалежні від України...

 ​

 Ідея "незалежности" Криму для українців є ідея цілком неприємлива. В усіх публікаціях ми мусимо відпирати цю ідею як недопускальний замах на інтеґральність нашої території. Кримцям Україна напевно ніякої кривди не зробить. Але не може позволити, щоби, прикриваючись "правами нації на самоозначення", якась чужа сила хотіла, з допомогою Криму, мати в своїй ласці і незалежну Україну. Подібні претенсії тим менше оправдані, що в Кримі є лише 25-30% татар.

 ​

 О.С. Крим. / Свобода. - Джерсі-Сіті, Нью-Джерсі. - №171. - 26.07.1938 р. - С. 2.

 ​

 КРИМОМ І ПАРТІЙНИМИ ПОСТАМИ КРЕМЛЬ НАМАГАЄТЬСЯ ЗДОБУТИ ПРИЯЗНЬ УКРАЇНИ

 КОМУНІСТИЧНА ПРОПАГАНДА ЩЕ БІЛЬШЕ РОЗДУВАЄ 300-РІЧЧЯ ПЕРЕЯСЛАВА; ЗАХІД ЗДИВОВАНИЙ ПІДОЗРІЛОЮ ГРОЮ КРЕМЛЯ З УКРАЇНОЮ ​

 Минулої суботи уряд Совєтського Союзу проголосив окремий декрет про формальне прилучення Криму до підсовєтської Української "республіки", з метою "дальшого закріплення братерських зв'язків між українським і російським народами". Крим був перед війною автономною підсовєтською республікою, яку скасовано після війни, — обвинувачуючи місцеве татарське населення в співпраці з німцями. Велику частину татар вивезено тоді на Сибір, а сам Крим прилучено в характері області до Російської Федеративної Соц. Совєтської Республіки. Формальне прилучення Криму до України переведено під час окремої церемонії в Кремлі. Голова Президії Верховної Ради УССР, маршал Климентій Ворошилов, промовляючи з тієї нагоди заявив, що "в минулому і недавноминулому" було багато спроб відірвати Крим від Росії та використати його як базу до нападу на Росію і Україну. Ворошилов твердив, що рішення прилучити Крим до України винесено з уваги на економічні зв'язки і територіяльну близькість між Кримом та Україною та доказ "дружби" і для "дальшого закріплення братерських зв'язків між українським і російським народами" в 300-річчя їхнього "возз'єднання". Два дні після того, в понеділок, 1 березня, повідомлено з Москви знову про встановлення в Російській ФССР окремого комітету для відсвяткування 300-річчя Переяславської угоди. До комітету входить 60 найвизначніших совєтсько-російських головачів. "Прилучення Криму до України, повідомлення про встановлення того комітету та підготова до великих святкувань пізніше в цьому році є тільки деякими з майже щоденних познак постійного збільшування впливів і важливости України на загальній совєтській сцені" — твердить Геррисон Е. Сейлисбері, московський кореспондент Ню Йорк Таймсу, в повідомленні про ці події. Він рівночасно звертає увагу на те, що від деякого часу Кремль призначає уроженців України на важливі партійні та інші пости в інших республіках Совєтського Союзу, або в центральній адміністрації. Українці або уроженці України очолюють тепер партійні апарати в таких підсовєтських республіках, як Молдавія (Зиновій Т. Сердюк), Казахстан (Леонід Брежнєв), Грузія (В.П. Мжаванадзе), та займають високі пости у всесоюзній партії (Хрущов), адміністрації (Кіріченко, маршал Конєв та інші), і навіть в армії (ген. Руденко, совєтський командант у Німеччині). Пригадується теж поворот до ласки Кремля колишнього партійного діяча в Україні, Григорія І. Петровського, якого були "вичистили" в 1938 p., а тепер називають, разом з десятками інших "українців", в Совєтській Енцикльопедії, як найвидатніших мужів поруч Леніна і Сталіна. Все це відбувається на тлі періодичних обвинувачень українців росіянами за "буржуазний націоналізм" та росіян українцями за "московський шовінізм". На Заході приділюють багато уваги тим подіям в Совєтському Союзі та підозрілій грі Кремля з Україною. Із загальних коментарів виходить, що Захід добачує в тому намагання Москви йти назустріч національній гордості та національним аспіраціям українців і в той спосіб здобути собі їхню приязнь в непевній міжнародній ситуації Все це — твердить Ню Йорк Таймс — Кремлеві і так нічого не коштує, бо, наприклад, прилучення Криму до України не має в теперішній ситуації жадного значення, тому що й ціла Україна мусить слухати тільки наказів Москви.

 ​

 Свобода. - Джерсі-Сіті, Нью-Джерсі. - №40. - 02.03.1954 р. - С. 1.